23. Українська срр в умовах нової економічної політики (1921-1928 рр.)

• РАКОВСЬКИЙ ХРИСТИЯН (1873-1941) - політичний і державний діяч УСРР.

• До 1914-активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів, один із засновників соціал-демократичних партій у Болгарії і Румунії. Виступав проти участі Болгарії у Першій світовій війні і входив у Центральне бюро антивоєнної революційної Балканської соціал-демократичної робітничої федерації (заснована 1915).

• У 1918 вступив у партію більшовиків, обіймав посаду голови Верховної автономної колегії, заснованої в Одесі для боротьби проти контрреволюції в Україні та Румунії. Був членом Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу (Румчероду).

• З травня 1918 очолював більшовицьку дипломатичну делегацію на переговорах з урядом гетьмана /7. Скоропадського щодо укладення мирного договору між радянською Росією і Українською Державою.

• З січня 1919 по липень 1923 (з перервами) очолював уряд радянської України. В ім'я інтернаціоналізму протистояв українському партикуляризмові і навіть ставив під сумнів існування окремої української національності. Проте до кін. 1921 Р. змінив свої погляди. Наполягав на більшій повазі до українського національного питання, вимагав розширення політичної та економічної самостійності Української СРР.

• На XII з'їзді Російської Комуністичної партії в квітні 1923 різко критикував позицію Й.Сталіна в національному питанні. Після зміщення з посади голови Раднаркому УСРР був послом СРСР у Великій Британії (1923-25) та Франції (1925-27). Будучи висланим із Франції за революційну діяльність, восени 1927 повернувся в Україну і протягом місяця організував “ліву опозицію”. У грудні 1927 на XV з'їзді Російської Комуністичної партії виключений з її рядів, а через місяць - висланий в Астрахань.

• З 1929 Р. був визнаним всесоюзним лідером “лівої опозиції”. У лютому 1934 підкорився партійній дисципліні й отримав дозвіл на повернення в Москву, де став керувати науково-дослідним інститутом наркомату охорони здоров'я. У 1936 заарештований за звинуваченням у шпигунстві й у березні 1938 засуджений до 20 років ув'язнення. Розстріляний в Орловській в 'язниці.

• КАГАНОВИЧ ЛАЗАР [1893 - 1991] - радянський партійний і державний діяч.

• З 1911 К., ставши членом РСДРП(б),брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Мелітополі, Юзівці (тепер Донецьк).

• У 1925-28 К., будучи генеральним секретарем ЦККП(б)У, став запеклим противником українізації. Виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О.Шумського і М. Хвильового, часто конфліктував з головою РНК України В.Чуба­рем. У березні 1927 звинуватив у “націоналістичному ухилі” О.Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К.Саврича (Максимовича). Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні (резолюція Пленуму ЦК КП(б)У про “націоналістичних зрадників”, березень 1928) довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, добився арешту, а згодом, і знищення її провідних членів - Й.Крілика (Васильківа), М.Косара (Заячківського), К.Саврича (Максимовича), Г.Іваненка (Барабу), Р.Кузьму (Турянського) та ін.

• У 1928 К. призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б), К. був одним з найближчих прибічників Й.Сталіна. Беззасте­режно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6.7.1932 на конференції КП(б)У К. разом з В.Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції укра­їнських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932-33.

• У 1935-45 К. керував роботою наркоматів важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучення; з серпня 1938 - заступник голови Раднаркому СРСР.

• У березні 1947 К. знову був призначений першим секретарем ЦК КП(б)У. Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в “українському буржуазному націоналізмі”, провів обширну чистку серед українських національних кадрів.

• Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин Украінської Повстанської Армії. У грудні 1947 був викликаний до Москви. Після смерті Й, Сталіна очолював ряд міністерств, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР.

• В 1957 разом з В. Молотовим, Г. Маленковим, Д. Шепіловим та ін. створив опозиційну тодішньому партійному курсу групу, яка зробила спробу змістити з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова. У червні 1957 на Пленумі ЦК всіх членів групи, зокрема і К., було усунено від керівних державних і партійних посад. У 1962 був виключений з КПРС, після чого реальної участі у політичному житті не брав. Помер у липні 1991 у Москві.

• ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (1890-1946) - український політичний діяч.

• З 1908 - член Української соціал-демократичної спілки. З осені 1917 по осінь 1919- Української партії соціалістів-революціонерів.

• Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 Ш. разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами у Петербурзі та Харкові державний переворот з метою встановлення в Україні радянського ладу.

• З травня 1918 - один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 ввійшов до складу боротьбистського уряду, який користувався впливом серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові.

• З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнення КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал.

