Запитання

1.     Який вигляд мала система освіти на Запорожжі?

2.     Які найбільш відомі освітні центри на Запорожжі ви знаєте?

3.     Що свідчить про високий рівень освіченості та поваги до книги серед запорожців?

4.     В чому полягають особливості народної творчості нашого краю в часи Запорозької Січі?

5.     Які монастирі мали відношення до організації церковного життя на Запорожжі?

6.     Якими є особливості церковного життя на Запорожжі?

7.     Що характеризує церковне будівництво на Запорожжі?

8.     Які особливості архітектури та будівництва відзначають наш край в запорозькі часи?

Розділ VI. Культура нашого краю часів Запорозької Січі.

Тема 17. Побут населення нашого краю часів Запорозької Січі.

 

Повсякденне життя на Січі. З описів сучасників вимальовується наступний розпорядок життя запорожців на Січі. Вставали козаки ще до схід сонця, відразу вмивалися джерельною чи річковою водою. Після цього здійснювали вранішню молитву і сідали за стіл до гарячого сніданку. Від сніданку до обіду запорожці займалися власними справами. Частина з них лагодила зброю чи одяг, частина вправлялася у стрільбі та інших військових заняттях, проте більшість просто групами відпочивала і теревенила. О 12 годині курінні кухарі вдаряли по казанах і запорожці розходилися по куренях на обід. Обід готували з продуктів, звичайно куплених на громадські гроші, тобто зібраних самими запорожцями чи з казни куреня. До вечора запорожці знову займалися тими ж справами, що й перед обідом. Після заходу сонця козаки збиралися і вечеряли в куренях. Частина з них після молитви лягала спати, а інша частина починала розважатися – грати на музичних інструментах, співати і танцювати, грати в карти тощо.

Козаки танцюють

Козаки бавляться

У святкові дні цей традиційний перебіг подій дещо змінювався. Рядові козаки ходили вітати старшину, яка у відповідь організовувала їх частування. Крім того, проводилася святкова церковна літургія, заради якої всі запорожці збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, при зброї і у святковому одязі. Великі свята супроводжувалися і рушничною та гарматною пальбою. Неодмінним супроводом свят були кулачні бої між двома лавами запорожців, які часто завершувалися не лише каліцтвами, а й смертю окремих учасників.

Козаки розважаються. Народна картина

Побут Січі різко змінювався після вдалих військових походів. Прибувши на Січ, запорожці вчиняли безперервне гуляння. Натовпи козаків ходили вулицями, безперервно стріляючи. Запорожці водили з собою музик та півчих-школярів, супроводжуючи пияцтво та гуляння невпинними танцями. За групами запорожців прислуга несла в казанах та відрах спиртні напої (горілку, мед, пиво, наливку), якими козаки пригощали усіх, кого зустрічали. Протягом кількох днів запорожці пропивали всю здобич і навіть залазили в борги до шинкарів та крамарів, що задешево скуповували товар у п’яних козаків. Останні за це, зрештою, і розплачувалися, оскільки за існуючим звичаєм запорожці мали право грабувати торговців, які завищували ціни на товари, і звичайно користувалися цим, щоб продовжити свято. Як правило, на цьому етапі у гулянку втручалася старшина і наводила порядок, після чого життя на Січі входило у звичне русло.

 

Традиції дозвілля на Січі. Січ була місцем відпочинку для запорожців після військових походів. Тому спосіб життя тут поєднував як військову готовність, так і розваги та організацію дозвілля. Всі сучасники одностайно відмічають схильність запорожців у мирний час до лінощів, розгульного життя та пияцтва.

Одним з любимих занять запорожців були неспішні колективні бесіди. Звичайно лежачи в колі на животах, співрозмовники ділилися спогадами, враженнями, розповідали різноманітні історії, обговорювали події та проблеми. Постійним супутником таких бесід були козацькі люльки. Образ запорожця невіддільний від палення люльки. Кожен козак мав коротку люльку (носогрійку) і постійно її посмоктував. Крім того, були великі колективні люльки (типу східного кальяна), які запорожці потягували по черзі в процесі бесіди.

