Запитання

 

1.     Якою була роль запорозьких земель під час Національно-визвольної війни?

2.     Як позначилися союзні українсько-татарські відносини на житті нашого краю?

3.     За яких обставин відбувалися виступи на Січі проти Б. Хмельницького?

4.     Чим пояснювалося та в чому полягало реформування Січі Б. Хмельницьким?

5.     За яких обставин дістав розвитку ще один містечковий центр нашого краю – Новий Кодак?

6.     Чим пояснювалося перенесення Січі з Микитиного Рогу на Чортомлик?

7.     Що собою представляла Чортомлицька Січ?

8.     Якими були укріплення Чортомлицької Січі?

9.     За яких обставин фортеця Кодак була підпорядкована Січі?

Розділ ііі. Наш край у часи Руїни та початку російської експансії.

 

 

Тема 8. Наш край на початку “Руїни” (1658 – 1670 рр). Російська експансія.

 

Загальна характеристика Запорожжя під час Руїни. На відміну від часів Національно-визвольної війни, коли Січ знаходилася у відносній безпеці, в часи Руїни Запорожжя постійно було під загрозою ворожих нападів. Однак власне бойові дії на території нашого краю не виходили за межі традиційного протистояння запорожців з татарами та турками. Запорожжя було достатньо сильним, щоб завадити прорватися на свої території силою військам будь-кого з учасників бойових дій.

Під час Руїни Запорожжя відкрито протистоїть українським гетьманам, конкуруючи з ними за вплив в Україні. Воно надає притулок усім опозиційним силам та підтримує різних претендентів на гетьманську булаву, стимулює ворожнечу між гетьманами Правобережної та Лівобережної України і не дає жодному з них підсилитися. Завдяки цьому Запорозька Січ досягає найбільшої за всю свою історію самостійності та найінтенсивнішим чином виявляє незалежну політичну активність, особливо під проводом знаменитого кошового Івана Сірка. Разом з цим об’єктивно ця діяльність у більшості випадків йшла врозріз з інтересами України і сприяла як розширенню Руїни, так і ослабленню Української держави.

 

Початок Руїни у нашому краї. Початок конфлікту між Виговським та опозицією має пряме відношення до нашого краю.

Гетьман Іван Виговський

Адже основними противниками гетьмана були саме Запорожжя на чолі з кошовим Барабашем та полтавський полк. Північна частина краю відносилася до сфери управління полтавського полковника Мартина Пушкара.

Вибори полковника Мартина Пушкаря

Тому він, мобілізуючи свої сили, на початку 1658 р. прибув у Посамар’я. Сюди стягувалися прихильники заколотників, щоб виступити проти Виговського. Запорожжя підтримувало заколот, оскільки виступало проти угод з Польщею і було ображене виборами гетьмана (Виговського) без участі Війська Запорозького.

Початок же військових дій часів Руїни у нашому краї пов’язаний з протидією запорожців союзним Виговському татарам. На заклик гетьмана у краї з’явилися ногайці. Коли ж Виговський вирушив походом проти Росії, на допомогу йому прийшли війська Кримського ханства. Один з ординських загонів силою в тисячу кінотників на чолі з царевичем Салім-Гиреєм рухався з Посамар’я в Слобідську Україну. Авангард татарського загону на чолі з Кая-беєм та Ханмаметом-мурзою мчав попереду, розвідуючи безпечний шлях. Біля Вільного броду (нині селище Вільне Новомосковського району) татари хотіли форсувати Самару, але пройти цей брід їм не вдалося. Ординцям перешкодили це зробити два козацьких загони запорожців, якими командував Василь Матвієнко (29 чоловік), і донців під проводом Івана Самарина. Вдаривши із засідки, козаки забили багатьох ординців.

Козак на коні

Запорожці не обмежилися обороною. На чолі зі своїм кошовим Сірком вони здійснили сміливий похід до Криму і паралізували дії хана. Услід за тим запорожці вирушили на волость і військові дії відбувалися в основному там. Проте у вирішальний момент запорожці покинули Пушкаря, з ним залишилося лише 600 січовиків разом з Барабашем, і заколотники зазнали поразки. У нашому ж краї і в подальшому військові дії в основному стосувалися боїв між запорожцями та татарами.

