Запитання

1.     Яку територію займала Нова Січ?

2.     Що собою представляв центр Нової Січі? Де він був розміщений?

3.     Яким був територіально-адміністративний поділ Нової Січі?

4.     Що собою представляли паланки?

5.     Які паланки Нової Січі були найбільш розвиненими? Де вони знаходились?

6.     Якими були запорозько-татарські стосунки часів Нової Січі?

7.     Чим пояснювалась та в чому проявлялася соціальна напруга на Новій Січі?

8.     Що собою представляли військові сили Нової Січі?

9.     У чому проявилася втрата автономії запорожцями за часів Нової Січі?

10. Яким чином російська влада намагалась ізолювати Запорожжя від решти українських земель?

11. У чому полягав конфлікт навколо Самари? Як він вирішувався?

12. Чому Січ продовжувала притягувати втікачів з України?

Розділ V. Наш край у часи Нової Січі.

Тема 15. Соціально-економічний розвиток краю в часи Нової Січі.

Населення краю. Період Нової Січі (1734 - 1775 рр.) займає важливе місце в історії нашого краю. Тут помітно пожвавлюється економічне життя, збільшується кількість населення, виникає багато сіл, слобід, козацьких хуторів (зимівників). Якщо у 1734 р. присягу склали 7268 козаків, які повернулися з Олешок, то в 1760-х роках населення Запорожжя налічувало за 100 тисяч чоловік. Тут масово, крім козаків, з’являється нова категорія населення - посполиті люди, адміністративно підпорядковані козацькій владі.

Ж.П. Норблен. Типи запорожців

Найбільш заселеною була північна частина Запорозьких Вольностей, що пояснюється двома головними факторами: притоком утікачів з українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих і козаків, а також віддаленістю їх від небезпечного південного кордону. Не випадково, саме тут у 50-60-х рр. XVIII ст. виникають нові паланки - Орельська й Протовчанська.

Про склад населення краю дає уявлення опис Самари 1744 р. На той час там знаходилося 439 дворів, 449 хат, 470 сімей. Власне запорозькі козаки — як правило, одружені — були в меншості (47 дворів і 4 двори запорожців-підсусідків, тобто бідніших козаків), 120 дворів належало козакам-гетьманцям, котрі переселилися з Лівобережної України, вісім—їхнім підсусідкам. У 56 дворах жили вихідці з Правобережної України, яка тоді перебувала під владою Польщі. 187 дворів належало селянам-втікачам з Лівобережної України, а ще 17—їхнім підсусідкам.

Козак-підпомічник

Поселення краю їх жителі. Козацькі поселення називалися по-різному. Найменшими були бурдюги (землянки або печери у глинищі з одного боку пагорба).

Козацька землянка в районі нинішньої Лоцкам'янки

Невеликі хутори козацької бідноти називалися “кугами”. Зимівником називалися запорозькі хутори, що складалися з двох-трьох хат для людей і різних господарських будівель – комор, клунь, стаєнь, хлівів, курників, льохів, бджоляників, часом були млин, кузня тощо. Зимівники будувалися кількома господарями, кожен з яких мав по три-шість, а то й десять наймитів (молодиків). Пізніше кількість наймитів обчислювалася десятками. В зимівниках проживало від кількох до кількох десятків козаків і селян. Отже, великий зимівник у XVIII ст. являв собою фактично село, хоча такий статус він діставав тоді, коли будувалася церква. В останній період існування запорозького козацтва Великий Луг вкривала ціла мережа поселень. За підрахунками вчених, кількість зимівників у цьому районі перевищувала дві тисячі, а всього на запорозьких землях було до 7600 зимівників, з них 4 тис. великих. За неповними даними на землях Самарської паланки було до 1700 зимівників, Протовчанської — 1100, Кодацької - до 840. На жаль, немає даних про кількість зимівників Орельської паланки.

