Запитання
1. Якою була роль Запорожжя у подіях часів Руїни?
2. Як розпочалися події Руїни в нашому краї?
3. Яким чином запорожці боролися проти Виговського?
4. Якими були дії запорожців напередодні та під час Чуднівських подій?
5. За яких обставин відбулася битва запорожців з татарами у Присамар’ї в 1660 р.?
6. Чому і яким чином запорожці підтримали Брюховецького?
7. Якими були дії запорожців проти татар, що підтримували Тетерю?
8. За яких обставин на Січі з’явилися російські війська?
9. Яким був початок російсько-запорозького партнерства у боротьбі з татарами?
10. Як запорожці відреагували на підписання Андрусівського договору 1667 р.?
11. Що сприяло приходу до влади на Запорожжі Суховія? Яку політику він здійснював?
12. Якою була позиція запорожців у протистоянні Суховія та Дорошенка?
13. Як закінчився напад татар на Січ 1669 р.?
14. В якому епізоді Руїни запорожці востаннє відіграли вирішальну участь при виборах гетьмана?
Розділ ііі. Наш край у часи Руїни та початку російської експансії.
Тема 9. Завершення та результати Руїни в нашому краї. Боротьба запорожців з татарами та турками.
Характер татарсько-козацьких стосунків. З початком 1670-х років запорожці значно менше втручаються у події на волості. В центрі життя Запорожжя знову стають проблеми налагоджування стосунків з сусіднім татарським населенням.
У другій половині ХVII ст. у нашому краї продовжували поряд проживати і запорожці, і татари. Звичайно запорожці займали під поселення та зимівники місцевість поблизу степових річок, балок та заплавних луків, в той час як степовий простір залишався місцем, де випасали свої стада кочовики. Степове правобережжя Дніпра до ріки Південного Бугу було рясно вкрита козацькими зимівниками, що заважало ногайцям здійснювати тут систематичне кочування. Проте якихось формальних кордонів, що відділяли запорозькі землі від татарських, не було і тут. Щоправда, самі запорожці вважали, що він пролягає по річці Базавлук. Про це свідчать російські посли В.Тяпкін та М.Зотов, яких у березні 1681 р. запорожці перевезли через Базавлук човнами (“липами”) “на свою сторону”. Проте лівий берег Дніпра по р.Самара ще й у другій половині ХVII ст. козаками не контролювався і часто виступав місцем для збору татарсько-ногайських загонів перед їх нападами на Україну і Росію.
Татарська орда
Під час Руїни козацько-татарські конфлікти набули чіткого політичного характеру, передусім завдяки організаторським здібностям кошового Сірка. Запорожці здійснювали походи на татар лише тоді, коли татарське військо вирушало на допомогу будь-кому з його політичних опонентів в Україні. Так сталося у 1659 р., коли гетьман Іван Виговський при допомозі татар розгромив російське військо при Конотопі, але не зміг закріпити свій військовий успіх лише тому, що Сірко спустошив татарські улуси в Криму, чим змусив татар відійти. Так само відбувалося, коли татари підтримували гетьмана Петра Дорошенка: рейдом вглиб татарських і ногайських улусів Сірко позбавляв Дорошенка татарської підтримки.
Петро Дорошенко веде своє Військо Запорозьке
Традиційний здобичницький промисел відійшов на другий план, особливо на місцевому рівні. Ногайці та запорожці, протягом довгого часу контактуючи один з одним, намагалися уникати конфліктів. Встановлювалися неписані правила взаємних стосунків, які звичайно не порушувалися. Більше того, в складних степових умовах запорожці та татари для взаємного виживання налагодили і систему взаємодопомоги. Відомо, що навіть досить агресивний Сірко дозволяв татарським аулам кочувати на запорозьких землях, коли у татар була засуха. На дорікання гетьмана Івана Самойловича з цього приводу Сірко відповів, що і татари дозволяють запорожцям випасувати свою худобу на своїх землях при аналогічних обставинах, тобто під час засухи.
