6.1.1. Ознаки релігійно-общинного підтипу правової системи. Загальна характеристика мусульманського та індуського права

Історичні умови виникнення та розвитку релігійно-общинного підтипу є багатоманітними. Генетично до даного підтипу можна віднести мусульманське, індуське, християнське, іудейське право.

Сфера впливу християнського (Ватикан) та іудейського (Ізраїль) права, з точки зору теорії правової системи, обмежена. На сучасному етапі, як правило, це право християнських чи іудейських общин. А тому ми обмежимося характеристикою мусульманського та індуського права.

В той же час, підтип має характерні ознаки, які є загальними, спільними для всіх його груп правових систем:

наявність релігійно-моральних (традиційних) джерел, які визнаються джерелами права;

невіддиференційованість правових та неправових норм;

наявність зовнішніх форм права і нормативно-правових актів та ін.;

наявність ознак континентального та загального права;

обмежена сфера дії у сучасних умовах неправових джерел.

6.1.2. Загальна характеристика мусульманського права. Виникнення, розвиток, регіони поширення. Роль релігійного світогляду у формуванні права.

Не менше як 500 млн. людей (1/6 частина населення Землі) живуть під впливом принципів ісламського (мусульманського) права.

Мусульманське право в основному сформувалося в період становлення феодального суспільства в Арабському Халіфаті у VІІ-Х ст.ст. Воно базується на мусульманській релігії – ісламі.

Іслам визначає право, виходячи з релігійного світогляду, а тому вважається, що право було відкритим людству у певний історичний момент Аллахом через пророка Мухамеда. Представники ісламу вважають, що це право дано людству раз і назавжди, а тому воно є незмінним (так як і ісламська релігія). Правда, мусульманська правова доктрина повинна тлумачити “божественные откровения”, оскільки ці догматичні приписи потребують роз‘яснення.

Мусульманське право охоплює всі сфери суспільного життя, а тому включає не тільки правові приписи, але і мотиви, правила дотримання постів, подачі милостині, здійснення паломництва тощо. В такому значенні – це єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка містить і правові норми, і неправові регулятори (релігійні, моральні, звичаєві).¹

Таким чином, можна вважати, що мусульманське право – це лише частина релігії ісламу. Ця релігія містить:

теологію, яка встановлює догму;

шаріат (права та обов‘язки мусульманина).

Шаріат (у перекладі “шлях наслідування”) – сукупність норм, витягів із “божественних откровень”, які повинні виконувати мусульманин, якщо хоче вірно виконати свій обов‘язок. Шаріат складається з двох частин: 1) теології або принципів віри (акіда); 2) права (фікх). Фікх має дві частини: а) обов‘язки по відношенню до себе подібним; б) обов‘язки по відношенню до Аллаха. Ці дві частини і є предметом мусульманської юридичної науки (створеної правовими школами). Основна функція фікха полягає у збереженні зв‘язків між законодавством мусульманської держави та первинними джерелами мусульманського права.

Хоча іслам є наймолодшою із 3-х світових релігій, він має досить широке поширення. Через сто років після смерті Мухамеда (632р.), в епоху правління династії Омейядів іслам, у результаті завоювання арабськими арміями інших народів, був розповсюджений на північне побережжя Африки та Іспанію, а на Сході - на територію Ірану та Індії. Друга хвиля арабських завоювань у ХVст. (підкорення Візантії, захоплення у 1453р. Константинополя) поширила іслам до Південної Європи (до сьогодні на території колишньої Югославії, в Албанії, Болгарії існують великі мусульманські общини).

Іслам отримав визнання і в Азії. На Індостанському півострові мусульмани утворили після ІІ світової війни державу Пакистан. В Республіці Індія більш 10% населення (біля 50 млн.) сповідують іслам. У Малайзії та Індонезії некитайське населення переважно мусульмани. В Африці іслам сповідувало населення верхів‘я Нілу (сучасний Судан). Звідти він поширився на північ. У наші дні не тільки Північна Нігерія, але і населення більшості держав, що утворилися на території колишньої Французької Західної Африки, переважно сповідує іслам. Широко поширився іслам і на східному побережжі Африки. У Сомалі майже повністю ісламізоване населення, у Танзанії та Кенії існують великі мусульманські общини.

Після другої світової війни деякі арабські держави мають офіційні ісламські назви (наприклад, Ісламська Республіка Іран).

У наш час мусульманське право в тому чи іншому обсязі діє у багатьох країнах від Марокко у північно-західній Африці до Фіджі в Океанії (наприклад, правові системи таких держав як Марокко, Сирія, Алжир, Єгипет, Пакистан, Індонезія, Судан, Північна Нігерія, Сомалі, Танзанія, Кенія, Іран, Ірак та ін.).

Певний вплив мусульманського права відбувається і стосовно колишніх радянських республік Середньої Азії: Казахстану, Туркменистану, Узбекистану.

Поряд з цим, просторова дія мусульманського права не ідентична географічним кордонам.

Хоча можна встановити ряд спільних ознак для правових систем мусульманського права, але необхідно при цьому виділити, перш за все, три групи країн:

країни з мусульманським населенням: колишні соціалістичні республіки Середньої Азії та Албанія; у цих країнах іслам не визнається державою, мусульманське право не застосовується судами, проте принципи його дотримуються населенням;

країни, в яких теоретично функціонують норми мусульманського права (найбільш типові представники: Афганістан, Пакистан, Кувейт, Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія, Емірати Перської затоки); фактично застосовуються норми звичаєвого права (заснованого на принципах шаріату);

держави, в яких мусульманське право застосовується для регулювання питань особистого статусу та статусу релігійних установ (іншими земельний режим) в інших сферах застосовується позитивне право; ці держави поділяються на дві підгрупи: а) країни, в яких право розвивається за зразком континентального (французького, голландського) права: французькомовні африканські держави, деякі арабські держави, Індонезія; б) країни, в яких право розвивається за зразком загального права: Індія, Малайзія, Нігерія.

До особливих випадків можна віднести Судан та Туреччину.

Всі ці правові системи мають дещо спільне, а саме:

відкрито релігійний зміст мусульманського права (і це впливає на природу права, способи регулювання суспільних відносин, зовнішні форми права);

наявність спільних, стійких релігійно-етнічних коренів;

походження норм мусульманського права від релігійно-етичних постулатів та цінностей;

наявність релігійних джерел права (в приписах яких відсутні чіткість, структурованість, вказівка на юридичні наслідки);

забезпечуваність динамізму та відповідності мусульманського права сучасним умовам релігійно-правовими школами, релігійними судами, правовою доктриною;

забезпеченість стабільності (непорушності) мусульманського права соціально-психологічним станом послуху (виконанням обов‘язку).

Все вищесказане дає можливість виділити ряд основних ознак мусульманського права:

наявність релігійних джерел права, що визначають поведінку особи у певних сферах відносин (суспільного життя): спадкове, сімейне право, статус особи;

обов‘язковість мусульманської правової доктрини (тлумачення релігійних джерел авторитетними правознавцями та священнослужителями); доктрина часто сама виступає як джерело права;

наявність нормативно-правових актів та інших зовнішніх форм права;

наявність ознак континентального та загального права;

казуїстичний та догматичний характер системи, її дуалізм.