7.3. Основні ознаки та особливості правової системи Європейського Союзу

Одним із важливих етапів формування єдиного європейського правопорядку стало утворення Європейського Союзу, історія становлення якого поділяється на декілька етапів.

У перші повоєнні роки суперництво двох протилежних суспільних систем у Європі сприяло розвитку західноєвропейської інтеграції. Остання здійснювалася під впливом ряду факторів, як-от: 1) високорозвинена ринкова економіка; 2) поліцентрична структура; 3) особлива культурна та історична спільність.¹

В основу європейської інтеграції на той час були покладені такі надбання західноєвропейського суспільства, як: правова держава, досвід спільного існування народів, культурна спільність, традиції у розвитку загальноєвропейської ідеї, наслідки двох світових воєн.

Існування на європейському континенті трьох систем безпеки та співробітництва (двох регіональних – західної та східної – та загальноєвропейської) дозволяло зберігати мирні відносини, незважаючи на функціонування держав з різним суспільним устроєм.

Спільний інтерес до перебудови континенту був реалізований 16-ма західноєвропейськими державами шляхом створення у 1948 році в Парижі Організації європейського економічного співтовариства (яка у 1961 році була трансформована в Організацію економічного співробітництва та розвитку). Території держав-засновниць становили прообраз спільного економічного простору.

Наступними етапами західноєвропейської інтеграції стало підписання Паризького договору 1951 року, згідно з яким було засновано Європейське об’єднання вугілля та сталі, а також – римських договорів 1957р. про створення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії.

Юридичним оформленням факту поглиблення інтеграційних процесів, розширення кількості членів Європейських Співтовариств, що потягло за собою певні інституційні зміни, стало підписання Єдиного Європейського акту (вступив у силу в 1987 році), який поклав початок третьому етапу в розвитку Співтовариств – було створено правову основу для переходу від спільного до єдиного внутрішнього ринку.

Проте радикальна перебудова міжнародних відносин у Європі стала можливою лише після закінчення “холодної війни”. Хоча у цей період у Західній Європі виникли нові проблеми (нові внутрішні та зовнішні виклики), які потребували розв’язання: проблеми глобалізації, що негативно впливали на основи західноєвропейської інтеграції; зміна співвідношення сил у зв’язку з розпадом “соціалістичної системи”; розширення Євросоюзу на схід та південь тощо.

Намаганням вирішити ці проблеми стало укладення Маастрихтського договору 1992 року (почав діяти у 1993 році). Він передбачав розв’язання таких завдань, як: створення економічного та валютного союзу; розвиток соціальної політики; перетворення ЄЕС у Європейське співтовариство та розширення його компетенції за рахунок нових видів діяльності (так звана "перша опора") та у галузі юстиції та внутрішніх справ ("третя опора"); об’єднання всіх цих структур в єдину систему Європейського Союзу.

Маастрихтський договір був компромісом різних інтересів та поглядів на інтеграційний процес та перспективи його подальшого розвитку, а також складною юридичною конструкцією.

До Євросоюзу ввійшли три співтовариства (ЄОВС, ЄЕС, ЄСАЕ), які стали його складовими частинами (європейським співтовариством), так як і дві інші складові ("опори"). Єдиною реально об’єднуючою основою для всіх них стала "єдина інституційна структура Євросоюзу, що базується на досягнутому у співтоваристві рівні інтеграції (розділ 1 стаття С).¹У договорі чітко прослідковувалось зіткнення двох протилежних принципів – наднаціональної інтеграції та міжурядового співробітництва суверенних держав.

Амстердамський договір 1997 року передбачав вжиття ряду додаткових заходів, спрямованих на досягнення цілей Маастрихтського договору, зокрема – демократизацію Євросоюзу та наближення його інститутів до громадян. Положення Договору містили такі завдання, як: встановлення обов’язку всіх держав-учасниць забезпечувати (охороняти) права людини; посилення ролі Європарламенту; перетворення Євросоюзу у простір "свободи, безпеки та справедливості" (вирішення візової та імміграційної політики); збільшення доступу до інформації від інститутів Євросоюзу; чіткі орієнтири щодо здійснення співробітництва у сфері правосуддя та поліцейської діяльності по кримінальних справах; введення поста Високого представника з питань загальної зовнішньої політики та політики безпеки.

Ці два договори включали, попри певні недоліки, всі кращі здобутки європейської інтеграції та створили юридичну базу для нового її етапу.

Такий етап пов’язується з підписанням у лютому 2000 року на Міжурядовій конференції представників урядів держав-учасниць Ніццького договору, яким внесено зміни до Договору про Європейський Союз, Договір про заснування Європейського співтовариства (Ніццький договір набере чинності після ратифікації всіма державами-учасницями).²Договір визначає порядок розширення Євросоюзу та вступу нових членів за рахунок 12 держав Центральної та Східної Європи, Середземноморя та Прибалтики (10 з яких мають стати членами ЄС у 2004 році), передбачає проведення інституційної реформи Європейського Союзу та внесення змін до основних джерел права останнього.

Перед Європою ХХІ століття стоїть складне завдання: забезпечити стійку динаміку розвитку на новому якісному рівні. По суті Євросоюз мав би стати інтегрованою економічною та політичною системою. Такій консолідації сприяють фундаментальні геополітичні, демографічні, технологічні, екологічні зміни, глобалізація економіки та політики. Тільки як єдине ціле Євросоюз буде в стані витримати конкуренцію на світовому ринку США, Японії та інших індустріальних держав; забезпечити безпеку, вести ефективну боротьбу з міжнародною злочинністю, тероризмом, наркобізнесом тощо.

Водночас Євросоюз повинен зважати і бути здатним запобігти ряду імовірних негативних факторів, насамперед, шляхом створення практичних механізмів подолання наслідків свого розширення, проведення соціальних реформ, запобігання бюрократизації, рецидивам націоналізму тощо.

Дослідження цих проблем дає підставу деяким авторам робити висновки, що Євросоюз у найближче десятиріччя буде розвиватися у ключі позитивної динаміки з елементами нестабільності та помірковано-нестабільної динаміки, з можливими відхиленнями у певних часових інтервалах.¹

Це дає підставу прогнозувати, що Євросоюз буде активно сприяти європейській консолідації та має шанс у найближчі два десятиріччя стати другим полюсом сучасного світу. Важливим при цьому є здійснення цих процесів на правовій основі, формування, поряд з економічною та політичною системами, і правової системи.

Визначаючи правову природу Євросоюзу Суд Європейських співтовариств в одному зі своїх рішень зафіксував, що ЄЕС є новим міжнародним правопорядком, в користь якого держави обмежили, хоча і в лімітованих сферах, свої суверенні права, і суб’єктами якого є не тільки держави-учасниці, але й їхні громадяни (Рішення Суду ЄС від 05 лютого 1963 року у справі № 26/62 [NV ALGEMENE TRANSPORT EN EXPEDITIE ONDERNEMING “VAN GEND&LOOS” V Netherlands in Land Revenue Administration])².

Це знайшло також відображення у рішенні Конституційного Суду ФРН від 18 жовтня 1967 року, в якому відзначається, що “Співтовариство не є державою. Воно є правопорядком особливого роду, щодо якого ФРН та інші держави-учасниці обмежили деякі суверенні права”.³

Крім цього, Суд Європейських співтовариств підкреслив, що, на відміну від “звичайних” міжнародних договорів, Договір ЄЕС створив Співтовариство, яке має власні інститути, статус юридичної особи, власну правоздатність і міжнародну правосуб’єктність, зокрема – реальні повноваження, які випливають із обмеження або передачі повноважень Співтовариству державами-учасницями. Останні обмежили в чітко визначених сферах свої суверенні права, створивши, таким чином, сукупність юридичних норм, що зобов’язують усіх осіб, які знаходяться під юрисдикцією цих держав, та самі держави-учасниці.

Суд ЄС зробив висновок, що саме “передача державою прав і обовязків, заснованих раніше на внутрішньому праві, у відання правової системи Співтовариства, що грунтується на Договорі ЄЕС, тягне за собою обмеження її суверенних прав” (Рішення Суду ЄС від 15 липня 1964 року у справі № 6/64 [FLAMINIO COSTA V. ENEL])¹.

Це дає підставу деяким авторам стверджувати, що на сучасному етапі інтеграції Європейський Союз є союзом держав, який з часом може трансформуватися у федеративну державу², федеративне об’єднання³або конфедерацію.

У зв’язку з цим виникає питання про правову природу як Європейських співтовариств, так і Євросоюзу.

У міжнародно-правовій літературі немає єдиної точки зору з цього приводу. Традиційно ЄС і Співтовариства відносять до різновиду міжнародних міждержавних організацій: одні до наднаціональних (наддержавних)⁴чи організацій інтеграції⁵; інші до регіональних⁶(в довідникових виданнях до регіональних, що діють в Європі⁷), або ж до міждержавних об’єднань, що поєднують риси міжнародної міжурядової організації з рисами державоподібного утворення⁸.

При вирішенні юридичної природи, насамперед, важливим є розмежування між Співтовариствами та Євросоюзом, в основу яких покладені різні міжнародно-правові принципи і концепції.

Що стосується різних позицій щодо юридичної природи Європейських Співтовариств, вони були достатньо проаналізовані в “Курсе международного права”, в результаті якого було зроблено висновок, що вони не можуть виводитися за межі категорії “міжнародні організації”.⁹Враховуючи існуючі у міжнародно-правовій літературі підходи щодо поняття міжнародної організації, особливо такого, як організованої форми міждержавних відносин¹, переліку ознак міжнародних міжурядових організацій², необхідно зважати на те, що міждержавні організації виникли на основі об’єктивних закономірностей, як відображення об’єктивних тенденцій у міждержавних відносинах починаючи з ХІХ ст.³, особливо – укладення її структури та функцій у ХХ ст. (тенденція до інституалізації міжнародних відносин).

Таким чином, міждержавні об’єднання поступово перетворюються у ті способи і форми організації міждержавних взаємовідносин на різних рівнях і в різних сферах; у звичайний спосіб організації міжнародних зв’язків (для яких загальними ознаками є саме міждержавних характер об’єднання, функціонування на основі установчих документів (угод), наявність інституційної самостійності (яка забезпечується системою її органів), наявність самостійних міжнародних прав і обов’язків (як суб’єкта міжнародного права).⁴

Все це дає формальну підставу для віднесення Європейських Співтовариств до міжнародних організацій. А тому різні інші терміни, що застосовуються до них: “наднаціональна організація” (як така, що має більший обсяг прав у сфері нормотворчості і наділена публічною владою)⁵; “міжнародна організація інтеграції”⁶; “федеративна держава чи конфедерація”⁷не можуть використовуватися для характеристики юридичної природи Європейських Співтовариств (ідентично і Європейського Союзу), так як вони можуть лише сприяти характеристиці певних елементів інституційної структури або юридичної техніки.⁸Тому більш значною у плані характеристики юридичної природи Європейських Співтовариств є позиція, згідно з якою вони є міжнародною організацією з певними особливостями (з відмінними специфічними ознаками).¹

До найбільш значних ознак Співтовариств, на думку Д. де Веласко, відносяться такі, як: 1) цілі європейської інтеграції; 2) інституційна структура, яка включає три інститути, які виражають інтереси різних сил і цінностей (комісія – спільний інтерес; Парламент – народні сили; Суд – гарант юридичних цінностей); 3) джерела похідного права, аналогічні до джерел внутрішнього права держав (регламенти та рішення) чи Співтовариств (директиви); 4) пряма дія “права Співтовариства” у національному праві держав-учасниць; 5) передача Співтовариствам частини компетенції держав, з наступним обмеженням їх прав (так званий “феномен розподілу суверенітету між державами та Співтовариствоами”).²

Поряд з цим, ці особливості не виходять за межі загального міжнародного права, що включає право міжнародних організацій.³

Г.І.Морозов відзначає: “загальні принципи внутрішнього права міжнародних організацій визначаються основними принципами міжнародного права”.⁴

Все це дозволяє віднести Європейські Співтовариства до регіональних міжнародних міждержавних організацій спеціального характеру, що відрізняються від інших регіональних організацій високорозвинутою нормотворчою функцією та широкою предметною компетенцією (на відміну від подібних організацій, що засновані на принципі співробітництва держав-учасниць). Відмінною ознакою є і високий рівень механізмів імплементації актів Співтовариства у національні правові системи (держав-учасниць).

Деякі автори називають і другорядні ознаки Співтовариств, що відрізняють їх від інших міждержавних організацій: відсутність секретаріату (як адміністративно-технічного органу), наявність єдиних органів та єдиної адміністрації (ст.9 Амстердамського договору – власний персонал), бюджету, символіки, привілеїв та імунітетів.⁵

Згідно п.3 ст.1 установчого договору ЄС, базою для Європейського Союзу, при його заснуванні стали Європейські Співтовариства, отже саме вони є його основою (опорою). А тому виникає питання і про правову природу Європейського Союзу. У літературі відсутня чітка позиція щодо цього. Так, Б.Н.Топорнін вказував, що Європейський Союз продовжує розвивати принципи Європейських Співтовариств і його можна порівнювати з міжнародною організацією, хоча не у політичній сфері.¹Водночас Д. де Веласко відзначав, що ЄС згідно установчого договору, не має правосуб’єктності ні у внутрішньому, ні у міжнародному праві, це є об’єднуюче (синтезуюче утворення, необхідне для розвитку відносин між Співтовариствами та двома міжурядовими опорами, що передбачені в установчому договорі, яке здійснює уніфікацію (хоча і обмежену) правових рамок процесу інтеграції.²Інші автори (М.Мартін, Д.Ногерас) називають ЄС федеральною політичною організацією, яка складається із Європейських Співтовариств та форм міждержавного співробітництва, що є сторонами (стовпами, опорами), на яких здійснюється інтеграційний процес в цілому, який дістає своє хрещення під іменем Європейського Союзу.³

Хоча віднесення міждержавного об’єднання до розряду міжнародних організацій лише при наявності обов’язкової умови – міжнародної правосубєктності, визнається не всіма. Так, наприклад, цікаві міркування з цього приводу висловлює І.І.Лукашук, який вважає, що держави-учасниці надають статус міжнародної організації шляхом укладення договору.⁴

Отже, з точки зору загальновизнаних ознак міжнародних міжурядових організацій, Європейський Союз є міждержавним об’єднанням (завданням якого є забезпечення тісних відносин між європейськими державами); що засноване на міжнародному договорі; має власну інституційну структуру. Але так як Союз здійснює свою діяльність через Співтовариства, він не потребує окремого персоналу, статус якого регулюється положеннями, прийнятими на підставі ст.212 Договору про ЄС (Штатний регламент та Умови найму).

Аналіз текстів установчих актів свідчить, що Союз не має правосуб’єктності у тому обсязі, що й інші міждержавні організації, але його цілі вказують на те, що у нього є достатні (широкі) можливості для виразу своїх позицій на міжнародній арені, а це дозволяє передбачати наявність у нього певних, хоча і дещо обмежених міжнародних прав.

Так, згідно п.4 ст.6 Союз використовує (Союз наділяє себе – за текстом Договору) засоби, необхідні для досягнення цілей та здійснення своєї політики⁵(а отже він може самостійно здійснювати свою політику). Особливо це стосується широких повноважень у сфері зовнішньої політики та безпеки (абз.2 ст.2, ст.17)⁶, де ЄС уповноважений приймати акти, що мають відношення не тільки до його членів, але і інших суб’єктів міжнародного права.

Таким чином, Євросоюз є своєрідною формою міжнародної організації, субрегіонального характеру, яка не має (на відміну від Співтовариств, що входять до ЄС) міжнародної правосуб’єктності в обсязі, як правило, притаманному більшості міждержавних організацій, але володіє всіма правовими можливостями для здійснення ряду важливих міжнародних прав і обов’язків (через механізм спільної зовнішньої політики та політики безпеки, а також Співтовариства).