Відновлення походів запорожців проти турків та татар. Скориставшись замішанням на Запорожжі, турки відбудували у пониззі Дніпра свої фортеці і знову відрізали шлях від Запорожжя до моря. Навесні 1670 року запорозьке військо виступило з Січі в похід і атакувало фортеці Кизикермен та Очаків, проте невдало.
Повернувшись на Січ, Сірко звернувся з проханням до російської влади прислати гармати для боротьби зі спільним ворогом. Восени на Січ прибули з Москви гармати з боєприпасами. У 1671 р. запорожці на чолі з Сірком знову атакували фортецю Кизикермен і таки зруйнували її, відкривши шлях до моря.
Проте скористатися цим Сірко не зміг через підступність царської влади. У 1672 р. запорожці розгромили в степу великий татарський загін і захопили в полон татарського мурзу. Коли Сірко передавав мурзу Ромодановському, останній наказав заарештувати запорозького вожака. І.Сірко потрапив у Москву, а звідти – на заслання в Тобольськ. Лише заступництво польського короля і демарші запорожців повернули легендарному отаману свободу.
Отримавши свободу, І.Сірко вирішив не втручатися у боротьбу між Дорошенком та Самойловичем, яка на той час все більше розгоралася, і спрямував енергію запорожців проти традиційних противників - турків і татар. Навесні 1673 р. він атакував турецькі фортеці Аслам та Очаків, завдавши їм значних руйнувань. Влітку того ж року у придніпровських степах запорожці розгромили на Муравському шляху великий татарський загін, що перед цим пустошив Слобожанщину.
У погоні за татарином
Під час повернення на Січ запорозьке військо зіткнулося з 8-тисячною татарською ордою, що прямувала на Україну. Битва посеред степу тривала три дні. Завдавши татарам значних втрат, запорожці повернулися на Січ. Трохи відпочивши, вони здійснили ще один похід – проти Буджацької орди.
Восени 1673 р. запорожці напали на Перекоп і випалили в степу багато татарських улусів. На початку 1674 р. вперше після тривалої перерви запорожці знову вийшли в морський похід.
Посилення російської присутності у краї. Починаючи з 1672 р. у зв'язку з посиленням турецької загрози Москва виявляє особливе зацікавлення станом укріплень Січі й Кодака. В 1673 р. гетьман Іван Самойлович послав у Кодак 400 козаків і 60 діжок борошна. Використовуючи труднощі військового часу, царський уряд зміцнює свої позиції у нашому краї. За розпорядженням царя на Січ і на Кодак направляється тисяча солдатів Білгородського полку з Слобідської України на чолі з князем С.С.Волконським і полковником Йоганном Купером.
Запорожці розуміли необхідність цих заходів у зв’язку з військовою небезпекою. Загроза нападу турків на Січ під час чигиринських походів змусила запорожців змиритися з російською військовою присутністю. За чутками, турецький султан збирався вирядити на Запорожжя військо двох пашів для повного винищення козацтва. Тільки стійкий опір російсько-українських військ під Чигирином не дозволив здійснити цей задум.
Чигирин 1678 р.
Турецький напад
План Чигирина 1678 р.
Але водночас козаки цілком усвідомлювали, що розміщення на Запорожжі російських військ веде до підпорядкування краю російській владі. Це стимулювало антиросійські настрої в середовищі запорожців. Вони проявилися у спробі підтримати опозиційного царю самозванця. Кошовий отаман Сірко гостинно прийняв Симеона Олексійовича, нібито сина Олексія І, що претендував на царський престол. Самозванець перебував на Січі і мав всі можливості збирати сили для боротьби з Москвою, як у свій час Лжедмитрій. Наляканий появою чергового самозванця на Січі, котрий міг спричинити до нової смути у Московській державі, царський уряд направив на Січ своїх представників, вимагаючи видачі Сірком самозванця. Та до послів дійшла вість, що козаки хочуть перехопити їх у Кодаку й там повісити. Посли наказали схопити кількох запорожців як зарцчників, і тільки після цього змогли чинити згідно з царською волею. Однак і при цьому Сірко довго не хотів видавати самозванця, розуміючи, яка доля на нього чекає. І дійсно, забраного з Січі претендента на престол привезли в Москву і невдовзі стратили.