 

Боротьба Запорожжя з Виговським. Після поразки і смерті Пушкаря запорозьке військо під проводом І.Сірка вийшло з Січі і приєдналося до російського війська князя Ромадановського, допомагаючи йому підкорювати лівобережні українські міста. Погромивши Ромни, Пирятин, Чорнухи та інші міста, що підтримували Виговського, запорожці повернулися на Січ.

Трохи відпочивши, козаки на чолі з Сірком напали на союзних Виговському татар. Ногайські улуси поблизу Самаринки були піддані погрому, запорожці захопили великий полон, включаючи двох мурз. Після цього запорозьке військо вирушило походом на Київ. Вислані проти них полки Виговського були запорожцями розбиті, проте після битви І.Сірко повернув назад на Січ. Відмовившись від походу, запорожці обмежилися написанням Виговському погрозливого листа.

Виговський, за свідченням С.Величка, збирався організувати каральну експедицію власного війська та татар на Січ, проте не зважився на похід. Зважаючи на загрозу, у 1659 р. Кіш посилив кодацький гарнізон та його озброєння.

Після розгрому Виговським росіян біля Конотопу запорожці не дали йому закріпити успіх. У серпні 1659 р. основне військо запорожців човнами добралося до Бугу, де вчинило страшні спустошення серед місцевих татар, пройшовши аж до Умані. Частина запорожців на чолі з Ю.Хмельницьким пустошила ногайські улуси поблизу Криму. З огляду на ці дії татарське військо покинуло Виговського.

Після цього запорозьке військо з Січі вирушило на Правобережжя і підтримало там рух проти Виговського і вибори гетьманом Ю.Хмельницького. Запорожці склали і основу війська Ю.Хмельницького, яке примусило Виговського зректися гетьманства.

Гетьман Юрій Хмельницький

Запорожжя під час Чуднівських подій 1660 р. Вирушаючи в похід на Україну в союзі з поляками, кримський хан наказав перекопському Карач-бею здійснити похід проти Січі. З огляду на цю загрозу Ю.Хмельницький послав на допомогу запорожцям Черкаський та Канівський полки. Проте сили запорожців і без цього були значними: 10-тисячне військо у повній готовності знаходилося під проводом кошового І.Брюховецького, а 5-тисячне – під командуванням І.Сірка.

Козацький пікет

Запорожці не лише не допустили татарського нападу на Січ, а самі навесні 1660 р. напали на турецькі фортеці Очаків та Арслан. У Арслані козаки захопили великий полон, який продавали в українських містах.

Під час Чуднівської кампанії запорожці безпосередньо у боях участі не брали, проте частина їх вийшла з Січі і патрулювали від татар землі в Побужжі. Після підписання Слободищенської угоди і капітуляції російського війська Шереметьєва ханське військо рушило назад до Криму, розграбувавши і спустошивши перед тим значну частину України і захопивши багато полонених. В цей час із Запорожжя на підмогу Ю. Хмельницькому рухався восьмитисячний загін козаків на чолі з кошовим отаманом Суховієм. Запорожці ще не знали про події в Україні і про договір Ю. Хмельницького з поляками. Зустрівши раптово орду, вони вступили в бій, розбили її і звільнили невільників. Довідавшись про події під Чудновим, козаки повернули на захід і розгромили кілька міст в Угорщині, після чого попрямували назад до Січі. Запорожці ж Сірка напали на Крим, завдавши чималого збитку ханським володінням.