Отже, Європейський Союз є особливою міждержавною (міжнародною) організацією, що заснована на інших міждержавних організаціях (Співтовариствах), які наділені широкою компетенцією, що відрізняє їх від традиційних (класичних) міждержавних організацій, а також на формах міждержавного співробітництва при використанні інституційного механізму Співтовариств. Обсяг правоздатності останніх значно перевищує правоздатність традиційних міждержавних організацій, а Союз має усічений характер і не виходить за традиційні межі.

Все це дає підставу стверджувати, що Європейський Союз на даному етапі є субрегіональним міждержавним об’єднанням, яке має і класичні ознаки міжнародної міждержавної організації, але й специфічні. Процеси розширення ЄС, а також його трансформації, свідчать про тенденцію до утворення Європейського міждержавного об’єднання, що забезпечить структуризацію європейського соціального простору. Особлива роль у цьому процесі відводиться правовій системі Євросоюзу (яка має міжнародно-правовий характер). Як і будь-яка інша, правова система Євросоюзу складається з інституційної, нормативної та функційної частин.

До інституційної частини входять суб’єкти міжнародного права, що є її елементами. Основним елементом правової системи Євросоюзу є держави-учасниці, правосуб’єктність яких є більш вузькою, ніж учасниць інших міждержавних організацій, так як об’єднання має чітко виражені властивості наддержавності.

Наділені міжнародною правосуб’єктністю і Європейські співтовариства.

Євросоюз, на відміну від Європейських співтовариств, має "усічену" міжнародну правосуб'єктність, що зумовлено якісною відмінністю його складових частин. Європейські співтовариства (перша опора) засновані на принципі наднаціональності і передачі частини національного суверенітету його інститутам. Так звані "друга" та "третя" опори – це сфери міжурядового співробітництва, при якому держави зберігають свої суверенні права (а тому ці складові Євросоюзу не мають правосуб'єктності і передають свої повноваження у цьому аспекті Європейським співтовариства). Таким чином, суб'єктами правовідносин у межах "другої" та "третьої" опор є, за загальним правилом, лише держави-учасниці та інститути Євросоюзу. Хоча у межах їх комунітаризації можливим є розповсюдження правосуб'єктності на фізичних та юридичних осіб (наприклад, згідно з Шенгенськими угодами). Що ж стосується права Співтовариства, його суб’єктами є фізичні та юридичні особи, держави-учасниці та інститути Співтовариств (як юридичні особи). Існує також і категорія так званих привілейованих суб'єктів, що користуються великим обсягом процесуальних прав (наприклад, при вирішенні питання за скаргою на невиконання державами-учасницями Союзу зобов'язань за установчими договорами).¹

У галузі захисту прав та свобод людини суб’єктом правовідносин, які виникають у зв’язку із захистом прав людини, є в першу чергу фізичні та юридичні особи, стороною в правовідносинах є також держава.

Держави-учасниці наділяють Євросоюз певними правами та обов'язіками, що закріплюються у його міжнародно-правовому статусі, a його реалізація здійснюється через утворювані ним органи, які виконують правотворчі, правозастосувальні, правотлумачувальні та правореалізаційні функції.

Європейський Союз є чітко структурованим об'єднанням. Його організаційно-інституційну структуру складають: Європейська Рада, Рада Євросоюзу, Європейський парламент, Європейська комісія, Суд Євросоюзу та суд І інстанції, Економічний та Соціальний комітети, Суд аудиторів, Європейський інвестиційний банк, комітет регіонів та інші.¹

При формуванні системи інститутів Євросоюзу була запозичена державно-правова практика учасників. А тому ряд авторів при характеристиці інституційної структури застосовує теорію розподілу влади. Проте інші автори вважають, що у межах Союзу діє принцип не розподілу влади, а розподілу повноважень, що забезпечує поєднання наднаціонального та міжнаціонального у побудові та діяльності інститутів Євросоюзу.²Цей принцип відображає існуючі відмінності у підходах до визначення та конструювання політичної та правової природи Євросоюзу.

Європейська Рада (колективний глава Євросоюзу) є вищим політичним органом, що діє на основі міжурядового принципу і приймає директиви щодо подальшого розвитку Євросоюзу.³До її складу входять глави держав чи урядів, міністри закордонних справ, Голова Європейської комісії та один її член. Рішення Європейської Ради мають політичний (директивний) характер, є обов’язковими лише для держав-учасниць. Зміни, що відбуваються як у внутрішній, так і в зовнішній структурі, отримують згоду на політичному рівні (у цьому і проявляється дійсна роль Європейської Ради). Отже, акти цього органу визначають межі для вирішення конкретних проблем політики Співтовариств іншими інститутами.

Рада Євросоюзу – політичний інститут з широкими повноваженнями, який повинен забезпечувати узгодження національних інтересів держав-учасниць та завдань і цілей інтеграційного об'єднання. До складу Ради входять, як правило, міністри, які "уповноважені представляти уряд цієї країни".⁴

Рада приймає рішення, що мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів права Євросоюзу. Особливо важливу роботу вона здійснює щодо гармонізації національного законодавства держав-учасниць у галузі боротьби зі злочинністю. Проте Рада не є єдиним правотворчим органом, так як правотворчими повноваженнями наділені також інші інститути, насамперед – Комісія та Європарламент. Рада має певну процесуальну правосуб'єктність, тобто може звертатися в Суд ЄС з позовами до інших інститутів Євросоюзу.

Водночас у літературі відзначається неналежний рівень демократичності правотворчого процесу в Євросоюзі (зокрема, недостатній доступ громадськості до документів Ради).

Важливу роль у підготовці та реалізації рішень Ради відіграє Комітет постійних представників (КОРЕПЕР), в якому обговорюються, розглядаються та затверджуються проекти більшості рішень, що приймаються Радою.

У межах "другої та третьої опор" Союзу створені Політичний комітет та Комітет К-8, який займається проблемами боротьби зі злочинністю та забезпеченням співробітництва судових органів. Ці комітети відіграють суттєву роль у підготовці та реалізації рішень Ради.

Європейська комісія (складається з 20 членів або, як їх ще називають, комісарів) покликана (так само, як і Європарламент та суд ЄС) захищати інтереси інтеграційної структури від посягань з боку держав-учасниць. Згідно з установчими договорами, Комісія виконує функції щодо забезпечення законності (шляхом неухильного виконання постанов як первинного, так і вторинного права). Інколи її прирівнюють до уряду суверенної держави, тобто називають головним виконавчим органом.¹Проте ні за способом формування, ні за характером повноважень вона не є таким аналогом. І хоча Комісія має ознаки розпорядчої влади, вона в офіційних документах не називається носієм виконавчої влади, а відповідні виконавчі повноваження їй делегує Євросоюз. Комісія наділена правом правотворчої ініціативи, вона бере участь у підготовці, прийнятті, виконанні та контролі за виконанням рішень Євросоюзу. З питань першочергової ваги вона бере участь у всіх чотирьох процесах, а щодо інших рішень – готує пропозиції для Ради (які розробляються у спеціальних комітетах та робочих групах, кількість службовців у яких нараховується від 700 до 1000).²Іноді Комісію називають центром технократії (єврократії), а інколи – комісією експертів. Криза, що відбулася весною 1999 p., сприяла відставці членів Комісії, викликавши необхідність реформування цього інституту Євросоюзу.

Європейський парламент є представницьким органом (з 1970 р. його члени обираються шляхом прямих виборів), який складається з представників держав-учасниць Союзу. Це відрізняє інституційну структуру Союзу від подібних структур інших міжнародних організацій. Проте масштаби участі Європарламенту в процесі прийняття багатьох важливих рішень обмежені.³Він має однопалатну структуру і функціонує у межах, визначених внутрішнім регламентом. Європарламент наділений повноваженнями, які подібні до повноважень парламентських установ сучасних держав, зокрема такими, як: правотворчі повноваження, вотування бюджету та звіт про його виконання, контроль за діяльністю органів управління, здійснення зовнішньополітичних повноважень. З 1986 р. правотворча процедура включала такі дії: підготовка проекту Комісією, схвалення його Радою, розгляд на засіданні парламенту. Згідно з Маастрихтським та Амстердамським договорами остаточне прийняття рішення стало можливим лише після схвалення його парламентом (тобто вводилась процедура спільного прийняття рішень). І хоча правотворча процедура стає більш подібною до процедур, притаманних парламентським установам, питома вага спільних рішень залишається незначною. Правда, дещо ширшим став зміст права на правотворчу ініціативу, зокрема, у частині здійснення такої ініціативи та внесення таких проектів Комісією.

Таким чином, правотворчу діяльність Європарламенту можна розділити на декілька етапів (процедур): 1) процедуру консультацій – розгляд проекту акта Комісією перед його прийняттям Радою; 2) процедуру співробітництва – внесення поправок до проекту; 3) процедуру прийняття спільного рішення, яка полягає в пошуках узгоджувальним комітетом (що складається з членів парламенту та Ради) компромісів щодо проекту (якщо згоди не досягнуто, Парламент уповноважений "не пропускати" проект); 4) процедуру схвалення, яка вимагається для важливих міжнародних угод тощо.

Одним із важливих інтеграційних інститутів Євросоюзу є Суд Європейського співтовариства. Він діє на підставі установчих договорів та свого Статуту, згідно з яким визнається одним із головних інститутів як Співтовариства, так і Союзу. Водночас юрисдикція Суду не поширюється на нові форми співробітництва. У 1988 р. була створена додаткова судова інстанція, що підпорядкована Суду Співтовариств – Суд І інстанції.

Сильна та ефективна судова влада є тією ознакою правової системи Євросоюзу, яка відрізняє її від правових систем традиційних міжнародних організацій (жодна з яких не має нічого подібного) і зближує з національними судоустроями. Суд європейських співтовариств є ніби моделлю системи спеціалізованих судів у сучасних державах. Він здійснює функції, характерні як для суду конституційного, так і адміністративного, кримінального, дисциплінарного, арбітражного; йому властивий розгляд цивільно-правових спорів; він виступає касаційним органом щодо Суду І інстанції, а також як консультативний орган, висновки якого часто мають обов'язковий характер. Названі повноваження свідчать про об'ємний характер та різнопланову діяльність Суду. При цьому він здійснює контроль за дотриманням права Співтовариств, законністю правових актів, включаючи акти конституційного значення. Суд розглядає спори між інститутами співтовариств, а також з питань відповідності міжнародних угод установчим договорам.¹

Своєю діяльністю Суд у значній мірі сприяв функціонуванню та розвитку правової системи Євросоюзу, забезпечення стабільності та досягнення належного правопорядку. Особлива роль Суду проявилася у його правотворчих функціях. Багато рішень Суду визначили основні принципи права Співтовариств. Щоправда, правотворча активність Суду є нерівномірною: на ранніх етапах – більш вагомою, а на нинішньому етапі – незначною. Проте розширення географії Євросоюзу може знову витребувати правотворчу діяльність Суду для вирішення складних проблем нового періоду інтеграції.

Отже, інституційна структура Євросоюзу характеризується такими ознаками: 1) визначенням основних напрямків функціонування Євросоюзу установчими актами (договорами), що є аналогом конституції у національній правовій системі; 2) здійсненням основними інститутами функцій правотворчої (законодавчої), виконавчої влади; 3) децентралізацією прийняття рішень, що свідчить про подібність її до національних аналогів. Разом з цим, у діяльності інститутів Євросоюзу спостерігається і надмірна формалізованість, нечіткий розподіл повноважень, дефіцит демократії тощо.

Інституційна частина тісно взаємодіє, перетинається з функційною частиною правової системи. Правотворча, правозастосовча, правотлумачна та правореалізаційна діяльність відповідних органів Євросоюзу є не тільки засобом досягнення правопорядку, але й способом виразу зв'язків між елементами правової системи Євросоюзу. Ці зв'язки виникають між елементами системи на підставі діяльності суб'єктів права і знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні можуть бути владними (між державами) та невладними (між фізичними, фізичними та юридичними, юридичними особами). Невладні відносини є властивими для міжнародних відносин неміждержавного характеру, а міждержавні відносини є завжди владними.

Основну роль у виникненні зв'язків між суб'єктами виконує третя частина правової системи Євросоюзу – нормативна.

Єдності поглядів на природу права Євросоюзу у міжнародно-правовій літературі немає. Одні автори вважають, що право Європейського Союзу – це сукупність юридичних норм, які створені його інститутами¹, інші – щоправо Євросоюзу є міжнародним правом², ще інші – таким, що має комплексний характер, тобто не може бути відокремленим від загального міжнародного права і водночас, певна його частина є формою координації, зближення та уніфікації внутрішнього права держав-учасниць.³ Існує також точка зору, згідно з якою право Євросоюзу є правом sui generis, так як його не можна охарактеризувати в традиційних категоріях міжнародного та конституційного права.

В.Муравйов під правом Європейського Союзу розуміє сукупність правових норм, які регулюють процеси європейської інтеграції, здійснюваної в межах Європейського Союзу.⁴

І все ж найбільш точною видається думка про комплексний характер права Євросоюзу¹, хоча з позицій системного аналізу воно є самостійною системою, що функціонує поряд з національними системами права, а також системою універсального міжнародного права.

Суд ЄС зробив з цього приводу два принципових висновки, а саме: 1) це є особлива система права, інтегрована у систему права держав-учасниць (і має обов'язковий характер для їх судових органів); 2) право Співтовариства – це такий масив норм, що застосовується як до вихідців з цих країн, так і до самих держав.²Згідно з рішенням Суду ЄС, право співтовариства утворює особливу та самостійну систему, норми якої у рівній мірі є обов'язковими як для держав-учасниць, так і для всіх фізичних та юридичних осіб, що знаходяться під їх юрисдикцією.

Право Євросоюзу характеризується низкою ознак, насамперед: 1) тим, що це – правові норми, породжені інтеграційними процесами, які знайшли свій вираз у джерелах права Європейських Співтовариств та Європейського Союзу, 2) ці правові норми, незважаючи на гетерогенність Союзу, об'єднують те, через що вони повинні забезпечити досягнення його цілей і вирішення завдань. Саме зв'язок їх із джерелами права Співтовариств та Союзу є критерієм ідентифікації як права Євросоюзу.

Отже, право Європейського Союзу складається як з міжнародно-правових норм та принципів у сфері співробітництва держав-учасниць, так і з норм та принципів "права Співтовариств" (ця група норм отримала у договорі про ЄС назву "acquis communantare"). Цей термін використовується у праві Євросоюзу для визначення сукупності норм, судових рішень, доктринальних понять тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних організацій і мають сприйматися країнами – претендентами на вступ до Євросоюзу беззастетежно.³Дуалістичний характер "права Співтовариств" як права трьох європейських Співтовариств та одночасно права ЄС визначається неординарною внутрішньою структурою самої міждержавної організації (хоча її еволюція свідчить про міжнародно-правовий характер права ЄС).

При аналізі правової системи ЄС на основі міжнародно-правових доктрин, термінології, понять та категорій виникає ряд проблем (ідентично як і при використанні понять та категорій національного права). Насамперед, це стосується поняття, яке застосовується для визначення сукупності норм, що регулюють поведінку суб’єктів (як в ЄС, так і в Співтовариствах). Поняття "внутрішнє і зовнішне право", що застосовується у практиці міждержавних організацій ні за сутністю, ні за формою до ЄС не може бути застосований (як такі, що охоплює занадто вузькі сфери). А тому, на думку деяких авторів, "право ЄС має називатися правовою системою".⁴

Видається, що в даній ситуації автори змішують поняття "правова система" та "система права",. посилаючись на складність такого явища, як "право ЄС", а отже і складність його характеристики за рахунок поняття система права. Так, дійсно право ЄС утворює складну систему правових норм, але попри всю її складність, вона є системою права з відповідним поділом на галузі права та інститути. Правова система є більш об’ємним поняттям, яке включає (як відзначалося вище, поряд з інституційною та функційною і нормативну частини – зокрема, систему права та систему джерел права). Таким чином, система права є складовою частиною правової системи ЄС, і хоча вона є досить своєрідною, її предметна сфера визначена і обмежена установчими договорами ЄС та Співтовариств. Вона заснована на принципах національного права, які в силу їх включення в установчий договір Союзу набули міжнародно-правових властивостей і стали визначальними принципами взаємовідносин держав-учасниць в межах ЄС. Але і принципи, і система права ЄС (як і правова система Союзу в цілому) засновані на єдиних міжнародно-правових принципах (ст.6 та ст.49 установчого договору), що придає єдності цій міждержавно-правовій системі.