Зимівник на Запорожжі. Гравюра Грачова

Землі на Запорожжі вважалися загальновійськовою, тобто громадською, власністю. Землі паланок були власністю всього Коша; вони розподілялись між куренями кожного року на січовій раді. Здійснювалось це з допомогою жеребкування, що називалось "тягти ляси". Після цього решта землі віддавалась старшині, духовенству, поселянам і навіть чабанам із татар і молдаван. Козаки займали вільні ділянки і отримували “білет” від Коша на право користування землею, набуваючи таким способом права володіння нею. Свої зимівники вони могли продавати, давати в заставу, дарувати тощо.

На одержаних землях козаки могли засновувати зимівники, які із-за такої системи землекористування часто, мабуть, мали більш-менш тимчасовий характер. Лише в останній період існування Січі, починаючи з 60-х років ХVIIІ ст., старшина заводила собі постійні зимівники, де було вже досить міцне сільське господарство.

Початок багатьом населеним пунктам Дніпропетровщини поклали зимівники заможних козаків. Наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий з 1737 р., перетворився в село Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була і нинішня Сухачівка, заснована у 1770 р. козаком Сухачем. Таромське, старовинне козацьке займище, відоме ще з 1704 р. Осадчим Петриківки (Петрівки) був останній кошовий отаман Петро Калнишевський, села Ковпаківка, Опанасівка ведуть свій початок від запорозького полковника Опанаса Колпака і т. д. У 1740 р. виникла Томаківка, у 1750 - Кам’янське (нині - Дніпродзержинськ) та інші слободи. За відомістю 1756 р., в містечку Новий Кодак, яке було адміністративним центром Кодацької паланки, проживало 304 козаки, в інших слободах і селах на правому березі Дніпра: в Романковому - 187, в Кам’янському - 115, в Тритузному - 13, в Карнаухівці - 50, в Таромському - 66, в Старому Кодаку - 27 козаків. Великою слободою була Кам’янка (Лоцманська).

В. Штернберг. Вулиця на селі

Хата XVIII ст. з с. Капулівка

Багато козацьких поселень були військовими укріпленнями. Так, на старовинному плані зображено 13 фортець від Мишуриного Рогу до обох Кодаків: Діївка, Сухачівка, Таромське, Карнаухівка, Тритузне, Кам’янське, Романкове, Герасимівка, Пушкарівка, Домоткань.

Великі населені пункти називалися слободами. Слобід тоді на Запорожжі налічувалось кілька десятків. Найбільшими були: слобода в районі Кам’яного Урочища, в районі с.Шолохове, Аджамська слобода поблизу р.Білозерки, слобода поблизу Капулівки (Стара Січ), містечко Микитине, поселення-слобода Кам’яний Затон, де був базар та 10 кузень (спалене у 1754 р. російською владою).

Там мешкали найчастіше жонаті козаки і посполиті. Посполиті сплачували на користь Запорозького Війська певний податок. Розмір його визначався Кошем на всю слободу, а розподіл належав самій громаді. Старшина намагалася захистити найбіднішу частину посполитих від недозволених надмірних поборів, піклуючись про те, аби на Запорожжі не було того насильства, яке панувало тоді у покріпаченій Україні.

Селянин-орач XVIII ст.

Крім грошових податків, посполиті відбували на користь Війська різні повинності: ремонтували шляхи і греблі, давали притулок і утримання кошовій старшині, коли вона проїздила слободами, а також окремим козацьким командам; їх зобов’язували також лагодити курені, постачати для Війська сіно тощо.

Були на Запорожжі і монастирські селяни: п’ятдесят родин в Самарському Миколаївському монастирі і стільки ж у Нехворощанському. Вони відбували різні повинності, працюючи на монастирську братію.

Соціально-економічні відносини в краї. Майнове розшарування серед січового товариства було в цей час уже дуже значне і не лише по зимівниках, а й в самому Коші. Досить сказати, наприклад, що із коштів, які надходили на Січ від царського уряду, кошовий отаман одержував 70 крб., суддя — 60, а на весь курінь видавалось всього 140 крб. Проте всі козаки користувалися рівними правами.

Всі залежні селяни – підсусідки, наймити, та й навіть монастирські селяни - були вільними. Вони мали право переходити як в посполиті, так і в козаки. Запорожжя було тим куточком нашої землі, куди так і не дотягнулося кріпацтво. Це, безсумнівно, сприяло господарському розвиткові краю, формуванню в ньому нових ринкових відносин. Запорожжя, оточене з усіх сторін феодальними країнами, становило вільний острів, де панували передові форми соціально-економічних відносин. І тому в міру просування Російської імперії на південь дві різні соціальні системи неминуче повинні були зіткнутись.

