Запитання
1. Як розподілялися території Степового Подніпров’я між татарами та запорозькими козаками в останній чверті XVII ст.?
12. Якого характеру набули запорозько-татарські конфлікти під час Руїни?
3. Як здійснювалась боротьба проти татар і турків запорожцями в першій половині 1670-х років?
4. У зв’язку з чим відбувалося посилення російської присутності на Запорожжі?
5. Як Січ прийняла самозванця Симеона Олексійовича?
6. За яких обставин у наш край прибули переселенці з Правобережної України?
7. Як відбувався напад на Січ турецько-татарського війська у 1675 р.?
8. Якою була роль Запорожжя у відбитті чигиринських походів турецького війська?
9. Як завершилася турецька військова експедиція на Січ 1679 р.?
10. Що характеризує І. Сірка як найбільш знаменитого запорозького ватажка?
11.Якими були наслідки турецько-татарської агресії часів Руїни для нашого краю?
Розділ ііі. Наш край у часи Руїни та початку російської експансії.
Тема 10. Територія краю за часів гетьмана Мазепи.
Наш край у російсько-турецькій війні 1686-1700 рр. Бахчисарайська мирна угода між Росією та Туреччиною 1681 р., а потім і договір “довічного миру” між Росією та Польщею 1686 р. закріпили володарювання Росії запорозькими землями.
Водночас “вічний мир” дав змогу Росії та Україні виступити проти Османської імперії та Кримського ханства. Ще в 1675 р. російський уряд планував похід на Крим, причому на Самарі мала бути своєрідна тилова база армії для забезпечення її провіантом, водою та дровами. У 1687 р. цей план нарешті став реальністю і розпочалася підготовка до першого Кримського походу.
Битва з турками під Віднем 12 вересня 1683 р.
У зв’язку з цим основна діяльність низового козацтва всі ці роки була зосереджена на боротьбі з татарами і турками. Проти них вони ходили з польським королем Яном Собеським, брали участь у двох походах російсько-українських військ під керівництвом В.Голіцина (1687, 1689). Пізніше разом з гетьманом І.Мазепою і ратними людьми Б.Шереметьєва в червні 1695 р. вони ходили до фортеці Кизикермен на правому березі Дніпра.
Перший Кримський похід. Навесні 1687 р. 100-тисячна російська армія на чолі з фаворитом царівни Софії князем В. В. Голіциним та українська армія (50 тисяч, не рахуючи запорожців) під командуванням гетьмана Лівобережної України І. Самойловича вирушили до Криму.
Іван Самойлович
Разом із Самойловичем керівництво здійснювали 12 полковників, у тому числі два компанійські та один сердюцький, один обозний, один писар і два осавули. На початку червня 1687 р. війська Самойловича перейшли Орель і з’єдналися з армією В. В. Голіцина, а потім вирушили до Самари. Тут було збудовано 12 мостів, через які почало переправлятися українське військо, а пізніше й російське. Вози (по два в ряд) йшли цими мостами чотири доби. Перейшовши Самару, союзні війська зупинилися біля Гострої Могили біля річки Кільчені, яка майже пересохла від посушливої спеки, і викопали тут криниці з прекрасною водою. Звідси війська пішли на південь.
Коли вони форсували Конку (сучасна Запорізька область), прийшла звістка, що татари запалили степ. Далі довелося рухатися страшенними згарищами, все гостріше відчувався брак води і фуражу. У другій половині червня 1687 р. війська, не дійшовши до Перекопу 100 верст, мусили повернутися. На початку липня знову прийшлося переходити мостами через Самару. Коли українське військо вже стало на правому березі ріки, несподівано спалахнули мости і врятувати вдалося лише два з них. Російські війська почали будувати нові мости і вже тоді перейшли на правий берег Самари. Підпал мостів, як і взагалі невдача першого Кримського походу, були безпідставно звалені на Самойловича. Його було скинуто з гетьманства, а на цю посаду 25 липня 1687 р. на раді поблизу р.Коломак обрано Івана Мазепу.
Гетьман Іван Мазепа
Герб Івана Мазепи
Ослаблення Січі та будівництво нових російських фортець у краї. Зміцненню російських позицій у нашому краї сприяли військові дії проти Криму, що стимулювали постійне знаходження тут регулярних військ, а також дезорганізація у стані запорожців, значною мірою викликана відсутністю хорошого лідера. На Запорожжі після смерті І.Сірка протягом майже 20 років не було визначного ватажка. Цим скористалися і російський уряд, і Мазепа. Розпочався планомірний наступ влади на землі запорожців.
