1) З сучасної української літературної мови

1.1 Лексикологія, фонетика, морфеміка, морфологія

1. Слово як основна одиниця мови. Однозначні, багатозначні слова. Типи переносних значень слів.

Слово як морфологічна одиниця-конструкція являє собою єдність взаємопов’язаних і співвідносних морфем, які утворюють його. Слово — це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу­дівельним матеріалом для речення. Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, — це наявність у ньо­му певного граматичного значення. Слово характеризують певними ознаками, зокрема: 1) фонетичними;2) семантичними; 3) морфемним складом; 4) словотвірними; 5) грама­тичними ознаками; 6) морфологічною словозміною; 7) синтаксичними властивостями. Лексичним значенням називається співвіднесеність слова з предметами, явищами, процесами, відношеннями, закономірностями реальної дійсності та поняття про них. Слово називає предмет, і це є його лексичним значенням. Воно само по собі є складним явищем і змінним, воно може мати в собі є складним явищем і змінним, воно може мати в собі окремі відтінки, які в процесі життя слова набувають здатності переростати у нові значення. Слова виникають з одним лексичним значенням, але поступово в ньому під впливом різних мовних ситуацій виникають мовні зміни, що ведуть до появи нових значень - похідних. Слова, що мають первинне і вторинне /похідне/ значення, називається БАГАТОЗНАЧНИМИ /полісемічним/. Первинне значення називають ПРЯМИМ, вторинні - ПЕРЕНОСНИМ.Багатозначність виникає від того, що мовці помічають схожі риси предметів, подібність явищ у житті і тому переносять назву одних предметів на інші.

Розрізняють такі типи переносних значень: метафору, метонімію і синекдоху.

Метафора  це тип переносного вживання слова, що ґрунтується на подібності тих або інших ознак. Найчастіше відбуваються метафоричні перенесення ознак, властивостей предметів на істоти і навпаки, наприклад: І земля, і вода, і повітря - все поснуло.

Метонімія  — це перенесення назви з одного класу предметів або назви одного предмета на інший, які межують, перебувають між собою в органічному зв'язку.

Може переноситися:

• 1) назва приміщення - на людей у ньому: Інститут святкує своє сторіччя (П. Воронько);

• 2) назва матеріалу - на виріб з нього: Весь стіл заставлено сріблом (тобто посудом зі срібла);

• 3) назва дії—на результат: зупинка (сама дія і місце, де зупиняються);

• 4) предмет, що вивчається, - на галузь науки: анатомія і фізіологія;

Синекдоха це тип перенесення назви частини на назву цілого і навпаки. Наприклад: Ґринджолами мовчазно кожух проїхав (М. Драй-Хмара).

Як і метонімія, синекдоха грунтується на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність кількісного характеру - загальніша і конкретніша від назви: Він скрізь руку має, а ми що? (І. Карпенко-Карий). Синекдоха використовується як мовний художній засіб, але не так часто, як метафора і метонімія.

2. Омоніми, антоніми, їх місце і роль у лексико-семантичній системі.

Від багатозначності треба чітко відмежовувати омонімію.

Омоніми — це слова, однокові або подібні за звучанням, але різні за лексичним значенням.

Наприклад, балка — яр з положистими схилами і балка — дерев’яний чи металевий брус для перекриття стелі; порох — пил і порох — вибухова речовина; чайка — птах і чайка — човен.

Отже, омоніми мають однаковий звуковий склад, але зовсім різні за значенням. Це різні слова, а не різні значення одного й того ж слова: стан — талія, стан — ситуація, обставини.

Омоніми сучасної української літературної мови переділяються на дві групи: повні (прості) і неповні (часткові).

Повні омоніми — це такі слова, які зберігають однакове звучання в усіх граматичних формах: деркач – птах і деркач — стертий віник (пор. деркача, деркачем, на деркачі). Такі омоніми завжди належать до однієї частини мови.

Серед неповних омонімів вирізняють декілька груп.

Омоформи — різні за значенням слова, однакове звучання яких зберігається лише в окремих граматичних формах: ранком (іменник в орудному відмінку однини і прислівник); мати, поле (іменники) і мати, поле (дієслова); світи (іменник у формі множини) і світи (дієслово наказного способу: Світи, сонечко, яскравіше).