Новий характер господарства. У середині XVIII ст. принципово змінюється характер господарства на запорозьких землях. Якщо на початку історії Запорозької Січі господарство мало переважно характер промислу (полювання, рибальство, морські походи за здобиччю тощо), то згодом провідне місце займає скотарство, а в період Нової Січі все більшої ваги набуває землеробство. Само Запорожжя почало колонізуватися, різко збільшувалося населення, слободи поступово йшли на зміну зимівникам. Старшинські хутірські господарства все сильніше втягуються у внутрішній і зовнішній ринок, торгуючи продуктами, пов’язаними зі скотарством, а також продуктами різних промислів (в’яленою рибою, сіллю).

Рибалки з сітями

Документи свідчать, що чумацький промисел, посередницька торгівля були прибутковими статтями запорозької скарбниці, як і доходи від утримання перевозів через Дніпро.

Запорожці на зимівниках тримали велику рогату худобу, коней і овець, мали пасіки і інше господарство, розводили сади і городи, робили запаси сіна для худоби і засівали поля зерновими культурами, добували в річках рибу, а в степу – хутрового звіра. Великі зимівники були складними господарствами.

Одним із найбільш заможних серед старшин був кошовий отаман П.Калнишевський. Його зимівник на р.Кам’янці складався із численних будов — було три хати, дві клуні, дві стайні, пташник, майстерні, кузня, вітряк, два льохи тощо. Тут постійно працювало тридцять робітників. Вони обробляли поля і доглядали худобу. Про її кількість свідчить опис 1775 р.: 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець та кіз, 106 свиней, 5 віслюків. У зимівниках війського писаря І. Глоби було описано 336 коней, 889 голів іншої худоби, 12 463 овець і кіз, 86 свиней. Великі масштаби мало господарство і інших заможних козаків.

Формування ринкових відносин у краї. У середині XVIII століття центральні райони країни збільшували попит на продукцію запорозького сільського господарства. У зв’язку з цим в часи Нової Січі значна частина цієї продукції йшла на ринок. Власники зимівників у великій кількості продавали коней, худобу, вовну, шкури, масло і олію, хліб, рибу, сіль тощо. Козацька старшина втягувалася у торгово-ринкові відносини. З документів видно, що 1763 року, наприклад, кошовий отаман П. Калнишевський продав чигиринському купцеві В. Новицькому табун коней у 100 голів по 9 карбованців за голову, а 1765 року тому ж Новицькому — табун коней і череду худоби на 1500 карбованців.

Запорозькі коні і худоба були відомі далеко за кордоном. Запорозькими кіньми “ремонтувалась” навіть пруська кавалерія. У 1774 р. Калнишевський продав до Італії близько 12000 коней. На Січі часто бували закордонні купці, а кримські купці постійно їздили понад Дніпром у запорозьких володіннях для купівлі худоби.

На відміну від Гетьманщини, де міцніли кріпосницькі порядки, на Запорожжі широко застосовувалася наймана праця. У заможних козаків та старшини було 15-30 наймитів, у Калнишевсько працювало майже 50 найманих робітників.

Орач на козацькому зимівнику

Землеробство на Запорожжі. Землеробство було сконцентровано у Самарській, Кодацькій та Орельській паланках, саме тут була більшість сіл та зимівників і обробленої землі. Займалися хліборобством звичайно не самі козаки, а селяни, які знаходилися на запорозьких землях чи працювали у господарствах заможних козаків. Землю для посіву хліба обирали звичайно по схилах балок і в долинах, а не у відкритому степу. Використовували перелогову систему землеробства: кожний заможний запорожець засівав хлібом стільки придатного для того поля, скільки було у нього робітників, і орав поле доти, доки зовсім виснажувався грунт, після чого переїздив із своїм зимівником на іншу річку або балку. Вирощений хліб зберігали у спеціальних земляних ямах. Найбільше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше жито і ще менше пшеницю. З сільськогосподарських знарядь у документах згадуються залізні плуги, борони, серпи, коси, заступи тощо.