Козак-бандурист і сцени з гайдамацького життя. XVIII ст.

Запорозька люлька

Запорозькі козаки були великими любителями музики. Бандура чи кобза, як і люлька, постійно супроводжували побут запорожців на Січі. Багато козаків самі вміли добре грати та співати. Велику шану на Запорожжі мали кобзарі, які були не лише музикантами та співаками, а й хранителями запорозьких традицій, історії, побутових правових норм та звичаїв.

Бандура і речі козацького побуту XVIІI ст.

Дозвілля запорожці проводили у постійних гуляннях та пияцтві. На Січі було багато шинків, та й за її межами запорожці постійно відвідували шинки та корчми. Місцева народна творчість наповнена описами подвигів козаків на цьому поприщі. „Тільки спати, спати та лежати, та горілочку кружати”, - так описує життя запорожця на Січі народна пісня. „Він те тільки й знає – коли не п’є, так воші б’є, а все ж не гуляє”, - говорить про запорожця інша. Запорозьке прислів’я того часу також говорить: „У нас в Січі норов – хто отче наш знає, той вранці встав, умиється, та й чарки шукає”.

Народне гуляння. Кінець XVIII ст.

Сучасники вказують, що запорожці не просто пили горілку, а влаштовували з цього змагання, намагаючись перевершити один одного. Пияцтво супроводжувалося різними примовками та приказками. Запорожці вихвалялися власними подвигами, хвалькувато хизувалися зброєю, одягом, напускали туману щодо власного життя, сперечалися за першість. Пияцтво та хвалькуватість супроводжувалися легковажністю та непостійністю в намірах.

Гуляння біля корчми. XVIII ст

В. Штернберг. Біля шинку. 

Однак у походах пияцтво було суворо заборонено, і отаман наказував викидати за борт чайки п’яного козака. Пияцтво суворо переслідувалося і серед запорозької старшини та урядовців. В цілому декларовані цінності Запорозького Війська вважали пияцтво злом і керівництво Коша з ним боролося, проте безуспішно. Адже причиною розповсюдження пияцтва серед запорожців була зовсім не втрата ними життєвих орієнтирів, деградація особистості чи хвороблива пристрасть. Пияцтво було проявом епікурейського ставлення козаків до життя, сповненого постійної небезпеки. Запорожці не вважали необхідним обтяжувати працею життя, яке могло перерватися на війні кожної хвилини, і тому використовували кожну його миттєвість для веселощів та радості, а останніх не уявляли без горілки чи вина.

 

Харчування запорожців. Повсякденна їжа запорожців була досить скромною. За козацькою приказкою „запорожці – як малі діти; дай багато – все з’їдять, дай мало – вдоволені будуть”. Звичайно на стіл (сирно) ставили соломаху, тобто густо зварене на воді житнє борошно; тетерю, тобто не дуже густо зварене на квасі житнє борошно чи пшоно; щербу – рідко зварене борошно на риб’ячій юшці; братко – пшоняну кашу з додатком пшеничного тіста. Тетерю і соломаху їли з риб’ячою юшкою, жиром, молоком чи просто з водою.

Дерев'яна козацька фляга XVIІI ст.

Ласощами вважалися вареники, сирники, гречані галушки з часником, а також м’ясо, дичина, риба тощо. Вживалися також рубці, свинячі голови з хріном та локшиною, мамалига (тісто з проса чи кукурудзи) з бринзою чи пастремою (висушеною на сонці бараниною), загреби – коржі, спечені у печі в гарячому попелі чи вугіллі. Якщо звичайна їжа готувалася за гроші куреня, то додаткові ласощі запорожці замовляли кухареві, скидаючись „артіллю” для закупівлі відповідних продуктів.

