10. Українські землі наприкінці хvii – п.П. Хviiі ст.

• МАЗЕПА ІВАН [Мазепа-Калединський; 19.2(2.3).1639 - 21.9(2.10).1709) -визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман України.

• Навчався у Києво-Могилянській Академії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві (за ін. дан., у Полоцьку). Протягом 1656-59 жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови.

• Після повернення М. у 1659-63 перебував на службі при дворі польського короля Яна ІІ Казимира, виконував ряд дипломатичних доручень, зокрема був послом до гетьмана П. Тетері. У 1663 М. повернувся в Україну і після смерті батька отримав посаду чернігівського підчашія (1665). Підчас боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П. Дорошенка. У 1669 очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям незабаром ставгенеральним писарем. У 1674 брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму та Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом І. Сірком і переданий І. Самойловичу. У 1682 М. посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманської держави М. часто був учасником переговорів між Московією, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою.

• Після невдачі першого Кримського походу 1687 І.Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. 25.7.1687 на Коломацькій Раді 1687 М. був обраний гетьманом України.

• Ставши гетьманом, М. прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі - Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину, Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. 3 цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержували нові права та привілеї. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів М., спрямованих на захист козаків (універсал 1691 ), міщанства (ряд охоронних універсалів містам), селян (універсал від 28.11.1701 про обмеження панщини двома днями на тиждень) та духовенства (універсали 1690-94 про підтвердження прав Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів тощо) не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства.

• М. намагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереженя прав і вольностей Гетьманщини, Українські полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною. У 1703 король Польщі Август ІІ Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 імператор Иосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

• У перші роки Північної війни 1700-21 пocилилось гноблення царським урядом Гетьманщино Вже у 1700 у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понад 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ. Все це викликало незадоволення козацької старшини та гетьманського уряду. У 1704 за вказівкою Петра І, М. наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, яка досі перебувала під владою Речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережну Україну. Одочасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

• Довідавшись .про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 розпочав таємні переговори is союзником Карпа XII польським королем С. Лещинським. Весною 1709 було укладено угоду між шведським королем Карпом XII і М., яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через територію України, гетьман 4.11.1709 відкрито перейшов на сторону Карла XII. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення. Було знищено гетьманську столицю- Батурин, Запорізьку Січ та ін. Весною 1709 шведські та гетьманські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху знаходилась Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розгромити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709. Карл XII та М. були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився в передмісті м. Бендер.  

• СКОРОПАДСЬКИЙ ІВАН [1646 -3(14).7.1722] - гетьман Лівобережної України (1708-22).

• У 1674 після зруйнування міста турками переселився у Лівобережну Україну. В 1675-76 - військовий канцелярист у гетьмана І.Самойловича. Виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у його зносинах з царським урядом. У 1681-94 - чернігівський полковий писар. Брав участь у Кримських походах 1687 і 1689. З 1698 -генеральний бунчужний, з 1701- генеральний осавул. У 1706-08 - полковник Стародубського полку. Будучи прихильником гетьмана І.Мазепи, в силу обставин не перейшов з ним до шведів.