Історія з самозванцем показала, наскільки зміцніли російські позиції на Запорожжі – адже царські посланці досягли свого всупереч волі кошового та товариства в самому серці запорозьких вольностей.
Переселення у наш край населення Правобережної України. 1675 рік ряд дослідників називає початком другої руїни України. Спочатку на територію України вторглися турецькі війська, що допомагали Дорошенку відбити напад Самойловича та російської армії. Після цього на Правобережжя рушила польська армія короля Яна Собеського. Значна частина населення Правобережжя, особливо Черкащини, добровільно або внаслідок примусу з боку російських військ та полків гетьмана І. Самойловича була переселена на Лівобережну Україну. Мова йшла про переселення десятків тисяч людей. Нова хвиля переселенців вийшла з Правобережжя після взяття турками Чигирина. Тоді ж чимало переселенців з Правобережної України опинилося і в нашому краї, зокрема, в Посамар’ї.
Напад турецько-татарського війська на Січ. Зробивши у середині 1670-х років українські землі основним об’єктом своїх військових походів, турецький султан не міг не спробувати у черговий раз знищити січову фортецю.
Турецький султан Махмед ІV
З Константинополя у Крим султан переправив 15 тисяч яничар. Наприкінці 1675 року вони разом з 40-тисячною татарською ордою на чолі з кримським ханом таємно вирушили в похід.
Напад організували зразу ж після Різдва, надіючись, що козаки будуть п’яні. Туркам дійсно вдалося зненацька захопити козацьку варту, і вночі яничари ввійшли у фортецю через незаперті хвіртки. Але легкої перемоги не вийшло – Січ була заповнена тисячами запорожців, які прибули туди з усіх лугів та хуторів для виборів старшини. Козаки ще до нападу помітили ворога і з приміщень куренів відкрили нищівний вогонь з мушкетів, знищивши у ході обстрілу до двох третин нападників. Після цього запорожці вискочили з будівель і в рукопашному бою добили ворога. Врятуватися вдалося не більше 1,5 тисячі яничар. Кримський хан з ордою не наважився втрутитися у бій і швидко відступив назад до Криму. Після цієї розгромної поразки турки вже більше ніколи не нападали на Січ.
Як і завжди, запорожці відповіли нападом на напад. Навесні вони убрід перейшли Сиваш і вступили в Крим. З татарського полону козаки визволили багатьох невільників і захопили велику здобич. У зв'язку з цими подіями було написано відомого “Листа запорожців турецькому султану”.
Запорожці пишуть листа до турецького султана
Пік турецько-татарської агресії та наш край. Пік турецько-татарської агресії на українські землі прийшовся на кінець 1770-х років.
Облога Почаївської лаври турками в 1675 році
Перший турецький похід не мав для нашого краю особливих наслідків. Запорожці практично не взяли участі у захисті Чигирина, оскільки були в певній опозиції до російського уряду після капітуляції Дорошенка, давнього приятеля І.Сірка. З другого боку, запорожці відмовилися від контактів зі ставлеником турків Ю.Хмельницьким, який прислав своїх послів на Січ. Не особливо турбували наш край і татари, оскільки в цей час між ними й запорожцями було перемир’я, у процесі якого козаки передали за викуп татарській стороні багато бранців.
Проте під час другого нападу запорожці взяли активну участь у бойових діях. Запорозький флот виплив з Січі і біля устя р. Корабельної напав на турецькі кораблі з оснащенням для армії, що направлялась до Чигирина.
Облога турками Чигирина 1677 р., під час якої війська І. Самойловича завдали ворогові ніщівної поразки
Чигирин 1678 р.