 

Битва з татарами у Присамар’ї. Розгромивши разом із польсько-шляхетськими військами російську армію боярина Шереметьєва і змусивши українське військо гетьмана Юрія Хмельницького перейти на бік Речі Посполитої (битви під Чудновом, Слободищами і Любаром), татари безборонно спустошили Правобережну Україну. Наприкінці 1660 року частина ординців, обтяжена ясиром (близько 20 тисяч невільників, включаючи графа Шереметьєва) та награбованим майном, переправлялася через Дніпро біля гирла Самари. Обігнувши Монастирський острів, татари підійшли до острова Старуха. Тут Іван Сірко зі своїми козаками влаштував засідку і в момент переправи напав на ворога. На піщаних кучугурах Кінського острова розгорілася запекла битва. Сучасники пишуть, що в її епіцентрі кров промочила пісок і спеклася на лікоть в глибину, а кістки і черепи вбитих масово вимивалися рікою ще десятки років. У результаті битви з полону було звільнено близько 10 тисяч чоловік, татарське ж військо зазнало величезних втрат.

 

Підтримка запорожцями Брюховецького. Після підписання Ю.Хмельницьким Слободищенської угоди з поляками запорожці на чолі з І.Брюховецьким та І.Сірком переходять у активну опозицію до гетьмана. Вона проявилася передусім у бойових діях проти татар. З осені 1661 р. запорожці отаборилися кошем нижче Січі, звідки робили постійні вилазки проти ворога. У вересні 1662 р. вони пишуть погрозливого листа Ю.Хмельницькому, після якого той зрікається булави.

Зрештою, розчарувавшись у діяльності гетьманів, запорожці вирішили провести на цю посаду свого ставленика. Вибір впав на колишнього джуру Ю.Хмельницького Івана Брюховецького,

Іван Брюховецький

який певний час перебував на Січі і своїм красномовством завоював там прихильність значної частини голоти. У 1663 р. Кіш вислав разом з Брюховецьким полк запорожців, який спочатку схиляв населення підтримати свого ставленика, а потім під час виборів зі зброєю в руках забезпечив його перевагу над противниками – Сомком та Золотаренком. 

Гетьман Павло Тетеря 

Дісталося і гетьману Правобережної України П.Тетері. Останній спирався на допомогу татар і безпосередньо загрожував запорозьким володінням. Союзні Тетері ногайські та кримські татари стояли кошем в урочищі Цибульник, за кілька десятків кілометрів від сучасних північних кордонів Дніпропетровської області, і чинили спустошення округи. Навесні 1663 р. запорозьке військо разом з тисячним загономкалмиків, який прийшов на Січ за наказом царя, виступило проти татар, які засіли в районі Цибульника. 

Козаки та колмик (справа)

На початку червня, підійшовши до урочища, калмики й запорожці уклали договір не брати здобичі та полону, а винищувати татар усіх підряд. Несподівано напавши на ворога, вони захопили татарський обоз і вчинили страшну різанину. Захоплених у бою полонених знищили всіх до одного, вціліли лише татари, що заховалися в болоті. Вони й принесли страшну звістку кримському хану про повне знищення цілого коша – до 10 тисяч татар.

Різня в Цибульнику викликала жах у татарського населення. Ногайці та кримці, що кочували в степу, покинули береги Дніпра та Бугу і відійшли до морського побережжя. Кримський хан відмовився від походу на Молдавію і зосередив війська для захисту від можливого нападу запорожців та калмиків. Згодом він три рази присилав посланців на Січ для підписання мирного договору, але безуспішно.

Війська П.Тетері, дізнавшись про погром татар у Цибульнику, кинулися в погоню за запорожцями, що відступали на Січ. Запорожці та калмики вчинили на переслідувачів засідку. Пропустивши військо Тетері за собою через переправу на р.Омельник, вони несподівано вдарили на невпорядковані після переправи підрозділи ворога. Військо Тетері зазнало повної поразки і було майже все винищене.

Решта запорожців у цей час вибралася в похід проти турків, але натрапила на турецький флот і була розбита. Вцілілі запорожці на чолі з Сірком, відбиваючись від татар, пішки прийшли на Січ аж у вересні 1663 р. Для Січі 1663 р. був невдалим і тому, що вона під час весняної повені була затоплена і після перенесення певний час розташовувалася в степу і без укріплень.

