18. Наддніпрянська Україна на початку хх ст.

• ЧИКАЛЕНКО ЄВГЕН (1861-1929)-визначний український громадський 1 культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства.

• У 1884 за участь в українському національному русі заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 - до Києва.

• У 1897 почав видавати власну працю “Розмови про сільське господарство” у 5 книгах.

• З 1900 Ч. став активним членом “Старої громади”, Загальної української безпартійної демократичної організації.

• З 1904 належав до Української демократичної партії, з 1905 - Української демократично-радикальної партії.

• У 1908 Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товарства українських поступовців. Разом із В.Симиренком і Л.Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906-14), журналу “Селяни”, виплачував гонорари та премії за найкращі історичні, наукові та художні твори в “Киевской старине”.

• У роки Першої світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у Фінляндії і Москві.

• У квітні 1917 став членом Української Центральної Ради від Союзу українських автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з С.Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім - до Австрії. Жив у складних матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї допомоги у 1925 переїхав у Чехословаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер 20.6.1929 у Празі. Автор книги “Спогади” (1925-26) та “Щоденника. 1917-19” (1931).

• ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ (1876 - після 1939; за н. даними -1937) -визначний український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

• В кінці 1904 Є разом з Б. Грінченком, М.Левицьким, Ф.Матушевським та ін. створив Українську Радикальну Партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась з Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Радикально-Демократична Партія.

• У 1905 очолив Селянський Союз.

• В 1908 Є. став одним з засновників і активним діячем Товариства Українських Поступовців. Співробітничав у багатьох українських періодичних виданнях -“Зоря”, “Правда”, “Записки НТШ”, “Києвская Старина”, “Літературно-науковий вісник”, “Рада”, “Нова Рада”, “Україна” та ін., друкував у них статті публіцистичного і історико-літературного характеру.

• В березні 1917 Є. увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15(28 ).6.1917 першого українського уряду - Генерального Секретаріату УЦР-УНРЄ. займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 Є очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 Є. офіційних посад не займав.

• З встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище і переховуватися. Восени 1919 на прохання Української Академії Наук Є було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю.

• В 1920-28 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України, які послідовно відстоювали ідею української державності. В липні 1929 Є. було заарештовано і звинувачено в організації і керівництві СВУ. В квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми. 31939 доля Є. невідома.

• С. був одним з найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Є. вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була “визвольно-національна ідея”. Є. - автор монографічних нарисів про видатних українських письменників: “Марко Вовчок” (1907), “Тарас Шевченко” (1914), “Співець боротьби і контрастів” (1913) (у виданні 1926 - “Іван Франко”), “Михайло Коцюбинський” (1922), “Іван Нечуй-Левицький”, “Іван Карпенко-Карий” (1924), “Панас Мирний” (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання “Щоденника” і “Листування” Т. Шевченка (1927-28). Історико-літературні погляди Є найповніше представлені в його фундаментальній двотомній праці “Історія українського письменства” (1911).

• ПЕТЛЮРА СИМОН (1879 – 1926) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист.

• З 1900 - член Революційної Української Партії (1905 реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський.

• На поч. 1906 редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». З липня 1906 - секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 - співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово». З 1912 - редактор російськомовного журналу про Україну «Украинская Жизнь» у Москві, в якому публікувались М. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Горький.

• У роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє відношення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і вис­ловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

• П. був одним з провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 - член Української Центральної Ради, з травня - голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня - генеральний секретар військових справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією голови уряду В.Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.

• В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Канові. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований.

• Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою директорії УНР. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920.

• З листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі. 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом -Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 поселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом Шварцбартом 25.5.1926. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.