Проте її єдність не свідчить про однорідність. Особливо, якщо аналізувати класифікаційні різновиди норм.

Норми права Євросоюзу за предметом регулювання диференціюються на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове право тощо. Водночас предметна юрисдикція Євросоюзу знаходиться у чітко встановлених межах, а тому правове регулювання повинно відповідати досягненню його цілей. Це дає підставу для виділення ряду специфічних галузей права Євросоюзу: економічне, торгове, банківське, податкове, інституційне право тощо.

Норми права Євросоюзу створюються в результаті взаємоузгодження волі держав-учасниць та нормотворчої діяльності інститутів Союзу. Функціонування у межах системи права елементів міжнародного та національного права, а також гетерогенність структури Євросоюзу впливає на структуру та ієрархію норм права. З позицій умов, порядку формування та місця в ієрархії всі норми поділяються на три, хоч і не зовсім рівні за обсягом та значимістю, групи: 1) норми первинного права, закріплені в установчих договорах (та у тих конвенціях, якими вносились зміни до них), які утворюють основу, подібну до національного конституційного права; 2) норми вторинного права – формуються на базі первинних, створюються інститутами Євросоюзу і мають верховенство щодо національного права, пряму дію, характеризуються інтегрованістю у національне право та захистом; 3) третинне (додаткове) – норми права, джерелами яких є інші акти (угоди та конвенції, що укладаються державами-учасницями з метою реалізації приписів установчих договорів).

Ці групи дають так званий вертикальний зріз, горизонтальний же складають норми права Європейських співтовариств; норми права Євросоюзу, що застосовується у межах другої та третьої опори; положення Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

У літературі є різні позиції щодо класифікації норм¹, але найбільш поширеним є поділ на "первинне право" та "вторинне" (похідне). Норми похідного права ділять на три групи: 1) норми інституційного "похідного права" (у формуванні яких беруть участь інститути ЄС); 2) норми, які за змістом є міжнародно-правовими (норми додаткових угод між державами-учасницями, рішення представників держав-учасниць, що зібралися у межах Ради); 3) норми, що містяться в актах інститутів ЄС або угодах держав-учасниць, які необхідні для досягнення цілей і завдань, передбачених Єдиним Європейським Актом (це так звані "спільні пропозиції", "спільні дії", конвенції та рішення у сфері зовнішньої політики та безпеки та у межах співробітництва з питань правосуддя та внутрішніх справ.

Найбільш значними серед них є норми інституційного "права співтовариств" (західна доктрина називає їх "типові акти"), так як вони формувалися в процесі реалізації нормотворчих повноважень інститутів ЄС, інші акти називають "рішення Ради" або міжінституційні декларації.¹

Першу групу у літературі називають "законодавство Співтовариств", і ця назва заснована на рішеннях Суду ЄС, який часто використовує цей вираз, хоча в Установчих договорах цей термін до результатів нормотворчої діяльності не застосовується.

Специфіка системи права, як вже відзначалося, залежить від особливостей формування та функціонування права Євросоюзу, а специфіка норм права визначає способи їх об’єктивації. І хоча специфіка системи права залежить від особливостей формування та функціонування права Євросоюзу, специфіка норм права визначає способи їх об'єктивації.

Особливу значимість серед джерел права Євросоюзу мають установчі договори (які є видом міжнародного нормативно-правового договору). Регламенти, директиви, рішення, правові прецеденти (рішення Суду ЄС) утворюють основні джерела вторинного права Євросоюзу. Джерелами права є й міжнародні договори Співтовариств. Джерела права характеризуються високим рівнем досконалості з точки зору юридичної техніки, хоча надмірна формалізація при створенні джерел права призвела до збільшення питомої ваги регламентів, що викликало застосування рамочних директив з обов'язковою мотивацією норм.

Установчі договори серед джерел вторинного права, насамперед, виділяють регламенти, директиви та рішення, рекомендації та висновки, які приймаються Європейським парламентом, що діє спільно з Радою та Комісією. В ст.253 договору про Європейські Співтовариства зафіксовано положення, що регламенти, директиви і рішення мають бути мотивовані і відповідати цьому договору. Цим підкреслюється взаємопов’язаний характер цих трьох видів актів, а також можливість оспорювання їх перед Судом ЄС.

Так, регламенти є загальними актами, обов’язковими для держав-учасниць що застосовуються безпосередньо у національному праві. І хоча за своїми нормативними ознаками (загальність, абстрактний характер, обов’язковість тощо) регламенти відповідають поняттю “нормативно-правовий акт”, “закон” у внутрішньодержавному праві, проте за юридичною природою вони залишаються односторонніми актами міжнародних організацій (Співтовариств). Отже, важливими ознаками регламентує загальність, обов’язковість та пряма дія в національних правових системах. Остання ознака (за тлумаченням Суду ЄС) означає, що індивіди, які отримали права на підставі регламентів, можуть відстоювати їх у національних судах. Регламенти після їх прийняття стають частиною національних правових систем без їх імплементації. Необхідно також відзначити, що на практиці існує два види регламентів: основні (ті, що мають загальний характер і потребують конкретизації) і виконавчі (які конкретизують основні).

Директви відрізняються від регламентів тим, що вони адресовані окремим державам-учасницям, а не всім членам Співтовариств, а їх обов’язковість стосується лише очікуваного результату із збереженням за державами вибору форм та методів його здійснення.

Для характеристики директив важко підібрати відповідний аналог у внутрішньому праві (це своєрідних міжнародно-правовий акт). Хоча Б.М.Топорнін вважає, що його можна порівняти з основами законодавства у федеративній державі.¹

Можливість вибору форми волевиявлення інститутів Співтовариств надає гнучкості у проведенні політики ЄС (там, де потрібно забезпечити однотипність правового регулювання – приймають регламенти, а там, де необхідно забезпечити більш швидкі темпи – директиви).

Директивам властиві три основні ознаки: 1) обов’язковість по відношенню до очікуваного результату (невиконання директиви може викликати застосування санкцій до держави-порушниці)²; 2) необхідність прийняття національного акту, спрямованого на досягнення результату; 3) наявність взаємозв’язку між національною імплементаційною нормою та юридичними наслідками, що викликані дією директиви у національній правовій системі.

А такі акти, як рішення, хоч і є обов’язковими для тих, кому вони адресовані, за юридичною природою є актами індивідуального характеру (що дозволяє порівняти їх з правозастосовчими, зокрема, адміністративно-правовими актами внутрішньодержавного права). Хоча якщо вони адресовані не фізичним чи юридичним особам, а державі-учасниці (або державам), то набувають ознак міжнародно-правового акту. Установчий договір визначає перелік питань, з яких Рада приймає рішення.

Крім цих актів існує значна група “нетипових актів Співтовариств” (резолюції, програми, рішення Ради та представників урядів держав-учасниць тощо), а також необов’язкових (рекомендації та висновки). Тобто, Співтовариство, поряд з обов’язковими нормами, застосовує і так звані норми “м’якого права” (Soft Law), що є більш характерним для традиційних міждержавних організацій.³І роль останніх весь час зростає.⁴

До норм “похідного права Співтовариств” відносять ті, що містяться у міжнародних угодах інститутів ЄС.

Поза межами похідного права є юридичні акти, що передбачені Єдиним Європейським Актом тощо.

Таким чином, нормативна частина правової системи Європейського Союзу є досить складною і постійно еволюціонує. Це проявляється не тільки у плюралізмі міжнародно-правових джерел, в існуванні “самостійного права Співтовариств” (що засноване на власних принципах) і відрізняється від загальновизнаних принципів та норм міжнародного публічного права. Проте це не позбавляє їх міжнародно-правового характеру.

Однотипне розуміння і застосування права ЄС забезпечує Суд Європейських Співтовариств (а також створений при ньому у 1988 році Суд І інстанції). Суд ЄС виробив цілий ряд доктрин і принципів, що дозволяють забезпечити ефективність “права Співтовариств”, і зокрема, на території держав-учасниць, які хоча із застереженнями, все ж приймають правотворчі положення (принципи, доктрини) Суду ЄС. Отже, право ЄС набуло у значній мірі прецедентного характеру. Саме прецедентне право забезпечує належне функціонування досить тривалий період установчих договорів та похідного права ЄС.

Все це дає підставу стверджувати, що на європейському континенті склалася специфічна правова система із складною, але ефективною системою джерел права, що підкреслює великі практичні можливості правових способів впливу у міждержавних відносинах.

Таким чином, механізм правового впливу має високий рівень нормативності, завдяки якому Євросоюз виконує свою роль у структуруванні суспільного життя на європейському континенті, створенні ефективної регіональної європейської правової системи.

Викладене дає підстави для визначення ряду характерних для правової системи Євросоюзу ознак, до яких можна віднести: 1) виникнення та функціонування на основі та у межах, визначених установчими документами; 2) наявність основних елементів – суб'єктів міжнародного права; 3) наявність органів, що виконують правотворчі та правозастосовчі (зокрема, судові) функції; 4) наявність особливої системи права Євросоюзу з ієрархією норм і поділом її на первинне та вторинне право; 5) наявність спільного правового поля, в якому перетинаються норми міжнародного, національного права та права Співтовариств; 6) наявність особливої системи джерел права, серед яких найбільшу значимість мають установчі договори та інші норми первинного права; 7) наявність джерел “вторинного права”, серед яких важливе місце займають регламенти та директиви; 8) наявність високого рівня правової уніфікації; 9) наявність ефективних засобів нормативно-правової інтеграції; 10) визнання пріоритету дії норм права Євросоюзу над нормами права держав-учасниць у разі виникнення розбіжностей між ними; та прямої дії ряду норм ЄС у національних правових системах.

Виходячи із засад системного аналізу, можна відзначити, що правова система Європейського Союзу володіє основними ознаками “правової системи” за наявністю основних елементів – суб'єктів права, здатністю до виконання основного призначення – встановлення зв'язків між суб'єктами; наявністю посередницької системи – норм права Євросоюзу та зовнішніх форм їх виразу. Водночас вона охоплює значний соціальний зріз, структурує суспільне життя на європейському континенті, сприяє формуванню єдиного європейського правопорядку. Ця правова система може використовуватися в інших регіонах світу як модель (зразок) інтеграційного об'єднання з урахуванням тих чи інших особливостей відповідного регіону.

Поряд з цим, вона має ряд особливостей, як-от: є специфічним міждержавним об’єднанням (так як включає Співтовариства, що за юридичною природою є також міждержавною організацією та форми міждержавного співробітництва у сфері зовнішньої політики тощо): з усіченою правосуб’єктністю Союзу та розширеною Співтовариств; з розвинутою інституційною системою, заснованою на нових правових принципах; з більш розвинутою нормотворчою функцією, ніж у класичних міждержавних організацій; з процедурою номотворчості, що заснована на загальних міжнародно-правових принципах; зі складною, своєрідною системою норм та джерел права, які відрізняються за рядом ознак від загального міжнародного права, хоча, в основному, і не виходять за його межі; з прямою дією та верховенством права щодо національних систем.

Все це дає підставу для визначення правової системи Європейського Союзу, як цілісної, структурно впорядкованої за допомогою норм і принципів міжнародного права та права ЄС стійкої взаємодії суб’єктів міжнародного права, що забезпечує досягнення належного правопорядку, у визначених установчими договорами ЄС сферах європейського правового простору.

Отже, правова система Євросоюзу є різновидом міждержавно-правових систем. На даний час є субрегіональною системою (перехідною, змішаною) з тенденціями до розвитку: в якості регіональної європейської міждержавної правової системи, у межах якої взаємодіє міжнародне (універсальне та регіональне), національне та право співтовариства.

Література

Аметистов Э.М. Современные тенденции развития права ев­ропейских сообществ // Советское государство и право. - 1985. - №7. - С.87-96.

Аннерс Э. История европейского права / Отв. ред. Шенаев В.Н. - М.: Наука, 1996. - 395с.

Арах М. Европейский Союз: видение политического объединения. – М., 1998.

Блажевич В., Водянников А. Соглашение о партнерстве и со­трудничестве между Украиной и ЕС как часть национального права Украины // Юридическая практика. - 2001. №5.

Борко Ю.А., Загорский А.В., Караганов С.А. Общий европейский дом: что мы о нем думаем. - М., 1991.

Борхардт К.-Д. Азбука права Европейского сообщества. - М., 1994.

Вишняков А. Адаптация к правовым условиям Европейского Союза: как быть? // Бизнес. - 1999. - № 12. - С.86-90.

Вишняков А. Наднаціональність в праві Європейського Со­юзу: Goetterdammerung Європи чи переосмислення права? // www. comparativelaw. kiev. ua/ ukr_publikaz .html.

Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. - К., 1995

Глотов С.А. Совет Европы как политико-правовой институт. - Краснодар, 1999.

Годун С.Д. Проблеми інтеграції України до Європейського Союзу: Навчальний посібник. - К., 1999.

Гренeндейк К. Применение права Европейского Сообщества в странах-членах ЕС на примере допуска к государственной службе // Вестник Московского университета. - Серия 11: Право. - 1996. - № 2. - С.61-75.

Гурка М. Розвиток законодавства з мстою вступу до ЄС: при­клад Польщі // Український правовий часопис. - 1998. - № 2. - С.26-31.

Даценко К. Интеграционный держим шаг! // Юридическая практика. - 2001,18 апреля.

Дженис Марк и др. Европейское право в области прав чело­века: Практика и комментарии. - М.; Будапешт, 1997. - 640с.

Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. - К.: АртЕк; Буда­пешт: Colpi, 1997. - 583с.

Документы, касающиеся взаимоотношений между Европей­ским Союзом и Россией. - М., 1994.

Европейский интеграция: правовые проблемы / Под ред. Топорнина Б.Н. - М., 1992. - Кн. I. - 124с.

Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее: Докумен­ты Европейского Союза. - Т.І.: Договоры, учреждающие Европейские сообщества. - М., 1994.

Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее: Докумен­ты Европейского Союза. - Т.2.: Единый европейский акт. До­говор о Европейском Союзе. - М., 1994.

Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее: Докумен­ты Европейского Союза. - Т.3.: Европейский Союз и Россия. - М., 1994.

Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее: Докумен­ты Европейского Союза. - Т.5.: Амстердамский договор. - М., 1999.

Европейское право / Под ред. Энтина П.М. - М.: Норма, 2001. - 720с.

Европейское сообщество: регулирование интеграционных процессов / Отв. ред. Максимова М.М., Шишков Ю.Л., Паланкаи Т. -М: Наука, 1986. -271 с.

Європейський Союз і Україна: через зміцнення зв'язків до інтеграції: Матеріали наук.-практ. конф. - К., 1999.

Європейський Союз. Консолідовані договори. - К.: Port-Royal, 1999. - 207с.

Забигайло В. Европейское право: мифический постулат или объективный ориентир развития законодательства Украины? // Український часопис міжнародного права. - 2001. - № 1. -С.61-64.

Забігайло В.К. Право України як інституціональна передумо­ва наближення України до Європейського Союзу // Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку. Ма­теріали наукової конференції. - К., 2001. - С.140-145.

Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. - К., 1996.

Ильин Ю.Д. Лекции по истории и праву Европейского Союза. - Харьков: Консум, 1998. - 156 с.

История европейской интеграции. 1945-1994. - М.. 1995. - 308 с.

