16. Західноукраїнські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії у другій половині хіх ст.

• ЛЕВИЦЬКИЙ ЄВГЕН (1870-1925)-відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист.

• Був одним з лідерів студентського руху. В 1892 обирався головою Всеслов'янського студентського конгресу у Відні.

• В жовтні 1890 Л. разом з І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії - Української Радикальної Партії. Належав до правого крила УРП (В.Охримович, В. Будзиновський, І. Франко), яке в грудні 1899 заснувало Українську Національно-Демократичну Партію, член вищого органу партії - Народного Комітету. Був співавтором програм обох партій, співпрацював в офіційному партійному органі УНДП - газеті “Народ”, редактор “Будучности” (1899), “Свободи” (1901), “Діла” (1903).

• В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни 1914-18 Л. за дорученням Союзу Визволення України вів організаційну і просвітницьку роботу серед полонених українців у німецьких таборах.

• В 1918-19 Л. - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. В 1919-20 - посол ЗУНР у Берліні та Празі. Згодом займався адвокатською практикою у Відні, де і помер. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми в українських та німецьких періодичних виданнях.

• ФРАНКО ІВАН [1856 -1916] - видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч, національний ідеолог.

• Ф. був першим серед українських літераторів, який заробляв собі на життя літературною працею. Творча спадщина багата й різноманітна. Ф. - автор бл. 4000 літературних, публіцистичних та наукових творів. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а здійснював переклади з 14 мов. Літературну діяльність розпочав у 1868. Перший твір опубліковано у 1874. Серед найбільш відомих творів - вірші “Каменярі” (1878), “Вічний революціонер” (1880), “Не пора, не пора...” (1880, згодом став одним із національних гімнів); поема “Моисей” (1905), повісті “Boa constrictor” (1878), “Борислав сміється” (1881), “Захар Беркут” (1883), “Основи суспільності” (1895), “Для домашнього вогнища” (1897), “Перехресні стежки” (1900); драма “Украдене щастя” (1893), казка-поема для дітей “Лис Микита” (1890). За життя Ф. було видано декілька збірок його літературних творів - поетичні збірки “З вершин і низин” (1887), “Зів'яле листя” (1896), “Мій Ізмагард” (1897), “Із днів журби” (1900), “Sempertiro” (1906) та збірки оповідань - “Галицькі образки” (1885), “У поті чола” (1890).

• Значна частина творчої спадщини представлена науковими працями. Ф. належить значна роль у розвитку української історичної науки. З-під його пера вийшло кілька десятків історичних праць, публікацій джерел, рецензій та ін. (зокрема, перша в українській історіографії праця у жанрі історичної біографії “Життя Івана Федоровича та його часи”, 1883).

• Ф. був редактором і членом редакції журналів “Друг”, “Громадський друг” (1878), “Світ” (1881), “Зоря” (1883-1886), “Правда” (1888), “Товариш” (1888), “Народ” (1890-1895), “Громадський голос” (1895), “Житє і слово” (1894-97), “Літературно-науковий вісник” (1898-1907), газет “Praca” (1879-81), “Діло” (1883-86), “ Pryzjaciel ludu” (1886), “Kurjer Lwowski” (1887-97), “Przeglad spoleczny” (1886), “Хлібороб” (1891), збірників “Дзвін” (1878), “Молот” (1898). Ф. регулярно дописував до журналів “Prawda” та “Glos” (Варшава), “Киевская старина” (Київ), “Die Zeit” (Відень), газет “Kraj” (Петербург), “Северный курьер” (Петербург), “Arbeiter zeitung” (Відень) та ін. Брав активну участь у громадському і політичному житті. Після вступу у Львівський ун-т увійшов у студентську організацію “Академічний гурток”.

• Вів соціалістичну пропаганду серед робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири рази заарештовувався і відбував тюремне ув'язнення - у червні 1877-березні 1878 у Львові, у березні - червні 1880 у Коломиї, у серпні -жовтні 1890 та у березні 1893 (обидва рази - у Львові). Політичні погляди Ф. стали причиною певної його ізоляції від громадсько-політичного життя у Галичині аж до кін. 1890-х років. Через “неблагонадійність” Ф. усували від редагування провідних українських газет і журналів, перешкоджали його членству у “Просвіті” та НТШ, не допустили до кафедри української літератури у Львівському ун-ті (1895).