Омофони — слова різні за значенням і написання, але однакові за звучанням: сонце і сон це, лежу (від лежати) і лижу (від лизати), мене (до я) і мине (від минати), проте і про те.

Омографи — слова, однакові за написанням, але різні за значенням і звучанням. Вони розрізняються наголосом: обід і обід (у колесі), мала (прикметник) і мала (дієслово), дорога (прикметник) і дорога (іменник).

Омоніми здебільшого вживаються в художній літературі, народній творчості, в розмовно — побутовому мовленні: Погана та мати, що не хоче дитя мати (Народна творчість). Ними послуговуються для створення дотепних висловів, каламбурів.

Антоніми — це слова з протилежним лексичним значенням, однак поєднані певним спільним фактором, наприклад: високий – низький (зріст), товстий – худий (статура), веселий – сумний (настрій). Як бачимо, антоніми поєднуються у пари. Багатозначні слова можуть входити у різні антонімічні пари з різним відтінками своїх значень. Наприклад, важка скриня – легка скриня; важка хода – плавна хода; важке завдання – просте завдання.

Структурно антоніми діляться на дві групи:

1. Однокореневі антоніми, або афіксальні, що творяться за допомогою додавання префіксів: доля – недоля, свіжий – несвіжий, революція – контрреволюція, приватизація – реприватизація, чесний – безчесний;

2. Різнокореневі антоніми: день – ніч, назад – вперед, мокрий – сухий, працювати – ледарювати.

Деякі слова в українській мові антонімів не мають. По—перше, власні назви (імена і географічні назви), конкретні іменники, такі як «будинок», «око», «лава», всі числівники та деякі займенники, вузькі терміни: сума, розчинник, іменник, багато прикметників і дієслів. Адже у багатьох із них не можливо виділити два крайніх прояви або стани, що лежить в основі антонімії. Це явище активно використовується письменниками для створення антитези.

Роль Омонімів, антонімів, і їх місце у лексико-семантичній системі.дуже велика, бо

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж мікросистеми. Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів, і саме тому місце омонімів і антонімів дуже важливе

3. Синоніми, пароніми, їх місце і роль у лексико-семантичній системі.

Синоніми — це слова тотожні або близькі за значенням, але різні за звучанням: аргумент, доказ, підстава, обґрунтування; конче, доконче, неминуче; будувати, споруджувати, зводити, (хату) ставити, (з каменю) мурувати; (машини) складати, виготовляти; (суспільство) створювати, організовувати; (світогляд) формувати, ґрунтувати.

Синоніми переважно належать до однієї частини мови і відрізняються відтінками значень або стилістичними забарвленням, чи обома ознаками одночасно. Наприклад, дієслова із загальним значенням говорити розрізняються і відтінками значень, і емоційним забарвленням: базікати — говорити про щось не варте уваги, шептати — говорити тихо, варнякати — говорити дурниці, воркотати — ніжно і стиха розмовляти, бурчати — говорити нерозбірливо, з незадоволенням тощо.

Синоніми групуються в синонімічні ряди (синонімічні гнізда).

иокремлюють такі різновиди синонімів: лексичні і контекстуальні.

Лексичні синоніми — це слова, що належать до однієї частини мови і мають відмінності у значенні. Серед лексичних розрізняють семантичні, стилістичні, семантико-стилістичні й абсолютні.

Семантичні (поняттєві, ідеографічні) синоніми — це стилістично нейтральні слова, що відрізняються відтінками у значенні: схвалювати, підтримувати, затверджувати; взаємини, стосунки, відносини.

Стилістичні синоніми — це слова, що різняться експресивно-емоційним забарвленням, належністю до мовних стилів: біографія(офіційно-діловий стиль) і життєпис (публіцистичний стиль).

Семантико-стилістичні синоніми — слова, що різняться і відтінками значень, і емоційним забарвленням: бити, ударяти, гатити, гамселити, садити.

Абсолютні синоніми — це слова тотожні за значенням і різняться лише звучанням: алфавіт, азбука, абетка; дієслово, інфінітив, неозначена форма дієслова; безплатний, безкоштовний. Ці синоніми позбавлені експресивно-емоційних відтінків: мовознавець, лінгвіст, баритися, гаятися.

Контекстуальні синоніми — це слова, що мають близьке значення тільки в контексті. Поза контекстом ці слова вживаються з абсолютно різним значенням. Так дієслова провалитися і не скласти не є синонімами, але в певному контексті вони можуть вживатися як синоніми (провалитися на екзамені – не скласти екзамену).