• У 1919- нарком освіти в українському радянському уряді Х.Раковського, 1920 -нарком внутрішніх справ, 1921 - представник УСРР у Польщі. Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу “Червоний шлях”, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 - нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації.

• З іменем Ш. був пов'язаний національний ухил - “шумськізм”. Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав “помилковість” своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти у 1927 і висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці. Справа усунення Ш. гостро обговорювалась Комуністичною партією Західної України, що призвело до її розколу на “шумськістів” та прихильників сталінської позиції.

• Заарештований 13.5.1933 за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) - підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ (“шумськістів”) і готувала антирадянське збройне повстання (насправді така організація не існувала і була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-35 перебував на Соловках. Неодноразово звертався з апеляціями щодо своєї справи до керівних організацій і окремих керівників, зокрема до Сталіна. У грудні 1935 тюремне ув'язнення замінили засланням у Красноярськ. У відповідь на це рішення розпочав голодування, добиваючись повної реабілітації. 9.10.1937 тяжко хворого Ш. знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 справу через хворобу і відсутність матеріалів, які 6 свідчили проти нього, було припинено. У роки війни продовжував домагатися реабілітації. Після закінчення терміну заслання (13.5.1943) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографією “Малороси”, текст якої знищив у липні 1946, прийнявши рішення про самогубство (про це рішення повідомив в особистому листі до Сталіна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою. Вбитий за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва

• СКРИПНИК МИКОЛА (1872-1933)-державний діяч УСРР, один із засновників Комуністичної партії (більшовиків) України.

• Під час жовтневого перевороту 1917- член Петроградського воєнно-революційного комітету. Увійшов у комісію з організації Вищої ради народного господарства.

• У грудні 1917 викликаний у Харків, де став членом першого уряду радянської України. В уряді обійняв посаду народного секретаря у справах праці.

• З березня 1918 очолив Народний Секретаріат. У квітні 1918 відіграв головну роль у проведенні Таганрозької наради більшовиків. На нараді висловився за створення незалежної від РКП(б) більшовицької партії в Україні, був підтриманий більшістю членів наради та обраний секретарем оргбюро із скликання установчого з'їзду. Це рішення стривожило В.Леніна, який був готовий іти на поступки визвольному рухові у національних окраїнах аж до організації формально незалежних від Росії радянських республік, але завжди наполягав на побудові єдиної централізованої партії як інструмента диктатури.

• С. усунули від реальної участі в діяльності оргбюро, і він опинився в штучній ізоляції на установчому з'їзді, що відбувся у Москві в липні 1918. На з'їзді відкинули ідею С. про утворення самостійної компартії. Новостворена КП(б)У (залишено назву, запропоновану С. у Таганрозі) стала складовою частиною РКП(б) і одержала прав не більше, ніж будь-яка обласна партійна організація.

• До складу ЦК КП(б)У був включений тільки в грудні 1918. Після подій, пов'язаних із створенням КП(б)У, московський центр перестав довіряти С. У 1919-20 він очолював другорядні наркомати державного контролю і робітничо-селянської інспекції в урядах Х.Раковського, у 1921 працював наркомом внутрішніх справ, у 1922-27 - наркомом юстиції і генеральним прокурором (з 1925). У 1927-33 керував роботою народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом з навчальними закладами, Академія наук і майже всі культурні установи. Діяльність С. на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури.

• С. активно сприяв проведенню українізації середньої і вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані і в Казахстані).

• У червні 1933 сталінський намісник в Україні П.Постишев запропонував С. виступити з розгорнутою самокритикою своїх націоналістичних помилок, однак усі варіанти заяви, написані С., визнавалися незадовільними. За пропозицією Постишева його вивели зі складу політбюро ЦК КП(б)У.

• С., який одним із перших відверто протестував проти деформації соціалізму й утвердження автократичного режиму Й.Сталіна, був звинувачений у створенні групи націонал-ухильників, котрі начебто звили в Україні кубло розгалуженої контрреволюційної організації. Розуміючи безвихідь, в яку потрапив, С. 7.7.1933 застрелився.

• ВОЛОБУЄВ МИХАЙЛО (р. н. невід. -1938) -український вчений-економіст. В 20-х рр. -науковий працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові.

• В 1928 опублікував у журналі “Більшовик України” дві статті під назвою “До проблем української економіки”. В цих матеріалах Волобуєв доводив, що Україна за радянської влади, як і в часи Російської імперії, залишається економічною колонією Росії. Свої твердження В. обгрунтував цифровими даними економіста В.Доброгаєва, які переконливо доводили„що московський більшовицький уряд, розвиваючи промисловість в центральних районах Росії, ставить Україну в ще більше залежне становище від російського метропольного господарства (ст. “Проти економічної платформи націоналізму”, 1930).