В. Штернберг. Водяний млин.

Молотили зерно на вітряних та водяних млинах. Землеробство поширювалося передусім у великих зимівницьких господарствах і орієнтувалося на зовнішній ринок, а також було при слободах та хуторах, заснованих українськими переселенцями з Лівобережної України - регіону з розвинутою землеробською культурою. У військової старшини - Калнишевського, Глоби, Головатого – були значні посіви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса. Зокрема (на 1775 р.) у господарстві Калнишевського було зібрано: 1120, 1055, 1010, 476 і 1055 пудів відповідно кожної культури. Окремі зимівницькі господарства вели значну торгівлю хлібом та худобою з татарами, вивозили збіжжя до кримських портів.

Запорожжя стало значною мірою забезпечувати тепер не тільки свої власні потреби у хлібі, а й вивозити його нарівні з іншими сільськогосподарськими продуктами за межі краю. Формувалися досить великі зернові господарства. Так, 1772 року козак Я. Лошака продав купцю М. Соломону борошна 1120 пудів. Заможні козаки, яких у документах називають промисловиками, постачали харчі російському війську. Хліб із запорозьких зимівників вивозився до Криму. Збереглися листи-прохання кримських урядників до Запорозького Коша з проханнями продажу хліба, якого у ханстві не вистачало.

Проте хліборобство за часів Нової Січі не встигало на перший план господарської діяльності запорозького козацтва. Залежність Запорожжя від підвозу хліба все ще залишалася, так само як і залишалося відчутним для Війська Запорозького збільшення або зменшення виплати “хлібного та грошового жалування” з боку російського уряду, що було важливим важелем тиску на запорожців. Один з мандрівників взимку 1749 р. вказав на дорожнечу продуктів харчування в Січі від того, що через хуртовину підвіз хліба на Січ з Лівобережної України майже припинився, а чумаки, які звичайно займалися підвозом, залишилися зимувати в Україні.

Для задоволення власних харчових потреб у запорожців практикувалося городництво. Вирощувалися капуста, огірки, кавуни, дині, редька, буряк, кукурудза, цибуля, часник, гарбуз, тютюн тощо. Садівництва рядове козацтво не визнавало і запорозька старшина проводила спеціальні кампанії для поширення „родючих дерев, що на користь спільну щороку плід дає”, що видно з документів 1764 та 1772 рр. Проте успіхи цієї просвітницької роботи були дуже малі, оскільки запорожці, „не боячись кари Божої”, рубали на дрова посаджені плодові дерева – груші, яблуні, вишні. Тому і в часи Нової Січі на Запорожжі садів було мало, а посаджені біля зимівників та рибних заводів фруктові дерева були здебільшого дикими і росли без будь-якого догляду.

 

Чумацький промисел. Важлива роль у господарському житті Запорожжя у XVIII столітті належала чумацькому промислу. Чумацькі валки з хлібом, сіллю, рибою, олією, тютюном, вовною, шкірами та іншим товаром вирушали з України на далекі ринки, а звідти на Запорожжя привозились предмети ремесел та мануфактури. У середині XVIII століття зустрічаємо запорозьких чумаків, що ходили за кордон — у Крим, Молдавію, Волощину, Правобережну Україну, Центральну Польщу, Росію тощо. Щороку на Лівобережну Україну із Запорожжя тільки з сіллю і рибою вирушає приблизно 1500 “четвертних валок”.

Чумацький Ромоданівський шлях

Чумаки.

Запорожжя мало великі прибутки від діяльності не лише власних, а й прийшлих чумаків. Кілька разів змінивши конвой і щоразу заплативши їм особливий “ралець”, чумаки врешті діставалися або до Микитиного, або до Кодака. Запорожці очікували чумаків, брали з них мито за переправи, пороми, містки і гаті, зі своїх звичайно менше, ніж із чужих, чимало чумацьких грошей осідало у місцевих шинках та корчмах. З безлічі перевозів у межах запорозьких вольностей особливо відомими, були: Мишуринорозький, Кодацький, Микитинський, Кам’янський, Кизикерменський – усі через Дніпро.