Специфічними синонімами є евфемізми — слова, що вживаються для непрямого, прихованого, ввічливого позначення певного предмета, явища, дії замість прямої їх назви: нерозумний замість дурний; допускати неточність замість збрехати; знешкодження, нейтралізація замість убивство. Джерела евфемізмів — у прагненні уникнути з тих чи інших міркувань прямої назви предмета шляхом заміни її позитивним еквівалентом.

Наявність багатої системи синонімів у сучасній українській літературній мові створює неабиякі можливості для вибору їх у мовленні.

Пароніми — це слова, що мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням:

• уява (здатність уявляти — плід уяви) — уявлення (знання, розуміння чогось — помилкове уявлення);

• гривня (грошова одиниця) — гривна (металева шийна прикраса у вигляді обруча);

• кампанія (сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання) — компанія (група осіб, пов’язаних певними інтересами або торговельне чи промислове товариство).

Пароніми близькі до омонімів, але не тотожні з ними.

Між паронімами можуть встановлюватися синонімічні (блискучий — лискучий, блукати — блудити, повноваження — уповноваження, особистий — особовий), антонімічні (прогресивний — регресивний, густо — пусто, іммігрант — емігрант) відношення.

 Як і омоніми, пароніми є широко вживаними в різних стилях, а також вживаються у мовленні для створення каламбурів.

Роль пароннімів, антонімів, і їх місце у лексико-семантичній системі.дуже велика, бо

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова зумовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж мікросистеми. Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів, і саме тому місце пароннімів, антонімів дуже важливе

4. Лексика української мови з погляду її походження, вживання.

Лексика української мови складалася і розвивалася впродовж віків. У лексиці знаходять відображення зміни, які відбуваються в житті нашого народу у просторі і часі. За походженням лексика української мови не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в український мові виникли в різні епохи і з різних джерел.

Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп

спільнослов’янська лексика

Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов’янської, що існувала до V–VI ст.. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, на основі якого виникли і розвивалися всі інші слов’янські мови.

До спільнослов’янського лексичного фонду відносимо слова, поширені в усіх або більшості слов’янських мов.

Сюди належать назви родинних стосунків, назви трудових процесів і знарядь праці, назви тіла людини і тварин: мати, син, дочка, батько, сестра, жінка, орати, сіяти, молотити, кувати, шити, ніс, зуб, око, борода та ін.

Ці слова в нашій мові найуживаніші, становлять основний фонд української лексики, найдавнішу і найважливішу частину.

Інша частина українського словникового запасу – східнослов’янська лексика.

Це той шар лексики, який наша мова успадкувала разом зі спільнослов’янською лексикою з мови давньоруської – спільного джерела трьох сучасних мов: української, російської, білоруської. Більшість східнослов’янських слів становлять іменники, які зберігають назви людей за професією, за родинними стосунками, назви тварин, птахів, назви продуктів харчування, назви рослин та ін.: мельник, селянин, дядько, племінник, білка, кішка, собака, жайворонок, коровай, пряник, солод, брага, яловичина, гречка, осока, ожина і т. ін.

Важливу частину сучасного лексичного фонду складає власне українська лексика. Це слова, які виникли в період становлення і подальшого розвитку мови українського етносу (приблизно XI – XIV ст.).

Ці слова визначають особливості української мови, її національну самобутність.

Багато власне українських слів з’явилося в усіх тематичних групах лексики, особливо у назвах зі сфери побуту, політики, військової справи, сільськогосподарського виробництва, в абстрактній лексиці, тощо.

Наприклад: будинок, виховання, громада, мрія, багаття, бавитись, кисень, відрядження, промова, рільництво, садиба, сирівець, рушник, черевики та ін.

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов’янізми, тобто слова, засвоєні із старослов’янізми, тобто слова, засвоєні зі старослов’янської мови, яка з XI – XII ст. виконувала роль єдиної, міжнародної літературної мови слов’янства.

Наприклад: гріх, благати, небеса, бог, хрест, врата, злато, храм, древо, святиня, берегиня, собор, союз, соратник, возвеличувати, возз’єднання.

