22. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920 рр.)

• СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО [1873 - 1945] - визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України (1918).

• Брав участь у російсько-японській війні 1904-05, під час якої командував 5-ю сотнею 2-го Читинського козацького полку Забайкальського козацького війська.

• З поч. Першої світової війни 1914-18 командував кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. 31916-генерал-лейтенант.

• У січні 1917 призначено командуючим 34-м армійським корпусом, що дислокувався на території України.

• Корпус, реформування якого завершено на поч. жовтня 1917, налічував 60 тис. бійців і до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших і найбоєздатніших частин Протягом 1917 авторитет С. як воєначальника значно зріс і в жовтні 1917 на з'їзді Вільного козацтва його було обрано почесним військовим отаманом.

• С., який ніколи не брав участі у новітнім національнім русі, під впливом революційних подій змінив свої погляди на українську справу. У листопаді 1917 корпус під командуванням С., ставши на захист Української Центральної Ради, роззброїв побл. Вінниці 2-й гвардійський корпус, який намагався прорватись на допомогу більшовицьким частинам у Києві, і під вартою вислав його у Росію.

• Відстоювання генералом концепції творення (будівництва) української армії на регулярній основі та всезростаюча популярність С. серед військовиків викликала неприхильне ставлення Генерального Секретаріату УНР до його особи. Через розходження з керівництвом УЦР та Генеральним Секретаріатом військових справ у питаннях будівництва українських збройних сил С. 25.12.1917 подав у відставку і передав командування Українським корпусом генералу Гандзюку.

• Знаходячись в опозиції до політики УЦР, зокрема, її соціальних експериментів, С. з поч. 1918 намагався знайти спільників для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні. У березні 1918 в Києві за сприянням С. створена політична організація Українська громада (пізніше - Українська народна громада), яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. Ця організація знайшла підтримку Союзу земельних власників, Української демократично-хліборобської партії, частини землевласників і промислово-фінансових кіл, а також німецького військового командування, які були незадоволені соціально-економічною політикою УЦР.

• 29.4.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі С. обрано гетьманом України. Того ж дня з'явилася “Грамота до всього українського народу”, в якій повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, про звільнення всіх міністрів та скасування всіх законів і розпоряджень Генерального Секретаріату і Тимчасового уряду щодо власності, відновлювалося право приватної власності, підтверджувалися права малоземельних селян на отримання землі тощо. Одночасно з “Грамотою” опубліковано “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Згідно з цим документом замість УНР проголошувалась Українська Держава; вся повнота виконавчої і законодавчої (до скликання Українського Сойму) влади переходила до гетьмана України; гетьман призначав Отамана (голову) Ради Міністрів; С. ставав Верховним головнокомандувачем Української армії і флоту тощо.

• Після приходу до влади С. приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем держави, сприяв створенню системи судівництва, здійснював розбудову Збройних сил Української Держави. У жовтні 1918 очолив Вищу земельну комісію, яка мала розробити і провести аграрну реформу. Велику увагу С. приділяв формуванню регулярної української армії. Окремим універсалом (16.10.1918) відновив козацтво, очолив Велику козацьку раду. Особливо значними були досягнення С. у сфері національно-культурної політики. С. намагався українізувати державний апарат та загальноосвітню школу, сприяв створенню в Україні цілої низки національних державних наукових і культурно-освітніх інституцій, зокрема, Державного українського університету в Києві, Українського університету в Кам'янці-Подільському, Державного українського архіву, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею, Української національної бібліотеки, Української академії наук.

• У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С.Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х.Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В.Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.

• Восени 1918, намагаючись стабілізувати становище в країні та знайти шляхи для консолідації суспільних сил в ім'я зміцнення української державності, С. активізував спроби досягнення компромісу з українськими політичними силами, що перебували в опозиції.

• 5.10.1918 відбулися переговори гетьмана з керівниками УНС (В.Винниченко, А.Ніковський і Ф. Швець), під час яких делегація Союзу вказала на необхідність проведення аграрної реформи, вироблення демократичного виборчого законодавства і запропонувала реорганізувати кабінет міністрів шляхом включення до нього представників опозиційних організацій. Наслідком зустрічі стало сформування 24.10.1918 Ф.Лизогубом нового уряду, до складу якого увійшло 5 представників від УНС (А.В'язлов, В.Леонтович, О.Лотоцький, М.Славінський, П.Стебницький). Проте компромісний склад Ради Міністрів (гетьман був змушений рахуватися і з силами, що виступали за об'єднання України з білогвардійськими силами Росії у боротьбі проти більшовиків) не влаштовував лідерів УНС, і вони продовжували підготовку повстання проти гетьманської влади. Після виступу більшості уряду проти проведення Українського національного конгресу (за задумом керівництва УНС, конгрес як “народоправний орган” мав відіграти головну роль у “легітимному” поваленні Гетьманату) міністри, представники УНС, вийшли з уряду. 14.11.1918 С. утворив новий уряд на чолі з С.Гербелем та видав “Грамоту”, в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією (“Грамота” підписана С. без зазначення титулу і ствердження підпису відповідального міністра). Такі дії С. стали приводом до початку повстання проти гетьманського режиму, керівництво яким здійснювала Директорія УНР.