Т. Шевченко. Козацький бенкет

Страву їли з ваганок – невеликих дерев’яних ночов, які розставлялися по краю столів. Напої (горілка, мед, брага, пиво, наливка, варенуха, зрідка – угорські чи кримські вина) стояли біля ваганок у великих дерев’яних коновках з повішеними на них дерев’яними коряками. Рідку страву їли ложками, тверду руками. Рибу подавали на спеціальних залізних деках. Печеного хліба звичайно не було, він був їжею посполитого населення Запорожжя – жонатих козаків, селян, торговців. Напої пили з коряків (михайликів) або великих металевих чар – „така чарка, що й собака не перескоче”, говорить про них приказка.

Козацький посуд

Корячки для пиття 

 

Вирушаючи у похід, запорожці звичайно брали з собою у горщиках тетерю чи толокно (дуже круто заварену кашу), а також пастрему.

Кухонне начиння запорожців було простим, як і їжа. Страву готували у великих мідних чи чавунних казанах на весь курінь тричі на день. Користувалися переважно дерев’яними посудом та ложками. Весь посуд тримали у великій чистоті. Лише у старшини були предмети розкоші – срібні чарки та посуд, кришталевий посуд для горілки, срібні ложки.

Помешкання. Найбільш розповсюдженим типом помешкання на Запорожжі був зимівник, тобто невеликий хутір. В кожному зимівнику було 2-3 хати для людей і різні господарські будівлі. Хати будували або з рубленого дерева, або з плетеного хмизу, обмазаного глиною, посеред широкого подвір’я. Хата звичайно складалася з великої кімнати та окремої комори. Подвір’я оточували тином чи частоколом, на ньому розміщувалися хліви клуні, стайні, льохи, зимові приміщення для бджіл (омшаники) тощо. Зимівники найчастіше населяли кілька господарів на чолі з управителем разом з різною кількістю робітників та сім’ями. Жили в зимівниках сімейні запорожці та селяни – поспільство. Їх називали сиднями або гніздюками. По відношенню до Війська Запорозького вони виконували господарські повинності – здійснювали будівельні, ремонтні, сторожові та охоронні роботи. Головним їх обов’язком було вирощування худоби та хліба і здійснення господарського промислу для забезпечення Січі продовольством. Частина сільськогосподарської продукції залишалася для жителів самого зимівника.

Найменш заможна частина населення жила в бурдюгах. Бурдюги представляли собою розкидані по степу самотні землянки без будь-яких господарських будівель. У викопаній ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили дах і все це обмазували зверху глиною з кізяком і обставляли бур’яном. Скляні віконця робили круглими розмірами з тарілку. Печі в бурдюгах не було – її заміняли кам’янки з місцевого каменю (мечеті, на яких пекли хліб, та кабиці, на яких варили їжу). З меблів у бурдюгах були лише лави, та й то не у всіх. Бурдюги ніколи не запиралися, а відлучаючись з дому, господар завжди клав на стіл харчі для подорожніх.

 

Поховальні звичаї. Біля Січі і паланок знаходилися цвинтарі, де й ховали померлих запорожців. Якщо помирав житель зимівника чи бурдюга, то його ховали окремо в мальовничому місці – біля берега озера, біля гирла річки, на схилі балки, над одинокою могилою нерідко насипали кургани („високі могили” в народних піснях). Померлих ховали у повному козацькому вбранні та при зброї, в труну часом клали горілки та череп’яну люльку. На могилі ставили кам’яного хреста з відповідним написом і виставляли білий прапор на знак чистоти померлого запорожця. Був розповсюджений звичай витесувати кам’яні хрести собі ще за життя.

Козак і могила

 Якщо запорожець гинув у бою далеко від рідного дому, його ховали прямо в полі, викопавши нашвидкуруч яму шаблями, за тим же поховальним обрядом. Проте значна кількість запорожців гинула в боях на морі і в степу взагалі без „чесного” поховання.