В українській мові багато запозичено-іншомовних слів, які потрапили в її лексику, трансформувалися за допомогою словотворчих ресурсів і стали активною частиною лексичного фонду сучасної мови і мовлення.

До сорока відсотків словникового складу сучасної української літературної мови становлять слова грецького і латинського походження.

5. Активні і пасивні шари української лексики.

 Слова, які в певний період їх життя в мові вживаються не дуже часто, поволі можуть втрачати своє значення, рідше вживатися і згодом навіть зовсім зникати зі словникового складу. Тому в словниковому складі мови завжди одночасно існують два шари лексики: активна і пасивна.

До активної лексики сучасної української мови належать загальнонародні слова, які не мають ознак застарілості: земля, світло, вільний, білий, п’ять, писати, завтра, тут, а також слова і терміни, що широко використовуються в різних спеціальних галузях науки, техніки, культури: лексикологія, теодоліт, інтеграл.

До пасивної лексики мови належать слова, які вже (або ще) рідко вживаються. Сюди належать усі застарілі слова і нові слова, які недавно виникли і ще не ввійшли до загальнолітературного вжитку, а також слова спеціального призначення, діалектизми тощо. Застарілі слова є двох типів: історизми та архаїзми.

Історизми — це слова або їх окремі значення, що вийшли з ужитку, оскільки зникли реалії, які вони називали, і в сучасній мові відсутні їх синонімічні замінники. Це назви понять матеріальної культури, соціально-політичної сфери, професій, звичаїв, обрядів тощо: аз (літера А), аероплан (літак), мир (світ), штука (мистецтво), рогатина, сагайдак, жупан, десятина, аршин, алтин. Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Тому їх використовують тоді, коли виникає потреба дати характеристику минулим епохам, назвати подію, що відбулася колись, зникле явище чи поняття. Наприклад: «Сагайдачний гартує козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота — велика сила».

Архаїзми (від гр. archaios «стародавній» — це витіснені іншими синонімами назви понять, що існують і в наш час: десниця (права рука), перст (палець), вия (шия), уста (губи), ланіти (щоки), зріти (бачити), письмовець (письменник).

Застарілі слова можуть знову входити до активного словника як назви відроджених у нових умовах реалій: гетьман, гривня, мічман, прапорщик, а також із набуттям нового значення: більшовик — член більшості у Верховній Раді; яничар — той, хто зрікся рідної мови, культури, батьківських звичаїв; баталія — сварка, бійка.

Неологізми (від гр. neos — новий і logos — слово) — це слова, що позначають нові поняття і предмети. Вони поділяються на дві групи: неологізми, які стали термінами, та неологізми-професіоналізми або слова професійного жаргону. Використання нових слів у тексті документа повинно ґрунтуватися на оцінці того, чи є це слово терміном, чи називає поняття, яке має усталене позначення в мові.

Неологізми першої групи доцільно використовувати в діловій чи науковій мовах. Це слова на зразок автосалон, екофорум, комп’ютер, модельєр, марафон, стиліст, прес-секретар, телефакс, супутникова інформація, робот тощо.

Неологізми другої групи, які включають слова ваучеризація, спікеріада і нескінченну низку новотворів із додатком євро (євроремонт, євроманікюр, єврокухня), не варто вживати в офіційній діловій мові. Це стосується слів, які в українській мові мають прямі відповідники усталеного традиційного значення:

домінувати — переважати

ексклюзивний — виключний

екстраординарність — особливість.

Слово вмирає з трьох причин. Перша — коли зникає народ, носії цієї мови, друга — коли зникає предмет, поняття чи явище, яким його називали. Обидві ці причини є об’єктивними, оскільки зумовлені реаліями дійсності. Третя причина — суб’єктивна: існуючі реалії починають зумисне називати інакше й навіть іншою мовою. Наприклад, існує й донині Верховна Рада України, а не Парламент, головує на ньому, звичайно, голова, а не спікер, виборці, а не електорат, обирають міського голову, а не мера міста, в якому зникли крамниці й магазини, а натомість з’явилися шопи, бутики й маркети.

6. Фразеологія. Основні ознаки, типі фразеологізмів..

Фразеологізм — стійке сполучення двох і більше слів, яке в процесі мовлення відтворюється як готова словесна формула, передає одне значення і, як правило, має певне емоційне забарвлення.