Запорозька торгівля. Величезна кількість товару завозилась на Запорожжя з центральних промислових районів, а також із східних країн. Для всіх іноземних суден була чудова затока, що звалася “оступом”. Це була дуже глибока бухта, що врізалася у річку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом, куди вміщалась і запорозька флотилія. В 1746 році на Січі було 8 суден, 7 з яких грецькі і 1 турецьке. Ці судна, не доходячи версти до Січі, повинні були витримувати 20-денну “обсервацію” (карантин) новосіченського коменданта, і всі вони входили в січову бухту безмитно.

Предметами вивозу запорозькими козаками до Туреччини були хутра, вовна, залізо, полотно, канат, коноплі, яловичина, баранина, живі вівці, конопляна олія, риба, ікра, пшениця тощо. Певна частина цих товарів ішла безпосередньо з Січі, інші через Січ з України, Польщі й Росії.

Сухопутну торгівлю запорозькі казаки вели з Кримом, Польщею, Литвою, Україною, Великоросією, Новосербією.

Запорозький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це переважно була дрібна торгівля. Вона здійснювалася часом на січовій площі, але здебільшого на Гасан-базарі, Крамному базарі чи січовому форштадті, тобто передмісті. Крім Січі, торгівля велась і в паланкових селах: Кам’яному, Микитиному на Дніпрі. Тут були заїжджі двори, шинки, крамниці. Серед інших товарів згадуються лимони, апельсини й помаранчі, ціною 3 деньги за десяток найкращих, трохи пошкоджені фрукти віддавалися задарма, багато їх викидалося за борт корабля. Також зазначено продаж у великій кількості ізюму, винограду, фініків, з бакалії – кримського вина ціною від 2 до 12 копійок “за осьмуху” тощо.

В. Штернберг. Ярмарок

 Помітно зросли обсяги торгівельних контактів між козаками, що мали зимівники у Великому Лузі, з ногайцями і татарами. Про розвинуті форми цієї торгівлі свідчить те, що широко використовувалося надання позик, документи згадують векселі і виплату по векселях, купівлю з частковою виплатою або з відкладенням платежу.

Ремесла. Ремесла не приносили такої користі і не були у запорозьких козаків настільки розвинутими, як торгівля, скотарство, рибальство. Проте і в цій сфері вже працювали підприємці, що орієнтувалися на ринок. Так, у козака Дерев’янківського куреня Лазаря Глоби, який заснував два найбільших парки сучасного Дніпропетровська (нині— парки Шевченка та Глоби), було 3 водяних млини і сукновальня. З виробленого сукна 15 кравців глобиної артілі шили у Новому Кодаку одяг на продаж. Головними центрами ремесел були Січ та міста-паланки.

Найбільш розвиненою сферою були зброярство та виготовлення пороху. Особливо багато на запорозьких землях було селітроварень, оскільки саме для цього виробництва тут були найбільш сприятливі умови.

 

Додаткові матеріали.

Причини розквіту Нової Січі. Основною причиною швидкого господарського розвитку Нової Січі була зміна в політиці російської влади в часи правління імператриці Єлизавети Петрівни. Цариця Єлизавета відмовилася від військового оволодіння Північним Причорномор’ям і зосередила свою увагу на господарському освоєнні територій на півдні України, передусім запорозьких земель. Відомий історик Запорожжя А.Скальковський називає проміжок часу між 1741 та 1762 роками „золотим віком запорозької громади”. Завдяки встановленню чітких кордонів та їх військового захисту запорожці змогли без перепон розвивати господарство. Інтенсивний розвиток контактів з рештою українських земель сприяв як припливу населення, так і розширенню землеробства, тваринництва, ремесла та торгівлі. Відсутність воєнних дій та значна демілітаризація запорозьких володінь звели до мінімуму утиски запорожців з боку влади. В той же час загроза майбутніх війн з Туреччиною примушувала останню піклуватися про потреби розвитку території і збереження хороших відносин з запорозькою громадою.