• 14.12.1918 С. підписав зречення від влади. Після вступу військ Директорії УНР до Києва С. деякий час перебував у місті, але невдовзі таємно виїхав до Берліна. Протягом двох років жив у Швейцарії. Згодом поселився у м. Ванзеє біля Берліна. Входив до Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників, але згодом через розбіжності у поглядах з В.Липинським вийшов з цієї організації і разом із своїми однодумцями заснував Союз гетьманців-державників.

• Під час Другої світової війни С. відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін. 16.4.1945 під час бомбардування станції Платлінг (біля Мюнхена, Німеччина) С. було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен.

• ЛЕВИЦЬКИЙ КОСТЬ – див. тему № 20.

• ВІТОВСЬКИЙ ДМИТРО (1887-1919) -визначний український військовий і державний діяч, полковник УГА.

• Ще під час навчання у гімназії брав активну участь у роботі таємного гуртка, а в студентські роки вступив до Української Радикальної Партії.

• В. був одним з організаторів т-тва “Січ” та читалень “Просвіти” на Покутті, активним учасником масових антиурядових виступів українського студентства у Львові.

• На поч. першої світової війни вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914-15 В. командував сотнею, пізніше куренем Українських Січових Стрільців піц час кровопролитних боїв проти російських військ у Карпатах, на Маківці, над Стрипою. Намагаючись  пропагувати ідеї українського стрілецтва серед  населення Галичини, став засновником друкованого органу УСС журналу “Шляхи”, який виходив у 1915-18 у Львові.

• В період Української Держави - комендант Жмеринки, де послідовно проводив організаційну діяльність по створенню українських державних органів влади.

• 29.10.1918 (за іншими даними-30.10) очолив Український Військовий Генеральний Комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 у Львові і передав всю повноту влади у Галичині Українській Національній Раді ЗУНР-ЗОУНР.

• 09.11.1918 призначений державним секретарем військових справ ЗУНР, В. активно взявся за розбудову збройних сил молодої української держави -Галицької Армії. З березня 1919 (за ін. даними -з травня) В. входив до складу делегації УНР, яка брала участь у Паризькій мирній конференції 1919-20 і намагалась переконати Найвищу раду країн Антанти вжити заходів для припинення агресії Польщі проти української держави. Загинув у авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія). Похований у Берліні на кладовищі Гугенотів.

• ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН (1863-1940)-український громадсько-політичний діяч, презиент і диктатор Західної Області Української Народної Республіки.

• В 1907-18 - посол австрійського парламенту, заступник голови Української Парламентарної Репрезентації. З 1910 - депутат галицького сейму, брав активну участь у боротьбі за реформу виборчого закону.

• Підчас Першої світової війни 1914-18 - член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. В 1917-18- голова Української Парламентарної Репрезентації в австрійському парламенті.

• 19.10.1918 як президент Української Національної проголосив створення на українських землях Австро-Угорщини Української держави.

• 4.1.1919 обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом Західно-Української Національної Ради (фактично - Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.1.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР згідно рішення Трудового Конгресу України у Києві став членом Директорії УНР.

• 9.6,1919 у зв'язку з критичним становищем назначений Українською Національною Радою Диктатором ЗО УНР-ЗУНР. Директорія УНР не визнала чинності цього акту і вивела П. зі свого складу, Після переходу Галицької Армії та уряду ЗО УНР за р. Збруч на територію Наддніпрянської України, виявилися гострі розходження політичних ліній П. та С. Петлюри, у першу чергу на тлі можливого союзу УНР з Польщею.

• 15.11.1919 П. покинув Кам'янець-Подільськ, осідок українського уряду і виїхав через Румунію до Відня. Після укладення 21.4.1920 договору між УНР і Польщею, згідно якого, зокрема, українська сторона офіційно визнала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини П. визнав цей акт юридичне неспроможним й очолив дипломатич­ну боротьбу за самовизначення Галичини на міжнародній арені.