Під час підписання чергового російсько-українського договору (“Коломацьких статей”) Мазепа зобов’язався збудувати ряд фортець на запорозьких землях. У пункті 20 угоди встановлено, що ці фортеці мають бути вибудовані на лівому березі Дніпра навпроти Кодака, на ріках Самарі, Орілі та в гирлах рік Берестової та Орчика. Фортеці призначалися для захисту від татар, для контролю за діями запорожців і для організації військових походів - “аби залишити в них усі вантажі, припаси й ратних людей, і щоб надалі було ратям надійне пристанище, а неприятелеві пострах”, як сформулювала мету цього заходу царівна Софія Олексіївна.
Будівництво першої фортеці неподалік м.Самари розпочалося відразу ж, у липні 1687 р. Основні будівельні роботи за розпорядженням російської влади велися у 1688 р. і до серпня були закінчені. Їх виконували зігнані до Самари кілька тисяч українських робітників під прикриттям козаків. Російські війська у будівництві участі не брали, хоча влада прислала з Москви для керівництва будівництвом німецького інженера фон Залена. Вважалося, що фортеця будується під покровительством Богородиці, в ній була побудована Церква Пресвятої Богородиці, звідси і назва – Новобогородицька фортеця.
Другий Кримський похід. Після відступу російської армії запорожці напали на турецькі фортеці, але невдало. Однак ці напади викликали у відповідь напад татар. У січні 1688 р. велике татарське військо прийшло у наш край і три дні тримало в облозі січову фортецю, проте також безрезультатно.
Татари
Татарський хан
Запорожці звернулися за допомогою до Мазепи, але її не отримали. Невдоволені новим гетьманом, запорожці почали підбурювати до повстання жителів суміжних Миргородського та Лубенського полків. Лише початок нового етапу війни з Кримом спрямував енергію Запорожжя в іншу сторону.
Навесні 1689 р. розпочався другий Кримський похід. Російські та українські війська лівим берегом Дніпра попростували в запорозькі володіння і зібралися поблизу Самари, де до них приєдналися і запорожці. На Самарі було збудовано сім мостів, і російське військо під керівництвом В. В. Голіцина, українське військо під проводом Івана Мазепи та запорожці на чолі з кошовим Гусаком перейшли ними, рушивши далі на південь. Але і цей похід був невдалим. Взяти Перекоп не пощастило, і війська тим же шляхом, через Самару, повернулися назад.
Перекоп - укріплене місто, що відділяє материк від Кримського півострова
Після другого Кримського походу у червні – липні 1689 р. за наказом Голіцина в урочищі Сорок Байраків на р. Самарі було побудоване нове укріплене місто. Його назвали Новосергієвським (Новогеоргієвським) містечком, а козаки називали Вільним – за назвою Вільного броду, що знаходився неподалік (поблизу с.Вільне Новомосковського району). Місто було оточено валом з вежами, глибоким ровом з двома воротами. Периметр міста складав майже 400 сажнів, його постійний гарнізон досягав 500 чоловік. Стрільці і новопоселенці вирубували дерева в запорозьких лісах, забирали козацькі пасіки і робили інші шкоди запорожцям.
Наприкінці червня 1689 р. і російські війська, і гетьман покинули запорозькі землі. Проте всі військові і хлібні запаси були залишені в Новобогородицькій фортеці, і остання стає місцем постійного резерву російських військ у боротьбі з турками, татарами та запорозькими козаками. Щоправда, 1690 року страшна пошесть на території краю знищила практично все населення Новосергіїва і половину гарнізону Новобогородицької фортеці, остання до того ж сильно постраждала від пожежі. Напівзруйновану фортецю від татарського погрому вберегли полтавські козаки, послані Мазепою.
Запорозько-російські конфлікти. Російське фортечне будівництво викликало велике невдоволення серед запорожців. Кошовий отаман І.Гусак написав різкий протест гетьману Мазепі, який ледве не спричинив відправлення на Січ каральної експедиції. Бажаючи заспокоїти запорожців, російський уряд надіслав кошовому царську грамоту, в якій гарантувалися права і вольності козаків і розвіювалися сумніви стосовно можливих утисків населення Січі.
М. Самокиш. Запорожець
Однак реальність була зовсім іншою. Фортечне будівництво завдало значних збитків угіддям Самаро-Миколаївського запорозького монастиря. Ченці намагалися протестувати, нарікаючи на дії російської влади та звертаючись за допомогою до запорожців. Вернувшись з другого Кримського походу, командуючий російським військом В.В.Голіцин у червні 1689 р. вчинив справжній погром монастиря. Монастир оточили стрільці, блокувавши всі виходи, а потім пограбували його майно. Схоплених монахів випороли різками і піддали іншим тортурам, а потім вигнали з монастиря.