 

Одяг запорожців. Звичні нам зображення запорожців відносяться переважно до часів Нової Січі і стосуються воїнів Війська Запорозького. Це запорозьке вбрання поєднувало елементи національні українські, польські та татарські. Від поляків запорожці перейняли кунтуші із закидними рукавами, від татар та турків – юпки (фуфайки) та пояси, разом з городовими козаками вони носили куртки та широкі шаровари. Одежа запорожця була досить різноманітною в залежності від призначення – для бою, для повсякденного життя, для свята тощо. Традиційно запорожців зображують у святковому вбранні – саєтових (англійського чи польського сукна) шароварах яскравих кольорів (найчастіше синього) з широким золотим галуном, напівкунтушах з закидними рукавами (найчастіше червоних), жупанах з шовкової матерії (найчастіше білих), з шовковими поясами з китицями, у високих шапках з сірих смушків із червоним шовковим шликом, що закінчувався золотою китичкою, у чоботах-сап’янцях з червоного російського або кримського сап’яну. Святкове вбрання було різноманітне, справлялося за достатком і часто було дуже дорогим. Старшина носила дорогий оксамитовий та кармазиновий одяг.

 

Типи запорожців

 

Під час військових дій запорожці намагалися вдягатися в однаковий і однобарвний одяг, своєрідну військову форму. Вона включала в себе козацьку куртку – каптан (інколи названу кажан), черкеску з вильотами, шаровари, шовковий (шалевий) пояс, шапку-кабардинку, навхрест облямовану позументом. В походах також носили вовняні кошлаті бурки – вільчури. Каптани робили як з матерії, так і з хутра, звичайно лисячого. Документи свідчать, що запорожці, йдучи на війну, часто вдягалися так, як ворог.

Звичним повсякденним одягом запорожців були сорочка та шаровари. За свідченням сучасників, вони носили його, не змінюючи, аж поки він не розпадався на клапті. Щоб не заводилися воші і щоб не прати одяг, запорожці просочували його риб’ячим жиром і в’ялили на сонці.

Проте в ХVI та значною мірою і в XVII ст. більша частина запорожців була вдягнута дуже бідно і просто. Сорочка, штани, постоли чи капці з свинячої шкіри, опанча, верхняя одіж з грубо виробленої козячої шкіри – такий вигляд мала більшість запорожців, що знаходилися на промислах у степу чи на ріках. Сучасники звичайно змальовують запорожців того часу як голодранців, які часто не мали навіть сорочок та штанів („голудба безпорточная, а на ином и клока рубахи нет”). Простота та бідність одежі стала узвичаєною, і навіть у пізніші часи запорожці вдягалися підкреслено бідно, вбачаючи у цьому особливий шик.

Запорозький одяг був максимально пристосований до степового клімату та роду занять власників, був вільним і не сковував рухів.

 

Правові відносини та суд. Писаних законів у запорожців не було і всі сторони їхнього життя врегульовувалися стародавнім звичаєм та здоровим глуздом. Слід сказати, що писаного законодавства запорожці не створювали цілком свідомо, оскільки побоювалися, що воно змінить їхнє життя на гірше і обмежить свободу. Оскільки управління і весь внутрішній лад були досить демократичними і простими, то на Січі цілком вистачало усного звичаєвого права. Останнє визнавалося не лише козаками, а й навколишнім світом –українськими гетьманами, польськими королями та російськими царями.

Звичаєве право регулювало передусім процес управління у Війську Запорозькому, зокрема, вибори запорозької старшини, а також розподіл та користування землями і права та обов’язки різних груп населення, які їх заселяли. Що стосується покарань, то вони застосовувалися переважно до злочинів проти особи та майна, тобто найбільш важливих ланок громадського життя. Особливості життя в умовах постійної військової небезпеки, постійний прихід на Січ незнайомих людей та пріоритет військових чеснот сприяли створенню досить жорсткої системи покарань. Навіть за не дуже значні крадіжки винуватця могли стратити.