Після цього була здійснена морська експедиція до Бугу, а на суходолі запорожці розігнали кілька татарських загонів. Очікували і прямого нападу турків на наші землі. У 1677—1678 рр. Самойлович значно зміцнює Кодак. У 1677 р. з огляду на можливість приходу великого турецького війська запорожці підготували Січ до евакуації. Січові укріплення мали бути спалені, а гарнізон готувався до переходу на острови дніпровських плавнів. Проте турецьке військо, попри плани його командування, до Січі так і не добралося.
Після закінчення другого чигиринського походу турки організували новий удар по Запорожжю. У пониззі Дніпра розпочалася чергова відбудова фортець, яка мала зачинити запорожцям доступ до моря. Не очікуючи завершення будівництва, навесні 1679 р. І.Сірко напав і зруйнував фортеці на чолі 15-тисячного запорозького війська, розгромивши при цьому татарські війська та шість полків яничар.
У відповідь турецький султан спорядив військову експедицію на Січ. Турецький флот Дніпром, а турецьке військо його берегом наблизилися до Базавлука.
Турецьке військо у поході
Перед лицем очевидної небезпеки запорожці перенесли Січ та церкву на більш захищений острів Лебедиху. Сам І.Сірко на чолі запорозького війська підійшов до Базавлука з північної сторони. Війська певний час стояли по різні сторони Ріки, проте турки так і не наважилися переправитися через неї і повернули назад.
Іван Сірко. Епоха Руїни для нашого краю персоніфікується передусім з особистістю І.Сірка. Це дійсно була непересічна людина. Датою першого обрання Івана Сірка кошовим отаманом вважається 1663 рік, хоча є підстави вважати, що йому доводилося бути кошовим і раніше, ще з 1559 р.. Відтоді щонайменше 12 років з невеликими перервами він займав посаду кошового. І.Сірко обирався на цю посаду 13 разів – абсолютний рекорд для мінливого та непостійного у своїх симпатіях запорозького козацтва.
Іван Сірко
Сірко в умовах політичного безладу, що панував в Україні за доби Руїни, єдиний спромігся організувати захист степового порубіжжя від грабіжницьких рейдів татар і ногайців. На відміну від походів, які він підпорядковував політичним завданням, татарські загони, що здійснювали грабунки українських земель, Сірко атакував без будь-яких політичних міркувань. За Сірка Військо Запорозьке досягло найбільшої незалежності за всю свою історію, піднісши свою політичну вагу в стосунках з іноземними державами до найвищого щабля.
Могила кошового Запорозької Січі Івана Сірка поблизу Чортомлицької Січі в с. Капулівка під Нікополем
Захищаючи осібні політичні інтереси Запорожжя, кошовий стояв на заваді будь-кому з гетьманів, хто намагався встановити єдиний контроль над обома боками Дніпра. Він же протидіяв намірам гетьманів підпорядкувати Запорожжя і тим виявляв недалекоглядний сепаратизм та регіональний егоїзм. В той же час Сірко постійно виступав патріотом України, борючись з усіма ворогами її народу.
Помер Іван Сірко 1 серпня 1680 року на своїй пасіці в Грушівці, за 10 верст від Січі. З його смертю завершується ціла епоха в житті Запорожжя, яке поступово втрачає роль оборонця українського народу і переходить до захисту в основному власних інтересів.
Наслідки турецько-татарської агресії у нашому краї. Для нашого краю, як і для України в цілому, Руїна мала дуже тяжкі наслідки, передусім внаслідок близькості до татар. Постійні татарські напади зруйнували козацькі зимівники на великих просторах. Залишився опис краю керівником російської дипломатичної місії 1680 р., коли вона проїжджала нашими землями по дорозі в Крим. На південь від Самари дипломати знайшли лише випалений степ. Руйнування мали негативні наслідки і для управління запорозькими землями. Тут знову почастішали грабіжницькі напади на купців. Перед проїздом дипломатів запорожці Андрія Ляха розбили тут караван купця Змієва, який простував до Криму.
Слід сказати, що від повного запустіння наш край врятував І.Сірко. Його мережа наглядових веж по степу (“фігур”) давала запорожцям змогу оперативно протидіяти татарським загонам. Запорожці звичайно не давали татарам безперешкодно йти їхніми землями, і основна частина татарських нападів наш край оминала.