• У жовтні 1890 Ф. разом М.Павликом, В.Будзиновським, Є.Левицьким та ін. заснував першу українську політичну партію Русько-українська радикальна партія (див. Українська радикальна партія), став її першим головою (до 1898) та одним із головних ідеологів.

• У 1899 вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Перехід Ф. у національно-демократичний табір був пов'язаний зі змінами у проводі українського національного руху в Галичині, у першу чергу, з приїздом у 1894 до Львова М.Грушевського. Тільки в 1899 завдяки підтримці М.Грушевського Ф. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

• Активну участь у політичному житті припинив у 1904. Відхід від радикального руху, а згодом - і від політичного життя частково був пов'язаний з великою зайнятістю Ф. справами Наукового товариства ім.Т.Шевченка. У 1898-1901 та 1903-12 Ф. очолював філологічну секцію, а в 1898-1900 та 1908-13- етнографічну комісію НТШ; був редактором багатьох видань Товариства, зокрема з 1898 по 1907 разом з М.Грушевським та В.Гнатюком редагував “Літературно-науковий вісник”. У 1908 різко погіршився стан здоров'я письменника, але, незважаючи на це, він продовжував творчо працювати.

• Перехід на самостійницькі позиції був результатом ідейного вивільнення Ф. з-під впливу свого політичного наставника М.Драгоманова після його смерті у 1895 (ст. “Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова”, 1906), що, зокрема, виявилося у нових рисах його політичного світогляду: на зміну старим раціоналістичним і позитивістським засадам приходять ірраціональні та волюнтаристькі нотки, що зближувало його ідеологію з міжвоєнним українським націоналізмом. Вершиною ідейно-філософських поглядів Ф., його політичним заповітом стала поема “Моисей” (1905).

• ПАВЛИК МИХАЙЛО (псевд. М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко; 1853 -1915) - громадсько-політичний діяч, публіцист і письменник.

• У часи ранньої молодості перебував під впливом москофілів. Після вступу в 1874 до Львівського ун-ту увійшов до складу «Академічного гуртка». Дописував до журналу «Друг», де познайомився з І. Франком. Під впливом М. Драгоманова перейшов на національні й соціалістичні позиції. Спільно з І.Франком видавав журнал «Громадський Друг» (1878), альманахи «Дзвін» і «Молот», брав участь у польсько-українському соціалістичному комітеті. За свої політичні погляди був п'ять разів ув'язнений, суджений 30 разів. Рятуючись від чергового ув'язнення, в 1879 виїхав до Женеви, де разом з М. Драгомановим і С. Подолинським до 1882 видавав журнал «Громада». У 1889 був редактором народовецької газети «Батьківщина».

• Разом з І. Франком став засновником Української Радикальної Партії, видавав Ті органи «Народ» (1890-95), «Хлібороб» (1891-95), «Громадський Голос» (1898-1903). В 1897-1904 -перший бібліотекар НТШ, дійсний член НТШ. У 1914 - заступник голови Головної Української Ради. Автор повістей «Пропащий чоловік», «Вихора», численних оповідань, видавець листування і творів М. Драгоманова, праць «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1876), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895» (1896) та ін.

• БАЧИНСЬКИЙ ЮЛІАН (1870-після 1934) -український громадський діяч, публіцист. Член Української Радикальної Партії, а з 1899 -Української Соціал-Демократичної Партії.

• В 1895 Б. опублікував працю “Ukraina Irredenta” (“Україна Незалежна”), де обгрунтував необхідність політичної самостійності України.

• В 1918 Б. входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. З 1919 -представник УНР у Вашингтоні. В 20-х рр. повернувся в УСРР. Працював у редакції “Української Радянської Енциклопедії”. В 1934 Б. заарештований і засланий. Дальша доля невідома. Б. - автор книги “Українська еміграція в Америці”.

• ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1866-1934) - видатний український історик, визначний політичний і державний діяч, публіцист.

• З 1880 навчався у Тифліській гімназії, а в 1886-90 - на історико-філологічному факультети Київського ун-ту. В травні 1894 захистив дисертацію та тему “Барське староство” і отримав ступінь магістра. В цей період свого життя брав активну участь у дальності київської Громади.