• На Генеральній військовій раді у Глухові в листопаді 1708 за рекомендацією царя Петра І був обраний гетьманом. Підготував проект нової міждержавної угоди між Гетьманщиною і Московською державою (Решетилівські статті 1709). що передбачав зміцнення державно-правового становища Гетьманської держави, однак не був затверджений Петром І. За правління С. московський уряд значно обмежив державні права Гетьманщини. У 1709 для надійного забезпечення своєї влади московський уряд розмістив на території Гетьманщини 10 драгунських полків, утримання яких лягло важким тягарем на місцеве населення. Заборонивши С. самостійно призначати генеральну і полкову старшину, Петро І ставив на ці посади російських воєвод та вельмож. Землі Лівобережної України конфісковувалися у їхніх власників (зокрема, прихильників гетьмана І.Мазепи) і щедро роздавалися царським урядовцям і фаворитам (Меншикову, Толстому, Головкіну, Шереметєву та ін.). У Гетьманщині проводилися численні мобілізації козаків для участі у бойових діях під час Північної війни 1700-21 та для важких робіт на будівництві укріплень, каналів (Ладога, Волга-Дон) і нової столиці Московської держави - Санкт-Петербурга. Обмежуючи владу С. та проводячи колоніальну економічну політику щодо України (заборонено торговельні відносини Гетьманщини з країнами Зх.Європи і Запорожжям, гальмувався розвиток українських промислів тощо), царський уряд вдавався.до дискримінаційних заходів щодо української культури та церкви. Зокрема, у 1720 за розпорядженням Петра І заборонено друкувати книжки українською мовою. З метою встановлення остаточного контролю над державним життям України царським маніфестом від 16(27).5.1722 створено Малоросійську колегію, якій підпорядковувалися адміністративні й судові органи Гетьманщини, що фактично позбавляло гетьмана реальної влади. Протягом свого правління С. намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Помер у липні 1722 і похований у Гамаліївському монастирі біля Глухова.

• ПОЛУБОТОК ПАВЛО (бл. 1660-18. (29) 12.1723) - наказний гетьман Лівобережної України (1722-23).

• Навчався в Києво-Могилянській Колегії. Служив у козацькому війську, з 1689 - значковий товариш. У 1691 П. разом з батьком брав участь у старшинській змові проти гетьмана І. Мазепи, за що був заарештований, позбавлений маєтностей і надовго усунений від державної діяльності. З 1706 - полковник чернігівський. У 1708 П. був одним з претендентів на гетьманство, але через недовіру до нього Петра І кандидатура чернігівського полковника була відхилена московським урядом, а гетьманом було обрано І. Скоропадського. В цей період отримав значні земельні володіння у Чернігівському, Лубенському та ін. полках.

• Ставши після смерті І. Скоропадського (1722) наказним гетьманом П. активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові, військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління в Лівобережній Україні. Рішучі протести козацької старшини, підтримувані всім українським суспільством, проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні, активні спроби П. обмежити владу Малоросійської колегії (реорганізація судів на засадах колегіальності, встановлення порядку судової апеляції, сувора забарена хабарництва і волокити, призначення інсекторів для нагляду за виконанням розпоряджень гетьмана, політика пом'якшення соціальної напруженості в суспільстві тощо) та активна протидія заходам президента колегії С. Вельямінова-Зернова викликали незадоволення російського уряду. Влітку 1722 П. разом з генеральним писарем С. Савичем і генеральним сулдею І. Чарнишем був викликаний до Петербургу В Петербурзі гетьман вручив Петру нову петицію про відновлення державних прав України. Після повторних звернень до царя з проханням дозволити обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію та подання Коломацьких петицій 1723 П. за наказом Петра І було заарештовано. П. і кількох старшин (полковник Д. Апостол, генеральний бунчужний Я. Лизогуб, генеральний осавул В. Жураковський, управитель Генеральної Військової Канцелярії Д. Володковський та ін.) було ув'язнено в Петропавлівській фортеці, де він 18(29). 12.1723 помер (за твердженням ряду дослідників П. було закатовано). 

• АПОСТОЛ ДАНИЛО (4(14)121654-17(28).1.1734) - визначний український військовий і державний діяч кін. 17 - 1 пол. 18 ст., гетьман Лівобережної України (1727-34).