Вісті про розправу над ченцями викликали хвилювання серед запорожців. Кошовий отаман І.Гусак намагався заступитися за монастир, проте Голіцин не звернув на його протести ніякої уваги.
В умовах загострення стосунків з росіянами запорожці вступили у переговори з кримським ханом і досягли з ним сепаратної мирної угоди, забезпечивши собі втрачені за міжнародними домовленостями Росії володіння аж до лиманів. У відповідь Мазепа розпочав продовольчу блокаду краю, заборонивши підвіз туди борошна. Російська влада припинила виплату запорожцям жалування. Кошовий Гусак спорядив депутацію до польського короля з проханням забрати Запорожжя під польську протекцію, проте безрезультатно. Єдиним результатом зносин з поляками стало відправлення загону запорожців на Правобережну Україну для її захисту від татар, що припинило запорозько-татарське перемир’я і дещо розрядило конфліктну ситуацію.
Повстання Петрика. Запорозька Січ і надалі посідала особливе місце в житті українського народу. Кількість втікачів, що шукали свободи на Запорожжі, весь час зростала. На початку 1692 року разом з козаками на Січ утік військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик). Він виявився непоганим організатором і зміг використати невдоволення запорожців наступом Росії на козацькі права та вольності для організації антиросійського повстання. Підтриманий частиною запорожців та татарами, Петрик добився певних військових успіхів, захопивши ряд приорільських міст. Проте зрештою його протатарська орієнтація позбавила Петрика підтримки козаків, і війська Мазепи відновили контроль над Запорожжям.
Азовські походи та наш край. Російсько-турецька війна продовжувалася, приносячи значні бідування нашому краю. На початку 1695 р. орда рушила у Придніпров’я і прорвалася до Самари, Орілі та Кільчені, пограбувала тамтешні місця.
Але того ж року було взято переконливий реванш, оскільки розпочалися Азовсько-дніпровські походи. Навесні 1695 р. російський цар Петро І вирушив у похід до Азова. У травні війська Мазепи дійшли до Мишуриного Рога і невдовзі об’єдналися з російською армією біля Переволочної. Далі об’єднана армія звичним шляхом рушила на південь. Дніпром її супроводжувала запорозька флотилія. Захопивши ряд турецьких фортець, війська повернулися до Мишуриного Рогу і Переволочної.
Хоч похід Петра І на Азов 1695 р. був невдалим, українські війська І. Мазепи з допомогою військ Б. П. Шереметьєва взяли у пониззі Дніпра чотири турецько-татарські фортеці: Тавань, Кизикермен, Асланкермен, Шагінкермен (на території сучасної Херсонської області). Фортеці були передані запорожцям, вони ж отримали значну кількість трофеїв і полонених, яких відвезли на Січ.
Віддячуючи росіянам за похід, на початку 1696 р. величезна кількість татар вторглася на територію нашого краю і зруйнувала ряд приорільських міст - Китайгород, Кишеньку, Келеберду. Спаливши Нехворощанський монастир на лівому березі Орілі, татари відійшли у Крим. Після цього при Новобогородицькій фортеці було створено прикордонний резервний корпус добірної кінноти, який для попередження раптовості нападів турків і татар тримав свої роз’їзди аж до Кизикермена. Козацькі полки несли також сторожову службу у верхів’ях Самари, щоб перешкодити можливому підходу татар на допомогу гарнізону Азова, а також відбивали наскоки ординців на Посамар’я.
Гравюра на честь взяття Азова
У 1696 р. російсько-українські війська взяли Азов. На дніпровському театрі воєнних дій вони обмежувалися обороною та діями запорозького флоту на Дніпрі та Чорному морі. Проте морські походи запорожців 1696 р. були переважно невдалими – кошовий Чалий загинув, а кошовий Мороз мусив затопити чайки і суходолом пробиратися до Січі
Нові кримські походи. У 1697 р. російсько-українські війська князя Ю. О. Долгорукого та гетьмана І. Мазепи рушили у новий кримський похід. Наприкінці червня Мазепа з військами та обозами став навпроти Кодака. Біля Нового Кодака війська форсували Дніпро, а потім стали проводити морські кораблі через пороги, що було дуже важко зробити через спад рівня води. Значна частина цих кораблів будувалася в нашому краї з 1695 р. у Новобогородицькій фортеці з ініціативи Мазепи.