• Економічна теорія В. доповнила політичні погляди М.Хвильового і О.Шумського про життєву необхідність побудови комуністичної Української держави. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних радянських організацій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові і навіть антинаукові. Після ліквідації лідерів націонал-комунізму в Україні В. було заарештовано і заслано у концтабір. В 1938 розстріляний.

• Микола Хвильовий (Фітільов)(1893 —1933) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

• Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. 1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харкова, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту». Того ж року почав друкуватися.

• Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії.

• Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі.

• Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л.Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації. У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після поверненню в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928-30) та «Політфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932-33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920-30-х.

• ЮРА ГНАТ [1888 - 1966] - видатний український режисер і актор. Народний артист СРСР (1940).

• Сценічну діяльність почав у 1904 в аматорському гуртку. У професійному театрі з 1907 у трупі С.Максимовича. У 1913-14 грав у театрі “Руська бесіда” у Львові. Протягом 1917-19 був актором і режисером у київському “Молодому театрі” та Першому державному драматичному театрі УСРР ім.Т.Шевченка.

• У 1920 Ю. виступив одним із співзасновників створеного у Вінниці українського драматичного театру ім. І.Франка (з 1926 - Київський академічний український драматичний театр ім. І.Франка), до 1961 -художній керівник і режисер театру (з 1954 - разом з М.Крушельницьким). У 1938-61 -викладач (з 1946 - професор) Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

• Ю. як актор сформувався на традиціях українського театру, під впливом творчості видатних майстрів української сцени П. Саксаганського, М.Кропивницького, М.Садовського. Виступаючи замолоду переважно у драматичних ролях, Ю. в подальші роки свій акторський хист найбільше виявив у характерних та комедійних образах, які відзначалися правдою почуттів та соковитим народним гумором. Кращі ролі: Копистка (“97” М.Куліша), Мартин Боруля, Стьопочка, Крамарюк, Терешко, Сурма, Бонавентура (“Мартин Боруля”, “Житейське море”, “Суєта”, “Сто тисяч” І.Карпенка-Карого), Швейк (“Пригоди бравого вояка Швейка” за Я.Гашеком), Калеб (“У пущі” Лесі Українки), Освальд (“Примари” Г.Ібсена)та ін. Серед його вистав відзначаються: “Свіччине весілля” І.Кочерги, “Мартин Боруля”, “Суєта”, “Безталанна” І.Карпенка-Карого, “Маруся Богуславка”, “Лиха доля” (“Циганка Аза”) М.Старицького, “Украдене щастя” І.Франка, “Дон Карлос” Ф.Шіллера. Знімався в кіно (фільми “Кармелюк”, “Прометей”, “Тарас Шевченко”, “Балада про солдата”, “Чисте небо”, “Пам'ять” та ін.).

• Автор літературних праць з питань театрального мистецтва: “20 років” (1940), “Режисер у театрі” (1962), “Життя і сцена” (1962). Державна премія СРСР (1949, 1951).

• КУРБАС ЛЕСЬ [1887 - 1937) - визначний український театральний діяч та режисер.

• У 1912-14 -актор Театру товариства « Руська Бесіда». У вересні 1915 організував у Тернополі трупу «Тернопільські театральні вечори». Наприкінці бе­резня 1916 К. на запрошення М.Садовського переїжджає до Києва. На київській сцені дебютував у ролі Степана в драмі «Невольник» М. Кропивницького. Згодом приєднався до групи випускників музично-драматичної школи, які створили «Молодий Театр», метою якого було виховання і розвиток акторських обдарувань молоді (серпень 1917 - квітень 1919). На сцені «Молодого Театру» К. поставив «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «Молодість» М.Гальбе, «У гущі» Лесі Українки, «Драматичні етюди» О.Олеся, «Цар Бдіп» Софокла. У квітні 1919 наказом Театрального комітету при Наро­дному комісаріаті освіти «Молодий театр» було об'єднано з Державним драматичним театром у Києві.

• Під час денікінської окупації Києва К. працював над оперою «Тарас Бульба» М.Лисенка.

• У червні 1920 колектив акторів на чолі .з К. утворив Київський драматичний театр - Київдрамте, який здійснив постановку українською мовою вистави У. Шекспіра - «Макбет». Головну роль у ній грав сам К. - це був останній його акторський виступ у новій ролі, У травні 1921 колектив Київдрамте переїхав до Харкова як Державний мандрівний зразковий театр.