До нашого часу дійшли акти судових справ на Запорожжі, які дають уявлення про його правову систему. Серед найбільш поширених норм були право першого займу (землі), право договору, право давності володінь, звичай морального впливу на правопорушника та взяття його на поруки Військом, процедура проведення слідства, попереднє ув’язнення (у військовій в’язниці чи пушкарні), дозвіл катування тощо. Найбільш розповсюдженими цивільними правопорушеннями були грошові претензії, несплачений борг, компенсації різноманітних збитків, взаємні сварки, перевищення визначеної в Січі норми продажу товару. З кримінальних злочинів найбільше переслідувалися вбивства, завдання побоїв та крадіжки серед запорожців. Суворо каралися також знеславлення жінок, содомський гріх, зухвалість щодо начальства, грабунки на Запорожжі і в християнських поселеннях, дезертирство, приведення на Січ жінок (і взагалі зв’язки з жінками на Січі), пияцтво під час військового походу.

Судочинство здійснювала вся військова старшина, хоча була певна спеціалізація функцій: військовий суддя розглядав справи, кошовий отаман формулював вирок у вигляді наказу, військовий осавул виконував роль слідчого та виконавця вироків тощо. Суд був простий, швидкий та справедливий. Сторони усно викладали перед суддями свої справи, судді їх публічно розглядали і тут же оголошували рішення. Всі запорожці перед судом були рівними.

З покарань найбільше застосовувалися наступні: прив’язування на площі до гармати (за зневагу до начальства та борги), шмагання нагаєм під шибеницею (за злодійство й грабунки), публічне переламування ноги чи ноги й руки (за нанесення тяжких травм у бійці, особливо холодною зброєю), розграбування майна (за порушення правил торгівлі в Січі). Досить рідко застосовувалися шмагання різками і дуель, тобто вияснення стосунків між ворогуючими в поєдинку.

За найтяжчі злочини винних засуджували до страти. За вбивство товариша вбивцю клали разом з убитим у труну й закопували живцем. За більшість злочинів (крадіжка, перелюбство, содомський гріх, побої та насильство, дезертирство) засуджених страчували, забиваючи дубовими киями біля ганебного стовпа на січовій площі. Екзекуція могла продовжуватися до п’яти діб, проте при цьому засудженим до страти часто дарували життя.

За велику чи неодноразову крадіжку засуджували до повішення чи страти на залізному гаку, дуже рідко для страт використовували палі. Шибениці стояли в різних місцях запорозьких вольностей над дорогами. Вішали, садячи винуватця на коня і потім відганяючи тварину. На гак чіпляли, застромлюючи його під ребра. Виконання страт здійснювали тільки засуджені злочинці. Якщо їх не було, то засудженого тримали в ув’язненні, поки не з’явиться другий засуджений. Катів у запорожців не було.

 

Додаткові матеріали.

 

Система цінностей запорозького козака. Світогляд запорожців визначався їх головним родом занять. Війна була професією більшості з них і формувала необхідні для її успішного ведення якості. Найбільшою життєвою цінністю запорожців було військове товариство. Запорозькі козаки славилися як добрі друзі, вірні товариші, бойові побратими і надійні соратники в бою. Особливо цінувалася на Запорожжі щира дружба, звідси і найбільш загальна самоназва запорожців – „товариство”. Військове товариство можливе лише на основі довір’я та взаємовиручки, а тому запорожці були в своєму колі щедрими, безкорисливими, добродушними і чесними навіть у дрібницях. Сучасники, які відвідували Січ, вказують, що гроші можна було залишати прямо на вулиці, не боячись, що їх вкрадуть.

Знаходячись посеред степу в умовах постійної боротьби з ворогом, запорожці сповідували принципи безкорисливої гостинності. Кожен подорожній чи переслідуваний знаходив на Січі дах над головою, місце для ночівлі, їжу, роботу чи військовий промисел і його безпека була гарантована. Строгі січові порядки щодо чесності, права власності, звичаїв гостинності передбачали суворі покарання за їх порушення аж до смертної кари включно.