Запорожці споряджаються в морський похід
Операція затяглася на два тижні й супроводжувалася втратами човнів – розбилося 17 великих морських байдаків та 53 невеликих судна. На лівому березі напроти Кодака з’явилися кримські й білгородські татари, котрі полонили деяких козаків, що працювали на виготовленні селітри, захопили кілька табунів коней. Та все-таки головні сили війська подолали пороги, а 16 липня сам Мазепа переправився на правий берег Дніпра біля Кодака. Гетьман залишив у Кодаку гадяцького полковника Михайла Борухевича, а сам рушив на Тавань. 22 липня Мазепа зупинився табором біля Чортомлицької Січі, де його урочисто вітали запорожці.
Лубенський полковник Леонтій Свічка
В степу на українсько-російське військо з лівого берега Дніпра напали кримські татари, з правого – білгородські татари, а по Дніпру піднімалися турки.
У турецькому таборі. Гравюра XVII ст.
Турецький воїн
Мазепа та Долгорукий поспіхом відступили. Наприкінці серпня армія досягла Томаківки, де передала свої судна запорожцям. Певний час Мазепа стояв табором біля Грушівки, а потім разом з Долгоруким попрямував до Кодаку і Орілі. Єдиним наслідком походу було те, що татари не наважилися напасти на українські землі.
Залишений на Тавані невеликий гарнізон козаків та запорожців тим часом ледве стримував натиск ворога. Щоб відбитися від татар, що облягли Тавань, кошовий Яковенко визвав з Січі всіх військових. Татари змушені були відійти від укріплень.
1698 року Петро І послав 40 кораблів з припасами до Січі й Тавані, але через низьку воду вони були змушені стати біля Кодака. Російсько-українська армія знову через наші землі рушила в похід на Крим, проте дійшла лише до Перекопу і повернула назад, залишивши фортеці в пониззі Дніпра обороняти запорожцям. За угодою 1699 р. ці фортеці були повернені Туреччині. Шлях до моря і для Росії, і для запорожців знову виявився відрізаним.
Практичним наслідком вказаних походів було подальше закріплення Росії на запорозьких землях. Біля самої Запорозької Січі, навпроти Микитиного Рогу, в урочищі біля Кам’яного Затону, у 1701 р. була побудована нова російська фортеця. Це вже було прямо проти Чортомлицької Січі на лівому березі Дніпра. Одночасно на присамарські козацькі землі після будівництва там російських фортець хлинула маса прийшлого люду. Запорожці поступово втрачали там свої землі. Втратили вони і перевіз у Кодаку – там поставили російський гарнізон. Гетьман Мазепа заявив, що запорожці взагалі ніяких прав на землі біля Самари не мають.
Додаткові матеріали.
Татарсько-запорозькі стосунки в умовах російської експансії. Походи російської армії на Крим порушили рівновагу та співвідношення сил у регіоні. Кримсько-татарські та турецькі війська посилювалися для опору Росії і тепер значно переважали сили запорожців, які змушені були їм протистояти один на один після відходу російських військ. Це зумовило прагнення Січі підтримувати мир з татарами у період відсутності бойових дій. Таке прагнення знаходило відгук у кримського хана, який не залишав надії використати запорожців проти Росії.
Відразу після провалу другого Кримського походу влітку 1689 р. на Січ прибув посланець кримського хана з пропозицією відновити мир, обіцяючи забезпечення запорожцям безпечного промислу від Самари і до Чорного моря. Запорожці ці умови на загальній раді прийняли, обіцяючи в свою чергу не заважати татарам чинити напад на „українні” міста російського царя. Мир було закріплено взаємними делегаціями запорожців у Бахчисарай і татар – на Січ. У відповідь Мазепа вчинив економічну блокаду Запорожжя і затримав царське жалування.
Опинившись у великій скруті, запорожці на загальній раді прийняли рішення віддатися під протекцію польського короля. 5 листопада 1689 р. до Яна Собеського була відправлена велика депутація з проханням прийняти Запорожжя під свою оборону і покровительство. Польський король депутацію прийняв і обдарував подарунками, проте порушувати миру з Росією не захотів і лише запропонував запорожцям поступати до нього на військову службу.
Після цього на початку 1690 р. запорожці розпочали переговори з кримським ханом і знайшли там повне співчуття. Вже навесні татари та запорожці допомагали один одному: запорожці попередили татар про похід українських полків на Кизикермен, а татари послали військо в Чорний ліс для допомоги запорожцям проти компанійців. Запорожці не заважали татарам нападати на Новобогородицьку фортецю та самарсько-орельські містечка, і Мазепа ізолював Запорожжя та татар військами вздовж Дніпра.