Додаткові матеріали.
Похід І.Сірка на Крим 1675 р. Цей похід справедливо вважається одним з найбільших досягнень І.Сірка. Йому вдалося прорвати перекопські укріплення попри те, що татари були заздалегідь попереджені про напад і організували проти запорожців кілька засідок. Під час походу І.Сірко очолював велике союзне військо, що складалося не лише з запорожців, а й з загонів донського отамана Ф.Минаєва, калмицького мурзи Мазана, черкеського князя Каспулата Муцаловича, російського стольника Івана Леонтьєва.
Підготовка до походу була дуже ретельною. В липні 1675 р. на загальній козацькій рад в Січі було прийнято рішення про похід, після чого більше місяця здійснювалися необхідні для цього заходи. На початку вересня військо, що налічувало до 20 тисяч бійців, попрямувало в Крим. Сірко обрав таємний маршрут, рухаючись не прямо на Перекоп, а обходячи його степом. Переправившись через Сиваш праворуч від Перекопу, І.Сірко залишився з залогою стерегти переправу, а решту війська послав на кримські поселення.
Несподівано вдершись до Криму і за методом татарських набігів розділившись на кілька загонів, запорожці заполонили весь півострів, спустошуючи і спалюючи міста та села. Були розорені Козлов, Карасів і навіть ханська столиця Бахчисарай. Кримське населення і сам хан рятувалися у горах, проте дуже багато татар полягло в захоплених зненацька поселеннях.
Отямившись від несподіванки, кримський хан зібрав п’ятидесятитисячне військо і кинувся до Сивашської переправи, очікуючи перехопити там запорожців на зворотньому шляху. Однак біля переправи він наштовхнувся на залогу І.Сірка і почав готуватися до битви. В цей час до Сивашу підійшло і запорозьке військо, що спустошувало Крим. Воно вдало з себе татарське підкріплення, піднявши захоплені татарські знамена.
Переконаний, що з тилу йому йдуть на допомогу татари, кримський хан атакував Сірка. Двічі запорозька залога відбивала напад у таборі, а потім, сівши на коней, перейшла у контрнаступ. З тилу ханське військо атакувала друга частина козаків. Затиснені між двох вогнів, татари кинулися врозтіч, зазнавши величезних втрат. В полон мало не потрапив сам кримський хан.
Після перемоги І.Сірко переправив військо через Сиваш і, вже не ховаючись, попрямував до самого центру татарських кочовищ у причорноморських степах. Розгрому зазнали кочовища в районі Чорної долини й Кочкарів. З величезною здобиччю (тільки ясиру було 13 тисяч осіб – 7 тисяч звільнених християн та 6 тисяч полонених татар, а захопленої худоби – 18 тисяч голів) І.Сірко повернувся на Січ.
Щоправда, не всі християни добралися додому. Значна частина їх (три тисячі) забажала повернутися в Крим. Сірко дозвіл на повернення дав, проте вслід послав загін запорожців, які знищили всіх відступників. „Спіть тут до страшного суду Господнього, замість того, щоб розмножуватися вам у Криму між бусурманами на наші християнські молодецькі голови і на свою вічну без хрещення погибель” – так, за переказами, провів у останню путь порубаних запорожцями співвітчизників І.Сірко.
Польські посланці на Січі. За Андрусівською угодою Запорожжя підпорядковувалося і російському царю, і польському королю. Це сприяло більш тісним контактам запорозьких козаків з поляками на грунті спільної боротьби з турецько-татарськими нападами. У червні 1673 р. на Січ прибув польський посланець Х.Ковалевський з метою вербування війська на Запорожжі та на Дону. Невдовзі після цього І.Сірко також спорядив посольство до польського короля з повідомленням про успішні бойові дії під Очаковим і проханням надати Війську Запорозькому гармати, човни і клейноди. Король уповноважив запорожців до збору охочих до його війська у переддень великого походу проти турків.