Найбільші чесноти запорожців пов’язані з умінням вести військові дії. Найбільш шанували запорожці хороших воїнів, які відзначалися вигадками та військовими хитрощами, умінням влаштовувати пастки для ворогів та несподівані напади, стійкістю та мужністю в бою, відмінним володінням зброєю. Запорожці вражали своїх сучасників не лише військовим мистецтвом, а й відвагою, дивовижним терпінням, здатністю долати жах смерті, нестатки, біль та втому. Заслужені воїни користувалися на Запорожжі особливою пошаною, звідси виник і звичай шанувати людей похилого віку, і характерне для запорожців шанування військових чинів та відзнак.

Найбільш характерною рисою системи цінностей запорожців була любов до особистої свободи. В умовах формування феодального суспільства з його численними становими обмеженнями особистості на Запорожжі винник особливий тип вільної людини, яка була готова переживати нестатки, побутову невлаштованість, постійні небезпеки і навіть люту смерть заради свободи. Цей ідеал вільної людини з Запорожжя перейшов на всі інші українські землі і став ціннісним орієнтиром всього українського народу протягом багатовікової боротьби за національну незалежність та соціальну справедливість.

Запорожці були людьми свого часу, а тому їм властиві і необхідні для постійних воєн негативні цінності – жорстокість, підступність, нещадність щодо ворогів. Запорожці у військових походах були хижими і нещадними, швидкими на розправу і нестримними у застосуванні зброї. Вони зневажали право власності, право на життя і гідність тих людей, яких вважали своїми ворогами. Запорожці зажили лихої слави своїми дикими розправами над мирним населенням земель, де вони здійснювали свої військові походи – в Криму, у турецьких володіннях, в Росії та Польщі. Навіть на українських землях вони часто вели себе рознуздано, здійснюючи насилля та грабежі стосовно тих, кого вважали своїми ворогами.

 

Зовнішній вигляд запорожців. Сучасники описують запорожців передусім як воїнів з відповідною зовнішністю, і антропологічні дослідження це підтверджують. Це були переважно люди середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, особливо в руках. Український національний тип проявлявся не лише в статурі, а й в округлих обличчях. Від сонця та степового вітру запорожці були смуглими, а російські сучасники описують їх як „чорних” („страшны зело, черны, что арапы”).

Усі запорожці голову й бороду голили, а на тім’ї залишали густий пучок волосся – „чуб”, який мав засвідчувати шляхетне походження його власника. „Чуб” був часто таким великим, що закривав усе лице, його закручували, як косу, і закидали за вухо. Такий чуб називали „оселедцем”. Крім цього, постійною окрасою запорожців були великі вуса. Їх чорнили і закручували догори. Вважалося, що довжина вус є мірилом хвацькості козака.

Сучасники описували запорожців як дуже здорових людей, які рідко хворіли і ще рідше від хвороб помирали. Значною мірою це пояснюється як вільним життям посеред степу, так і тим, що переважна більшість запорожців до похилого віку не доживала, оскільки гинула на війні.

У поведінці запорожці були нестримні та розкуті, проте без відкритості до чужаків. Справжній запорожець для сторонніх завжди виглядів похмурим і суворим, з непривітним поглядом спідлоба, неговірким і недружелюбним. Балакучими веселунами запорожці були лише у товаристві, яке вважали своїм.

 

Озброєння запорожців. Зброя була найбільшою цінністю запорозького козака, і вважалося, що „той не козак, коли в нього погана зброя”. На хорошу зброю витрачалося все їхнє багатство. Любов до зброї проявлялася у тому, що зброя розкішно прикрашалася дорогою оправою та різноманітним декором. Зброєю запорожці любили шикувати та хизуватися. Вона завжди утримувалася у чистоті та порядку („ясна зброя”). Запорожці володіли своєю зброєю з вражаючою майстерністю і вважалися одними з найкращих воїнів свого часу. Зі зброєю вони ніколи не розлучалися, з нею їх і ховали після смерті.

Озброєння у запорожців було дуже різноманітне: гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, луки зі стрілами, якірці, кинджали, ятагани, ножі, панцири.