Татарські спустошення в умовах миру з запорожцями примусили Мазепу виконати умови запорожців щодо виплати дворічного жалування та надсилання на Січ різноманітних припасів, після чого запорожці мирний договір з татарами восени 1690 р. розірвали.
Однак ненадовго. Під час повстання Петрика 1692 р. у Кам’яному Затоні знову було підписане перемир’я між запорожцями та татарами, і багато запорожців взяло участь у поході татар та Петрика проти російських військ і Мазепи. Поразка Петрика та прихід на Запорожжя українсько-російських військ примусили запорожців відмовитися від миру. Проте в умовах відсутності великої війни і заборони російського царя здійснювати походи на Крим запорожці не могли знаходитися з татарами у ворожих стосунках. Навесні 1693 р. кримський хан прислав на Січ посланця з пропозицією відновити мир, і запорожці на це погодилися. Протягом цілого літа серед запорожців не вщухали суперечки щодо подальших дій, але зрештою перемогли прихильники миру з татарами, промосковського кошового Гусака було скинуто і обрано протатарського - С.Рубана. Запорожці готувалися, на випадок відсутності успіху московських військ, разом з татарами „бити москалів”.
Перемир’я продовжувалося і в 1694 р, час від часу перемежуючись запорозько-татарськими сутичками. Обіцянка Петра І розпочати велику війну з Кримом сприяла переорієнтації запорожців, які влітку 1694 р. обрали кошовим противника татар І.Шарпила і здійснили кілька антитатарських вилазок. Проте війни не було, і вже восени 1694 р. запорожці знову замирилися з кримським ханом. Лише з початком Азовських походів 1695 р. Петра І і постійних військових дій у краї запорожці припинили свої постійні „замирення” з татарами.
Новобогородицька фортеця. Новобогородицька фортеця була досить серйозною фортифікаційною спорудою. Вона була захищена земляним валом близько 900 сажнів по периметру, у висоту до 2 сажнів. На валу було вибудовано дерев’яний частокол. У самому валу розміщувалося п’ять бастіонів з гарматами та троє воріт. Новобогородицька фортеця була використана за призначенням вже під час проведевпня другого Кримського походу у 1689 р. З того часу там розміщувався російський гарнізон (до 4000 чоловік), продовольчі та військові припаси і московські воєводи зі штатом службовців. Поблизу фортеці виросло велике ремісничо-торгове поселення, в основному з українського населення. Фортеця виконувала роль російського форпосту на Запорожжі аж до свого руйнування у 1711 р. Рештки її знаходяться нині на території Дніпропетровська (житловий масив Північний).
Заворушення козаків у краї 1687 р. Після зняття Самойловича реальну загрозу новому гетьману і росіянам становив його старший син - чернігівський полковник Григорій Самойлович, який стояв зі своїм полком поблизу Микитиного Рогу (сучасного Нікополя). Голіцин послав гінців з листом до командуючого ар’єргардом російської армії Л.Неплюєва, щоб той негайно арештував Г.Самойловича. Однак здійснити цього не вдалося – Г.Самойлович уже підняв повстання і рушив зі своїм полком на Кодак. Неподалік фортеці на берегах р.Сури повстанці з’єдналися з головним козацьким військом. Молодий Самойлович планував засісти у Кодаку і звідти підняти загальноукраїнське повстання. Однак звістка про падіння Самойловича й обрання новим гетьманом І.Мазепи викликала розкол і серед козаків, і серед старшини. Одні, в тому числі миргородський полковник, Данило Апостол, полковник компанійців (кінних найманих козаків) Ілля Новицький, стали на бік Мазепи, інші ж — Леонтій Полуботок, Ф.Сулима, полковники сердюків (піших найманих козаків) Гарасим Василенко, Степан Єзерський, прилуцький полковник Лазар Горленко — підтримали повстанців. Почалися міжусобні сутички, внаслідок яких були забиті Л.Горленко та суддя Прилуцького полку. У критичний момент до табору підійшов російський воєвода Неплюєв зі своїм військом, і перевага противників Самойловича стала очевидною. На початку серпня на берегах Сури козаки після бурхливої ради видали Неплюєву Г.Самойловича, Л.Полуботка, Ф.Сулиму та ще 59 менш значних осіб. Г.Самойлович був відправлений під посиленим караулом до Севська, де після суду йому відрубали голову.