• В серпні 1920 сформував екзильний уряд Диктатора, який ставив собі за мету домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами, Уряд П. припинив свою діяльність 15.3.1923 після рішення Ради Послів про передачу Галичини до складу Польщі (14.3.1923).

• До кінця свогожиття П. перебувавв еміграції у Берліні. У 1920-х рр. перейшов на позиції «радянофільства»; порвав з радянофільською орієнтацією після краху політики «українізації» в УСРР, Помер у Берліні. Похований на цвинтарі катедри св. Ядвіги. 

• ПЕТЛЮРА СИМОН – див. тему № 18

• ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР (1880 - 1951) - відомий український громадсько-політичний і державний діяч, визначний письменник.

• Належав до членів київської Громади, став одним з засновників Революційної Української Партії.

• В 1903 В. зумів виїхати до Львова, де займався літературною діяльність.

• В липні 1903 при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії заарештований у Волочиську і ув'язнений в Лук'янівській тюрмі. Після звільнення в серпні 1904 брав участь у створенні Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, входив до складу центральних органів партії, редагував друкований орган “Боротьба”.

• Після Лютневої революції 1917 повернувся до Києва. Будучи лідером УСДРП,в1917-19 відіграв значну роль в українському національно-визвольному русі.

• З березня 1917 під час Українського Національного Конгресу обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом - заступником голови Малої Ради. Наприкінці травня 1917 очолював українську делегацію на переговорах з Тимчасовим урядом у Петербурзі.

• 15(28).6.1917 призначений головою першого українського уряду - Генерального Секретаріату УЦР, з одночасним виконанням обов'язків генерального секретаря внутрішніх справ. Брав активну часть в підготовці всіх Універсалів УЦР. В грудні 1917 став ініціатором відхилення ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії. В січні 1918 очолив Раду Народних Міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. Однак вже 18(30).1.1918 підтиском міжпартійних незгод подав у відставку.

• 18.9 - 14.11.1918 очолював Український Національний Союз. став одним з керівників повстання проти гетьмана П.Скоропадського.

• 14.11.1918 обраний головою Директорії УНР. В лютому 1919 В., не погоджучись з політикою орієнтації на Антанту. В. вийшов зі складу Директорії, з групою однодумців організував закордонну групу Української комуністичної партії, створив її друкований орган - газету “Нова доба”.

• На початку 1920 вів інтенсивно переоговори про можливість повернення в Україну і участь у роботі більшовицького уряду, хоча при цьому висував дві основні умови - самостійність і суверенність Української радянської республіки та створення українського національного уряду. На початку травня 1920 приїхав до Москви. Зустрічався з Л.Троцьким. Л.Каменевим, Г.Зінов'євим, Г.Чичериним, Х.Раковським та ін. і отримав пропозицію зайняти пост заступника голови РНК і наркома закордонних справ України. Вивчивши внутрішньополітичне становище України, В. висунув вимогу включити його до складу політбюро Комуністичної Партії (більшовиків) України.

• Після відмови В. виїхав за кордон. Повернувшись до Відня, виступив з гострою критикою національної політики більшовицького уряду і комуністичної партії в Україні.

•     У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. Помер у французькому містечку Мужен недалеко Канн. Автор літературних творів - романів “Чесність з собою”, “Заповіти батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Божки”; п'єс “Щаблі життя” (1907), “Великий Молох” (1907), “Меtеntо”( 1909), “Чужі люди”, “Базар” (обидві - 1910), “Гріх”(1918); драм “Брехня”(1910), “Чорна Пантера і Білий Медвідь”(1911), “Натусь”(1912) та ін. В 1920 опублікував дуже тенденційні спогади “Відродження нації” (1920, т.1-3). В емігрант написав драми “Закон”, “Великий секрет”, “Ательє щастя”, “Пророк”, “Над”.

• Боженко Василь (1871 —1919) — польовий командир та військовий діяч часів громадянської війни.

• Під час Київського січневого збройного повстання 1918 року на чолі Деміївського червоногвардійського загону брав участь у боях проти Центральної ради.

• З березня 1918 року після окупації Києва німецькими військами — на Донбасі. В травні того ж року на чолі невеликого загону виходить з України в

• Наприкінці вересня 1918 р. призначаний командиром 2-го батальйону, а в листопаді — командиром Таращанського полку, пізніше — командиром Таращанської бригади, що входила до складу 1-ої української радянської дивізії, згодом — 44-ої стрілецької дивізії, якою командував Щорс. Таращанський полк разом з Богунським брав участь у бойових діях проти Директорії і оволодів Києвом 5 лютого 1919, за що був нагороджений Червоним прапором, а командир Боженко - іменною золотою зброєю. За життя нагорода Боженкові так і не була вручена.