Всі запорозькі гармати були чужоземного виробництва (польські, турецькі, російські, генуезькі) і діставалися козакам переважно як трофеї, власного виробництва гармат на Запорожжі не було. Різноманіття гармат було дуже великим: фальконети, мортири; мідні, залізні ковані та чавунні, ломові, польові, городові гармати тощо. Порох та свинець запорожці закупали, тому що свій порох не відзначався високою якістю. Наявність гармат засвідчено вже на перших запорозьких січах з середини ХVI ст.

Рушниці також були різноманітні, з кремінними курками, більшість з довгими стволами. З документів знаємо про наявність у запорожців пищалей, мушкетів, пістолів. Кожен козак мав при собі одну чи дві рушниці та по чотири пістолети за поясом і в кобурах (шкіряних чохлах). Вважають, що вогнепальною зброєю запорожців почав озброювати О.Дашкевич з 1511 року.

З холодної зброї найбільше поширення мали шаблі. Запорожці використовували шаблі середньої довжини з незначною кривизною і дуже гострі. Носили їх у дерев’яно-шкіряних піхвах при лівому боці. Шаблю запорожці найбільше цінили, називали „чесною зброєю” і віддавали їй перевагу в бою перед вогнепальною зброєю. Широко застосовувалися списи та ратища середньої довжини, їх часто використовували з ремінною петлею, одягненою на ногу. Крім прямого застосування списи використовували при переправах через болота для створення переносної гаті.

Келепи, чекани (бойові молотки) використовувалися переважно для розбивання панцирного обладунку ворога і у великій тисняві рукопашного бою, проте у запорожців це була досить рідка зброя. Самі запорожці панцирні обладунки використовували дуже рідко. Для поранення копит коней запорожці використовували якірці (чотири гостроконечники, з’єднані в центрі), розсипаючи їх по полю. Луки зі стрілами запорожці використовували масово в ранній період Січі. Проте і в часи Б.Хмельниицького, і навіть наприкінці ХVII ст. запорожці застосовували їх часто і відзначалися влучною стрільбою.

До бойового обладунку запорожців також відносилися порохівниці (роги), де зберігався порох, а пізніше – ладівниці та шкіряні нагрудні череси для зберігання патронів. У вершників до бойового обладунку відносився також рондик, тобто збруя бойового коня (вуздечка, чапрак, сідло (орчик, кульбака), сума, в’юк, нагай). Всі ці речі звичайно були багато прикрашені золотом, сріблом, дорогими тканинами чи шкірою.

Слід підкреслити, що за озброєнням запорожці переважали не лише татар, а й солдатів західноєвропейських армій. Козак-піхотинець мав мушкет, шаблю та ратище. Кінний козак, крім цього, ще й чотири пістолети. І це вже наприкінці ХVI – на початку ХVII ст., коли в європейських військах вогнепальна зброя ще не набула тотального поширення. Особливо великою перевагою озброєння запорожця було поєднання вогнепальної зброї для дистанційного бою та холодної (списи, шаблі), для рукопашного, в той час як в Європі мушкетери були відділені від пікінерів.

 

 

Безшлюбність запорожців. Постійно зайняті військовими справами, запорожці сповідували принцип безшлюбності. З одного боку, мати сім’ю у постійних походах було практично неможливо. З іншого, військове товариство вимагало від козаків повної віддачі сил на свою користь, а для цього слід було відмовитися від сім’ї. Власне, сім’єю для запорожця було саме військо: він жив у спільному курені, нерухоме майно було власністю всього війська, здобич розподілялася між запорожцями порівну тощо. Запорожцям заборонялося одружуватися у місці свого проживання. В принципі допускалося мати дружину „на стороні” і час від часу їздити до неї, але так, щоб про це було невідомо кошовій старшині. В Січ не допускалися жінки взагалі, навіть сторонні. В документах описується випадок вигнання з Січі дружин та супутниць російських офіцерів. Запорожці примусили вивезти їх під загрозою колективного зґвалтування, а за порушення січових порядків витребували з російського офіцера кілька бочок горілки.