• Будучи полк. миргородським (1683-1727), брав участь у походах проти турків і татар. здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків. Під час -Північної війни 1700-21 визначився в боях під Ерестофером в Лівонії (1701) та в битві під Варшавою (1705). Прихильник незалежницької політики гетьмана І.Мазепи, один з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25.10.1708 разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. В 1722 А. на чолі козацьких частин (10 тис. чол.) брав участь у складі російської армії у поході проти Персії. Ставши одним з .найближчих співробітників наказного гетьмана П.Полуботка. разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Став ініціатором вироблення Коломацьких петицій 1723. Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні привела до арешту наприкінці 1723 П.Полуботка, А., Я.Лизогуба, В.Журавського, Д.Володковського та цілого ряду інших старшин за наказом Петра І і ув'язнення їх в Петропавловській фортеці. Влітку 1727 уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни і прагнучи залучити на свій бік козацьку старшину, ліквідував Першу Малоросійську Колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 1.10.1727 на генеральній раді у м. Глухові А. було обрано гетьманом. В 1728 новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II. де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав т. зв. “Рішительні пункти” 1728, які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Зважаючи на реальні обставини, А. взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. За гетьманства А. в 1729-31 було проведено т. зв. Генеральне слідство про маєтності. Під час проведення дослідження на основі документів і повідомлень старших людей було визначено і повернуто в державне користування рангові (державні землі, які були безпідставно захоплені в приватне володіння). А. провів реорганізацію фінансової системи України, вперше встановивши точний бюджет державних видатків, які складали 144 тис. крб.

• Продовжував здійснювати судову реформу; в 1730 видав “Інструкцію українським судам”, де встановлювався порядок апеляції у судових справах. А. вистоював інтереси укр. торгівлі, вимагаючи від рос. уряду зміни дискримінаційної торговельної системи, запровадженої ще Петром І. На поч. 1728 А. зібрав у Глухові представників купецтва і перед рос. урядом гостро поставив питання про скасування заборони на експорт традиційних укр. товарів - зерна, воску, шкіри, прядива та ін. А., незважаючи на опір московського уряду, відновив право призначати Генеральну Військову Канцелярію та полковників; значно зменшив кількість росіян у своїй адміністрації; заборонив їм купувати землі в Україні, видавши українським адміністративним органам наказ про матеріальне сприяння тим з них, хто бажав виїхати з України; обмежив до шести кількість російських полків в Україні; перевів Київ з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана; домігся повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1708 були змушені жити на території Кримського ханства (див. Олешківська Січ), і дозволу на заснування в 1734 Нової Січі на р. Підпільній. Помер і похований у с. Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл.).

• Гетьманування А. було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим тимчасово стримав процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.

• ОРЛИК ПИЛИП [11(21). 10.1672 - 26.5.11.1742] - гетьман України в еміграції (1710-42). Походив з литовсько-чеського роду.

• Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 закінчив Києво-Могилянську Колегію, в 1698-1700 - працював писарем у канцелярії Київського митрополита. В 1700-06 - старший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) справами Генеральної Військової Канцелярії. З 1706 - генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Мазепи. З 1708-09 разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав та Швеції антимосковську коаліцію, яка б стала гарантом політичної незалежністі України.