 

Обсяги та асортимент запорозької торгівлі. Про обсяги запорозької торгівлі середини ХVIII ст. дає дані інструкція запорозькій депутації, яка 1755 р. направлялася до гетьмана для узгодження господарських проблем. Запорожці прохали безмитного пропуску з України таких припасів: житнього борошна – 10 тисяч чвертей, пшеничного – тисячу чвертей, пшона – 5 тисяч чвертей, горілки – 500 малоросійських бочок, ячного солоду – 200 бочок, меду прісного - тисячу малоросійських відерець, свинячого сала – тисячу пудів, ниток на рибальські сіті – 4 тисячі пудів, полотна – 20 тисяч аршинів, китайки для каптанів – 4 тисячі штук, сукна – 4 тисячі аршинів, матерії різної – 2 тисячі аршинів, а також значну кількість шкіри, посуду, шерсті, пороху, свинцю, мушкетів.

На безмитних засадах запорожці прохали дати дозвіл на вивезення з Січі в Україну: риби – 1500 возів, солі – 2 тисячі возів, лисячих та вовчих шкір – 4 тисячі, коней – тисячу, великої рогатої худоби – тисячу тощо.

Слід мати на увазі, що багато товару провозилося в межах обкладання митом та контрабандою, так що загальні обсяги торгівлі були значно більшими. З Кримом торгівля була, очевидно, переважно контрабандна. Про це свідчать дані 1756 р. Віз кримської солі на Січі коштував 7 карбованців, у той час як кримське мито на нього було від 8 до 10 карбованців. Те ж саме стосується вина: око (три пляшки) кримського вина на Січі можна було купити за 5 копійок, в той час як кримське мито на відро вина було від 40 до 60 копійок.

 

Обмеження запорозького населення. Російська влада, поступово забираючи запорозькі землі, прагнула обмежити зростання населення в запорозьких поселеннях. У 1751 р. була створена спеціальна комісія з українських чиновників та запорозьких представників, яка слідкувала за кордонами та розселенням людей у запорозьких землях. У 1752 та 1753 роках вийшли імператорські розпорядження – „надалі на службу до Війська Запорозького малоросіян та інших російських підданих не приймати”.

Розпорядження запорожцями загалом не виконувалося, проте значно ускладнило здійснення Запорожжям своєї традиційної функції – надання притулку переселенцям з України. У степ продовжували йти переселенці, особливо з найближчих Полтавського та Миргородського полків. Козаки вступали до Запорозького Війська, а селяни – до запорозького підданства. Проте в умовах все наростаючого урядового контролю запорожці вимушені були видавати втікачів. Особливо масова акція виселення на вимогу українських можновладців відбулася у 1755 р. Лише з Кодака було виселено більше 100 сімей. Доля виселенців була дуже тяжкою – вони залишалися без землі і без засобів до існування. Страждали і інтереси Запорожжя, оскільки відсутність робочих рук стримувала розвиток економіки, а акції виселення підривали авторитет Січі.

 

Скотарство на Новій Січі. Широкі та багаті травою степи нашого краю були найбільш сприятливими для скотарства. Провідною галуззю було розведення коней, оскільки традиційно все життя козака в степу пов’язане з верховою їздою. Запорозькі коні були невеликого зросту, але відзначалися міцністю, силою, витривалістю в походах та неперебірливістю в харчах. Найкращих коней запорожці звали огирями – в значенні чудового, сильного та швидкого жеребця. Основна маса запорозьких коней вирощувалася на власних заводах, більшість з яких розміщувалася в районах Великого Лугу, Інгулу та Бугу. Чимало коней куплялося чи викрадалося у черкесів та татар.

Коні утримувалися на пасовищах і ходили або „пустопаш”, тобто самі по собі, або під наглядом пастухів. Кількість коней була дуже велика. Англійський мандрівник К.Рондо вказував, що у переважної більшості навіть бідних запорожців кількість коней складала від 10 до 20. Багаті запорожці мали по кілька сотень і навіть тисяч коней. У полковника Опанаса Ковпака татари під час набігу забрали 7 тисяч коней, а кошовий отаман П.Калнишевський продав водночас 14 тисяч коней.