Родинні зв’язки на Січі не мали якогось значення. Чимало запорожців приводили сюди своїх рідних. З документів відомо, що там служили племінники багатьох старшин – Калнишевського, Лантуха, Федорова. Однак ніякої протекції в принципі не могло бути, оскільки родинні стосунки повністю замінювалися взаємовідносинами військового товариства.

Своєрідною заміною сімейних зв’язків для запорожців було побратимство. Обряд побратимства був усталений і цілком офіційний. Для того, щоб дружба мала силу закону, двоє козаків йшли у церкву й у присутності священика давали „заповітне слово”, ставили на ньому свої підписи, слухали молитви, дарували один одному хрести й ікони, тричі цілувалися й виходили з церкви наче рідними братами до кінця життя.

Безшлюбність зовсім не означала, що запорожці ігнорували жінок. За межами Січі запорожці вели досить розгульний спосіб життя і вважалися першими кавалерами.

 

Побожність запорожців. Запорожці були дуже побожними людьми. Членом товариства міг бути лише православний. У побуті молитви, літургії, церковні служби постійно супроводжували все життя запорожців. Багато з них здійснювали мандрівки до святих місць і закінчували своє життя в монастирях. Існувала стійка традиція „спасіння”, коли запорожець, досягши похилого віку, відходив від світського життя і присвячував свою старість служінню Богові. Більша частина козаків у цьому випадку покидала Січ раптово і без розголосу. Шукаючи спасіння, запорожці поодинці селилися у відлюдних місцях, у лісі або берегових печерах. Життя проводили в постах і молитвах, харчувалися лише проскурою, зносячи фізичні страждання та злидні. Одинокими вони й помирали, і їх часто знаходили через багато днів після смерті.

Частина запорожців, яка йшла в монастирі, влаштовувала гучне „прощання козака зі світом”. Одягшись у найкращу одежу, закупивши спиртного та всіляких страв, запорожець у супроводі товаришів вирушав до монастиря. Подорож супроводжувалася пияцтвом, музикою, танцями і веселощами. Всіх зустрічних запрошували до гурту, поїли і годували. Крам у зустрічних торговців забирали і роздавали подорожнім – правда, щедро компенсуючи обібраним втрати. Подорож супроводжувалася всілякими дивацтвами – побиттям горшків, танцями у бочці з дьогтем тощо.

Доїхавши до монастиря, запорожець кланявся товаришам, прощався з ними і заходив в обитель. В той час як товариші з веселощами поверталися додому, він знімав з себе одяг, віддавав монастирю решту грошей і одягав чернечу власницю, ступаючи в чернечу службу.

 

Запорозький гумор. Запорожці славилися як цікаві співрозмовники з специфічним гумористичним ставленням до світу та подій. Мова запорожців була образною та гострою, постійні насмішки та глузування надавали їй особливого колориту. Запорозький гумор проявлявся у приказках, піснях, легендах, але передусім – у прізвиськах, які вони давали членам товариства. Згідно звичаю, кожен, хто прийшов на Січ, мав отримати нове прізвисько (кличку) і нібито ставав новою людиною. Прізвиська мали буквальне значення і випливали з характеру, поведінки чи вчинків їх власника. З документальних свідчень ми знаємо багато прикладів появи таких прізвиськ. Козака, що спалив курінь, прозвали Палієм, що прогледів напад ворога – Присліпою, блідого і слабкого – Гнидою, згорбленого – Горбачем, куховара – Паливодою (розкладає вогонь під казаном з водою). Дуже багато насмішкуватих прізвиськ підкреслювали відсутність справжньої риси, наприклад, рослого запорожця називали Малютою, а шибеника – Святошою. Автор найбільш відомої оповіді про Січ Микита Корж отримав своє прізвисько за те, що одного разу спіткнувся і покотився згори кубарем (як корж). Величезна кількість сучасних прізвищ відображають гумористичні прізвиська запорозьких часів.