• Ідеєю К. в цей час було створення єдиної всеукраїнської театральної академії. Поступово ідея академії трансформувалася й оформилася у Мистецьке об'єднання «Березіль», до якого увійшло бл. 250 театральних діячів та акторів. Було утворено 5 майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, а також бл. 20 творчих дослідницьких комісій, станцій, бюро тощо. В першій пол. 1920-х рр. К. на Одеській кіностудії були поставлені фільми «Вендета», «Макдональд», «Арсенальці».

•     У березні 1926 на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр «Березіль»у Харків. У цей час на сцені театру поставлено ряд високохудожніх, часто гостро дискусійних вистав, серед них «Джіммі Хіггінс» за Е.Сінклером. «Золоте черево» Ф. Кроммелінка, «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» М. Куліша, «Диктатура» І. Микитенката ін. У кін. 1930 К. став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар», раніше з його ініціативи у Харкові було створено Театр української оперита Театр для дітей.

• Активна діяльність К. на ниві української національної культури, вже 1927 викликала необгоунтовані нападки і звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. Було заборонено п'єсу А. Берга «Войцек», не попала на сцену і виставам. Куліша «Патетична соната».

• З поч. 1931 почалося масове цькування К. До критики долучилися майже всі літературні групи, які «викривали змову» К. і М. Куліша. Сіялась недовіра до К. серед молодих акторів та режисерів. У вересні 1933 К. викликав до себе перший секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, який вимагав від нього зректися помилок і засудити діяльність М. Хвильового та М.Скрипника, що К. відмовився зробити. 5.10.1933 на спеціальному засідання народного комісаріату освіти було усунуто К. від обов'язків мистецького керівника театру «Березіль». Зго­дом його позбавили звання народного артиста УСРР, яке йому було присвоєно у 1925. В жовтні 1933 К. на запрошення мистецького керівника Державного Єврейського Театру Соломона Мі-хоелса виїхав до Москви з метою поставити на сцені «Короля Ліра» У. Шекспіра. 26.12.1933 по дорозі до театру його було заарештовано, а згодом заслано на північ у табори ГУЛАГУ. Розстріляний 3.11.1937 (офіційні радянські джерела подають дату 15.11.1942

• БОЙЧУК МИХАЙЛО (1882- 1937) - визначний український живописець-монументаліст і педагог, один з основоположників українського монументального мистецтва.

• В 1908 -удосконалював свою майстерність у Парижі. В 1917 - проф. Академії Мистецтв, з 1924 -художнього інституту в Києві. Б. створив школу художників-монументалістів т. зв. бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та ін.), вміло поєднував впливи візантійського живопису з традиційними елементами українського малярства.

• Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919) санаторію ім. ВУЦВК на Хаджібеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-35). Б. - автор портретів Б.Лепкого і К. Же-ромського (поч. 20 ст.), ряду декорацій для вистав “Молодого театру” Л. Курбаса у Києві (1918). В 1937 заарештований органами НКВС і засланий. Помер у концтаборі.

• ДОВЖЕНКО ОЛЕКСАНДР (1894 - 1956) - видатний український кінорежисер, письменник,

• В 1914 закінчив Глухівський учительський ін-т. У 1917-19 навчався у комерційному ін-ті та Українській Академії Мистецтв у Києві, а 1922-23 Удосконалював майстерність в художньому училищі в Берліні у проф. Е.Геккеля. Один з основоположників української кінематографії.

• В 1923-26 працював художником-ілюстратором газети “Вісті ВУЦВК” у Харкові.

• У 1926-28 Д. -режисер і сценарист Одеської кіностудіі, 1929-41 -Київської кінофабрики, з 1946 - кіностудії “Мосфільм”.

• Д. створив фільми “Вася-реформатор” (1925), “Ягідки кохання”, “Сумка дипкур'єра” (1927), “Звенигора” (1927, сценарій М. Йогансена і Юртика), “Арсенал” (1925, цей фільм і всі наступні зняті за власним сценарієм), “Земля” (1930), “Іван” (1932), “Аероград” (1935), “Щорс” (1939).

• Д., маючи намір екранізувати повість М.Гоголя “Тарас Бульба”, написав режисерський сценарій до фільму.

• У воєнний період Д. відзняв документальні фільми “Битва за нашу Радянську Україну” (1943) і “Перемога на Правобережній Україні” (1945). Д. багато і плідно працював як письменник і публіцист. Автор оповідань (“Мати”. “Перед боєм”, “Воля до життя” та ін.), п'єс “Життя в цвіту”, “Потомки запорожців”, кіноповістей (“Зачарована Десна”, 1954; “Поема про море”, 1956) та ін. Величезне значення для розуміння творчої спадщини Д. має недавно опублікований “Щоденник” митця.