Козака несуть

Початок російської присутності на Запорожжі. Ввівши війська та воєвод на Лівобережжі, царський уряд отримав можливість управляти цими українськими землями. Однак на Запорожжі урядових гарнізонів не було, і воно продовжувало залишатися автономним від російського впливу. У зв’язку з цим навесні 1663 року Москва послала туди загін служивих людей чисельністю 500 чоловік на чолі з Г. Косаговим. Офіційно завдання цього гарнізону полягало в тому, щоб разом із запорожцями та донськими козаками оберігати цей край від нападів татар. Проте у російського уряду була ще й інша мета. Посилаючи Косагова на Запорожжя, він хотів одержувати через нього точну інформацію про тамтешні події і впливати на запорожців у потрібному напрямі.

Московський стрілець XVII ст.

11111Шлях Косагова на Запорожжя не був легким, оскільки багато міст на Ворсклі та Орелі (Перевалочна, Кременчук, Потік) підтримували правобережного гетьмана П.Тетерю. Коли Косагов вів переговори з жителями Переволочної про їх підданство царю, несподівано напали татари. Вони полонили чимало мешканців орільських міст і з полоном вирушили на південь. Проте російські ратники на чолі з Косаговим їх наздогнали і переслідували 20 верст аж до Орелі, відбивши весь полон. Невдовзі військо Косагова зіткнулося з загоном, висланим у Приорілля Петром Дорошенком з Кременчука, і теж отримало перемогу.

Після цього російські війська вперше пройшли територією області і з’єдналися в Січі з запорожцями Івана Сірка. 

І. Сірко. Скульптура

 Запорожжя сприймало прихід росіян як допомогу у боротьбі з татарами і вважало загін, що прийшов на Січ, бойовим союзником. У вересні 1663 р. запорозько-російське військо з Січі здійснило успішний похід проти татар у Придністров’я, після чого повернулося на Чортомлик. А на початку жовтня І.Сірко разом з військом Косагова атакував Перекоп, 

Укріплення Перекопу

проте потрапив під контрудар і, відбиваючись від нуреддін-султана, в другій половині жовтня 1663 р. повернувся на Січ. Більше року українські козаки та московські ратники з території нашого краю спільно нападали на татар.

За часів Брюховецького було покладено початок традиції щорічного привозу в Січ з Гетьманщини та Московської держави провіанту та боєприпасів, причому Кодак став останнім дніпровським портом для суден із верхів’їв ріки. Тут відбувалося перевантаження суден, підготовка для переходу через пороги, а сам Кодак став великим складом товарів. Хліб до Кодака й Січі надходив з військових млинів, розташованих над р.Ворсклою.

 

Наслідки Андрусівського договору для нашого краю. Андрусівський мирний договір 1667 р. змінив статус наших земель. Згідно договору, запорозькі землі потрапляли одночасно під владу Росії та Польщі. Підписання Андрусівського договору викликало велике невдоволення в Україні і призвело до нового повстання на Лівобережжі. Воно почалося з виступу ображених андрусівськими статтями запорожців, які навесні 1667 року поблизу Січі розгромили московське посольство, що їхало у Крим з грамотами до хана. Членів посольства на чолі з боярином Ладижинським запорожці втопили в Дніпрі, ще й послали до Брюховецького з цього приводу погрозливого листа.

Запорожці заявили, що вбили посла за кривди українському народу з боку царських воєвод. А на початку 1668 року загони запорожців взяли активну участь у повстанні на Лівобережжі, діючи в основному в межах сучасної Полтавщини.

 

Суховій на Запорожжі. Після початку повстання Разіна його посланці з’явилися і на Запорожжі. У 1669—1671 рр. велика кількість запорожців збиралася біля Кодака з тим, щоб вирушити на допомогу повстанцям. Частина козаків пішла у повстанське військо і взяла участь у боях на Слобожанщині 1670 р. Однак їх було небагато і в цілому повстання Разіна мало вплинуло на життя нашого краю. Набагато більше значення мали постійні загрози польських та татарських нападів та внутрішні конфлікти на Січі. Особливо дошкуляли татари, які з середини 1660 – х років вийшли з причорноморського степу і почали постійно нападати на запорозькі території в районі р. Самари, загрожуючи їх повним розоренням.