Фразеологізми своїм лексичним значенням рівнозначні окремим словам або словосполученням: бути на сьомому небі — почуватися щасливим; брати за душу — розчулювати; мокрим рядном накрити — лаяти; права рука — найближчий помічник; як сніг на голову— зненацька.

Фразеологізмам властиві такі ознаки:

1) семантична неподільність;

2) відтворюваність у готовому вигляді;

3) наявність емоційно-експресивного забарвлення;

4) сполучення двох і більше слів, що можуть мати переносне значення;

5) стійкість граматичних категорій і усталеність порядку слів;

6) спільність синтаксичної функції для всіх його компонентів.

Ці самостійні значення слів, що складають ідіому, поступово настільки «притерлися» один до одного, що тепер і значення свого позбавились, самі по собі нічого не означають (В. Колесов).

З давніх-давен народ з уст в уста  з покоління в покоління передавав чудові перлини народної мудрості – фразеологізми. І сьогодні наше завдання – дослідити основні групи фразеологізмів та зясувати їх роль у мовленні. 

- Я пропоную порівняти словосполучення і з`ясувати чим відрізняються словосполучення першої і другої колонок (у дужках розташовані підказки). 

Білий папір - біла ворона (відрізняється)

Дати хліба - дати перцю (покарати)

Фразеологічні єдності — це такі стійкі мовні вирази, загальне значення яких пов’язане зі словами, що входять до складу цих виразів, тобто воно більшою чи меншою мірою вмотивоване значенням складових частин кожного вислову.

Наприклад, вираз ні пари з уст означає «мовчати», «не говорити». Його значення зв’язане зі значенням іменниківуста тапара, бо коли з уст не виходить пара, вони стулені, тобто перебувають у тому стані, який необхідний для того, щоб людина не говорила, мовчала.

Наприклад: біла ворона; прикусити язика.

Фразеологічні зрощення — це такі сполучення слів, які складають неподільну цілісність і значення яких у сучасній мові не можна пов’язати з тими словами, що входять до фразеологізму, тобто значення фразеологізму не вмотивоване значенням його складників.

Наприклад, вираз дати гарбуза означає відмову дівчини тому, хто до неї сватається, хоч такий зміст зовсім не витікає з лексичного значення слів, які входять до цього виразу.

Наприклад: дуба врізати; пекти раків.

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які характеризуються певною самостійністю складових частин. Одне слово у фразеологічному сполученні становить його ядро, а решта від нього залежить, характеризує. Центральне слово фразеологічно обумовлене й не може бути замінене іншим; ті ж слова, які його характеризують, допускають взаємозаміну:порушити

питання, порушити справу; злобере, радістьбере. Наприклад: брати участь; покласти край.

Фразеологічні вирази — це стійкі за своїм складом і значенням одиниці, які складаються із слів з вільним лексичним значенням і відтворюються в мові. Це приказки, прислів’я та крилаті вислови.

7. Лексикографія як розділ мовознавства.

Лексикографія (від гр. lexikos "словниковий" або lexicon "словниковий запас igrapho "пишу") - розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників.

Це наука, яка має практичне застосування. Словники необхідні для вивчення рідної та іноземної мов, для піднесення культури усної та писемної мови і загалом інтелекту людини. Культурний рівень нації та рівень розвитку мови часто оцінюють за кількістю виданих словників.

Лексикографія тісно пов'язана з лексикологією. Укладання словників вимагає великих теоретичних знань і доброго чуття мови, тобто розуміння відтінків значення слова, особливостей його вживання, сполучуваності з іншими словами тощо.

Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію.

Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики, розташування слів і словникових статей, структуру словникової статті (граматичний і фонетичний коментар до слова, виділення і класифікація значень, типи словникових визначень, система ремарок, типи ілюстрацій, подача фразеологізмів, співвідношення лінгвістичної і нелінгвістичної, тобто енциклопедичної, країнознавчої інформації).

Практична лексикографія забезпечує навчання мови - як рідної, так і іноземної, описує й нормалізує рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики.

Для сучасної лексикографії характерні: розуміння лексики як системи; діалектичний погляд на значення (його змінність, відсутність чітких меж між значеннями полісемантичного слова тощо); визнання тісного зв'язку лексики з граматикою. Опрацьовуються різні типи словників залежно від того, кому вони адресовані. Є словники академічні, в яких інформація про слово найповніша, і навчальні, які мають на меті навчити людину, що вивчає мову, правильно використовувати слово. Є також словники для широкого використання і словники-довідники, адресовані представникам певної професії.