Капустин А.Я. Европейский Союз: интеграция и право. – М., 2000.

Кернз И. Вступ до права Європейського Союзу. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2002. - 381с.

Кирстен И., Вайхельт В. Некоторые замечания по поводу процесса европейской интеграции // Государство и право. - 1993. - №4. - С.131-135.

Клемин А.В. Европейский Союз и государства-участники: взаимодействие правовых порядков (практика ФРГ). - Казань. 1996.

Клемин А.В. Суверенные права государств и их реализация в рамках Европейского Союза // Московский журнал международного права. - 1995, №2.

Конвенции Совета Европы и Российская Федерация. - М : Юридическая литература, 2000. - 400 с.

Копійка В. Великобританія та формування комунітарних принципів ЄС // Актуальні проблеми міжнародних відносин. -К., 1999. - Вип. 16.

Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: заснування і етапи становлення. – К., 2001.

Корнеев С.Е. Взаимодействие права Европейских сообществ и национального законодательства Великобритании. Основные вопросы // Журнал международного частного права. -1994.-№3(5).-С. 4-16.

Королев К.И. Пути и формы европейского сотрудничества (шестая сессия Академии европейского права) // Московский журнал международного права. - 1995. - № 4. - С. 167 - 171.

Костенко М.Л., Лавренова H.В. К вопросу о наднациональности и особенностях права ЕС // Европейская интгерация: правовые проблемы / Под ред. Б.Н.Топорнина. - М., 1992. - Кн.1.

Костенко М.Л., Лавренова Н.В. ЕС после Маастрихта: феде­рация, конфедерация или международная организация? // Го­сударство и право. - 1994. - № 4. - С. 105 - 113.

Крылов Н.Б. Правотворческая деятельность международных организаций. - М., 1988.

Кузьмій Д.В. До питання про історію взаємовідносин України із загальноєвропейськими інститутами та про місце Ради Європи у цьому процесі // Актуальні проблеми політики. -2000. - Вип. 9. - С. 79-82.

Левицкий Т.И. Юридическая природа и правовое положение Совета Европы: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1993.

Луць Л.А. Генезис ідеї європейської єдності // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. – Одеса, 2002. – С. 668-675.

Луць Л.А. Деякі проблеми європейської правової інтеграції // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – Львів, 2002. – Вип. 1. – С. 23-32.

Луць Л.А. Міждержавна правова система: загальнотеоретичні та міжнародно-правові аспекти // Вісник Львівського університету. – Серія міжнародні відносини. – Вип. 5. – львів, 2001. – С. 122-128.

Луць Л.А. Правова система Європейського Союзу: міжнародно-правові та загальнотеоретичні аспекти // Вісник Львівського університету. – Серія міжнародні відносини. – Вип. 9. – Львів, 2002. – С. 96-103.

Луць Л.А. Правова система Ради Європи: міжнародно-правові та загальнотеоретичні аспекти // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – Вип. 37. – Львів, 2002. – С. 57-63.

Луць Л.А. Структура міждержавно-правової системи: загальнотеоретичні аспекти // Вісник Львівського університету. – Серія міжнародні відносини. – Вип. 6. – Львів, 2001. – С. 125-132.

Ляшенко К.М. Європейське право як феномен духовно-прак­тичного освоєння дійсності. Автореф. ... канд. філос. наук. - К., 1998. - 16с.

Мареско Марк. Западная Европа на переломе веков: юридико-политические аспекты интеграционных процессов в ЕС // Московский журнал международного права. - 1995. - № 4. -С. 3-13.

Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм Інтеграції. Навчальний посібник / За ред. Шемшученка Ю.С. - К.: Юридична книга. 2000. - 472с.

Международное право. - М., 1998

Методично-нормативний посібник з питань адаптації зако­нодавства України до законодавства Європейського Союзу / Під ред. С.Р. Станік. - К.: Логос,. 2000. - 119 с.

Микієвич М. Міжнародно-правові аспекти співробітництва Європейського Союзу з третіми країнами. - Львів: Видавни­чий центр Львівського державного університету ім.І.Франка, 2001. - 200с.

Микієвич М.М. Правове врегулювання етапів співробітництва між Україною та Європейським Союзом // Держава і право. -Вип.1. - К., 1997. - С.128-132.

Мистелис Л.А., Загнитко О.П., Петров Р.А. Учебные мате­риалы по изучению курса «Введение в европейское право». - Донецк, 1995.

Могунова М.А., Олтеану О.М. Европейские сообщества: пра­во и институты (Динамика развития) // Государство и право. -1993.-№6.-С. 154-156.

Ніццький договір та розширення ЄС / Під ред. Шевчука С. -К.: Логос, 2001.-196с.

Олтеану О.М. Международная правоспособность Европей­ского сообщества // Вестник Московского университета. - 1994. - № 1. - С.38-46.

Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу: Підручник для вищих навчальних закладів. – К., 2002.

Организация Объединенных наций. Сборник документов. - М., 1981.

Основы права Европейского Союза: Учебное пособие / Под. ред. Кашкина СЮ. - М., 1997.

Пендак А. Порівняльний огляд законодавства ЄС та законо­давства України в сфері конкуренції // www. comparativelaw. kiev. ua/ ukr_publikaz .html

Пендак А. Путь в Европейский Союз - знаем ли мы дорогу? // Юридическая практика. - 2001. № 5.

Перестюк Н. Как у нас происходит имплементация СПС? // Юридическая практика. - 2001, № 5.

Петров Р.А. Пряма дія та труднощі механізму застосування права Європейського Союзу // Правничий часопис Донецько­го університету. - 1497. - № 1. - С.23-27.

Петров Р.А., Опейда З.Й., Федорчук Д.Е., Вакуленко А.О. Вступ до права Європейського Союзу: Навчальний посібник. - Донецьк, 2001. - 244с.

Право Европейского Союза: документы и комментарии / Под ред. Кашкина С.Ю. - М._: 1999.

Рада Європи. Парламентська Асамблея. Правила процедури ПАРЕ. - К.; Страсбург. 1998. - 79 с.

Резник А.В. Формирование европейского правового пространства (некоторые проблемы) // Советский журнал международного права. - 1991. №1.

Саидов А.Х. Концепция "европейского правового пространства": проблемы и перспективы // Московский журнал международного права. - 1992, №3.

Скаридов А.С. Международное частное право. - М., 1997.

Татам А. Право Європейського Союзу: Підручник для сту­дентів вищих навчальних закладів. - К.: Абрис. 1998. - 424 с.

Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М., 1996.

Тихонов А.А. Совет Европы и права человека: нормы, инсти­туты, практика // Советское государство и право. - 1990. - № 6.-С.121-129.

Толстухин А.Э. Право Европейского Союза: новая модель ре­гулирования межгосударственных отношений // Государство и право. - 1997. - № 10. - С.83-89.

Топорнин Б.Н. Европейские сообщества: право и институты (Динамика развития). - М.: Институт государства и прана РАН. 1992. - 183с.

Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. - М.: Юристъ, 2001. - 456с.

Тускоз Ж. Міжнародне право. - Будапешт - Київ, 1998.

Хapтли Т.К. Основы права Европейского Сообщества. Введе­ние в конституционное и административное право Европей­ского Сообщества. - М.: Закон и право. 1998. - 531с.

Хишлер М., Циммерман Б. Западноевропейские интеграционные объединения. - М., 1987.

Чиж І. Україна в Раді Європи. - К.: Парламентське видав­ництво, 2001. - 384с.

Шемшученко Г.Ю. Перспективи розвитку відносин України з Європейським Союзом // Правова держава. - 1994. - Вип.5. - С.260-266.

Шемшученко Ю.С. Європейське право: теорія і практика // Адвокат. - 1998. - № 4. - С.3-5.

Шемшученко Ю.С. Європейське право: теорія і практика // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. -К., 1998.-С.26-28.

Шепель А.О. До питання впровадження положень конвенцій Ради Європи у законодавство України // Законодавство Ук­раїни та міжнародне право: Проблеми гармонізації / За ред. Опришко В.Ф. - К., 1998. - С.143-155.

Энтин Л. Суд Европейских сообществ. Избранные решения. - М.: Норма, 2001. - 400с.

Энтин М.Л. Международные гарантии прав человека: опыт Совета Европы. - М.: Издательство МНИМП, 1997. - 296с.

Энтин М.Л. Суд европейских сообществ: правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. - М.: Междуна­родные отношения, 1987. - 176с.

Юмашев Ю.М. Правовая эволюция Европейских сообществ: до и после Маастрихта // Московский журнал международно­го права. - 1992. - № 3. - С.73-92.

Basic Community Laws, Fifth edition. Edited by Rudden B. and Wyatt D. Oxford, 1994.

David Rene. Considerations sur I’unification des droits europeens. Lecon inaugurale. - 1957. - 11p.

Evans A. Textbook on European Union law. - Oxford, 1998.

Evans A. The Law of European Community. Stockholm, 1994.

Graig Paul, de Burca Grainne, eds. The evolution of EU law. - Oxford; NY: Oxford university press, 1999. - CXIII, 824p.

Graig Paul, de Rurca Grainne. EU law: texts, cases and materials. - Oxford; NY: Oxford university press, 1998. - CLXXI, 1152p.

Harris D.J., O'Boyle M., Warbrick C. Law of the European con­vention on human rights. – L., Dublin. Edinburgh: Bullrworts, 1995. - 753p.

Hartley T.C. The foundations of European Community law: An introduction to the constitutional and administrative law of the European Community. - Oxford; NY: Oxford university press, 1998. – LXIV, 495p.

Hohloch G. Richtlinien der EU und ihre Umsetzung in Deutschland und Frankreich. - Baden-Baden, 2001. - 139s.

Horspool M. European Union law. – Butterworths, 2000.

Kapteyn P.J.G., VerLoren van Themaat P. Introduction to the law of the European Communities: From Maastricht to Amsterdam / Ed. by Gormley Laurence W. - L.; Boston: Kluwer law international 1998. - CXLVI, 1447 p.

Quermonne J. Le systeme politique europeen, Paris, Montchrestien, Collection Clefs, 1993.

Taulegne B. Le Conseil europeen. – Paris: Presses Universitaires de France, 1993. - 504p.

The United Nations at Age Fifty: A legal Perspective. The Hague / London / Boston. 1995.

Луць Людмила Андріївна

Сучасні правові системи світу

Рецензенти:

проф. Козюбра М.І.

доц. Шмельова Г.Г.

доц. Косович В.М.

Рекомендовано до друку на засіданні кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 11 від 3 лютого 2003 р.).

1 Мицкевич А.В. Общее (нормативное) понятие права и его место в марксистском понимании // Советское государство и право. –1988. – № 6. – C.11.

2 Тилле А.А. Социалистическое сравнительное правоведение. – М., 1975. – С.90-93.

3 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М., 1993. – С.77.

4 Карбонье Ж.-Ж. Юридическая социология. – М., 1986. – С.175.

1 Див.: Гойхбарг А. Несколько замечаний о праве // Советское право. – 1924. – № 1. – С.5-6; Аскназий С.Н., Мартынов Б.С. Гражданское право и регулируемое хозяйство. – Л., 1927. – С.10-13; Рейснер М.А. Право. Наше право. Чужое право. Общее право. – М.-Л., 1925. – С.31, 184, 222; Стучка П.И. Избранные произведения по марксистско-ленинской теории права. – Рига, 1964. – С.122-123; Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. – М, 1980. – С.48, 50, 61, 78-80.

2 Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. – М., 1980. – С.65.

3 Див.: Эволюция современного буржуазного государства / Под ред. В.К.Забигайло. – К., 1991. – С.160-163.

4 Назаров Б.Л. Право в системе социальных связей. – М., 1975. – С.68; Назаров Б.Л. Социалистическое право в системе социальных связей. – М., 1976. – С.202.

5 Див.: Стальгевич А.К. К вопросу о понятии права // Советское государство и право. – 1948. – № 7; Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М., 1958; Пионтковский А.А. Некоторые вопросы общей теории государства и права // Советское государство и право. – 1956. – № 1.

6 Кудрявцев В.Н. Правовая система и укрепление социалистического общества // Коммунист. – 1981. – № 9. – С.62, Кудрявцев В.Н. Закон. Поступок. Ответственность. – М., 1986. – С.50; Бергеров А.Б., Барабашева Н.С. Нормативная система и эффективность общественного производства. – М., 1985.

1 Кудрявцев В.Н. Функциональные системы в области права. // В сб.: Вопросы кибернетики. Правовая кибернетика. – Вып.40. – М., 1977; Шабанов В.А.. Системный анализ правового регулирования // Сов. гос. и право. – 1969. – № 10; Сырых В.М. Структура, генезис, система как элементы исторического и логического методов познания права: Автореф. канд. дисс. – М., 1970; Радько Т.Н. Системный анализ правового регулирования. // В сб.: Труды Волгоградской высшей следственной школы. – Вып.4. – Волгоград, 1971; Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М., 1972; Правовая кибернетика. – М., 1972; Рассолов М.М. Элементы правовой кибернетики. – М., 1976; Основы применения кибернетики в правоведении. – М., 1977; Алексеев С.С. Советское право как система: методологические принципы исследования // Сов. гос. и право. – 1974. -№ 7; Шабалин В.А. Методологические вопросы правоведения. – Саратов, 1972 та ін.

2 Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1981. – Т.1. – С.88-89; Лукашева Е.А. Право. Мораль. Личность. – М., 1986. – С.74-81; Матузов Н.И. Правовая система развитого социализма // Сов. гос. и право. – 1983. – № 1. – С. 18-19; Тиунова Л.Б. О системном подходе к праву // Сов, гос. и право. – 1986. – № 10. – С.47.

3 Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С.29; Тиунова Л.Б. О понятии правовой системы // Правоведение. – 1985. – № 1. – С.29; Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М., 1991. – С.93-99.

4 Алексеев С.С. Право и правовая система // Сов. гос. и право. – 1980. – № 1; Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С.40-52; Правовая система социализма: понятие, структура, социальные связи / Под ред. А.М.Васильева. – М., 1986. – Кн.1. – С.14-32.

5 Сальников В.П. Правовая культура: теоретико-методологический аспект: Автореф. дис. ... докт. Юрид. наук. – Л., 1990.

6 Кудрявцев В.Н. Закон. Поступок. Ответственность. – М., 1986. – С.49-54; Тихомиров Ю.Н. Теория закона. – М., 1982. – С.77-103.

7 Лукашева Е.А. Право. Мораль. Личность. – С., 1986. – С.75-76; Халфина P.O. Право как средство социального управления. – М., 1988. – С.47-48; Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М., 1987. – С.209-229.

8 Правовая система социализма: функционирование и развитие. – М., 1987. – Кн.2. – С.10-33; Колосова Н.М. Интегративная функция правовой системы: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1990.

9 Рассолов М.М. Теоретические проблемы управления и информатики в сфере права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1990.

1 Фридмэн Л. Введение в американское право. – М., 1993; Везель Ж., Деволье П. Конституция как основа юридической системы // Проблемы сравнительного правоведения. – М., 1981; Романов А.К. Правовая система Англии. – М., 2002; Боботов С.В., Жигачев И.Ю. Введение в правовую систему США. – М., 1997; Правовая система Нидерландов / Отв. ред. В.В.Бойцова, Л.В.Бойцова. – М., 1998; Карташов В.Н. Введение в общую теорию правовой системы общества. – Ярославль, 1996. – Ч.1 и 2; Петелина И.В. Теоретические проблемы Российской правовой системы: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Саратов, 1996; Синюков В.Н. Российская правовая система. – Саратов, 1994; Тиунова Л.Б. О понятии правовой системы // Правоведение. – 1985. - № 1; Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987; Правовая система социализма: понятие, структура, социальные связи / Под ред. А.М.Васильева. – М., 1986. – Кн.1; Правовая система социализма: функционирования и развития. – М., 1987. – Кн.2; Кухарчук Т.В. Правовая система и систематика законодательства: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – СПб., 1998 та ін.