• В 1894 за рекомендацією В.Антоновича переїхав до Львова, де посів кафедру української історії у Львівському ун-ті. В 1898-1913 Г., очолюючи Наукове Товариство м.Шевченка у Львові, проводив величезну роботу по реорганізації товариства за зразком європейських академій наук, збиранню фондів, створенню бібліотеки і музею. У 1895-1913 редагував “Записки Наукового Товариства ім.Шевченка”.

•     Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І.Крип'якевич, І.Джиджора, О.Терлецький, С.Томашівський, В.Герасимчук, М.Кордуба. В 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. “Історія України-Руси” (в 10 т.), яка продовжувала видаватись в 1899-1937 у Львові і Києві.

• Політичну діяльність Г. розпочав у Галичині, де в 1899 став одним в засновників Украінської Національно-Демократичної Партії. В роки першої російської революції багато часу проводив на Наддніпрянській Україні.

• В 1907 Г. організував і очолив Українське Наукове Товариство у Києві. В 1908, продовжуючи свою політичну діяльність, Г. став одним з ініціаторів створення і головою Товариства Українських Поступівців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. В цей період Г. видав ряд публікацій щодо українського питання - “З біжучої хвилі” (1906), “Визволення Росії і українське питання” (1907), “Наша політика” (1911), “Вільна Україна” (1917).

• Перша світова війна застала Г. в Галичині. В листопаді 1914 Г, (через Австрію, Італію і Румунію) зумів повернутися до Києва. Тут був заарештований російськими властями, які вже давно слідкували за його діяльністю, звинувачений у “австрофільстві” і засуджений до заслання у Сибір.

• 1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний головою Української Центральної Ради. УЦР на чолі з Г., враховуючи зміну політичної і соціально-економічної ситуації, пройшла шлях від вимог автономії до проголошення незалежної .

•     29.4.1918 Г. був обраний президентом Української Народної Республіки.

• Після приходу до влади 29.4.1918 гетьмана П.Скоропадського ввійшов від активної політичної діяльності. В березні 1919 Г. емігрував в Чехо-Словаччину, а потім в Австрію, де розгорнув широку наукову і публіцистичну діяльність.

• 1924 після довгих роздумів і переговорів з радянськими представниками, Г. повернувся до Києва. В 1924 був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії України Історичного відділу АН, брав участь у виданні журналу “Україна”, “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”,“Наукового збірника” та ін. За його редакцією вийшли: “Український археологічний збірник”, “Пам'ятки українського письменства”, “Студії з України”. В 1929 Г. обрали академіком Академії Наук СРСР. Проте невдовзі Г. заарештували як керівника т.зв. Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнили. В березні 1931 його було вислано до Москви, наукові установи, створені ним, ліквідовано, співробітників і учнів заарештовано. Все це негативно вплинуло на здоров'я вченого. Помер Г. при нез'ясованих обставинах під час нескладної операції у Кисловодську, де перебував на лікуванні.

• Г. - автор понад 2 тис. наукових праць: “Історія України-Руси” (т.І-10, в 13 кн.б 1898-1937), “Нарис історії українськогонароду” (1904). “Ілюстровану історія України” (1911), “Початки громадянства” (1921), “Історія української літератури” (т.1-5,1923-27) та багато н. Г. - один з редакторів багатотомного видання документів “Джерела до історії України”.

•     Історична концепція Г. складалась під впливом В.Антоновича, М.Костомарова і М.Драгоманова. Ідеї народництва і федералізму були домінуючими в його науковій і громадській діяльності. Для історичної концепції Г. була характерною першість соціальних інтересів над національно-державними. Однак, в процесі дальшого вивчення історії України та особистої участі в громадсько-політичному житті Г. все більшого значення надавав державно-національному чинникові. Ідеалом майбутнього устрою України для Г. був демократичний федералізм з широкими правами громадян, виборністю всіх органів управління. Великі заслуги Г. як вченого, який створив цілісну концепцію українського історичного процесу, його діяльність, як державного і політичного діяча періоду українських національно-визвольних змагань 1917-21, ставлять його в ряд найвизначніших постатей української історії.