8. Звук, як явище акустичне, артикуляторне та фонологічне.

Центральне місце у фонетиці й фонології посідає вчення про звуки (фонеми). Звук мови – це мінімальний нечленований елемент людської мови. Звук мови – складне явище. Він утворюється відповідними органами мовця, його чують слухачі, він сприймається в звуковому комплексі, за яким закріплене певне значення.

Отже, звук мови можна розглядати в трьох аспектах.

1. З позиції мовця звук – це сукупність певних рухів органів мовного апарату. Перед нами артикуляційний (фізіологічний) аспект, яким займається артикуляторна (артикуляційна) фонетика.

2. З позиції слухача звук – це коливання повітря, що мають певні фізичні характеристики. У цьому випадку говорять про акустичний (фізичний) аспект, що досліджується акустичною фонетикою.

3. З позиції лінгвіста звук - це елемент мовної системи. На цій підставі 7 виділяється лінгвістичний (функціональний, фонологічний) аспект. У його межах вчені оперують не поняттям звука як одиниці мовлення, а поняттям фонеми як одиниці мови, що є предметом фонології.Як фізичне явище звук мовлення утворюється внаслідок коливання голосових зв’язок та взаємодії надгортанних органів і порожнин під впливом струменя видихуваного повітря. Значно рідше звуки можуть вимовлятися на основі струменя вдихуваного повітря. У зв’язку з цим усі звуки мовлення поділяються на експірати (творяться при видиху) та інспірати (творяться на вдиху). Експірати характерні для всіх мов, а інспірати утворюються тільки в окремих. Звуки людського мовлення, як і будь-які інші звуки, мають такі акустичні параметри: висота, сила, довгота, тон, шум, тембр.

9. Артикуляційно-акустична характеристика голосних фонем.

Утворення голосних характеризується вільним проходом повітряного струменя, утворення приголосних – перешкодою.

Отже, при утворенні голосних органи мови напружені рівномірно, а при утворенні приголосних напруга зосереджена в місці перешкоди. При утворенні голосних повітряний струмінь слабкіший, ніж при утворенні приголосних.

2. Голосні утворюються за допомогою тільки голосу (тону), без участі шуму. При утворенні приголосних шум обов'язковий. Існують приголосні, що складаються тільки із шуму. До них належать усі глухі

3. Як правило, голосні – основна частина складу, а приголосні їх супроводжують. Систему голосних у мові називають вокалізмом, систему приголосних – консонантизмом.Голосні розрізняються в залежності від положення язика, губ, м'якого піднебіння (органів, що змінюють форму й обсяг резонатора), а також тривалості (довгі і короткі). Основні ознаки визначаються положенням мови в ротовій порожнині. В залежності від підняття язика по горизонталі голосні поділяються на ряди. Виділяють передній, середній (змішаний) і задній ряд. Так, українські [і], [и], є голосними переднього ряду, [а] – середнього, [о] та [у] – заднього. За ступенем піднесення спинки язика по вертикалі розрізняють підняття (піднесення) – високе (верхнє), середнє й низьке (нижнє). Інакше кажучи, це ступінь розкриття рота: українські голосні [і],[и],[у] – вузькі (високого піднесення), [е] та [о] – середні (середнього піднесення), [а] – широкий (нижнього піднесення). Додаткові ознаки визначаються дією інших мовних органів – губ і м'якого піднебіння. Участь губ. Діючи активно, губи випинаються наперед, додаючи резонатору подовженої форми (такі, наприклад, українські голосні заднього ряду [о] та [у] ). Звуки, утворені за участю губ, називаються лабіалізованими (огубленими). Якщо губи пасивні, передня частина резонатора буде більш короткою, тому що межею резонатора стають верхні та нижні зуби. Звуки, утворені без участі губ, називаються нелабіалізованими (неогубленими). Участь м'якого піднебіння. Піднімаючись, м'яке піднебіння закриває для видихуваного повітря прохід до носової порожнини. Відповідні голосні називаються неносовими (неназальними, чистими, ротовими). Опускаючись, м'яке піднебіння відкриває повітряному струменеві вхід до носової порожнини. Голосні з носовим резонансом називаються носовими (назальними). У російській та українській мовах їх немає; вони є в польській, французькій і ряді інших мов. Для деяких мов (наприклад, англійської, німецької, французької) важливим є протиставлення голосних за довготою – короткістю.