Одним з основних джерел продовольства та прибутків у запорожців було розведення великої рогатої худоби. Запорозька велика рогата худоба відзначалася високим зростом, силою і плодючістю і називалася „черкаською”. Основною її цінністю були м’ясо та шкіра, молока корови давали мало – доїлися один раз на день протягом півроку. Більшість зимівників мали стада в кілька сотень голів, були й великі стада в кілька тисяч і навіть десятків тисяч голів. Скот був найбільш масовим предметом торгівлі, у побуті скот часто вживався як одиниця платежу, і відомі випадки, коли ним платили навіть штрафи.

Масовим було і вівчарство, розводили переважно волоську породу овець. Багатотисячні стада називали отарами (від татарських „ат” – трава та „ар” – шукати), їх випасали чабани. Крім м’яса, широко використовувалася вовна овець, яку запорожці продавали переважно у Польщу.

Птахівництво на Запорожжі було поширене мало. Розводили більше водоплавної птиці (качок, гусей), менше курей. Проте півня, навіть без курей, тримали практично у кожному господарстві – „він співом своїм показує їм (запорожцям) час уночі”, вказують документи.

Про масштаби запорозького скотарства свідчать такі статистичні дані. У 1770 р. лише в селах однієї Протовчанської паланки, не рахуючи зимівників, налічувалося 895 голів коней, 5335 голів великої рогатої худоби та майже 14 тисяч овець.

 

Запорозьке рибальство. Рибальство було найбільш поширеним промислом на Запорожжі і протягом тривалого часу саме воно давало найбільший господарський прибуток. Основою рибальського промислу були спеціальні заводи на численних ріках, при яких будувалися житла для рибалок. Рибальські заводи утримували групи промисловців по три-чотири чоловіки („односуми”), які в свою чергу наймали групи працівників з 15-20 чоловік („тафи”). Керівником промислу був головний рибалка – „гардівничий”. Ловили рибу на заводах, створюючи спеціальні пастки – гарди. Рибу навесні запускали у протоки, а потім камінням та деревом закладали з них виходи, поступово вибираючи улов.

Головними знаряддями рибної ловлі були різноманітні сіті – неводи, косяки, мережі, а також самолови з залізними гачками. Неводи сягали 200 сажнів довжиною, сітки – 40 сажнів довжиною та 3 сажнів шириною. Ловили запорожці рибу і при допомозі приручених та спеціально навчених видр.

У Дніпрі звичайно ловили коропа, ляща, судака, щуку, білизну, тараню, чехоню, окуня та іншу рибу. У пониззі Дніпра та в лиманах ловили червону рибу (її запорожці звали чорною) – осетра, білугу, чечугу, а також сома. У лиманах ловили камбалу, оселедця, скарбію. У невеликих річках та озерах ловили линів, карасів, раків. Найбільше значення мав Дніпро, де рибу ловили від порогів і до гирла.

Виловлену рибу продавали або свіжою, або солили та в’ялили у бочках, окремо за спеціальними технологіями білу та червону рибу. Готували та продавали паюсну ікру з севрюги, білуги й осетра, зернистої ікри робити запорожці не вміли. Продавали рибу звичайно оптом на місці чумакам чи купцям. Велику червону рибу продавали поштучно від 60 до 80 копійок за штуку, найдорожче – осетра з ікрою, максимальна ціна його була 1 крб. 20 копійок. Невелика червона риба продавалася сотнями по 3-3,5 крб. за сотню. Біла риба продавалася партіями („головами”) від 50 штук (великі коропи) до 500 штук (тарань). Ціна „голови” була від 70 копійок до 1 крб. Значну частину риби споживали самі запорожці.

 

Мисливство на Запорожжі. На відміну від рибальства, мисливство в часи Нової Січі було вже не повсякденним промислом, а справою найбіднішої частини запорожців. Перед цим на Запорожжі існувала група професійних мисливців на чолі з власним отаманом, яких називали „лисичниками”, оскільки основним об’єктом полювання була лисиця. Полювання здійснювалося не для м’яса (м’ясо диких тварин запорожці в цей час вже не шанували), а для хутра. Хутро було предметом торгівлі, мита, подарунків, одягу. Птахів (дичину) стріляла лише біднота для власного прохарчування.