Польський король Ян Собеський дуже високо цінував І.Сірка як воєнначальника і відіграв вирішальну роль у його звільненні з царського заслання. У жовтні 1674 р. він вислав велику суму грошей на Січ кошовому та всьому козацтву для вербування війська проти турків. Проте гетьман Самойлович затримав послів, які їхали на Січ. Незважаючи на це, посли короля ще чотири рази приїжджали на Запорожжя. Відтак запорожці взяли активну участь у поході поляків на Правобережну Україну і взимку 1675 р. відзначилися в битві біля містечка Паволоч. Після цього польський король призначив Івана Сірка головнокомандувачем Запорозького Війська (за деякими даними – гетьманом Правобережної України замість Дорошенка) і дав йому відповідні військові відзнаки.
Загалом в цей час між Запорожжям і польським королем встановилися настільки дружні стосунки, що Самойлович повідомляв російського царя про наміри І.Сірка піддатися під протекцію Яна Собеського. Цар наказав І.Сіркові припинити зносини з польським королем, проте кошовий заборону проігнорував. Навесні 1675 р. він вів жваві переговори з польською стороною через польського представника А.Монджеєвського на предмет приходу до поляків усього Запорозького Війська. На Січ приїхав королівський посланець І.Завіша, привіз королівську платню старшині та обіцянку І.Сірку гетьманського титулу. Запорожці обговорювали питання допомоги польському королю на двох загальних радах, проте переважна більшість запорожців відмовилася йти на службу до польського короля. Головний аргумент був матеріальний: „ завжди ходили до польських королів на допомогу у штанях, а поверталися без штанів”. Гроші у старшини запорожці забрали і поклали у військову скарбницю. І.Сірко з невеликим загоном кіннотників (до 300 бійців) все ж взяв участь у боротьбі з татарами у Побужжі, а потім розгромив велику орду в районі Інгулу, проігнорувавши погрозу запорозької ради заточити його дружину до фортеці.
Поразки польського війська від турків значно погіршили стосунки між польським королем та запорожцями. На початку 1677 р поляки уклали сепаратний мир з мусульманами, в той час як російська сторона готувалася до активних військових дій проти них. Основною причиною миру поляки назвали негідні дії запорожців: вони начебто за царським указом уклали мир з кримським ханом і навмисно пропустили татар у польські володіння.
Наступний сплеск інтересу польського короля до Запорожжя пов’язаний зі зміною влади в Москві 1682 р. На Запорожжя польські посланці привезли грамоти Яна Собеського з пропозицією перейти під владу Польщі. Основним аргументом була політика Росії, яка, як вказувалося в грамоті, веде до загибелі козацтва. Польський король вважав Запорожжя головною силою, за допомогою якої можна було відірвати Україну від Росії. Велику роль мала відіграти і політика вербування запорожців у військо для допомоги німецькому імператору у війні з турками, а також „звабливі” пропозиції переселятися на спустілі землі Правобережної України. Всі ці спроби припинилися після прийняття запорожцями присяги царю Петру Олексійовичу у квітні 1682 р.
У 1684 р. посланці Яна Собеського Порадовський і Монджеєвський ще раз приїхали на Запорожжя з грошима та подарунками, намагаючись залучити запорожців до польського війська. Частина запорожців та навербованих з їх допомогою донців і калмиків на чолі з кошовим Г.Єремієвим попрямувала до Польші. З боку Москви це викликало репресії, зокрема, затримання Запорожжю жалування.
Посилення контролю з боку Петра І за Запорожжям поступово привело до припинення самостійних зносин козаків з поляками. Польські королі вже віддавили перевагу переговорам з російськими царями у тих випадках, коли йшла мова про спільну боротьбу з турками та татарами.
Запорожжя під час чигиринських походів. Турецько-татарська навала на українські землі передусім була небезпечна для Запорожжя. Дорошенко після розриву з Туреччиною на раді у Самойловича найбільш вірогідним маршрутом наступу турків назвав шлях через Запорожжя (Хортиця, Кічкаська переправа, фортеця Кодак). З огляду на цю небезпеку І.Сірко зайняв нейтральну позицію щодо війни.