• МАХНО НЕСТОР [1888; за ін. дан., 1889; - 1934]- український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні.

• В 1906 став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. В 1906-08 М. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. В березні 1910 Одеський військово-окружний суд засудив М. до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. У 1911-17 М. був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві.

• Після Лютневої революції 1917 у Росії М. у березні 1917 М. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним з ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена М. місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. В кін. 1917- поч. 1918 М. сформував “селянські вільні батальйони”, які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського ф-тів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ ген. О. Каледіна. Наступ в березні 1918 німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918) примусив М. виїхати з України.

• Влітку 1918 М. знову повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського. В серед. грудня 1918 М. уклав угоду з керівництвом Дерикторії УНР, яка виявилася недовготривалою.

• В грудні 1918 загони М. перейшли на сторону більшовиків і захопили разом з червоноармійцями Катеринослав. Проте вже 31.12.1918 частини Армії УНР під командуванням Самокиша звільнили місто.

• З поч. січня 1919 М. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Дерикторії та Антанти. Очолював бригаду у Першій Задніпровській дивізії (ком. П. Дибенко), до складу якої входила частина от М. Григор'їва.

• Ідейне обгрунтування махновського руху в 1918-20 здійснювала українська анархістська організація “Набат” (створена в 1918), що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”. М., перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої форми влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. М. в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “третьою силою” проряд з Директорією і більшовиками.

• Спроба більшовицьких органів влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.

• У червні 1919 М. об'єднавшись з армією М. Григор'їва відкрито виступив проти радянської влади. На поч. вересня 1919 М. завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в “Революційну повстанську армію України” (махновців; нараховувала бл. 80 тис. бійців). З літа 1918 М. вів переговори з С. Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20.9.1919 у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 війська М. вели бої проти А. Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівск, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти М. денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з ген. Я. Слащовим і от. А. Шкуром.

• В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кін. листопада 1920 до серпня 1921 М. вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя.

• 28.8.1921 М. разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час М. жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 М. був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСС. У кін. 1923 М.був “за неясністю доказів” звільнений.

• М. з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом - у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції. В квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені. М. підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в “Анархическом веснике” та “Деле труда”. Помер у Парижі. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Перля-Шез.

• ТЮТЮННИК ЮРІЙ (1891 - 1929) - український військовий діяч, генерал-хорунжий

• У роки Першої світової війни 1914-18 - на фронті, отримав офіцерський чин. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 сформував у Сімферополі український полк ім.П.Дорошенка. У червні 1917 Т. як делегат від 228-го піхотного запасного полку взяв участь у роботі Другого всеукраїнського військового з'їзду у Києві.

• У липні обраний членом Української Центральної Ради. Переведений по службі у Катеринослав. Восени 1917 організував у Звенигороді Кіш вільного козацтва, став його отаманом. Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 розгорнув Звенигородський кіш до 20 тис. повстанців. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу М.Муравйова. До травня 1918 контролював великі території Київщини і Херсонщини.

• Влітку і восени повстанці під командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 частини Т. об'єдналися з загонами М.Григоріїва, утворивши могутню військову групу (23 тис. багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григоріїв, начальником штабу став Т. Повстанці разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 Херсон і Одесу.

• У травні 1919, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Т. і М.Григоріїв повернули зброю проти більшовицької Росії. Після загибелі командувача армії у липні 1919 Т. на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. Влітку 1919 очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Т. визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в р-н Шполи. У кін. серпня 1919 частини Т. протистояли Південній групі Й.Якіра, а в жовтні-листопаді-денікінському корпусу генерала Я.Слащова.

• У грудні 1919 Т. призначений помічником командувача Армії УНР. Після інтернування українських частин у Польщі Т. не склав зброї. Влітку і восени 1921 підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. Операція була проведена у листопаді 1921, однак закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базару на Житомирщині.

• У 1924 Т. повернувся в радянську Україну. Поселився у Харкові, отримав посаду викладача тактики і стратегії у Харківській школі червоних старшин. Написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у фільмі “ПКП”. У 1929 був заарештований, вивезений до Москви, де без суду за наказом начальника ОГПУ Менжинського розстріляний.