Козацьке поселення XVII ст.

В цих умовах до влади прийшо П.Суховій (Суховієнко), колишній писар. Спочатку він завоював прихильність значної частини запорожців, а згодом, спираючись на підтримку татар, домігся проголошення себе гетьманом Правобережної України. П.Суховій, іменував себе "гетьманом ханової величності" і виготовив собі печатку на зразок татарської із зображенням лука і двох стріл. Хан написав Дорошенку листа, вимагаючи приєднатися до Суховія і йти в Лівобережну Україну.

Дорошенко відкинув цю пропозицію і прийняв протекторат Туреччини. Турки спробували використати це для проникнення у запорозькі володіння. Султан Мухамед IV вимагав від Дорошенка поставити у Кодаку 300 яничар, але Дорошенко, передбачаючи реакцію запорожців, відмовився. Натомість він знайшов спільну мову з конкурентом Суховія за лідерство на Запорожжі Сірком. Поблизу Кодака Іван Сірко зустрівся з Петром Дорошенком і вів з ним переговори про спільні дії, які завершилися створенням їх союзу.        

 

Запорожжя у протистоянні Дорошенка з Суховієм та Ханенком. Всю осінь та частину зими 1668 р. Суховій водив надані йому кримським ханом війська на українські землі. Проте разом з Іваном Сірком Дорошенко врешті розгромив їх. Суховій утік з татарами в Крим, але влітку 1669 р. татарсько-козацьке військо пройшло територією нашого краю, зосередилося за 30 верст від Кодака і попрямувало далі на Чигирин. З новим татарським військом Суховій завдав Дорошенку тяжких поразок. Князь Ромодановський відступив у межі Росії, а Дорошенко, не в змозі протистояти такій численній навалі ворогів, часто закривався в Чигиринській фортеці; ховався по містах і попереджений ним народ. Від розгрому Дорошенка врятував турецький посол, який наказав татарам повернутися додому.

Гетьман Петро Дорошенко

1111Однак стосунки запорожців з татарами і в цей час були нестабільними. Після одного зі спільних походів татари спробували пограбувати Суховія, а його самого і козаків, що були при ньому, погнати до Криму як ясир. Врятувала Суховія від цього лише підмога, що надійшла із Коша. А влітку 1669 р., коли Суховій з основною масою запорожців пішов проти Дорошенка під Чигирин, кримський хан направив тисячу татар і яничарів до Чортомлицької Січі, щоб захопити її і “засісти”. Проте досягти мети татарам не вдалося. Колишній кошовий отаман Курило зібрав у Січ усіх запорожців із лук та промислів і відстояв фортецю, порубавши і потопивши багато татар. Суховій після сварки з мурзами повернувся на Січ.

Побачивши, що основна мета Суховія полягає лише в тому, щоб вирвати булаву у Дорошенка, а не в полегшенні долі України, січове товариство відвернулося від нього. Закінчив він тим, що пішов у Крим, де побусурманився, прийнявши ім’я Ашпат Мурза.

Під Уманню в 1669 р. запорозькі козаки, що раніше підтримували Суховія, проголосили гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка,

Гетьман Михайло Ханенко

 давнього прибічника Польщі. Отримавши підтримку Січі та поляків, а також і татар, Ханенко протягом п’яти років воював проти Дорошенка. Проте основні військові дії велися за межами нашого краю – у районі Вінниці та Ладижина, і зрештою завершилися поразкою Ханенка від Дорошенка. Це був останній військовий епізод Руїни, в якому запорожці взяли активну участь у боротьбі претендентів на гетьманство.