2 Сурилов А.В. Теория государства и права: Учебное пособие. – К.; Одесса: Вища школа, 1989. – С.207-212; Зайчук О.В. Правовая система США. – К., 1992. – С.10; Рабінович П.М., Шмельова Г.Г., Луць Л.А. Загальна теорія держави і права. – К., 1993. – С.59; Погорілко В., Малишко М. Правова система України: стан та перспективи розвитку // Віче. – 1993. – № 9; Шемшученко Ю.В. Теоретичні засади розвитку правової системи України // Правова система України: теорія і практика (тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції). – Київ, 7-8 жовтня, 1993; Білоус А.О. Політико правові системи: світ і Україна: Навчальний посібник. – К., 2000. – С.11; Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С.257-259; Оніщенко Н.М. Загальна характеристика правової системи як інтегруючої категорії юридичної науки // Правова держава. – К., 2000. – Вип.11. – С.62-75; Правова система та джерела права України // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. – К., 2001. – Розд.12; Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса, 2001; Садовська О.М. Правова система Італії: загальнотеоретична характеристика основних елементів: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Харків, 2001; Оніщенко Н.М. Правова система: сучасний стан та перспектива розвитку // Становлення і розвиток правової системи України: Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. – Київ, 21 березня 2002 року. – С.11-14; Бобровник С.В. Соціальне призначення правової системи // Становлення і розвиток правової системи України: Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. – Київ, 21 березня 2002 року. – С.8-11; Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії. – К., 2002; Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні. – К., 2002; Зайчук О., Оніщенко Н. Правові системи сучасності та тенденції їх розвитку // Право України. – 2002. - №11. – С.23-26; Селіванов В.М. Право і влада суверенної України: методологічні аспекти. – К., 2002 та ін.

1 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков, 2000. – С.258.

2 Оніщенко Н.М. Загальна характеристика правової системи як інтегруючої категорії юридичної науки // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім.В.М.Корецького. – К., 2000. – С.74.

3 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса, 2001. – С.154.

4 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. – С.94.

5 Зайчук О.В. Правова система США. – К., 1992. – С.10.

6 Кобринська С.Б. До питання про поняття та структуру правової системи – С.16.

7 Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х., 2002. – С.28.

8 Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. Г.Н.Манова. – М., 1996. – С.180.

9 Рабінович П.М. До питання про загальне поняття права // Вісник Львівського державного університету ім.І.Франка. – Серія юридична. – Вип.15: Правознавство. – Львів, 1976. – С.3; Рабинович П.М. О понятии права в советской юридической науке // Правоведение. – 1977. - № 4. – С.48-49; Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К.: Наукова думка, 1979. – С.10-32; Мицкевич А.В. Общее нормативное понятие права и его место в марксистском правопонимании // Сов. гос. и право. – 1988. – № 6. – С.12.

1 Тихомиров Ю.А. Закон и формирование гражданского общества // Сов. гос. и право. – 1991. – № 8. – С.24.

2 Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. – М., 1996. – Лекция 17. – С.300.

3 Тиунова Л.Б. О понятии правовой системы // Правоведение. – 1985. – № 1. – С.26.

4 Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М., 1991. – С.97.

5 Керимов Д.А. Звенигородская конференция // Сов. государство и право.-1986. – № 3. – С.126.

6 Васильев A.M., Кудрявцев Н. Право: развитие общего понятия // Сов. государство и право. – 1985. – № 7. – С.12.

7 Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М., 1995. – С.212.

8 Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1981. – Т.1. – С.88; Бабаев В.К. Теория современного советского права. – Нижний Новгород, 1991. – С.5; Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов, 1989. – С.48; Керимов Д.А. Конституции СССР и развитие политико-правовой теории. – М., 1979. – С.165-175; Лившиц Р.З. Теория права. – М., 1994. – С.77-80; Лукашева Е.А. О новых направлениях начных исследований в общей теории права // Актуальные проблемы ... – С.36; Патюлин В.А. Государство и личность в СССР. – М., 1974. – С.191; Правовая система социализма / Под ред. А.М.Васильева. – Кн.1. – С.39; Тиунова Л.Б. О системном подходе к праву. – С.47; Явич Л.С. Сущность права. – С.41.

9 Эволюция современного буржуазного государства / Под ред. В.К.Забигайло – С.162-163.

1 Витрук Н.В., Дементьев В.П., Иванов Н.Г. Обсуждение философских проблем политико-правовых исследований // Правоведение. – 1988. – №3. – С.113.

2 Правовая система социализма / Под ред. A.M.Васильева. – M., 1986. – Кн.1. – С.32-34.

3 Див.: Синюков В.Н. Материалы научно-практической конференции в Нижнем Новгороде // Государство и право. – 1996. – № 2. – С.10-11.

1 Бабаев В.К. Теория современного советского права. – Нижний Новгород, 1991. – С.5; Гойман-Червонюк В.И. Очерк теории государства и права. – М., 1996. – Т.2. – С.196; Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. – М., 1999. – С.111; Общая теория государства и права: Академический курс в 2-х томах. – М., 1998. – Т.2 “Теория права. – С.231-232.

2 Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. – С.94; Теория государства и права. – М., 1997. – Гл.29. – С.463. Матузов Н.И. Правовая система развитого социализма // Сов. гос. и право. – 1983. – № 1. – С.18-19.

3 Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград, 2002. – С.196.

4 Юридическая энциклопедия. – М, 1999. – С.342.

5 Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М., 1999. – С.342.

1 Луковская Д.И., Козлов В.А. Обзоры и рецензии: рецензия на кн. Денисова Ю.А., Спиридонова Л.И. «Абстрактное и конкретное в советском правоведении». – М., 1987. // Правоведение. – 1989. – С.101; Вальт Л.О. Соотношение структуры и элементов // Вопросы философии. – 1963. – № 5. – С.45-46; Свидерский В.Н. Некоторые вопросы диалектики изменения и развития. – М., 1965. – С.133; Блауберг И.В., Юрин Э.Г. Становление и сущность системного подхода. – М., 1973. – С.61, 184, 185; Захаров Ю.Р. Содержание и форма в системе: Автореф. дисс. канд. филос. наук. – М., 1978. – С.161; Материалистическая диалектика: законы и категории / Под ред. Шептулина А.П., Базалина В.Г. – Ташкент, 1982. – С.244.

2 Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. – М., 1999. – С. 111.

3 Там же. – С.110.

4 Протасов В.Н. Основы общеправовой процессуальной теории. – М., 1991. – С.96.

1 Макаров М.Г. Сложность и вариантность категорий диалектики. – Л., 1988. – С.145, 146.

2 Берталанфи Л. фон. Общая теория систем. Обзор проблем и результатов // Системные исследования. Ежегодник. – М, 1969. – С.30-55.

3 Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. – М., 1999. – С.111.

4 Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. – М., 1999. – С.110; Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – C.218; Бабаев В.К. Теория современного советского права. – С.5; Тиунова Л.Б. Системный подход в исследовании права. – С.98.

5 Тиунова Л.Б. О понятии правовой системы. – С.29.

1 Колосова Н.М., указана робота. – С.12.

2 Правовая система социализма: понятие, структура, социальные связи / Под ред. А.М.Васильева. – Кн.1. – С.38, 39.

3 Кухарук Т.В. Правовая система и систематика законодательства: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – СПб, 1998.

4 Агудов В.В. Место и функция «структуры» в системе категорий материалистической диалектики. – М., 1979. – С.21; Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М., 1980. – С.32.

5 Садовский В.Н. Логико-методологические проблемы общей теории системы // Общая теория систем. – К., 1972. – С.29.

1 Матузов Н.И. Правовая система развитого социализма // Сов. гос. и право. – 1983. – № 1. -С.18-19.

2 Див.: Mollnau К. Struktur und Sistemstaltung des socialistischen Rechtsund ihre Anschins an dessen Effectivitat. – Berlin, 1984; Varga C. Is Law a system ol enactment? // Conference on Legal Theorie and Philosophy of Sicence. – 1983. – Dec. 11-14.

3 Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М., 1999. – С.47; Коваленко А.И. Общая теория государства и права (в вопросах и ответах). – М., 1996. – С.60.

4 Бабаев В.К., Баранов В.М., Толстик В.А. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие. – М., 1999. – С.102.

1 Фридмэн Л. Введение в американское право. – М., 1993. – С.9.

2 Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. – К., 199__. – С.147.

3 Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. – К., 2002. – С.18.

4 Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1996. – С.300.

5 Гаврилов О.А. Стратегия правотворчества и социальное прогрозирование. – М., 1993. – С.16.

1 Витрук Н.В., Лазарев В.В. Критика и библиография: рецензия на книгу «Правовая система социализма. Функционирование и развитие» Кн.2 / Отв. ред. А.М.Васильев. – М., 1987. // Сов. гос. и право. – 1988. – № 9. – С.142.

2 Синюков В.Н. Российская правовая система. – Саратов, 1994. – С. 165.

3 Петелина И.В. Теоретические проблемы Российской правовой системы: Автореф дисс. ... канд. юрид. наук. – Саратов, 1996.

4 Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С.41.

5 Тихомиров Ю.А. Правовая система развитого социализма // Сов. гос. и право. – 1979. – № 7. – С.33.

1 Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987. – С.22.

2 Теория государства и права. Учебник для юридический вузов и факультетов. – М., 1997. – С.463.

3 Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К.Маркса. – М., 1986. – С.83.

1 Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К.Маркса. – М., 1986. – С.112.

2 Белкин А.А. Объект конституционного регулирования // Правоведение. – 1988. – № 3. – С.31.

1 Алексеев Н.Н. Основы философии права. – СПб, 1999. – С.83.

2 Аграновская Е.В. Правовая культура и обеспечение право человека. – М., 1988. – С.18, 19; Основы теории государства и права. – М., 1988. – С.187; Рабінович П.М., Шмельова Г.Г., Луць Л.А. Загальна теорія держави і права. – К., 1993. – С.49; Теория государства и права. – М., 1999. – С.302 та ін.

1 Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. – М., 1996. – С.377.

2 Тихомиров Ю.А. Аспекты развития правовой системы // Социальные вопросы правотворчества. – М., 1980. – С.36.

3 Рецензия на книгу "Правовая система социализма" // Правоведение. – 1988. – № 3. – С.90.

4 Правовая система социализма. – Кн.1. – С.65-66; Гаврилов О.А. Вказана робота. – С.16; Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права: Курс лекций. – С.159.

5 Советское законодательство: пути перестройки / Под ред. А.В.Мицкевича, А.С.Пиголкина. – М., 1989. – С.24.

1 Гревцов Ю.И. Проблемы теории правоотношения. – Л., 1981; Філософський словник. – К., 1973. – С.509; Философский словарь. – М., 1991. – С.312; Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для студентов вузов. – М., 1998. – С.64; Дроздов А.В. Человек и общественные отношения. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1966. – С.23; Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Изд-кая группа ИНФРА, 1977. – С.338; Перфильев М.Н. Общественные отношения. – Л.: Наука, 1974. – С. 103; Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М.: Юрид. лит., 1978. – С.58; Андреев Ю.П. Категория "общественные отношения": Автореф. канд. дисс. – Свердловск, 1972; Плетников Ю.К. О природе социальной формы движения. – М.: Изд-во МГУ, 1971. – С.47; Вырелкин В.П. Общественные отношения как категория марксистской социологии: Автореф. канд. дисс. – М., 1969. – С.169; Ткаченко Ю.Г. Некоторые методологические проблемы теории правоотношений. – Труды ВЮЗИ. – Т.39. – М., 1975. – С.75-76.

2 Проблемы теории государства и права. – М., 1987. – С.269; Халфина P.O. Общее учение о правоотношении. – М.: Юрид. лит., 19__. – С.7; Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – Київ, 1995. – С.77; Теория государства и права / Под ред. В.К.Бабаева. – М.: Юристь, 1999. – С.414; Бабаев В.К., Баранов В.М., Толстик В.А. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие. – М.: Юристь, 1999.-С.128.

3 Теория государства и права. – М., 1985; Теория государства и права. – Л., 1987. – С.416; Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Изд-кая группа ИНФРА*М-Норма, 1997. – С.338; Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы. – М.: Новый Юрист, 1999. – С.59; Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С.66.

4 Гревцов Ю.И. Проблемы теории правоотношения. – Л., 1981; Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права. – Л., 1987. – С.58; Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. – М.: Изд-во Зерцало, 1998. – Т.2 "Теория права". – С.279.

5 Ткаченко Ю.Г. Методологические вопросы теории правоотношений. – М.: Юрид. лит., 1980. – С.102.

6 Бурлай Е.В. Нормы права и правоотношения в социалистическом обществе. – К., 1987. – С.9.

7 Кечекьян С.Ф. Правоотношение в социалистическом обществе. – М., 1958. – С.24.

8 Соколов Н.Я. Опыт конкретно-социологического исследования профессионального правосознания // Советское государство и право. – 1985. – № 3. – С.42-43.

1 Философский словарь. – М., 1991.-С.114; Демин М.В. Природа деятельности. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1984. – С.15; Философские проблемы деятельности: Материалы круглого стола // Вопросы философии. – 1985. – № 5. – С.87; Ящук Т.И. Диалектика объективного и субъективного в общественном развитии. – К., 1989. – С.32; Маркарян Э.С. О научно-интегративном значении понятия "деятельность". – Томск, 1978. – С.7; Ошанин Д.А. Предметное действие и оперативный образ: Избранные психологические труды. – Москва-Воронеж, 1999. – С.97-98; Обществознание: Пособие для поступающих в юридические вузы. / Под ред. М.Н.Марченко. – М., 1999. – С.4-5; Уледов А.К. Духовная жизнь общества. – М., 1980. – С.58.

2 Арефьева Г.С. Социальная активность. – М., 1974. – С. 142; Яцкевич А.Ф. Диалектика объективного и субъективного в проявлении законов общества. – Минск, 1982. – С.14; Перфильев М.Н. Общественные отношения. Методологические и социологические проблемы. – Л., 1974. – С.71; Общественная практика и общественные отношения / Под ред. Р.Г.Яновского. – М., 1988; Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1977. – С.82; Арефьева Г.С. Общество, познание, практика. – М., 1988; Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности. – М., 1978. – С.268; Николов Л. Структура человеческой деятельности. – М., 1984; Вильчинский В.Я. Познание и практика в структуре деятельности. – Рига, 1988. – С.23 та ін.

3 Вершинин А.Б. Соотношение категорий "правовое поведение" и "правовая деятельность" // В сб. научи, трудов: Юридическая деятельность: сущность, структура, виды. – Ярославль, 1989. – С.38.

4 Кропачев Н.М., Прохоров В.О. О понятии правовых отношений // Правоведение. – 1986. – №3. – С.41; Общественное сознание и его формы / Под ред. В.И.Толстых. – М., 1986. – С.109 та ін.

5 Пугинский Б.И. Гражданско-правовые средства в хозяйственных отношениях. – М., 1984. – С.17 та ін.

6 Пугинский Б.И. Основные проблемы теории гражданско-правових средств: Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. – М., 1985. – С.15.

7 Самощенко И.С. О правовых формах осуществления функций Советского государства // Советское государство и право. – 1956. – №3. – С.85-86; Байтин М.И. О формах осуществления функций социалистического государства // Ученые записки Саратовского юрид. ин-та. – 1969. – Вып.18. – С.263.

8 Правотворчество в СССР / Под ред. А.В.Мицкевича. – М., 1974. – С.75-76.

9 Теория юридического процесса / Под ред. В.М.Горшенева. – Харьков, 1985.

10 Карташов В.М. Типология профессиональной юридической деятельности // Вропросы теории государства и права: Изд-во Саратовск. ун-та. – 1991. – С.90-101.

11 Луць Л.А. Объективное и субъективное в праворегулятивной деятельности (вопросы теории): Автореф. дис. ... канд. юр. наук. – К., 1989. – С.14.

12 Научные основы правотворчества / Под ред. Р.О.Халфиной. – М., 1981.