Полювання в степу було дуже складною справою, особливо взимку. Запорожці на полювання виходили ватагами і здійснювали цілі експедиції на значні віддалі. Використовувалися різні техніки полювання – загінне полювання, полювання з собаками, полювання з сітками, капканами, ланцюгами тощо. Отримані хутра промисловці вичиняли, а потім продавали.

В часи Нової Січі в наших степах стало поширене і панське полювання. Сюди приїжджали на полювання знатні особи не лише з України, а й з Росії та Польщі. Запорожці працювали в таких випадках як провідники та загінники, причому вважали таку роботу великою честю для себе.

 

Екстенсивний характер землеробства на Запорожжі. Хліборобство на запорозьких землях мало екстенсивний характер і своїм успіхом зобов’язане виключно плодючості землі, оскільки агротехніка була на примітивному рівні. Проте на 1760-ті роки вже відчувалася нестача вільних місць для розміщення зимівників, хоча, на перший погляд, довкола було ще багато незайманої землі. Цікаво, що іноземці, звиклі до земельного дефіциту в своїй батьківщині, вражено говорили про багатство вільної землі на Запорожжі і майже не помічали землеробства запорожців. Врожаї хліба в козацьких степах були надзвичайно високими і досягали сам-10 і сам-12, хоча це відбувалося не за рахунок покращення обробітку грунту, запровадження технологічних новацій. Ті ж самі врожаї отримували кочові сусіди запорожців - ногайці, користуючись найпримітивнішою землеробською технікою. Висока врожайність при екстенсивному характері господарювання досягалася за рахунок використання незайманих чорноземів південноукраїнського степу. Навіть при помітному збільшенні населення в Запорозьких Вольностях в 60-х рр. XVIII ст., перелогова система і займанщина залишалися переважаючими.

 

Стихійні лиха. Стихійні лиха – епідемії, посухи, нашестя сарани тощо – були постійними супутниками життя краю. У 1772 р. у краї була велика повінь. У 1768 р. нашими землями прокотився падіж худоби. Про його масштаби можна судити з втрат лише одного зимівника військового писаря Івана Яковича Глоби: здохло 159 коней, 108 голів великої рогатої худоби, більше 2000 овець.

Епідемії чуми сталися 1749 - 1750, 1756 та 1760 – 1761 рр. Поширення епідемічних хвороб сучасники приписували нестачі хліба, „оскільки козаки рідко печений хліб нині в їжу вживають, а за звичаєм їх тільки муку в котлах варять”.

Детальний перебіг міститься в документах стосовно епідемії чуми 1760 р. Прийшла вона з Криму і розпочалася наприкінці вересня смертю кількох запорозьких торговців на січовому базарі, проте швидко перекинулася на поселення і захопила навіть січову школу, де померло кілька учнів, після чого школярів перевезли і ізолювали за річкою Підпільною. Розпочалася велика паніка. У великих запорозьких поселеннях була припинена торгівля, було заборонено судноплавство по Дніпру і припинені зносини з татарами. На всіх шляхах з Запорожжя в Україну було поставлено карантини. Місцеве населення спалювало будинки навіть при підозрі на захворювання жителів. В умовах паніки сусіди виганяли в поле всіх, у кого з’являлися симптоми будь-якої хвороби. В умовах суворої зими це приводило до тяжких наслідків. Зима була лютою і карантин привів до початку голоду на Запорожжі, оскільки підвіз продовольства було припинено. Хліб видавався з державних військових магазинів, проте його не вистачало.

Бідування в краї припинив лікар В.Ломан, який за розпорядженням властей на чолі групи медиків прибув на Запорожжя наприкінці грудня 1760 р. Він встановив, що за винятком кількох померлих від чуми чумаків та торговців, ні в Січі, ні в запорозьких селах чуми не було. Переважна більшість людей загинула не від чуми, а від того, що всіх, хто б чим не захворів, виганяли з поселень у лютий мороз. Завдяки Ломану карантин було послаблено і на Січ розпочався підвіз харчів, а хворих розпочали лікувати, а не виганяти в поле.