15. Наддніпрянська Україна в другій половині хіх ст.

• АНТОНОВИЧ ВОЛОДИМИР (1834, за ін. даними 1830-8(21)3.1908) -видатний український історик, археолог, етнограф. Закінчив медичний (1855) і історико-філологічний (1860) ф-ти Київського ун-ту.

• Був одним з організаторів і головою київської Громади. Належав до угрупування т. зв. хлопоманів. В 1863-80 Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З 1878 - професор історії Київського унту. В 1881 очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському ун-ті.

• А. був одним з ініціаторів угоди між галицькими народовцями і польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву “нова ера”.

• А. - автор багатьох праць з історії України: “Про походження козацтва” (1863), “Про гайдамацтво” (1876), “Про походження шляхетських родів у Південно-Західній Росії за актами 1432-1798” (1870), “Уманський сотник Іван Гонта” (1882), “Київ та його доля і значення з 14 до 16 ст.” (1882), “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії” (1885): з археології -“Розкопки в землі древлян” (1893), “Археологічна карта Київської губернії” (1895), “Археологічна карта Волинської губернії” (1902); з етнографії - “Чаклунство”, “Історичні пісні малоросійського народу” (1874-75, разом з М.Драгомановим). А. зібрав і видав 8 томів “Архіву Південно-Західної Росії”, в яких були вміщені цінні матеріали з історії Правобережної України 16-18 ст. А. - представник народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків в особі своїх учнів (Д.Багалій, М.Грушевський, П.Голубовський, І.Линченко та ін.). Майже півстоліття стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, підтримував тісні зв'язки з Галичиною. А. виступав ініціатором переїзду М.Гру-шевського до Львова і створення там українського наукового центру. Офіційна радянська історіографія характеризувала А. як “буржуазно-націоналістичного історика”.

• ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО (псевдонім Кирило Василенко, Волинець, М.Галицький, М.Гордієнко, М.Кузьмичевський, П.Петрик, М.Толмачов, Українець, Чудак та ін.) -(1841 - 1895) - відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ.

• Одночасно Д. був одним з найбільш активних діячів Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства і особливо київської громади (згодом названої “Старою”). У 1875 став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з ун-ту і поставлений під негласний нагляд поліції. З метою уникнення арешту Д. керівництво Старої Громади відрядило його за кордон для організації видання журналу “Громада”.

• Восени 1875 Д. переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії. З осені 1876 разом з однодумцями, серед яких були А.Лехоцький, Лодолинський, Ф.Вовк, а згодом М.Павлик, Д. працював над створенням друкарні та редакції журналу “Громада”. П'ять збірників “Громади” вийшли в світ впродовж 1878-1882, а з 1880 почав виходити журнал “Громада”. Це був перший сучасний український політичний часопис. Тоді ж виник і перший український гурток соціалістичного спрямування, очолюваний Д. У 1886 Д. пориває з Старою Громадою, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились ви подальшого фінансування його діяльності.

• Помер Д. у 1895. Похований у Софії.

• Суспільно-політичні та філософські погляди Д. сформувалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т.Шевченка, П.-Ж.Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів та ін. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західно-європейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями у суспільному житті. Прагнув зберегти і розвинути ті українські національні традиції, що не стояли на перешкоді прогресивного розвитку.

• Свій ідеал Д. бачив у добровільному об'єднанні гармонійно розвинених особистостей, застерігаючи від зловживання елементами примусу у суспільному житті. Був прихильником утворення федеративної держави, яка на основі адміністративного децентралізму, культурно-національної автономії, широких інтегративних зв'язків вирішила б національне питання демократичним шляхом. Зразком для її утворення Д. бачив тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії.

• Він був прихильником визнання пріоритету політичної свободи над економічними, суспільними та класовими інтересами, примату загальнолюдських культурних цінностей над національними особливостями. Одночасно Д. не викидав широкого впливу національних традицій на формування культурної спадщини народів. Виступав за відокремлення церкви від держави та секуляризацію українського громадського та культурного життя.

• Засуджував втрату Україною національної державності і вказував на негативний вплив цього фактора на подальшу долю українського народу. Разом з тим, вказуючи на історичні права українців на самовизначення, не вірив у можливість відновлення національної державності. Тому прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у рамках Російської та Австро-Угорської імперії. Закликав до об'єднання і створення союзу всіх прогресивних сил східноєвропейського регіону, але одночасно застерігав від їх повного організаційного злиття і нівелювання особливостей українського громадсько-політичного руху.

• Д. виступав проти українського регіонального сепаратизму, його політична програма мала загальноукраїнський характер, у ній підкреслювалась єдність всього українського народу від Закарпаття до Кубані. Намагався налагодити тісні контакти і взаєморозуміння всередині українського громадського та культурного життя, хотів подолати “історичну прірву”, що пролягла між Галичиною та Наддніпрянською Україною. Він вважав, що до часу повалення російського самодержавства центром українського національного руху повинна залишатися Галичина, якій необхідно було позбутися надмірної провінційності.

• Багато уваги Д. приділив вивченню різних аспектів російського, польського, балканського напрямів суспільно-політичного руху. Засуджував польський “історичний” патріотизм, прихильники якого прагнули відновлення Польської держави в кордонах 1772, а також великодержавне, централістичне спрямування політики російського царизму. Розглядав проблему національних меншин на Україні і накреслив перспективи нормалізації українсько-єврейських взаємин, зокрема визнавав потребу існування єврейської культурно-національної автономії.

• Працюючи над проблемами міжнародного суспільно-політичного та культурного життя, Д. не створив власної цілісної і завершеної економічної програми. Ще за часів навчання у гімназії він вважав себе соціалістом. Соціалізм Д.- насамперед етичний, йому властиве, прагнення до соціальної справедливості. Д. заперечував марксистську теорію як помилкову, нездійсненну і шкідливу для українського політичного життя.