 

Додаткові матеріали

 

Причини розбрату Виговського та Запорожжя. Запорозьке козацтво не дуже довіряло Виговському, який був відомий своїми пропольськими настроями. Виговський брав участь у каральній експедиції на Січ 1648 р. і після полону при Жовтих Водах був викуплений у татар самим Хмельницьким. Тоді ж перейшов на службу до гетьмана, проте серед запорожців завжди вважався прихильником Польщі.

Виговський також ставився до Запорожжя негативно. Він знехтував правами запорожців під час власних гетьманських виборів. Це сприяло тому, що всі невдоволені політикою Виговського знаходили підтримку на Січі. А таких було дуже багато у безпосередній близькості від наших земель.

Справа в тому, що Виговський повернув українським магнатам, і зокрема, Ю.Немиричу великі маєтності на Полтавщині. Ці помістя – Кобеляки, Нові Санжари, Білики, Кишеньки, Переволочна та інші – знаходилися поряд з запорозькими володіннями. Населення оцінило це як відновлення шляхетських порядків, різко посилилися антигетьманські настрої, на Січ масово попрямували невдоволені, отримуючи там всіляку підтримку. Наприкінці грудня 1657 р. Немирич у спеціальному листі вимагає зі своїх помість „звірин” – запасів та податей.

Виговський розпочинає економічну блокаду Запорожжя і на південь земель Полтавського полку (нинішнє порубіжжя Дніпропетровської та Полтавської областей) відправляється військова експедиція у складі козаків Ніжинського та Прилуцького полків. Гетьманське завдання – на Січ „торгових людей з запасом не пропущать” – було вкрай шкідливим не лише для Січі, а й для полтавчан, які несли великі збитки від відсутності торгівлі. Антигетьманські настрої запорожців та полтавчан настільки загострилися, що перекинулися на козаків військової експедиції, ті збунтувалися і повернулися додому.

Проте запорожців це не заспокоїло, і вони відправляють у Москву посольство з власними вимогами. Після переговорів царський уряд визнав Запорозьку Січ самостійним суб’єктом російсько-українських взаємин, фактично незалежним від Виговського. Запорожці тлумачили царську грамоту як визнання незаконності виборів Виговського і необхідності нової „чорної ради” за участю Січі для виборів нового гетьмана. Про це запорозьке посольство, повертаючись з Москви, привселюдно проголошувало на українських землях.

Для захоплення запорозьких послів Виговський посилає у Переволочну, Кобеляки та інші полтавські містечка свої загони. Проте місцеве населення і запорожці були настільки вороже налаштовані проти Виговського, що Пушкар вимушений був надіслати своїх козаків для охорони запорозького посольства. Про те, що полтавський полковник вимушено примкнув до антигетьманського руху, ініційованого запорожцями, свідчать і документи Виговського: „А полтавский полковник Мартин Пушкар сам и не рад того, да збивают его своевольники и гультяи”. Але так чи інакше, дії Пушкаря вже були розцінені Виговським як бунт.

 

Доля кошового Барабаша. Після поразки від Виговського на Полтавщині Барабаш разом з запорожцями відійшов на Січ. Згуртувавши на Запорожжі своїх прихильників, він разом з чисельним військом запорожців попрямував до Бєлгорода на з’єднання з російськими військами. У Бєлгороді Барабаш написав кілька універсалів до українського населення, сповіщуючи про зраду Виговським російського царя і називаючи себе гетьманом. Універсали поширилися в Україні, і Виговський почав вимагати від російського уряду видачі Барабаша. За особистим розпорядженням царя Олексія Михайловича у серпні 1658 р. Барабаша з охороною відправили до Києва. Там його піддали тяжким тортурам, вимагаючи свідчень про роль Росії у заколоті. Тортури продовжувалися більше місяця, а в жовтні Барабаша відвезли в кайданах до Чигирина. Точні обставини його смерті невідомі, проте в документі від 4 червня 1659 р. його вже згадують як „покійного кошового.”