З татарами І.Сірко мав традиційне перемир’я для обміну полоненими. А в липні 1677 р. кошовий послав до кримського хана делегацію для підписання більш тривалого миру. Договору підписано не було, але хан зобов’язався підтримувати мир і без договору. З Ю.Хмельницьким у І.Сірка також була домовленість про взаємний мир. Такі ж мирні відносини встановилися і з турецькими фортецями на Дніпрі. Посольство І.Сірка мало переговори з турецьким Ібрагім-пашою, отримавши від нього гроші і пропозицію спільного походу проти Росії та Самойловича. Є свідчення про приїзд татарських та турецьких послів безпосередньо на Січ і про гарантії туркам та татарам безпеки від запорожців. Проте війська І.Сірко туркам не надав, чому сприяло отримання інформації від Самойловича про похід турків на Чигирин, а не на Січ. І.Сірко досить інтенсивно листувався з турецьким ставлеником Ю.Хмельницьким. Метою листування було визволити запорозьких полонених, і коли прийшов універсал Ю.Хмельницького з закликом приєднатися до турків, І.Сірко дав негативну відповідь.
Про те, що І.Сірко не прагнув союзу з Туреччиною, свідчить його позиція у справі укріплення Кодака. Хоча фортеця належала Січі, кошовий у 1677 р. дозволив ввести на її територію гарнізон гетьмана Самойловича і навіть запропонував посилити фортечний гарнізон запорожцями і забезпечити його необхідними припасами.
Здійснюючи переговори з турками і татарами, І.Сірко водночас обіцяв гетьману Самойловичу допомогу і отримав наказ спрямувати військо до Чигирина. Проте ні в боях під Чигирином, ні в переслідуванні турецько-татарського війська запорожці участі не брали. Сірко лише інформував Самойловича про дії татар у пониззі Дніпра після відступу з-під Чигирина. А коли кримський хан з військом опинився неподалік Січі, І.Сірко уклав з ханом мир на три роки і допоміг його війську переправитися через Дніпро запорозькими байдарками. Невдовзі на Січ прибуло ханське посольство, обіцяючи запорожцям надати зброю та продовольство. Восени у володіння запорожців приїхало турецьке посольство на чолі з моравським беєм з великими подарунками (30 тисяч червінців) від султана. З російських донесень у Москву навіть випливає, що І.Сірко гроші взяв, згодився прийняти підданство турецького султана і частина козаків покинула Січ на знак протесту, а Самойлович очікував від запорожців нападу на Чигирин взимку 1678 р.
Напередодні другого чигиринського походу між І.Сірком та Ю.Хмельницьким також здійснювалися інтенсивні переговори. За дорученням султана запорожцям було привезено чимало грошей, щоб вони дотримувалися мирних угод. В свою чергу посли Сірка вимагали від султана толерантного ставлення до українських земель під час майбутнього походу як умови приєднання до нього запорожців. Одночасно І.Сірко повідомляв російську сторону про пересування турків, вів активні переговори щодо обміну полоненими, отримував царське жалування і вимагав для Запорозької Січі додаткових прав, припасів та військ.
Навесні 1678 р. більшість вимог І.Сірка була задоволена. На Січ прибули Полтавський полк для її захисту, грошова плата, гармати, зброя і царський прапор. Відчувши себе в безпеці, І.Сірко перервав будь-які зносини з турками і активно включився у боротьбу з татарами. Погроми запорожцями турецьких караванів на Дніпрі значно ускладнили постачання турецької армії, але все ж не допомогли російсько-українським військам уникнути поразки під Чигирином.
Турецько-татарський наступ на Січ. Після походів на Чигирин турецький султан вирішив покарати Запорожжя. Вже в 1678 р. розпочалося спорудження турецьких фортець на кордонах запорозьких володінь – Кизикермена, Тавані та Аслана. Будівництво захищали шість полків яничар на чолі з Каплан-пашею. Проте І.Сірко з 15-тисячним Запорозьким військом та допоміжним російським військом будувати фортеці не дав, порубавши не тільки яничар, а й робітників, що працювали на будівництві.