• Перші наукові праці Д. присвячені розгляду питань античної історії, однак згодом він відійшов від цієї проблематики і розпочав дослідження української етнографії та фольклористики. Опублікував багато праць, присвячених українській народній творчості: “Исторические песни малорусского народа” (т.І-2, 1874-75, у співавторстві з В.Б.Антоновичем), “Малорусские народные предания й рассказы” (1876), “Нові українські пысні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХст.” (ч.1-2, 1883-1885). Багатогранною була наукова, літературно-критична, публіцистична і громадська діяльність Д. Вона мала значний вплив на розвиток українського політичного життя. Особливо відчутним він був у Галичині серед представників радикального та народовського напрямів суспільно-політичного життя.

• ЧУБИНСЬКИЙ ПАВЛО (1839 - 1884) - визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч. У 1861 закінчив юридичний ф-тет Петербурзького унту. Влітку 1861 Ч. повернувся до Києва, де працював учителем.

• У 1861-70-х роках активно співпрацював у журналі “Основа” та київській “Старій громаді”. Один із засновників та активних членів київської “Старої громади”. Разом з іншими членами Громади займався активною пропагандистською діяльністю серед селянства, працював у недільних школах. У 1862 написав вірш, який став українським національним гімном, - “Ще не вмерла Україна”. У жовтні 1862 за участь в українському національному русі був заарештований, звинувачений у приналежності до таємного товариства, метою якого було повалення революційним шляхом існуючого в імперії порядку, і висланий у селище Пінега Архангельської губ.

• Після звільнення у 1869 з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. У березні 1860 обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого у 1869-70 очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові. Вивчав побут, звичаї, фольклор, говірки і народні вірування українців.

• У 1873 виступив одним з ініціаторів створення у Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, в 1873-76 керував його діяльністю. У 1874 став одним з організаторів III Археологічного з'їзду у Києві. Після Емського указу 1876. Ч. було вислано з України. У 1877-79 працював у Петербурзі. Нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства (1873), Міжнародного етнографічного конгресу (Париж, 1875), лауреат Уваровської премії (1879). Навесні 1879 повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби помер. Ч. зробив фундаментальний внесок у вивчення українського звичаєвого права. Виводив норми традиційного українського права з сильного розвитку особистості, її суспільної значимості, що, на думку Ч., становило корінну рису українського народу. Головні праці: “Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии” (1869); “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные д[ействительным] ч[леном] П.П.Чубинским в семи томах” (1872-79). Ч. відомий також як поет, автор зб. віршів “Сопілка Павлуся” (1871). Бібліографічний покажчик праць Ч. уклав П.Єфименко в “Киевской старино” (травень 1884).

• ГРІНЧЕНКО БОРИС (літ. псевд. Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий та ін. ; 1863-1910) - видатний український письменник, громадсько- політичний діяч, вчений - мовознавець і педагог.

• В 1891 (за н. даними - 1892) Г. спільно з І.Липою, М.Міхновським, Ю.Міхновським, В.Боровиком, М.Вороним, О.Черняхівським заснував Братство Тарасівців. На кошти І.Череватенка, організував на Підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою (“Про грім та блискавку”, “Велика пустиня Сахара”, “Жанна д'Арк”, життєписи І.Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін. 31902 жив і працював у Києві.

• 31904-став одним з лідерів новоствореної Української Демократичної Партії. Наприкінці 1904 очолив ліву течію УДП, яка утворила Українську Радикальну Партію, (наприкінці 1905 об'єдналась з УДП в Українську Демократичну - Радикальну Партію. За дорученням київської Громади редагував “Словар української мови” (т.т. 1-4, 1907-09), з 1906 - співробітник газети “Громадська Думка” .а редактор журналу “Нова Громада”. В 1906-09 очолював київську “Просвіту”. Г. належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. В період найбільшого розмаху великодержавно-шовіністичної політики російського уряду в Україні, виступав за послідовне проведення національно-культурницької роботи серед українського суспільства. Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП та у “Листах з Наддніпрянської України” (газета “Буковина”, 1892-93).

• Літературну діяльність розпочав у 80-ті роки. Г. автор близько 50 оповідань (“Чудова дівчина”, 1884; “Сама, зовсім сама”, 1885; “Олеся”, 1890; “Украла”, 1891; “Дзвоник”, 1897 та ін.), повістей (“Соняшний промінь”, 1890; “На розпутті”, 1891; “Серед темної ночі”, 1900; “ Під тихими вербами”, 1901), збірок поезії (“Пісні Василя Чайченка”, 1884; “Під сільською стріхою”, 1886; “Під хмарним небом”, 1893 та ін.). Історичній темі присвячені драми: “Серед бурі” (1897), “Степовий гість” (1897), “Ясні зорі” (1884-1900). Г. перекладав твори Фрідріха Шіллера, Йогана-Вольфганга Гете, Гайнріха Гейне, Віктора Гюго, та ін. Г. впорядкував і видав у трьох книгах “Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості “Пісні та думи” (1895), “Думи кобзарські” (1897), “Веселий оповідач” (1898) та ін. Плідно працюючи в галузі народної освіти. Г. свої педагогічні погляди виклав у працях: “Яка тепер народна школа в Україні” (1896), “Народні вчителі і вкраїнська школа” (1906), “На беспросветном пути. Об украинской школе” (1906) та ін. Г. боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив ряд шкільних підручників, серед яких “Українська граматика”, “Рідне слово”. Помер у Оспедалетті (Італія), похований у Києві.