Гетьманство Петрика. Повстання Петрика було не просто виявом невдоволення, а спробою захисту козацьких порядків в Україні та на Запорожжі. Прибувши на Січ, Петрик почав закликати запорожців до негайного виступу проти російського уряду. Про себе Петрик висловився так: “Я стою за посполитий народ, за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький звільнив народ з неволі лядської, а я хочу звільнити його від нової неволі — москалів”.
Запорозька старшина в цілому прихильно поставилася до Петрика і відмовилася видати його на вимогу Мазепи, проте від відкритого повстання ухилялася. Тоді за прикладом Б. Хмельницького Петрик вирішив заручитись підтримкою татар. З цією метою він у супроводі 60 козаків вирушив навесні 1692 року до хана, де й підписав союзну угоду.
На початку липня із загоном татар у кількості 20 тисяч осіб на чолі з калгою-султаном проголошений кримським ханом гетьманом України Петрик пройшов східним берегом Дніпра і зупинився у Кам’яному Затоні навпроти Січі. На переговори з ним приїхав кошовий Гусак, проте на пропозицію виступити проти Москви не пристав.
Однак антиросійська агітація Петрика, підкріплена роздачею запорожцям рушниць і коней, забезпечила йому масову підтримку. На військова раді, скликаній Гусаком, прийняли рішення послати з Петриком на Гетьманщину всіх “охочих” козаків. Військо повстанців, яке почало збиратися поблизу Січі, обрало Петрика своїм гетьманом. Полковниками було обрано Василя Бузького, Кіндрата Сисоя та інших. Програма повстанців відображена у багатьох універсалах Петрика, які розповсюджувались на Гетьманщині. Універсали закликали пригноблений народ визволитись від “тиранства Москви і немилостивих наших панів і скрізь встановити козацькі порядки”. Заклики повстанців знайшли гарячий відгук у населення Лівобережжя. Проти російської влади повстали жителі орельських слобід і містечок. Повстання стало поширюватись по всьому правому березі Ворскли. Петрик перейшов через Самару і обложив Новобогородицьку фортецю.
Після невдалого нічного штурму повстанське військо рушило до Орілі. Китайгород та Царичанка зустріли повстанців хлібом-сіллю, проте місцеве населення, у більшості виснажені бідуваннями переселенці з Правобережжя, приєднатися до війська не поспішало. Петрик рушив далі до Маячки, але там вже стояли полки Мазепи, а з пониззя їм на допомогу йшли відправлені раніше на боротьбу з татарами війська полковника Новицького. Татари відразу повернули назад і відступили за Самару, вслід за ними відійшов і Петрик. Невдача привела до того, що Петрика покинули і запорожці, і він практично без війська разом з татарами попрямував до Криму.
На початку 1693 р. Петрик з ордою в 40 тисяч татар на чолі з нуреддін-султаном знову підійшов з Криму до Січі. Його поява викликала ще більше збурення серед запорожців, яке на цей раз переросло у військове зіткнення між прихильниками та противниками Петрика і привело до чималих жертв. Проте противники Петрика перемогли і на цей раз, тому до нього приєдналося лише кілька сотень найпалкіших прихильників.
Повстанське військо через Переволочну попрямувало до Полтави, але з наближенням полків Мазепи татари знову повернули назад, захоплюючи невільників. Це зовсім налаштувало проти Петрика запорожців. Петрик ще не раз брав участь у походах татар в Україну, хоча без особливих результатів. Ще у 1694 р. його прихід викликав заворушення на Січі, але потім там перемогла стійка антитатарська орієнтація.
Відновлення морських походів запорожців. Підготовка Росії до війни з Кримським ханством дозволила запорожцям відновити морські походи проти Криму та Туреччини, забуті з часів Івана Сірка. Ініціатором цього став Мазепа, який 1696 р. запропонував Петрові І побудувати флот і посадити на нього 2 тисячі запорожців, які будуть захищати пониззя Дніпра і не допускатимуть турецькі кораблі до Азова. Проте інспекція показала, що кораблів у запорожців практично немає. На власних 10 суднах кошовий І.Гусак спорядив у море тільки 500 запорожців на чолі з отаманом Я.Чалим, на побудову ж ще 40 морських суден він вимагав у Мазепи грошей. Однак гетьман їх не дав, наказуючи запорожцям будувати кораблі самим. Від Петра І також прийшов наказ запорожцям іти на Чорне море, не підкріплений матеріальною допомогою.