Запорозька вольниця на українських землях. І.Брюховецький став гетьманом виключно завдяки підтримці запорожців, які силою зброї відстояли його інтереси на знаменитій Ніжинській (Чорній) раді у червні 1663 р. Обрання гетьманом запорозького ставленика дало можливість запорожцям вийти за межі своїх вольностей і порядкувати в Україні не як бунтарям, що було досить звично, а як офіційній владі. Відразу після Чорної ради Брюховецький розподілив запорожців на команди по сто осіб на чолі з полковниками і розмістив їх по головних українських містах Лівобережжя. Протягом трьох днів запорозька вольниця пила й гуляла на наданих їй територіях на свій розсуд і без ніякого контролю. Грабежі, побої і навіть вбивства заможних людей були масовим і повсюдним явищем. Старшина й заможні козаки рятувалися, перевдягаючись у лахміття. Запорожці, здебільшого колишні втікачі з маєтків, приходили до своїх колишніх господарів і чинили там самосуд. Утиски щодо заможних верств населення Лівобережжя тривали і пізніше, багато старшин і заможних козаків за намовленням Брюховецького потрапило до Сибіру, а решта була обкладена тяжкими поборами на користь запорозького війська.

Події часів Ніжинської (Чорної) ради показали небезпеку перенесення принципів функціонування Запорозької Січі як військового об’єднання на всю територію України. Анархія та розбій, які вчинили тоді запорожці, дали підстави для негативних оцінок ролі запорозького козацтва в житті України, які найяскравіше проявилися у знаменитому творі П.Куліша „Чорна рада”. Що ж стосується рядових запорожців, то вони зберігали вдячність до Брюховецького навіть після його численних нехтувань правами Запорожжя.

 

Перший штурм Перекопу об’єднаним запорозько-козацьким військом. Наприкінці ХVII століття Крим був постійним об’єктом спільних походів російського та українського війська за наказами з Москви. Проте перший штурм Перекопу союзниками було здійснено у 1663 р. з ініціативи легендарного кошового І.Сірка. Безпосереднім приводом до нього стала поразка запорозького флоту у бою з турецькими галерами. Після триденного бою запорожці змушені були пристати до берега, порубати чайки і степом добиратися до Січі. Як завжди в таких випадках, втрати запорожців були великими, а над виловленими з води козаками турки вчинили жорстоку розправу.

Наприкінці вересня 1663 р. невдахи добралися до Чортомлика, а вже 2 жовтня палаючий жадобою помсти І.Сірко повів запорожців і російський загін під проводом Косагова на Перекоп. І.Сірко розділив військо на дві частини і атакував місто з двох сторін. Перейшовши перекопський рів, піші козаки й російські драгуни штурмували Перекоп з кримського боку, а Косагов з рештою війська пішов на штурм воріт з боку степу. Сірко своє завдання виконав і захопив велике місто, проте Косагов захопив лише ворота, а малого міста (фортеці), де засіли яничари, взяти не зміг. В розпал штурму до перекопського гарнізону прийшло на підмогу близько 1000 турків і в передмісті розгорівся запеклий бій. Запорозько-козацьке військо підпалило місто і почало відступ, захопивши чимало мирних жителів у полон. Татарсько-турецьке військо на чолі з нуреддін-султаном кинулося навздогін, жорстока січа продовжувалася за межами Перекопу в степу протягом п’яти верст. Запорожці всіх полонених з жінками й дітьми порубали, змогли відірватися від ворога і в середині жовтня 1663 р. повернулися на Січ. Пізніше, виправдовуючись перед Брюховецьким за знищення всіх татарських полонених, І.Сірко оповідав про пошесть у Перекопі. Проте за свідченнями росіян, пошесті не було, а вигадки кошового вони відносять на рахунок сорому за дії запорожців.

 

Запорозька Січ у степу. Повінь весни 1663 р. була настільки сильною, що запорожці були змушені перенести Січ з захищеного Чортомлика у степ. Для Запорозької Січі настали скрутні часи. Згідно описів, ніякої фортеці у степу побудовано не було і Січ була звичайним поселенням. У ньому не було місця для значної кількості людей і постійно проживало не більше 400 осіб – 200 російських ратників та 200 козаків. Решта козаків розійшлася по містах, а решта російських ратників, продавши отримані від Брюховецького припаси та покравши коні, попрямувала до Бєлгорода.