13 Рабінович П.М., Шмельова Г.Г., Луць Л.А. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К., 1993. – С.84; Теория государства и права. – Л., 1987. – С.526; Теория государства и права: Учебник. – М: Юристъ, 1999. – С.485; Теория государства и права. – М.: ИНФРА*М-Норма, 1997. – С.408; Общая теория государства и права. – М.: Зерцало, 1998. – С.580 та ін.

1 Деннис Ллойд. Идея права / Пер. с англ. М.А.Юмашева, Ю.М.Юмашев, наукчн. ред. Ю.М.Юмашев. – М.: ЮГОНА, 2002. – С.7.

2 Рабінович П.М., Шмельова Г.Г., Луць Л.А. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К., 1993. – С.68; Рабінович П.М., Шмельова Г.Г., Луць Л.А. Загальна теорія права та держави: Учбовий посібник для студентів юридичних факультетів. – Чернівці, 1992. – С.41, 44; Теория государства и права. – Л., 1987. – С.355; Бурлай Е.В. Нормы права и правоотношения в социалистическом обществе. – К., 1987. – С.22; Теория государства и права. – М., 1997. – С.272; Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х томах. – М., 1982. – Т.2. – С.55; Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. – М.: Изд-во Зерцало, 1998. – Т.2 "Теория права". – С.217; Нормы советского права. – Саратов, 1987. – С.93; Теория государства и права. – М., 1999. – С.369; Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К., 1979. – С.28.

3 Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х томах. – М., 1982. – Т.2. – С.55.

1 Общая теория государства и права. – М., 1998. – С.231; Теория государства и права. – М, 1987. – С.343; Теория государства и права. – М., 1987. – С.397; Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Изд-кая группа ИНФРА*М-Норма, 1997. – С.314; Рабінович П.М., Шмельова Г.Г., Луць Л.А. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К., 1993. – С.59-60 та ін.

1 Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. – СПб, 1883, С.283-285; Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – М., 1917. – С.93-95; Хвостов В.М. Общая теория права. Элементарный очерк. – М., 1914. – С.85; Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. – М., 1911. – С.378-380; Зивс С.Л. Источники права. – М., 1981. – Гл.1; Голунский С.А., Строгович М.С. Теория государства и права. – М., 1940; Кечекьян С.Ф. Теория государства и права. – М., 1949; Шейндлин Б.В. Сущность советского права. – Л., 1959. – С.95; Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985. – С.80-87; Общая теория государства и права: Академический курс в 2-х томах / Под ред. М.Н.Марченко. – М., 1998. – Т.2. "Теория права". – С.133; Общая теория права: Курс лекций. – Н.Новгород, 1993. – С.247-249; Теория государства и права. – М., 1999. – С.267-268.

1 Шмальгаузен И.И. Избранные труды. – М., 1982. – С.15.

2 Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности. – СПб, 1991. – С.60.

3 Кухарук Т.В. Правовая система и система законодательства: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – СПб, 1998; Петелина И.В. Теоретические проблемы Российской правовой системы: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Саратов, 1996; Казимирчук В.П., Кудрявцев В.Н. Современная социология права. – М., 1995. – С.69; Бобровник С.В. Соціальне призначення правової системи // Становлення і розвиток правової системи України – Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. – Київ, 21 березня 2002 року. – С.8-11; Кричук В. Про функції правової системи (загальнотеоретичний аспект) // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні – Матеріали VII регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2001 р.). – Львів, 2001. – С.18-21.

1 Керимов Д.А. Методологические функции философии права // Государство и право. – 1995. – № 9. – С.15-22.

1 Філософський словник. – К., 1973. – С.433.

2 Философский словарь. – М., 1991. – С.386.

3 Новий тлумачний словник української мови. – К., 1998. – Т.1. – С.209.

4 Там же. – Т.3. – С.882.

5 Там же. – Т.1. – С.769.

6 Философский словарь. – М., 1991. – С.107.

7 Матузов Н.И. Правовая система развитого социалистического общества // Сов. гос. и право. – 1983. – №1. – С.18, 19.

8 Поленина С.В. Российская правовая система и международное право: современные проблемы взаимодействия // Государство и право. – 1996. – № 2. – С.4.

1 Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М., 1999. – М., 1999. – С.47.

2 Кухарук Т.В. Правовая система и систематика законодательства: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – СПб, 1998; Кухарук Т В Некоторые теоретико-методологические воросы исследования понятия правовой системы общества // Правоведение. – 1998. – № 2. – С.50.

3 Философский энциклопедический словарь / Под ред. Е.Ф.Губского, Г.В.Кораблевой, В.А.Лутченко. – М., 1997. – С.158-159.

4 Новий тлумачній словник української мови. – К.: Аконіт, 1998. – Т.2. – С.31.

1 Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. – М.: Юрайт, 1999. – С.350.

2 Методологические и теоретические проблемы государства и права развитого социализма. – М., 1983. – С.11.

3 Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1981. – Т.1. – С.87; Сабо И. Социалистическое право. – М., 1964. – С.128; Явич Л.С. Сущность права: социально-философское понимание генезиса, развития и функционирования юридической формы общественных отношений. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. – С.41.

1 Див.: Rodiere R. Theori generale du droit. – Paris, 1946. – S.17-18; Esmein A. Le doit compare et 1'enseignement du dvoit // Congres International du Droit Compare. – Vol.1. – P., 1905. – P.445; Arminjon P., Nolde В., Wolff W. Traite du droit compare. – Vol.1. – P., 1950. – P.42; Schnitzer A.F. Vergleichende Rechtslehre. – T.1. – Basel, 1961. – S.133; Martinez Paz E.M. Introducton al estudio del derecho civil comparado. – Buenos Aires, 1960. – S.149; Glasson E. Le mairage civil et le divorce dans L'antiquite et dans les principals egis lations modernes de L'Europe. – P., 1880; Sauser-Hall G. La function et la methode du Droit compare. – Geneva, 1913. – P.101-115; Levy-Ullman H. Sur Les communications relatives an droit priv dans Les pays etrangeres. – Paris, 1922.

2 Див.: Wigmore J. A Panorama of the word's legal Systems. – Sant Paul, 1928. – Vol.1. – P.XI.

3 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности). – М., 2000. – С.123.

1 Див.: Lesinski В., Rozwadowski W. Historia prawa. – Warszawa, 1980. – S.339; Sczaniecki M. Powszechna historia panstwa і prawa. – Warszawa, 1975. – S.607; Golding M.P. (red.) Jewish Law and Legal Theory. – Aldershot, 1993. – Passim.

2 Див.: David R. Traite elementaire de droit civil compare. – P., 1950; Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988. – С.37-48.

3 Див.: Zweigert K. Zur Lehre von den Rechtskreisen. – Leyden, 1965; Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. – М., 1995. – С.117, 108.

4 Див.: Ebert K.-H. Rechtsvergleichung: Einfuhrung in di Grundlegen. – Bern, 1978. – S.39, 44.

5 Общая теория государства и права. – Л., 1974. – Т.2; Общая теория права. – С.38-39; Марксистско-ленинская общая теория государства и права: Ист. типы государства и права. – М., 1971. – Гл.1; Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1981. – Т.1. – С.107-122; Краснянский В.Э. Классификация правовых систем // Правоведение. – 1969. – №45. – С.41-46; Тилле А.А. Социалистическое сравнительное правоведение. – М., 1975. – С.178; Жидков О.А. История и опыт развития правовых систем // Мирное сосуществование и социально-политическое развитие. – М., 1977. – С.101-107.

6 Сабо И. Социалистическое право. – М., 1964. – С.125-155; Szabo I. The Socialist conception of Law // International Encyclopedia of comparative Law. – Tubingen, 1972. -Vol.2. – P.75-82; Кнапп В. Крупные системы права в современном мире // Сравнительное правоведение. – М., 1978. – С.211-235; Knapp V. La sciense juridique // Tendences principles de la recherche dans les science sociales et humaines. – P., 1978. – T.2. – P.983-993; Eorsi G. Comparative Civil (Private) Law. – Budapest, 1979. – P.31-228; Zlatescu V. Geografi juridca contemporana. – Budapest, 1981.

7 Саидов A.X. Введение в сравнительное правоведение. – М., 1988. – С.49; див.: Grzybowski S. Dzieje prawa. – Wroclaw, 1981. – S.216; Lopatka A. Wstep do prawoznawstwa. – Warszawa, 1975. – S.187-191; Knapp V. Velke pravni systemy // Pravnik. – 1971. – № 9. – S.696-718; Constantinesco K.J. Traite du droit compare // La methode comparative. – Paris, 1974. – S.68 in. §§29, 30; Zweigert K., Puttfarken H.J. Possibilities of Comparing Analogous Institutions of Law in Different Social Systems // La comparaison des institutions juridiques. Responsabilite et garantie // "Acta Juridica Academial Scientiarum Hungarian", Budapest, 1973. – T.XV. – S.108.

1 Гойман-Червонюк В.И. Очерк теории государства и права. – М., 1996. – С.196.

2 Семитко А.П. Развитие правовой культуры как правовой прогресс. – Екатеринбург, 1996. – С.131.

3 Крашенинникова Н.А. Цивилизационные подходы к изучению истории государства и права // Методологические проблемы правоведения. – М., 1994. – С.7-8.

4 Tokarczyk R Uwagi golne о mektorych modelach systemow prawnych // Panstvo i Prawo. – 1988. – №11; Prawo na Zachodzie. – Studia zrodel prawa w systemie demokratycznym / Pod red. W.J.Wolpiuka. – Wroclaw, 1992.

5 Rot H. Wartosci procedurlne tworzeme prawa. Studium Legislacji porownawczej. – Wroslaw, 1992. – Passim.

6 Синюков В.Н. Российская правовая система: Введение в общую теорию. – Саратов, 1994. – С.171-177.

7 Мerrуmаn A. The Civil Law Tradition. – N.Y., 1977. – P.18.

8 Теория государства и права. – М., 1997. – С.509-510.

9 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности). – М., 2000. – С125.

10 Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М., 1999. – С.48; Алексеев С.С. Теория права. – Харьков, 1994. – С.195-196.

11 Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и особенная части: Учебно-практическое пособие. – М., 2000.

1 Теория государства и права / Под ред. В.К.Бабаева. – М., 1999. – С.553.

2 Glowne kultury prawne wspolczesnego swata. – Warszawa, 1995. – C.30.

3 Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С.562-567; Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1995; Колодій A.M., Когєйчиков В.В. та ін. Теорія держави і права. – К., 1997; Харитонов Є., Харитонова О. Європейські правові системи: проблеми класифікації // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2002. - № 2(29) та ін.

4 Див.: Libesny Н. Toreign Legal Systems: a Comparative analysis. – Wash., 1981. – P.2-3; Merryman J., Clark D. Comparative Law: Western European and Latin American Systems. – N.Y., 1978. – P.9; Wroblewski J. Jenzykowe problemy komparatystyki prawniczej // Panstwo, prawo, obywatel. – Wroclaw, 1989. – S.461-468; Turska A. Prawo panstwa totalitarnego // Studia Juridica. – 1992. – T.XXII. – S.30; Марченко M.H. Сравнительное правоведение. – M., 2001. – С.243-262; Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996С.112-140; Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М., 1993; Теория государства и права / Под ред. В.К.Бабаева. – М., 1999. – С.548-553; Ансель М. Методологические проблемы // Очерки сравнительного права. – М., 1981. – С.47-48 та ін.

5 Див.: Rodiere R. Introduction an droit compare. – P., 1979. – P.27.

6 Новий тлумачний словник української мови. – К., 1998. – Т.2. – С.258.

7 Логика. – Минск, 1974. – С.79-3; Навчальний посібник з логіки. – Львів, 1996. – С.60-61.

8 Челпанов Г.И. Учебник логики. – М, 1946. – C.117.

1 Философский энциклопедический словарь. – М., 1999. – С.129, 213; Философский энциклопедический словарь. – М., 1993. – С.256-257; Філософський словник. – К., 1973. – С.220.

2 Див.: Webster's New Universal Unabridged Dictionary. – N.Y., 1993. – P.334; Dictionary of Sociology and Related Sciences. – New Jersy, Totowa, 1988. – P.43.

3 Borgan M. Comparative Law. – Kluwer, 1994.

4 Марченко М.Н. Сравнительное правоведение: Общая часть. – М., 2001. – С.253.

5 Див.: Bogdan М. Comparative Law. – Kluwer, 1994. – Р.71.

6 Див.: Cruz P. A Modern Approach to Comparative Law. – Boston, 1993. – P.28.

7 Марченко М.Н. Сравнительное правоведение: Общая часть. – М., 2001. – С.254.

8 Давид Р., Камилла Жоффре-Спинози. Основные правовые системы современности. – М., 1996. – С.20.

1 Синюков Р.Н. Российская правовая система: Введение в общую теорию. – Саратов, 1994. – С.166; Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности). – М., 2000. – С.118; Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах: Общая и Особенная часть: Учебно-практическое пособие. – М., 2000. – С.22-47.

2 Бабаев В.К., Баранов В.М., Толстик В.А. Теория права и государства в схемах и определениях: Учебное пособие. – М., 1999. – С.198.

3 Типология и классификация в социологических исследованиях. – М., 1982. – С.8; Философский словарь. – М., 1991. – С.193; Большая Советская Энциклопедия. – М., 1976. – Т.25. – С.263.

1 Каган М.С. Системное рассмотрение основных способов группировки // Философские и социологические исследования. – Л.: ЛГУ, 1977. – С.24.

2 Ядов В.А. Стратегия социологического исследования. Описание, объяснение, понимание социальной реальности. – М., 1999. – С.320-334.

3 Миркин Б.Г. Анализ качественных признаков и структур. – М., 1980.

4 Маслов П.П. Статистика и социология. – М., 1971.

5 Заславская Т.Н., Мучник И.Б. Об одном методе классификации объектов в социологии // Социологические исследования. – 1974. – № 1. – С.156.

6 Типология и классификация в социологических исследованиях. – М., 1982. – С.11.

7 Тилле А.А. Социалистическое сравнительное правоведение. – М., 1975. – C.152; Тилле А.А. Сравнительный метод в правовых исследованиях // Методологические проблемы советской юридической науки. – М, 1980. – С.255; Теория государства и права / Под ред. А.И.Денисова. – М., 1980. – С.76.

8 Сырых В.М. Метод правовой науки: основные элементы, структура. – М., 1980. – С.162.

9 Рожкова Л.П. Принципы и методы типологии государства и права: Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук. – Capaтов, 1980. – C.7.

1 Поленина С.В., Сильченко Н.В. Научные основы типологии нормативно-правовых актов в СССР. – М., 1987. – С.15-19.

2 Новий тлумачний словник української мови. – К., 1998. – Т.4. – С.524.

3 Большая Советская Энциклопедия. – М., 1976. – Т.25. – С.561; Типология и классификация в социологических исследованиях. – М., 1982; Философский энциклопедический словарь. – М., 2000. – С.455.

4 Поленина С.В., Сильченко Н.В. Научные основы типологии нормативно-правовых актов в СССР. – М., 1987. – С.9.

1 Розин Б.Б. Экономико-статистическое соделирование в неоднородных совокупностях // Проблемы теории статистики. – М., 1978. – С.110.

2 Штофф В.А. Моделирование и философия. – М., 1966. – С.152.

1 Комаров С.А. Общая теория государства и права: Курс лекций. – М, 1995. – С.286.

2 Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. – Казань, 1992. – С.87-107; Мальцев Г.В. Социальная справедливость и право. – М., 1977; Казимирчук В.П., Кудрявцев В.М. Современная социология права: Учебник для вузов. – М.: Юристъ, 1995. – С.75-80; Казимирчук В.П. Социальный механизм действия права // Советское государство и право. – 1970. – №10. – С.37-44.

1 Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – С.349-350.

1 Де Куельяр Х.П. Роль ООН в международных делах // Международная жизнь. – 1988. – №9. – С93.