Флот Чалого тим часом здійснив кілька нападів на турецькі кораблі. Козаки абордажем захопили 17 суден з військовими та продовольчими припасами, що прямували до Очакова, і зі здобиччю та полоном повернулися на Січ. Військова удача захопила запорожців, і у червні на щойно зроблених чайках вже 1740 козаків під проводом кошового Я.Мороза і отамана Я.Чалого попрямували у Чорне море. Флотилія Мороза почала діяти на морських комунікаціях, а Чалий з частиною чайок рушив до Козлова (Євпаторії). Висадившись на берег, козаки розгромили навколишні татарські поселення і повернули у Дніпровський лиман. Проте неподалік від Очакова на них напав турецький флот. Запорожці пристали до Козацького острова, окопалися на ньому і два дні відбивали атаки турків, потім спробували на човнах прорватися Дніпром угору. Оточені ворогом, вони знову висадилися на лівий берег Дніпра і окопалися в лісі, де ще протягом одного дня відбивали атаки яничар та татар. 27 серпня вони здалися. Чалого вбили під час капітуляції, а 340 запорожців відправили до Очакова для обміну на полонених татар.
Доля запорожців Мороза була щасливішою. Вони потопили три турецькі судна і повернули в гирло Дніпра. Проте тут їх чекали турецькі війська, а на березі – орда кримських татар. Після бою стало зрозуміло, що прорватися Дніпром не вдасться. Тоді запорожці потопили всі 40 чайок, а самі берегом через Тавань добралися до Січі.
Татарський промисел на запорозьких землях. Татари не лише проходили запорозькими землями, а й здійснювали тут промисел, подібний до того, що і в інших землях України. Найбільші втрати запорожці несли під час крупномасштабних нападів орд під проводом кримського хана чи його воєнначальників. Таким був напад 1696 р., коли величезна орда прийшла у Приорілля, а потім – на Полтавщину та Миргородщину. Усі придніпровські поселення, навіть невеликі, були знищені, а „жителів, де наганяли, рубали впень”. Тоді ж було спалено і знаменитий Нехворощанський монастир.
Під час нападу запорозькі землі виявилися беззахисними перед ворогом. Мазепа вислав проти татар військо (три полки), але воно зайняло вичікувальну позицію з огляду на чисельність ворога. Запорозький загін (600-700 козаків) зчепився з татарами у полі поблизу Говтви і весь поліг у рукопашному бою.
Проте великі втрати несло Запорожжя і під час набігів невеликих, так званих безбашних (тобто без начальника) татарських загонів. Запорозькі промисли і зимівники були зовсім близько від татарських кочовищ і тому постійно страждали від нападів. Того ж 1696 р. 500 татар наскочили на самарські містечка і полонили багато мешканців, а інший татарський загін розгромив риболовні артілі нижче Січі. Татарські вилазки, як і запорозькі, здійснювалися і в умовах миру і захоплювали навіть тилові запорозькі землі. У 1693 р. біля Переволочної, на північному кордоні запорозьких володінь, при повній бездіяльності кошового отамана Федька довго здійснювала грабунки безбашна орда. Розгромили її козаки Сергієвського куреня з власної ініціативи. Того ж року гетьманського посланця Я.Книша разом з купецьким караваном полонив татарський чамбул (невеликий загін) біля р.Омельник – на кордоні сучасних Дніпропетровської та Кіровоградської областей. Виручила полонених знову ж таки ініціатива запорозького загону під керівництвом М.Зацного, а не організовані дії січового начальства.
Виловлювання швидких татарських загонів у степу було дуже складною справою. Гетьман І.Мазепа у 1694 р. навіть спробував ловити їх „на живця”. На південно-східні кордони Запорожжя було направлено Полтавський, Гадяцький, Кожухівський полки для нападів на татарські чамбули. Попереду полків були випущені рибні та соляні промисловці, а самі полки причаїлися у зарослях біля берегів річок, в чому їм допомагали запорожці. Зібралося 10 тисяч промисловців, які попереду війська попрямували до Орелі, Самари та Вовчої. Проте з наближенням до татарських кордонів сміливість їх покинула. За словами І.Мазепи, „непостійна й зухвала чернь, не шануючи ні імені царів, не розуміючи і своєї власної користі”, натовпами повернула назад. Козацькі полки стали табором біля Орілі, не знаючи, що далі робити. За наказом Мазепи вони попрямували об’їжджати польові дороги на Запорожжі і виловлювати там татар, проте без особливого успіху.
Татарські напади суттєво послабилися лише після підписання миру Росії з Туреччиною 1700 р. в Константинополі. Константинопольський договір вперше передбачив розмежування володінь і де-юре ліквідовував правові претензії Кримського ханства на придніпровські степи. Припинилися постійні, ніким не регульовані татарські грабіжницькі набіги, які не давали можливості для нормального заселення південноукраїнських степів. З цього часу татарські набіги вже здійснювалися лише під час російсько-турецьких війн. Між татарами та запорожцями зміцнювалися торгово-господарські стосунки, особливо з освоєння соляних озер.