• Поразка ціведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 примусила О. емігрувати разом з І. Мазепою і значною частиною козацької старшини. Після смерті І. Мазепи на козацькій-раді 5(16).4.1710 О. був обраний гетьманом і зразу визнаний шведським королем та турецьким султаном. Під час обрання О. між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду - “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”. Цей документ пізніше дістав назву Конституція П. Орлика 1710. Прагнучи добитися швидкого визволення України з-під московської влади О. уклав союзний договір із Швецією (10.5.1710) та Кримським ханством (23.1.1711).  8.11.1710 Туреччина, підтримуючи позицію О., оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 гетьман на чолі 16-тисячного війська з невеликим татарським відділом розпочав наступ на Правобережну Україну. Українське населення радо вітало О. і здавало без бою міста, до яких підходили козацькі війська. Правобережні полки визнали владу О. і перейшли на його бік. Гетьман Лівобережної України І. Скоропадський вислав проти полків О. військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Розпочалися масові народні виступи проти московської адміністрації у Лівобережній Україні. В кін. березня війська О. підійшли під Білу Церкву і взяли місто в облогу. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснила похід у Слобідську Україну. Захопивши в полон при підтримці українського населення московські залоги ряду міст, татари поспішно відступили з-під Водолаги, залишивши беззахисним українське населення перед наступаючими московськими військами. Такі дії союзників О. підривали його авторитет серед частини українського населення. В травні 1711 розпочався наступ московських військ під командуванням Б. Шереметьева. Українські війська і татарські загони були змушені відступити. Проте в липні 1711 московська армія поблизу на р. Прут була оточена турецькими військами. 12.7.1711 поблизу Ясс між Московщиною і Туреччиною було укладено Прутський мирний договір 1711. Протягом 1711-14 О. робив .спроби організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно. В 1714 О. з частиною старшини на запрошення Карла XII переїхав до Швеції, з 1720 - до Німеччини, а згодом - до Франції. З 1722 змушений перебратися на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився у Солоніках (Греція). З 1734 жив у Буджаку, пізніше у Молдові. Шукаючи підтримки у різних європейських держав (Франції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикані), неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності. Намагався сформувати власні військові сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запоріжжя. Помер у Яссах 26.5.1742 (подаються й ін. дати смерті О.). Був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення української незалежної держави. О. автор книг, присвячених І. Мазепі (“Алкід російський”, 1695) та І. Обидовському (“Гіппомен Сарматський”, 1698). Відомий як автор блискучих політичних маніфестів “Вивід прав України” (1712), “Маніфест до європейських урядів” (1712) та цінного “Діяріуша” (“Щоденника подорожнього”, 1720-32). “Щоденник” опублікований в 1989 Гарвардським ун-том (США).     

• ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН (Теофан; справжнє ім'я - Єлезар; 8(18).6.1681 - 8(19).9. 1736) -видатний український церковний і громадський діяч, письменник, вчений-енциклопедист. В 1698 закінчив Киево-Могилянську Академію. Згодом переїхав до Польщі, де прийняв греко-католицтво. Вивчав філософію і теологію у польських школах і Римському єзуїтському колегіумі св. Атанасія. Повернувшись у 1702 в Україну прийняв православ'я і постригся у ченці під ім'ям Феофана (Теофана). З 1704 викладав піїтику, риторику і філософію в Київській Академії.

• Був прихильником І. Мазепи, присвятив гетьману свою історичну драму «Володимир» (1705), в якій в образі князя Володимира зображено І. Мазепу. В своїх числених проповідях прославляв гетьмана і звеличував Київ, називаючи його «другим Єрусалимом». П. належав до найосвідченіших людей свого часу, добре воло­дів кількома іноземними мовами. В 1711 П. було призначено ректором Київської Академії. В 1716 за викликом Петра І переїхав у Петербург. Став одним з найближчих радників царя в питаннях церковної реформи (допоміг ліквідувати патріархію і створити послушний царю синод) та державної політики. З 1718 - єпископ псковський, з 1721 -віце-президент синоду(президент-С. Яворський), з 1724 - архієпископ новгородський.

• П. розвинув ідеї освіченого абсолютизму: в обґрунтуванні політичних погля­дів використовував ідею природнього права і суспільного договору. В богословському творі «Духовний регламент» (1721) обгрунтував нову систему управління церквою (узаконювала вла­у царя над церковною організацією) під керів­ництвом синоду замість патріарха. П. сприяв розвитку освіти в Російській імперії, брав участь в організації і створенні Академії наук. Очолював т. зв. «Учену дружину», до якої входили А. Кантемір, В. Татіщев та ін. П. одним з перших в Росії вів наукові спостереження, вико­ристовував мікроскоп і телескоп. Відомий як видатний публіцист, драматург і поет. П., будучи знавцем не тільки філософії і богослов'я, написав ряд історичних, юридичних, педагогічних і літературно-теоретичних праць («Историю императора Петра Великого от рождения его до Полтавской баталии» (бл. 1713), передмову до «Морського статуту», «Коротку книгу для навчання отроків», «De arte poetika» та ін.). Залишив після себе Російській Академії Наук велику бібліотеку (бл. 30 тис. книг) та значну колекцію картин (бл. 170 полотен). Похований у Софійському соборі в Новгороді (Росія).