1

2

3

1 Dutoit В. Les sources de droid en Suisse // The sourses of law A comperative empirical study: National Systems of law. Budapest, 1982 P. 259, 261-262.

Попов Н.Ю. Источники итальянского права. // Сов.госуд. и право 1983, №10 С.- 126-130.

2 Попов Н.Ю. Источники итальянского права. // Сов.госуд. и право 1983, №10 С.- 126-130.

1 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - Київ, 1995. С.- 72.

1 Алексеев С.С. Общая теория права. Т.2-М-, 1982. С. 220

2 Французкая республика: Конституция и законодательные акты. М., 1989. – С. –102.

1 Хессе К.Основы конституционного права ФРГ. M., 1981. - С,- 19-20

1 Конституционное право Германии. - 1994. – Т.1. - С.297.

1 Чиркин В.Е. Сравнительное конституционное право. – М.: Манускрипт, 1996. – С.187.

1 Лубенский А.И. Систематизация законодательства во Франции. - M., 1970. - С.4-18.

1 Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право. - Київ, 1993. - С.138.

2 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М., 1993. - С.251.

3 Рене Давид. – С.132.

1 Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. - M., 1993. - С.217.

1 Федеральное положение об адвокатуре ФРГ /Материалы МЮ Росси. – М., 1992.

2 Адвокат из Франкфурта-на-Майне // Адвокат. – 1992. - № 3-4. – С.3.

1 Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. – К.: Україна, 1990 – С 3.

2 Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

3 Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 38. – Ст.502.

1 Погорілко В., Малишко М. Правова система – система права – система законодавства суверенної України // Право України. – 1993. – № 9-10. – С.10.

2 Правова система України (Оніщенко Н.М.) // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. – К., 2001. – Розд.12. – С.331-332.

3 Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. – К., 2000. – С.12.

4 Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 35. – Ст.338.

1 Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст.141.

2 Державно-правова реформа в Україні. – К., 1997.

1 Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. А.Я.Сухарев. – М.: Норма, 2001. – С.685.

2 Опришко В.Р. Конституційні основи розвитку законодавства України. – Київ, 2001. – С.147.

1 Див.: Аналіз видатків на утвримання органів державного управління України в 1994-1999 роках. – К., 2000. – Вип.4. – С.5-6.

2 Парламент працював результативно // Голос України. – 2001. – 14 липня.

3 Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 49. – Ст.272.

1 Офіційний вісник України. – 1997. – Число 20. – С.87.

2 Урядовий кур’єр. – 2002. – № 57. – 27 березня.

3 Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – № 35. – Ст.466.

4 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – Ст.469.

5 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст.56.

6 Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст.56.

7 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст.325.

8 Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30. – Ст.426.

1 Офіційний вісник України. – 2001. – № 29. – Ст.1295.

1 Медведчук В.В. Законодавство України // Адвокат. – 1998. – №1.

2 Селіванов А. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі України // Право України. – 1996. – №12.

1 Медведчук В.В. Про методологічні основи правової системи України та шляхи її вдосконалення // Вісник Академії правових наук України. – 1996. – №7.

2 Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М., 1995.

3 Шемшученко Ю.В. Теоретичні засади розвитку правової системи України / Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції 7-8 жовтня 1993 року. – К., 1993.

4 Рабінович П.М. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник Академії правових наук. – 1991. – №1.

1 Опришко В.Ф. Основні положення проекту Концепції розвитку законодавства України до 2005 року // Концепція розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції, травень 1996 р. – К., 1996. – С.4.

2 Рабінович П.М. Законодавство сучасної України: до характеристики тенденцій розвитку // Вісник Академії правових наук України. – 1996. – №7.

3 Бобровик С.В., Богінич О.Л. Система законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. – К.: Наукова думка, 1994. – С.113-114.

1 Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України. – 1995. – №1. – С.3.

2 Збірник постанов Уряду України. – 1993. – №1-2. – Ст.28; 1994. – № 10. – Ст.250; Офіційний вісник України. – 1998. – № 42. – Ст.1551.

3 Офіційний вісник України. – 1997. – Число 24. – С.11.

4 Відомості Верховної Ради України. – 1997. -№ 24. – Ст.170.

1 Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – С.45.

1 Офіційний вісник України. – 2001. – № 43. – Ст.1934.

2 Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – К.: Український центр правничих студій, 2001. – С.183-184.

1 Назаренко Є.В. Пріоритетність загальновизнаних принципів і норм міжнародного права – принцип правової реформи в Україні // Законодавство України та міжнародне право (проблеми гармонізації): Зібрання наукових праць. – К., 1998. – С.33.

1 Проблемы общей теории права и государства / Под общ. ред. В.С.Нерсесянца – М.: Норма-Инфра-М, 1999. – С.29.

2 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум, 2000. – С.569.

3 Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько. – М.: Юристъ, 1997. – С.178.

4 Синюков В.Н. Российская правовая система. – Саратов, 1994. – С.171-177.

1 Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Норма, 1996. – С.128-129.

2 Синюков В.Н. Российская правовая система (вопросы теории): Автореф. дисс. … док. юр. наук / Саратовская государственная академия права. – Саратов, 1995. – С.23.

3 Теория государства и права: Курс лекций / Под. ред. Н.И.Матузова, А.В.Малько. – М., 1997. – С.181.

4 Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М., 1995. – С.210-223.

5 Оборотов Ю.М. Євразійська правова сім'я: перетворення нашого права // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика". – Ужгород: Закарпаття, 2000; . Оніщенко Н.М. Правові системи сучасності. Порівняльне дослідження національно-правових систем // Держава і право. – 2000. – № 17. – С.3-12.

6 Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. – М.: Аграф, 1998. – С.142-148.

7 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса: Юрид. літ., 2001. – С.117-118.

8 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса: Юрид. літ., 2001. – С.125.

9 Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи. – К., 2001. – Розд.12. / Правова система України (Н.М.Оніщенко). – С.335.

1 Глобалізація і безпека розвитку / Наук. ред. О.Г.Білорус. – К., 2001. – С.249.

2 Явич Л.С. Сущность права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. – С.50, 52.

3 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности): Учебник / Под ред. В.А.Туманова. – М.: Юрист, 2000. – С.374.

4 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М., 1998. – С.118; Hozard J., Butler W., Maggs P. The Soviet Legal System. – N.Y., 1977. – P.3-28; Cruz P. A modern Approach to Comparative Law. – Kluwer, 1993. – P.89; Богданова Н.А. Конституционный Суд Российской Федерации в системе конституционного права // Вестник Конституционного Суда Российской Федерации. – 1997. – № 3. – С.64.

5 Glendon M., Gordon M., Osakwe Ch. Comparative Legal Traditions in a Nutshell. – St. Paul. Minn, 1982. – P.159.

1 Шершеневич Г.Ф. Наука гражданского права в России. – СПб, 1893. – С.237-239.

2 Покровский И.А. История римского права. – СПб., 1918. – С.204.

3 Щапов Я.Н. Римское право на Руси до XVI в. // Федерализм в России. – М., 1987. – С.211-218; Салогубова Е.В. Элементы римского права в российском судопроизводстве Х-XVIІІ в.в. // Древнее право. – 1999. – № 1(4). – С.173-179.

4 Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. – М., 2001. – С,473-474.

5 Лисенко О.М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: Автореф. Дис. .. кард. юрид. наук.- Київ, 2001. – С.11.

6 Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. – Одесса, 2001. – С.117-118.

1 Глобалізація і безпека розвитку. – К., 2001. – С.261.

2 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством. – М., 1999. – С.377-381.

3 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить Пространством. – М., 1999. – С.382-383.

4 Назарбаев Н.А. В потоке истории. – Алтаты: Атамура, 1999.

1 Каннгин Ю.М. Пояс Мира (Украина – Казахстан: фундамент Евразийского единства). – К.: МАУП, 2001. – С.518.

2 Кульчицький В., Тищик Б. Історія держави і права України. – Львів, 2000.

3 Гончаренко В.Д. Історія держави і права України. – К., 1996. – С.17.

1 Погорілко В.Малишко М. Правова система України: стан та перспективи розвитку // Віче. – 1993. – № 9.

2 Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й. Центральна Рада та її правові акти // Вісник Академії правових наук. – Х., 1993. – № 1. – С.42-50.

1 Стретович В. Правова система України: загальна характеристика сучасного етапу формування // Право України. – 1998. – № 1. – С.3.

1 Рабінович П.М. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник Академії правових наук. – 1991. – № 1.

1 Див.: Marryman J. The Civil Law Tradition. – Stanford, 1992. – P.21-29.

2 Цвайгерт К., Кётц К Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. – М., 1998. – Т.1. – С.264-270.

1 Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М., 1995.

2 Шемшученко Ю.В. Теоретичні засади розвитку правової системи України // Правова система України: теорія і практика (тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції). – Київ, 7-8 жовтня, 1993.

1 Селіванов А. Розмежування і взаємодія публічного і приватного права в системі України // Право України. – 1996. – № 12.

2 Шаповал В. Проблеми розвитку конституційної юрисдикції в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 2.

3 Скомороха В. До першої річниці запровадження конституційної юрисдикції // Право України. – 1997. – № 11.

1 Глобалізація і безпека розвитку – К., 2001. – С.248.

1 Kralfi A. English law //An intoduction to legal systems - L., 1968. P. 163.

1 Див.: Maitland F. The forms of action at Common Law , 2 - 1948. p.52.

2 Maine H.S. Early Law and Custom. - 1861. p. 389.

1 Pound R. The formative era of American law. – Boston, 1938. – P.24.

1 Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988. – С.340-341; Auman F. The chanding American legal system. – N.Y., 1969. – H.101-106.

1 Решетников Ф.M. Правовые системы стран мира: Справочник. - М., 1993.- С.181.

1 Сандов А.X. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. -М.,1993. - С.109.

2 Давид Р.Основные правовые системы современности. - М., 1988. - С.367.

3 Див.: Mermin S. Law and the legal system // An introduction to legal system. P.64.

1 Див: Единообразный торговый кодекс США (пер.с англ.)- М-, 1969

1 MARSH S.B. and Soulsby Y. Outlines of English Law. – London, 1990.

1 Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира: Справочник. - M., 1993.

2 Lowrence M. Fridman. Аmerican hawю - New-York-London, 1984. - Р.237.

3 Организация адвокатуры в зарубежных странах.

4 Lowrence M. Fridman. Аmerican hawю - New-York-London, 1984. - Р.240, 244.

1 Конституции буржуазных государств: Учебное пособие. - M., 1982. - С.33

2 Сучасні системи адвокатури. - К., 1993. - С.106.

3 Уолкер Рональд. Английская судебная система. - M., 1986. - С.280.

1 Там же.

2 Организация адвокатуры в зарубежных странах. - М., 1982. - С.45

3 Феофанов Ю. Правосудие на Британских островах // Известия. - 1990. – 28 апреля.

4 Уолкер Рональд. Английская судебная система. – М., 1980. – С.281.

1 Уолкер Рональд. Английская судебная система. – M., 1980. – С.281.

2 The haw Society. – P.11.

3 Феофанов Ю. Правосудие на Британских островах // Известия. - 1990. - 28 апреля.

4 Smith P.F., Bailey S.H. The modern english legal system. - P.31.

1 Уолкер Рональд. Английская судебная система. – С.299-300.

1 Саидов А.Х. Юридическая география мира. – М., 199.. – С.102.

1 Давид Р. Основные правовые системы. – М., 1988. – С.____.

1 Алексеев С.С. Теория права. – Харьков, 1994. – С.198.

2 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М., 1996. – С.308.

1 Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996. – С.129.

2 Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1967. – С.45.

1 Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право: Вопросы теории и практики. – М., 1986. – С.4; Абу Хассан Мухаммад. Обычное право бедуинов: Теория и практика. – Амлсан, 1974.

1 Див.: Чнако Цунэо. Право и политика современного Китая (1949-1975). – М., 1978. – С.25.

1 Див.: Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М., 1996. – С.375.

2 Див.: Цвайгерт К, Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. – М., 1998. – С.445.

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. – Основные правовые системы современности. – М., 1996. – С.378.

1 Мартенс Ф.Ф. Современное международное право цивилизованных народов. – М., 1996. – Т.1. – С.163-164, 167.

2 Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М.: Дело, 1999. – С.11.

3 Зайцева О.П. Возникноведие и развитие межправительственных организаций // Вопросы истории. – 1976. – № 12.

4 Шибаева Е.А., Поточны М. Правовые вопросы структуры и деятельности международных организаций. – М.: Изд-во МГУ, 1980.

1 Энциклопедический юридический словарь. – М., 1998.

2 Юридическая энциклопедия. – М., 1999.

3 Международное публичное право / Под ред. К.А.Бекяшева. – М.: Проспект, 1998.

1 Международное право / Отв. ред. Ю.М.Колосов, Э.С.Кривчикова. – М.: Международные отношения, 2000. – С.215-216.

2 Морозов Г.И. Мировое сообщество и судьбы мира // Мировая экономика и международные отношения. – 1986. – № 10. – С.3.

3 Шахназаров Г.Х. Логика политического мышления в ядерную эру // Вопросы философии. – 1984. – № 5. – С.67.

4 Лукашук И.И. Глобализация, государство, право, ХХІ век. – М.: Спарк, 2000. – С.59.

5 Курис П. Международные правонарушения и ответственность государств. – Вильнюс, 1973. – С.61.

1 Див.: ICJ. Reports, 1970. – P.33.

2 Лукашук И.И. Международно-правовое регулирование международных отношений (системный подход). – М., 1975.

3 Тункин Г.И. Право и сила в международной системе. – М., 1983. – Гл.1,2.

4 Евинтов В.И. Международное сообщество и правопорядок. – Киев, 1990.

5 Современные международные отношения: Учебник / Под ред. А.В.Торкунова. – М.: РОССПЭН, 1999. – С.33.

1 Цыганков П.А. Международные отношения. – М., 1996. – С.144.

2 Huntzinger I.I. Introduction aux relations internationales. – Paris, 1987. – P.158-159.

3 Международное публичное право: Учебник / Под ред. К.А.Бекяшева. – М.: Проспект, 1998. – С.5.

1 Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М.Колосов, В.И.Кузнецов. – М.: Международные отношения, 1995. – С.61-62.

2 Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М.Колосов, Э.С.Кравчикова. – М.: Международные отношения, 2000. – С.82-83.

3 Международные организации: Учебник / Под ред. проф. И.П.Блищенко. – М.: Изд-во РУДН, 1994. – С.25.

4 Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы структуры и деятельности международных организаций. – М.: Изд-во МГУ, 1998. – С.53.

1 Кривых О.В. Правовая модель международной организации универсального характера по решению глобальных проблем: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1996. – С.16-17.

2 Шибаева Е.А. Международно-правовые вопросы взаимоотношений общих межправительственных организаций // Советский ежегодник международного права. 1971. – М., 1973. – С.189-200.

3 Мюллерсон Р.А. Соотношение и взаимодействие международного публичного права, международного частного права и национального права: Автореф. дисс. … докт. юрид. наук. – М., 1985.

Усенко Е.Т. Теоретические проблемы соотношения международного и внутригосударственного права // Советский ежегодник международного права. 1977. – М.: Наука, 1979. – С.51-91.

1 Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М.: Дело, 1999. – С.44.

2 Усенко Е.Т. О системе международного права // Советское государство и право. – 1988. – № 4. – С.117-127.

3 Тихомиров Ю.А. Право и социальное управление в развитом социалистическом обществе. – М., 1978; Буткевич В.Г. Советское право и международный договор. – К., 1977; Миронов Н.В. Международное право: нормы и их юридическая сила. – М., 1980; Черниченко С.В. Международное право: современные теоретические проблемы. – М., 1993. – Вельяминов Г.М. О понятии нормы международного права // Советский ежегодник международного права. 1971. – М., 1973.

4 Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. – М.: Спарк, 1997. – С.113.