Дізнавшись про це, турецький султан послав для винищення Січі велике військо на чолі з пашою Кара-Мухамедом. Турки наблизилися до Січі всього на один перехід. Проте напасти на неї не наважилися. Назустріч ворогу вийшло не тільки запорозьке військо, а й прислана йому на допомогу російська армія на чолі з Яковом Корецьким. Перед лицем об’єднаного російсько-запорозького війська турки відступили.
Після цього татари спробували організувати змову для знищення самого І.Сірка. Це мав зробити татарський мурза під час звичайних запорозько-татарських переговорів. Проте про змову запорожці дізналися, і І.Сірко вбив мурзу.
Не домігшись свого силою, турки знайшли спосіб завдати прикрощів запорожцям мирним шляхом. Бахчисарайська мирна угода Туреччини з Росією 1681 року визначила, що кордон між цими державами повинен проходити по Дніпру. Запорожжя залишалось на російській стороні. 1686 року Польща і Росія підписали “Трактат про довічний мир”, за яким Запорожжя залишалося під владою Росії.
На основі “вічного миру” і Бахчисарайського договору до складу Росії входили землі Війська Запорозького. Річ Посполита відмовлялася від претензій на його землі “униз рікою Дніпром від Києва до Кодака і тоє місто Кодак, і запорозький Кіш, місто Січ і навіть до Чорного лісу й до Чорного моря, з усіма приналежними землями, чим здавна володіли запорожці”.
Проте турецький султан не прийняв пункти про вільне плавання запорожців ріками для промислу і до Чорного моря по сіль в обмін на вільне кочування татар у Бузько-Дніпровському межиріччі і про встановлення російської зверхності над Запорожжям. Відтак Січ виявилася під номінальною зверхністю Туреччини, проте не могла вільно користуватися соляними і рибними промислами. В той же час татари вільно кочували запорозькими землями.
Бахчисарайська угода значно погіршила становище Запорожжя, оскільки відрізала його від традиціних промислів солі та риболовлі на лиманах. Відновивши фортеці на Дніпрі, турки не пускали в пониззя жодного запорожця, а мирна угода не давала змоги захищати свої права силою. В цих умовах значна частина запорожців відгукнулася на пропозиції посланців польського короля Яна Собеського і переселилася на Правобережну Україну.
Наростання розбійного промислу на Запорожжі. Про незадоволення і тяжке становище Запорожжя після підписання Бахчисарайського договору свідчить наростання злочинності у запорозьких володіннях. Запорожці, залишившись без звичайних промислів, відновили промисел грабіжницький. Наш край став вкрай небезпечним для купецьких валок, оскільки запорозькі ватаги, починаючи з 1683 р, почали їх грабувати без розбору національної належності. Значно погіршилися і традиційно налагоджені стосунки у козацько-татарському порубіжжі. Запорожці відновили напади на татарські улуси з метою грабунку скоту та майна.
З запорозьких козаків почали формуватися ватаги „збродників”, які на трактах нападали на купців та подорожніх. З документів відомо про напади ватаг Іваника, Лиходія, Гусачка, Куличка та інших ватажків розбійного промислу. Пік цих нападів припадає на 1683-1686 роки. Велика купецька валка була розбита за 20 миль від Січі у 1683 р., при цьому купців потопили. У 1684 р. було пограбоване посольство кримського хана. Того ж року запорожці напали на російсько-український загін, посланий гетьманом Самойловичем для випалення степу в районі р.Самари. В 1684-1685 рр. масовими стали набіги запорозьких ватаг на кочовища татар, особливо поблизу Кизикермена. У 1686 р. у Приоріллі козаки розгромили кримське посольство, при цьому вбивши і російського посланця. За кошового Г.Сагайдачного запорожці почали готувати самостійний похід проти турків та татар з метою грабунку. Тільки підписання Вічного миру між Польщею та Росією 1686 р., який передбачав відновлення бойових дій з турками та татарами, поклав кінець росту розбою на Запорожжі.