• ВЕЛИЧКО САМІЙЛО (н. бл. 1670 - п. після 1728) - відомий український козацько-старшинський літописець. Вчився у Києво-Могилянській Колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. Служив канцеляристом у генерального писаря В. Кочубея, а бл. 1704 перейшов на службу до Генеральної Військової Канцелярії. У 1708 звільнений зі служби. Оселився у с. Жуках (біля Диканьки) на Полтавщині, де займався учительською працею та укладенням літопису.

• В. є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Літопис складається з 4 частин. Перша - “Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького...” змальовує події 1648-1659, окремими епізодами сягаючи у 1620. Друга і третя частини, які охоплюють 1660-1686 та 1687-1700 назване “Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная”, містять значну кількість власних спостережень В. ігрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертій частині зібрано додатки з різних документів 17 ст.

• Літопис В. написаний українською літературною мовою 18 ст. з елементами народної мови. На жаль, повний текст його не зберігся. Цей літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії II пол. 17 - початку 18 ст. Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848-1864 рр.: під назвою “Летопись событий в юго-западной России в 17 в.”, т. І-ІV. В. є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника “Космографія” та передмови до нього.

• ЩИРСЬКИЙ ІВАН (у чернецтві - Інокентій; р. н. невід. - п. 1714) - видатний український гравер і маляр кін. 17- поч. 18 ст.

• Навчався у Чернігівському колегіумі. Мистецьку освіту здобув, імовірно, в О.Тарасевича у Вільно. Підписні твори відомі від 1680. Ранні віденські роботи - репродукції Ченстоховської та Тризнянської ікон Богородиць, титул книги “Iter gloriae” (1680). До 1683 працював у Вільно, пізніше - у Чернігові та Києві.

• Бл. 1686 постригся у ченці під іменем Іларіона у Києво-Печерській лаврі. У Любечі на Чернігівщині відновив монастир святого Антонія Печерського (з 1697 - архімандрит цього монастиря), а в 1711 збудував за підтримки І.Мазепи церкву св. Онуфрія. У 1707-09 викладав поетику в Чернігівському колегіумі. Помер у Любечі. У Києві вийшли друком видання з ілюстраціями Щ. - “Arctos et antarctos” С.Яворського (1683), “Echo glosu...” (“Відлуння голосу волаючого в пустелі ...”) С.Яворського (1689), “Hippomenes sarmacki” (“Гіппомен Сарматський”) П.Орлика (1698), “Прогностик...Даниїла Апостола” П.Орлика (бл. 1698), Октоїх (1699), “Bogaty wirydarz” (“Багатий сад”) Яна Орновського (1705); у Чернігові -“Благодать і істина” Л.Барановича (1683), “Redivivus Phoenix” (“Відроджений Фенікс”) Лаврентія Крщоновича (1683), Дари Святого Духа Івана Богдановського (1688), Молитвослов (1693), “Руно Орошене” Д.Туптала (1696), Акафісти (1697), “Ilias oratoria” Л.Крщоновича (1698). Виконав антимінс патріарха Адріана (бл. 1695, разом з Л.Тарасевичем та Федором), митрополита Івана Максимовича (1697), переяславського єпископа Захарі)' (1700), митрополита Іоасафа Кроковського (1701). Останні гравюри Щ. - зображення Христа та Богородиці (датовані 1711). Єдина відома малярська робота - ікона Любецької Богородиці (1698) з детальним авторським рисунком (Київ, Національний художній музей).

• РУТКОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - квітень 1703) - визначний український живописець кін. 17 ст. - поч. 18 ст. Єдиний тогочасний західноукраїнський майстер, після якого збереглася значна кількість достовірних творів. Найімовірніше, н. у Жовкві. З серед. 1670 років перебував у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька Львівської обл.), де працював у майстерні маляра Романа Могильницького. З 1680 Р. жив у Жовкві, був членом церковного братства, виконував функції лавника. Перші ікони майстра - “Жертвоприношення Авраама” та “З'явлення Христа Марії Магдалині”. Р. - автор розпису частини іконостасів у церквах у Волі-Висоцькій біля Жовкви (“Моління”, 1680), у Волиці-Деревлянській (“Моління”, 1682)та “Молінь” у церквах Зішестя Святого Духа (1680) і Святої Трійці (1683) у Потиличі (обидва з унікальними для українського мистецтва портретами подружжя фундаторів); частини іконостасу Михайлівської церкви у Волі-Висоцькій - апостоли (1688), “Архангел Михаїл” на дияконських дверях (1689), “Втілення” (1690), ікони св. Дмитрія (1693, церква св. Дмитрія у Львові) та намісного Спасу в церкві Михаїла у с. Солова (Львів, Музей народної архітектури та побуту). Центральна пам'ятка творчості Р. - іконостас жовквівської міської церкви Різдва Христового (1697-99, Національний музей у Львові).

• Йов Кондзелевич (1667 — 1740) — ієромонах, іконописець.

• В молоді літа Кондзелевич переїхав на Волинь, до самої смерті жив у Луцьку (де він, можливо, викладав у братській школі), а головним чином — у Білостоцькому монастирі, який засновано у 1636 р. луцьким земельним писарем Семеном Гуревичем Воютинським. До XVIII ст. цей монастир вважався оплотом православ'я і був єпископською резиденцією. При монастирі існувало училище для дітей. І все ж, основним його заняттям Кондзелевича був іконопис, хоча є намагання приписати йому ряд портретів.

• Одним із найпершим твором митця вважають фрагменти іконостаса Білостоцького монастиря, що складаються із зображень шести апостолів та ікони «Успіння».

• В 1698—1705 рр. він на чолі групи іконописців працював над іконостасом для Скита Манявського. У цьому іконостасі, відомому тепер під назвою богородчанського, згідно з підписами та манерою письма, Кондзелевичу належать великі намісні образи «Успіння» та «Вознесіння», архангелів Михаїла та Гаврила на дияконських дверях, «Тайної вечері», «Розп'яття», «Христа і Никодима», «Христа з самаритянкою». Намісні образи Христа й Богородиці Кондзелевич підправляв.

• У 1722 р. художник брав участь у роботі над іконостасом для Загоровського монастиря, де його пензлю, на думку Б. Возницького, належить дияконські двері, ікони «Різдво богородиці», «Введення Христа» та «Нерукотворний спас.»

• У 1737 р. майстер створив свою останню роботу «Розп'яття» для Луцького монастиря.

• ПАЛІЙ СЕМЕН (справжн. прізв. - Гурко ; н. 1640-і рр.-п. між 24.1. і 13.5.1710) - полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кін. 17-на поч. 18 ст.

• Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На поч. 1680-х рр. кілька полків на чолі з П. перейшли на малозаселену територію Пд. Київщини. Опорним пунктом П. обрав місто Фастів. У 1683 загін козаків, очолюваний П., брав участь у розгромі турків під Віднем. У 1684-85 при сприянні П. були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680-90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства.

• Основним завданням, яке ставив перед собою П., стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини. В кін. 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював П. та його сподвижники С. Самусь, 3. Іскра, А. Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом П. визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та ін міста. В 1699 польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини, що стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом П. 1702-04. Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, П. спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карпа XII. Після зайняття військами І. Мазепи Правобережжя П., прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політику та робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло І. Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. В 1705 П. був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади П. було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.