5 Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М.Колосов, Э.С.Кривчикова. – М.: Международные отношения, 2000. – С.38.

6 Международное публичное право: Учебник / Под ред. К.А.Бекяшева. – М.: Проспект, 1998. – С.11.

1 Малинин С.А. Правотворчество межгосударственных организаций // Советский ежегодник международного права. 1971. – М., 1973. – С.178; Ашавский Б.М. Межправительственные конференции. – М., 1980. – С.54.

2 Лукашук И.И. Механизм международно-правового регулирования. – К., 1980. – С.37; Василенко В.А. Основы теории международного права. – К., 1988. – С.228.

3 Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. – М.: Спарк, 1997. – С.135-136.

4 Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М.Колосов, Э.С.Кривчикова. – М.: Международные отношения, 2000. – С.41.

5 Суворова В.Я. Универсальные и локальные нормы в международном праве: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1974; Ульянова Н.Н. Общие многосторонние договоры в современных международных отношениях. – К., 1981.

6 Общепризнанные нормы в современном международном праве / Отв. ред. Н.Н.Ульянова. – К., 1984. – С.34.

1 Филимонова М.В. Особенности универсального договора, кодифицирующего нормы международного права // Советский ежегодник международного права. 1978. – М., 1980.

2 Ушаков Н.А. Проблемы теории международного права. – М., 1988. – С.50.

1 Международное право: Учебник / Отв. ред. М.Ю.Колосов, Э.С.Кривчикова. – М.: Международные отношения, 2000. – С.14.

2 Международное публичное право: Учебник / Под ред. К.А.Бекяшева. – М.: Проспект, 1998. – С.27.

3 Международное право. – М., 2000. – С.14.

1 Садиков О.И. Развитие советское науки международного частного права // Ученые записки ВНИ ИСЗ. – 1971. – Вып.23; Храбсков В.П. Международное частное право в системе общего международного права // Правоведение. – 1982. – № 6. – С.34-38.

2 Крылов С.Б. Международное частное право. – М., 1930; Ладыжинский А.М. К вопросу об юридической природе так называемого международного частного права // Вестник МГУ. – 1948. – № 5; Лунц Л.А. Международное частное право. – М.: Юрид. лит., 1970. – С.35; Международное частное право. – М., 1999. – С.14.

3 Мюллерсон Р.А. Соотношение международного и национального права. – М., 1982; Мюлерсон Р.А. Международное публичное и международное частное право: соотношение и взаимодействие // Советский ежегодник международного права. 1985. – М., 1986. – С.65.

4 Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М.: Дело, 1999. – С.53.

1 Курс международного права: в 7 томах. – М., 1989. – Т.1. – С.203-205.

2 Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов. – СПб, 1898. – Т.1. – С.393.

3 Макуинни Э. От "классического" международного права к современному // СГП. – 1989. – №6. – С.80.

1 Игнатенко Г.В. Тенденции в международном нормотворчестве // Советский ежегодник международного права. 1986. – М., 1987. – С.42.

2 Лукин П.И Источники международного права. – М., 1960. – С.70; Международное право. – М., 1978. – С.57.

3 Даниленко Г.М. Обычай в современном международном праве. – М., 1988. – Гл.2.

4 Див.: Could W., Barkun M. International Law and the Social Sciences. – Princeton, 1970. – P.176.

5 Лазарев М.И. Теоретические вопросы современного международного морского права. – М., 1983. – С.165.

1 Действующее международное право. В 3-х томах. – М., 1999. – Т.1. – С.58.

2 Верещетин В.С. Общее правовое поле современного мира // Советский журнал международного права. – 1991. – № 4. – С.3-10.

1 Татам Алан. Право Європейського Союзу. – К.: Абрис, 1998. – С.9.

1 Глотов С.А. Совет Европы как политико-правовой институт: Логические схемы и таблицы. – Краснодар: Советская Кубань, 1999. – С.9.

2 Збірка договорів Ради Європи (Українська версія). – К.: Парламентське видавництво, 2000. – С.12; Действующее международное право. В 3-х томах. – М. Извд-во Московского независимого института международного права, 1999. – Т.1. – С.708.

3 Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С.13.

1 Глотов С.А. Россия и Совет Европы: политико-правовые проблемы взаимодействия. – Краснодар, 1998. – С.395.

2 Дженис М., Кей Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека (Практика и комментарии). Пер. с англ. – М.: Права человека, 1997. – С.Х.

3 Международное право. – М.: Международные отношения, 2000. – С.279.

4 Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С.12.

5 Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С.14.

1 Чиж І.С. Україна в Раді Європи. – К.: Парламентське видавництво, 2001. – С.65.

1 Право Совета Европы и Россия: Сборник документов и материалов. – Изд. 2-е, доп. – Краснодар, 1996. – С.136.

1 Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С.15.

2 Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С.17.

1 Энтин М.Л. Международные гарантии прав человека: Опыт Европы. – М., 1997. – С.8.

2 Европейский суд – не сторонний налюдатель // Юридическая практика. 2002. – № 14 (224). – 3 апреля. – С.4.

1 Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. – К.: Видавничий Дім "Юридична книга", 2000. – С.124.

2 Европейское право в области прав человека (практика и комментарии) / Пер. с англ. – М.: Права человека, 1997. – С.10.

3 Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Рада Європи: політико-правовий механізм інтеграції. – К., 2000. – С.126.

1 Европейский Суд по правам человека. Избранные решения. – М.: Норма, 2000. – С.42.

2 Збірка договорів Ради Європи. – К., 2000. – С.43.

1 див.: Marguenaud J.-P. La Cour europeenne des droits de L'Homme. – Paris, 1997. – P.139.

2 Туманов В.А. Европейский суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. – М.: Норма, 2001. – С.89.

3 Уолкер Р. Английская судебная система. – М., 1980. – С.171.

4 Див.: Protection des droits de L'Homme; la perspective europeenne // MeLanges a La memoire de Rolv Ryssdal, 2000. – P.1538-1545.

5 Андріанов К. Правова природа рішень Європейського Суду з прав людини // Право України. – 2002. – № 2. – C.41.

1 Горшкова С.А. Стандарты Совета Европы по правам человека и российское законодательство. – М.: НИМП, 2001. – С.15.

2 Европейская хартия о местном самоуправлении. 1985 г. Преамбула. – Страсбург, 1986. – С.3.

3 Всемирная декларация местного самоуправления. 1985 г. – Преамбула. – МСМВ, 1986. – С.3-4.

1 Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Пер. з англ. Т.Іваненко та О.Павличенка. – Львів: Кальварія, 2000. – С.65.

1 Борко Ю., Буторина О. От Европейского Союза – к Соединенным Штатам Европы? // Европейский Союз на пороге ХХІ века: выбор стратегии развития. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – С.431-432.

1 Хартли Т.К. Основы права Европейского сообщества: Пер. с англ. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – С.625; Единый Европейский акт. Договор о Европейском Союзе (Малая библиотека Европейского Союза на русском языке), – М.: Право, 1994. – С.50.

2 Ніццький договір та розширення ЄС / М-во юстиції України. Центр порівняльного права; За наук. ред. С.Шевчука. – К.: Логос, 2001. – С.86-169.

1 Борко Ю., Буторина О. От Европейского Союза – к Соединенным Штатам Европы? // Европейский Союз на пороге ХХІ века: выбор стратегии развития. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – С.461.

2 Суд Европейских Сообществ. Избранные решения / Отв. редактор Л.М.Энтин. – М.: НОРМА, 2001. – С.2.

3 Repetroire de la jurisprudence relative auxtraites instituant les, Communautes europeennes. – Munchen, 1967. – № 2736.

1 Суд Европейских Сообществ. Избранные решения / Отв. редактор Л.М.Энтин. – М.: НОРМА, 2001. – С.11-12.

2 Martin A.M., Noqueras D.J.L. Instituciones y derecho de la Union Europea. Madrid, 1996. – P.87.

3 Бей О. Як облаштувати федеративну державу – до питання адміністративної реформи в Україні / http//www.mfa.gov.ua/org0100/12html.

4 Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М Колосов, В.И. Кузнецов. – М., 1999. – С.191; Международное право. Указ, соч. – С.337-341; Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть: Учебник. – М., 1997. С.96; Шибаева Е.А., Поточный М. Правовые вопросы структу­ры и деятельности международных организаций: Учебн. пособие. – М., 1988. – С.l68-174; Buergent-hal Th., Maier N.G. Public International law. – St. Paul, 1990. – Р.51; Steiner A.J., Vagts D.F., Koh N.H. Transnational legal problems. – N.Y., 1994. – Р.1082.

5 Carrion A.J.R. Lecciones de Derecho internacional publico. – Madrid, 1994/ – P.63, 64; de Velasco M.D. Las organizaciones internacionales. – Madrid, 1996. – P.46, 47.

6 Henkin L., Pugh R.С., Schachter O., Smit H. International Law. Cases and Materials. – St. Paul, 1993. – P.1499; Sepulveda С. Derecho Internacional. – Mexico, 1978. – P. 374-376.

7 Шреплер Х.-А. Международные организации; Справочник. – М., 1995. – С.151-167; Шреплер Х.-А. Мелщународные экономические организации: Справочник. – М., 1997. – С.201-208; Diccionario Basico juridico. – Рelegras, 1997. – Р.113, 114.

8 Муравйов В.І. Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами (теорія і практика). – К., 2002. – С.101.

9 Курс международного права. В 7-ми тт. – Т.7. Международно-правовые формы интеграционных процессов в современном мире. – М., 1993. – С.174-179.

1 Морозов Г.И. Международные организации. Некоторые вопросы теории. – М., 1974. – С.55, 56; Система, структура и процесс развития современных международных отношений. – М., 1984. – С.231, 232.

2 Шибаева Е.А., Поточный М. Указ. соч. – С.17-21; Кривчикова Э.С. Основы теории права международных организаций. – М., 1979. – С.25-28; Шармазанашвили Г.В. Международные межправительственные организации: Учеб. пособие. – М., 1986. – С.6-12; Усенко Е.Т. Совет экономической взаимопомощи – субъект международного права / Советский ежегодник международного права. 1979. – М., 1980. – С.22-29.

3 Див.: Система, структура и процесс..., с. 238, а також: Шибаева Е.А. Право международных организаций. Вопросы теории. – М., 1986. – С.6-10., 11-16.

4 Шибаева Е.А. Указ. соч. – С.24; de Velasco M.D. Op. сіt. – P.37.

5 Schermers H.G. International institutional law. – Rockville, 1980. – P.27-33; Buergenthal Th., Maier N.G. Op. cit. – P.52.

6 de Velasco M.D. Op. сіt. – P.46, 47; Medina M. La Comunidad Europea у sus principios constitucionales. – Madrid, 1974. – P.111; Pescatore P. Le droit de 1'integration. – Geneve, 1972; Salcedo J.A.C. Curso de derecho internacional publico. – Madrid, 1994. – P.64; Carrion A.J.R. Op. cit. – P.121.

7 Ipsen H.-P. Europaisches Gemeinschottsrecht. – Tubingen, 1972. – P.187; Reuter P. Confederation et federation: «vestera et nova» / Melanges offerts a Charles Roussean. – P., 1974; Hartley T.C. Federalism, Courtsand Legal Systems: The Emerging Constitution of the European Community. – Am.Jo. Comp. L. – 1986. – L.229; Cappelletti M., Seccombe M., J.Weiler (eds.), Integration Through Law (3 vols.)/ – 1986; Weiler J. The Community System: the Inal Character of Supranationalism (1981) 1 YEL 276; Хартли Т.К. Основы права Европейского Сообщества. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – С.10.

8 Miaja de la Muela A. Un nuevo mundo juridico: el derecho comunitaro europeon // Juridica. – N6 julio, 1974. – P.527; de Velasco M.D. Op. cit. – P.534-555.

1 de Velasco M.D. Op. cit. – P.535; Martin A.M., Nogueras D.J.L. Op. cit. – P.72.

2 de Velasco M.D. Op. cit. – P.535.

3 Курс международного права. В 7-ми томах. – Указ. соч. – Т.6. – С.32; Шибаева Е.А. Указ. соч. – С.136; Шармазанашвили В.В. Указ. соч. – С.28; Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании. – М., 1998. – С.55.

4 Курс международного права в 7-ми тт. – Т.6. – С.37.

5 Капустин А.Я. Европейский Союз: интеграция и право: Монография. – М.: Изд-во РУДН, 2000. – С.25-31.

1 Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. – М., 1998. – С.152, 252-253.

2 Див.: de Velasco M.D. Op. cit. – P.536.

3 Див.: Martin A.M., Nogueres D.J.L. Op. cit. – P.41.

4 Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть: Учебник. – М., 1997. – С.93.

5 Договор о Европейском Союзе // Европейское право. – М., 2000. – С.528.

6 Договор о Европейском Союзе // Европейское право. – М., 2000. – С.526.

1 Европейское право: Учебник для вузов / Под общей ред. д.ю.н., проф. Л.М. Энтина. – М.: Норма, 2000. – С.45.

1 Хартли Т.К. Основы Европейского сообщества. – М., 1998. – С.623-633.

2 Энтин Л.М. Разделение властей. Опыт современных государств. – М., 1997.

3 Европейский Союз: видение политического объединения /Пер. со словен. – М.: Экономика, 1998. – С.459.

4 Татам Алан. Право Європейського Союзу / Пер. з англійської. – К.: Абрис, 1998. – С.28.

1 Ильин Ю.Д. Лекции по теории и праву Европейского Союза. – Харьков: Консул, 1998. – С.35.

2 Дадалко В.А., Пешко Д.А., Максимович О.Е. Европейский Союз: Эволюция концепций и опыт реформ. – Минск: Армита – Маркетинг – Менеджмент, 2000. – С.111.

3 Топорин Б.Н. Европейское право. – М.: Юристь, 1999. – С.353.

1 Топорин Б.Н. Европейское право. – М.: Юристь, 1999. – С.397-428.

1 Основы права Европейского Союза. – М., 1997.

2 Мюллерсон Р.А. К вопросу о "праве Европейский сообществ" // Вестник МГУ. – Серия 11. "Право". – 1982. – № 5. – С.27-29; Аметистов Э.М. Современные тенденции развития права Европейский сообществ // Советское государство и право. – 1985. – № 7. – С.86; Хиршлер М, Циммерман Б. Западноевропейские интеграционные объединения. – М., 1987. – С.128.

3 Энтин Л.М. Суд Европейских сообществ: правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. – М., 1987. – С.18; Олтеану О.М. Правовой механизм эволюции ЕЭС к наднациональным федеративным структурам // Вестник МГУ. – Серия 11 "Право". – 1993. – № 1. – С.44.

4 Муравйов В. Особливий характер правової системи Європейського Союзу // Міжнародне право. – 2002. - № 8. – С.86.

1 Толстухин А.Є. Право Европейского Союза: новая модель реизмерования межгосударственных отношений // Государство и право. – 1997. – .№ 10. – С.83.

2 Case # 6/64 Judgment of the Court of 15 July 1964, Costa V.ENEL, [1964] ECR 1141 (Reference for apreli minary ruling).

3 Муравйов В. Засоби впливу права Європейського Союзу на внутрішні правопорядки третіх країн // Міжнародне право. – 2002. - № 6. – С.74.

4 Право Европейского Союза. – С.28.

1 Martin A.M., Nogueras D.J.L. Op. cit, p.338, 339; de Velasco M.D. Op.sit., p.518, 519; Топорнин Б.Н. Указ. соч. – С.275-295; Право Европейского Союза. Указ. соч. – С.44-46 та ін.

1 Martin A.M., Nogueras D.J.L. Op. cit, p.339.

1 Топорнин Б.Н. Указ. соч. – С.287.

2 Martin A.M., Nogueras D.J.L. Op. cit, p.368.

3 Нешатаєва Т.Н. Указ. соч. – С.109.

4 Wellens K., Borchardt G. Soft Law in European Community Law // European Law Review, 1989. – V.14. – P.267.

270