29. Семантика сполучників, їх функції. Сполучні слова.

Сполучники – службова частина мови, яка вживається для поєднання членів речення, частин складного речення і окремих речень у тексті. Поєднуючи однорідні члени або частини складного речення, сполучники лише виражають смислові відношення між ними й не виступають членами речення. Вони не мають самостійно вираженого лексичного значення.

Синтаксичні функції сполучників: сполучники оформляють два типи синтаксичних зв'язки:

Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні члени речення або частини складносурядного речення. За характером вираження смислових відношень між однорідними членами речення або частинами складносурядного речення сполучники сурядності поділяються на: 1. Єднальні /, й, та (у значенні і), ні... ні, ані... ані. 2. Протиставні а, але, та (у значенні але), проте, зате, однак. 3. Розділові або, чи, або ... або, чи ... чи, то ... то, хоч ... хоч, не то ... не то, чи то ... чи то.

Підрядні сполучники поєднують, підрядну частину складнопідрядного речення з головною, а значенням вони поділяються на: а) з'ясувальні (що, щоб, чи, як, немов, ніби, наче). б) часові (як, після того як, як тільки, тільки-но ...як, ледве, скоро, коли, поки, доки). в) мети (щоб, для того щоб, з тим щоб). г) причинові (бо, через те що, тому що, затим що). ґ) умовні (якби, якщо, коли, як, аби, коли б ). д) допустові (хоч, дарма що, незважаючи на те що). е) порівняльні (мов, мовби, немов, немовби, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, як, що).

За походженням сполучники неоднорідні й поділяються на дві групи: 1) непохідні ; 2) похідні. До непохідних належать сполучники, які не співвідносяться з іншими частинами мови (а, але, і (й), та, чи. До вторинних належать сполучники, які утворилися з інших частин мови, зокрема поєднанням займенників чи прислівників з прийменниками чи частками (якщо - як + що; якби-як + би; проте - про + те). За морфологічною будовою сполучники поділяються на прості, складні й складені. Прості сполучники не членуються на окремі частини, до них належать: а, і (й), та, бо, чи. Складні сполучники морфологічно поділяються на частини, до них належать: зате, проте, або, якщо, якби, щоб, ніби, нібито, неначебто, немовбито. Складені сполучники складаються з двох і більше слів: тому що, через те що, так що, для того щоб, незважаючи на те що, в міру того як, як тільки, дарма що. За способом уживання сполучники поділяються на одиничні, повторювані й парні. Одиничні сполучники, поєднуючи однорідні члени або частини складних речень, не повторюються при них. Повторювані сполучники вживаються біля кожного однорідного члена речення або перед кожною частиною складного речення. Парні сполучники складаються з двох частин, які розподіляються між членами речення або його частинами. Парними є сполучники не тільки ... а й, не тільки ... але й, як ... так і, не лише ... а й, як не ... так, хоч ... але, якщо ... то, чим ... тим.

30. Розряди часток за значенням. Вигуки як особливий розряд слів. Звуконаслідувальні слова.

Частка - службова частина мови, яка вживається для надання окремим словам чи реченням додаткових емоційно-експресивних та смислових відтінків або для творення морфологічних форм та нових слів. За виконуваними функціями частки поділяються на: 

Формотворчі частки хай, нехай, би (б) утворюють граматичні форми наказового та умовного способів. Частки най-, як-, що- використовують для творення найвищого ступеня порівняння прикметників та прислівників: найкращий, якнайкращий, щонайкращий.

Словотвірні частки будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -сь, аби-, де-, не-, ні-, -би, -б утворюють слова з новим значенням і виступають лише в складі слова: будь-хто, хто-небудь, казна-де, хтозна-хто, хтось, абищо, дехто, ніякий, мовби, немовби.

Модальні частки можуть надавати: а) різних смислових відтінків окремим словам і б) виражати відношення мовця до змісту висловлення. Відповідно серед перших виділяють: а) вказівні (ось, осьде, он, онде, от, оце; б) підсилювальні (і, й, та, навіть, аж, таки, уже, ж, бо, ой; в) обмежувально-видільні; г) означальні (якраз, саме, точно, дійсно, власне, майже, ледве.

Частки, що виражають ставлення мовця до висловлюваного, поділяються на: а) власне модальні, які вносять у висловлення впевненість або сумніви, припущення (мов, мабуть, ледве чи, мовби, навряд чи); б) стверджувальні (так, еге ж, атож, аякже, авжеж); в) заперечні (не, ні, ані); г) модально-вольові (хай, нехай, бодай, ну, давай); д) питальні (невже, чи, хіба, що за).

Вигук - службова частина мови, яка служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини. Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. Але на місці самостійного слова вигук набирає конкретного значення і виконує синтаксичну роль того слова, яке змінює (напр., у реченні А собака отой гав та гав!.. вигук гав (та)гав виступає як присудок).

За значенням вигуки поділяються на чотири розряди: Емоційні вигуки виражають почуття, переживання, настрій або здивування розповідача (О, подивись, як тут цікаво!): о! на! ой! ех! овва! от тобі і на! Спонукальні (вигуки волевиявлення) виражають наказ, спонукання до дії (Киць- киць, моя кішечка; Гей, всі до мене!): агов! гей! геть! киць- киць! тпру! Застиглі формули спілкування (що є словами ввічливості) виражають привітання, прохання, подяку, побажання, сподівання або прощання. Сюди можуть також входити і цілі сполуки слів (добридень, будьте ласкаві! дякую! ласкаво просимо! добраніч! будь ласка! на все добре!): прощай, спасибі, перепрошую Звуконаслідувальні слова виражають умовну імітацію звуків навколишнього середовища засобами мови; характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням: гав-гав! кукаріку! хрясь! цок-цок! За походженням вигуки поділяються на первинні (ох! а! е! ой! ох! га! пхе! гей! ану! ) і похідні (гвалт! леле! боже! лихо! отакої!), структура яких збігається з формами повнозначних слів (рятуйте! жах! бувай!).