10.Артикуляційно-акустична характеристика приголосних фонем.

При творенні приголосних звуків відбувається зімкнення або звуження голосового каналу, що спричинює виникнення перепон на шляху струменя видихуваного повітря. Саме через це напруженість виникає у певному місці мовного апарату. Акустично ж голосні та приголосні розрізняються тим, що в основі творення голосних лежить голос (музикальний тон), а в основі творення приголосних – голос і шум або тільки шум. Голосні іноді називають терміном вокальні звуки, а приголосні – терміном консонантні звуки (або консонанти). Умовні позначення V і С. Відповідно сукупність голосних мови називають її вокалізмом, а сукупність приголосних – консонантизмом.Приголосні не творять складів, а входять до них, прилягаючи до того чи іншого голосного. Отже, голосні виконують складотворну функцію, а приголосні її не виконують.

11.Зміни звуків у мовному потоці.

Процес утворення звуків мови – артикуляція – складається з трьох фаз: 28 1) приступ, чи екскурсія (від лат. excursio – вибігання), – момент, коли активний орган виходить зі стану спокою і наближається до місця артикуляції звука; 2) витримка, чи експозиція (від лат. expositio – витримка), – частка секунди, протягом якої артикулюється звук; 3) відступ, чи рекурсія (від лат. recursio – повернення) – момент, коли активний орган залишає місце артикуляції і повертається до стану спокою. В ідеалі мовний потік – це послідовна зміна артикуляцій окремих звуків. Але реальна картина набагато складніша: можливе накладення екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього і т.п. Унаслідок цього виникають різноманітні зміни звуків. Залежно від того, чи пов'язані ці зміни із сучасними фонетичними законами певної мови чи ні, розрізняють «живі» та історичні (традиційні) чергування. «Живим» є чергування звуків [б] // [п] у російській мові [зуби] - [зуп]. Прикладом історичних чергувань може служити чергування г, к, х // ж, ч, ш в українській мові (виникло в результаті 1-ї палаталізації задньоязикових у праслов'янській мові): нога – ніжка, рука – ручка, соха – сошка. Історичне чергування – результат фонетичних законів, що діяли в певній мові раніше (чи в мові-джерелі).Позиційні зміни пов'язані з місцем звука в слові й ґрунтуються на принципі економії мовних зусиль: на деяких ділянках мовного ланцюга мовний апарат працює "у повну силу", а на інші – "впівсили". В таких позиціях артикуляція нечітка. 1. Редукція (від лат. reducere – приводити в певний стан) голосних. Це послаблення артикуляції голосного, що веде до кількісно-якісних змін у ньому. Редукції підлягають ненаголошені голосні в мовах із сильним динамічним наголосом, тобто там, де є значні розходження в силі та тривалості вимови наголошених голосних (такою, наприклад, є російська мова). Типи редукції: а) кількісна: змінюється сила і тривалість артикуляції (наприклад, російські [и], [ы], [у] піддаються тільки кількісній редукції); б) якісна (кількісно-якісна): ненаголошені голосні піддаються не тільки кількісним, але і якісним змінам (змінюються деякі фонетичні ознаки – наприклад, рос. гóры [ó] – горá[]). 2. Оглушення дзвінких приголосних в кінці слова. Голосові зв'язки "не дотягують" до кінця артикуляції: наприклад, рос. дуб [дуп] – дубы [дубы]. Цей процес можна спостерігати в німецькій, турецькій, російській та інших мовах, але він не відбувається, наприклад, в англійській, французькій, українській, іспанській мовах. 3. Леніція (лат. lenis – слабкий) – послаблення приголосних. Так, у російській мові приголосний [j] у деяких позиціях, зокрема наприкінці слова, вимовляється як [į]; в іспанській мові приголосні [b], [d] на початку слова вимовляються як проривні, а в середині – як щілинні. Комбінаторні зміни Комбінаторні зміни обумовлені взаємодією конкретних звуків. 