Мазепа поблизу Запорожжя. Мазепа запорожців не любив, і тому у нашому краї бував лише під час військових походів. Чи не найдовше перебування гетьмана поблизу Січі пов’язане з завоюванням турецьких фортець у пониззі Дніпра. Під час другого Азовського походу 1697 р. російсько-українські війська спробували закріпитися в турецьких фортецях на Тавані, проте під загрозою нападу великих сил татар відійшли вгору Дніпром. У фортеці на Тавані Мазепа залишив 6000 війська, в тому числі 1000 запорожців на чолі з кошовим Г.Яковенком.
Наприкінці серпня 1697 р. Мазепа з російським князем Долгоруким піднявся до Чортомлицької Січі, а 26 серпня приїхав на о.Томаківку. На острові гетьмана чекав з обозом лубенський полковник Л.Свічка, куди він незадовго до того прийшов від Вільного порога. Біля о.Томаківки Мазепа наказав своїм військам висадитися на суходіл, а кораблі передати запорожцям. Сам гетьман, користуючись близькістю Січі, почав улагоджувати конфлікт, пов’язаний з відходом до Польщі кількох сотень запорожців в розпал військових дій проти татар. Його посланці привезли на Січ подарунки старшині та тисячу червінців для всього Війська, чим конфлікт і був залагоджений.
Від о.Томаківки Мазепа піднявся до Грушівки, де й став табором. Звідси він послав до Тавані підкріплення в 1000 козаків і листа з проханням будь-якою ціною утримувати Таваньську фортецю. Проте на той час запорожці вже покинули Тавань і разом зі своїм кошовим прибули на Січ. Тут кошового зняли за те, що «не вмів чинити біля неприятеля промислу й до тієї справи був неохочий і боязкий». До нового гетьмана на Січ прибуло підкріплення Мазепи і разом з запорожцями вирушило до Тавані. Звістку про це Мазепа отримав уже поблизу Кодака, звідки 4 вересня 1697 р. написав і відповідного листа царю.
Здійснивши ще одну зупинку біля Орілі, Мазепа і звідти надіслав до Тавані більше 1000 чоловік підкріплення. Пізніше туди ж через Січ попрямувало ще 4000 чоловік. Бої за Тавань тривали до 10 жовтня з великою запеклістю, проте татарам фортеці так і не вдалося захопити.
Господарський розвиток краю. Останні десятиріччя XVII ст. в історії нашого краю мають дві характерні ознаки. З одного боку, Запорозька Січ, як і раніше, була місцем, де збиралися втікачі та вільні захожі люди, особливо з окупованої шляхетською Польщею та Османською імперією Правобережної України. З другого боку, Запорожжя по суті лише формально належало Росії. Тут, на відміну від Гетьманщини, не було кріпацтва.
Все це спричиняє до більш інтенсивного заселення і господарського освоєння краю, особливо лівого берега Дніпра та його притоків Самари і Орілі. В межах Запорозьких Вольностей по берегах рік і річечок з’явилися нові козацькі слободи і займища, жителі яких, підпорядковуючись січовій владі, займалися господарською діяльністю. Основними галузями господарства запорожців залишалися давні уходницькі промисли - рибалка, полювання, бортництво (бджільництво), а також розведення коней і, зрештою, військова здобич.
За порогами степ був залюднений мало. Основним типом поселення були зимівники-хутори. Проте, за непевністю часу, зимівники не складалися з капітальних будівель, а робилися з паль, вбитих в землю двома рядками, обплетених дикою лозою і обмазаних глиною, крилися очеретом поверх звичайних дерев’яних крокв, виготовлених без жодного залізного цвяха. Такі будівлі, запозичені у кочовиків, можна було швидко побудувати чи розібрати та перенести до іншого місця, і вони найбільше відповідала потребам здійснення промислів, але не осілого землеробського життя.
За підрахунками дослідників, навіть наприкінці XVII ст. питома вага ріллі на степових угіддях у нашому краї не перевищувала 2%, в той час як близько 90% становили трав’янисті неорані степи. Запорожжя і в цей час настійно потребувало підвозу хліба. Купці хліб на Запорожжя звичайно везли по Орілі та Самарі, а не через Гетьманщину, щоб уникнути митних поборів. Хлібне жалування, поруч з грошовим, було звичайною платою московських царів Війську Запорозькому за службу.