30 1. Асиміляція (від лат. assimilatio – уподібнення) - це уподібнення одного звука до іншого внаслідок впливу звуків одне на одного. В основі асиміляції теж лежить принцип економії мовних зусиль: ми прагнемо уникнути різкої зміни артикуляцій, яка неминуча, якщо звуки дуже відрізняються один від одного (наприклад, рос. везти – ве[с'т’]и). Типи асиміляції: а) за характером взаємодіючих звуків:  між голосними (наприклад, рос. розм. куцый – куцавейка  кацавейка);  між приголосними (наприклад, укр. казка  каска); б) за результатами (ступенем):  часткова – таке уподібнення, при якому звуки наближуються за однією чи декількома артикуляційними ознаками, але не стають однаковими (наприклад, рос. отбить  одб’ить – асиміляція за дзвінкістю);  повна – звуки, які взаємодіють, стають однаковими (наприклад, укр. зшити  шшити, рос. лётчик  лёч’ч’ик); в) за напрямком дії:  прогресивна – попередній звук впливає на наступний (наприклад, рос. просторіч. пен'з’ия  пенсия – асиміляція за дзвінкістю);  регресивна – наступний звук впливає на попередній (наприклад, рос. свадьба від сватать); г) за розташуванням контактуючих звуків:  контактна (наприклад, укр. молотьба  молод'ба);  неконтактна, чи дистантна, дистанційна (наприклад, рос. куцавейка  кацавейка). Особливим видом неконтактної асиміляції між голосними є т. зв. сингармонізм ( від грец. syn – "разом" і harmonia – "зв'язок, співзвуччя"), властивий тюркським, фінно-угорським, тунгусо-маньчжурським і деяким іншими мовам. Так, у турецькій мові в одному слові не можуть співіснувати голосні переднього і непереднього ряду, і голосний суфікса змінюється в залежності від 31 кореневого голосного: тур. taš "камінь" – tašlar "каміння" (-lar- – суфікс множини), але ev "будинок" – evler "будинки". 2. Дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення) – це розподібнення двох однакових чи досить близьких за характером звуків. Умова виникнення дисиміляції – труднощі вимови таких звуків (наприклад, рос. мягкий  мя[х'к’]ий: [м] і [к'] – зімкнені проривні , а [х'] – щілинний, тобто це дисиміляція за способом творення). Типи дисиміляції: а) за характером взаємодіючих звуків:  між голосними (наприклад, укр. [ізюм] з тур. [üzüm];  між приголосними (наприклад, укр. кігті  кі[хт’]і); б) за напрямком дії:  прогресивна (наприклад, в історії російської мови февраль замість феврарь від лат. februarius);  регресивна (наприклад, укр. нігті  ні[хт’]і); в) за місцем розташування взаємодіючих звуків:  контактна (наприклад, рос. что  [шт]о);  неконтактна (наприклад, рос. феврарь – див. вище). 3. Акомодація (від лат. accomodatio – пристосування). Це процес, що відбувається між голосними та приголосними й полягає в пристосуванні артикуляції одного звука до характеру творення іншого (наприклад, у російському слові мак голосний [а] одержує носовий призвук, тому що екскурсія [а] накладається на рекурсію [м]; російські а, о, у в наголошеному складі під впливом м'яких приголосних, які знаходяться поруч, стають більш передніми і трохи більш верхніми, а на слух – більш високими, ніж поруч із твердими приголосними, – порівн., наприклад, мат – [м'ат] / мать – [ма˙т'] / м'ят – [м'˙ат] / мять – [м'ат’]). Акомодація може бути прогресивною та регресивною

12.Історичні зміни звуків. Чергування фонем.

 Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Виникли такі чергування: нога — ніженька — нозі, мука — мучний — муці, Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі, чергування [о], [е] з нулем, перехід [е]в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції.Конвергенція -збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному. Дивергенція-розщеплення звука на два різні звуки.(вола-віл,семи –сім). Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів. Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах — це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.Фонетичні процеси не є стабільними. Вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з'являються. Живі, або актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові, редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові. До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і свистячими [з], [с], [ц]. Історичними є чергування [о], [є] з [і] в закритому складі(стола — стіл, село — сіл), чергування [о], [є] з нулем звука (сон — сну, день — дня), перехід [є] в [о] після шиплячих (чотири, жонатий) та ін. Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції і дивергенції. Конвергенція - збіг у процесі фонетичних змін двох звуків у одному. Протилежним конвергенції є процес дивергенції. Дивергенція – розщеплення звука на два різні звуки.