До осені Запорожжя виявилося практично відрізаним від решти територій, оскільки правобережні козаки П.Тетері захопили запорозькі дороги і вчиняли там напади на проїжджих. На Запорожжі розпочався голод, пшона не було взагалі, а осьмачка житнього борошна коштувала 5 карбованців – шалені на ті часи гроші.

Погіршенням ситуації на Січі вирішив скористатися правобережний гетьман П.Тетеря. Він почав присилати запорожцям „знадливі” листи. Посланці Тетері на Січі намагалися переманити запорожців на бік польського короля, обіцяючи всілякі привілеї. Документи свідчать, що листи Тетері зачитували на загальних зборах коша і як мінімум половина запорожців сприймала їх прихильно. У випадку походу польського війська та козаків Тетері запорожці були готові здатися, про що сповіщав московського царя керівник московського гарнізону на Січі Касогов. На беззахисну в степу Січ готувався напасти і кримський хан.

Врятувала Січ від розброду та ворожого нападу рішучість І.Сірка. Не очікуючи ворогів у степу, він сам перейшов у наступ. Маючи менше 200 бійців, І.Сірко напав на перекопські селища і в жорстокому бою винищив більш як тисячне татарське військо на чолі з перекопським Карач-беєм. А убезпечивши Січ від татарського нападу, І.Сірко повернувся на захід і з тилу атакував поляків, здійснивши похід на Буг та Дністер. П.Тетеря змушений був відмовитися від нападу на Січ.

 

 

Участь запорожців у повстаннях середини 1660-х років. У 1663 р., скориставшись малочисельністю гарнізону (20 козаків), на Кодак готувався ударити гетьман Правобережної України Павло Тетеря, якому мали допомагати польські війська. Тетеря після взяття Кодака хотів створити цілу систему фортець у нашому краї. Проте цим планам не судилося реалізуватися – запорожці посилили гарнізон у Кодаку, і Тетеря змушений був відмовитися від нападу на фортецю.

Самі ж запорожці вийшли з Січі і протягом 1664 р. під проводом Сірка воювали з поляками та татарами, підтримуючи Брюховецького, по всій території України. Найближчі до нашого краю бої відбувалися на півдні сучасної Черкащини. Прийшовши на Правобережжя,запорожці одночасно допомогли українським повстанцям, забезпечивши успіх народного повстання 1664—1665 років, що охопило всю східну частину Правобережжя. Поляків на якийсь час витіснили з Правобережжя, а гетьман Тетеря відмовився від булави і втік до Польщі.

Проте невдовзі наступило розчарування запорожців у Брюховецькому, і в серпні 1664 р. вони разом з Сірком повернулися на Січ. В цей час Сірко встановив тісний військовий зв’язок з калмиками, які протягом наступних років брали активну участь в обороні Подніпров’я від татар.

У липні 1666 року вже й на Лівобережжі почалось повстання, після придушення якого багато повстанців втекло на Запорожжя.

Вигнання росіян із Запорожжя. Брюховецький під час перебування в Москві подав прохання про введення російських військ в українські міста і, зокрема, на Січ та Кодак. Він став ініціатором розміщення на Січі російського гарнізону. Спочатку останній мав складати 300 чоловік, проте згодом Брюховецький запропонував цареві послати на Запорожжя ще 1000 військових. У березні 1665 р. Брюховецький, побоюючись зростання опозиційних настроїв серед запорожців, ініціював появу на Кодаку московського загону. Військо, на думку Брюховецького, мало підлягати російському воєводі, зобов’язаному проживати постійно на Запорожжі.

Це викликало масові невдоволення запорожців. “Запорожці,—доповідав Г. Косагов,— царських ратних людей не люблять і говорять, ніби з їхньої милості не стало війську здобичі, хочуть миритися з татарами і Дорошенком”. Обраний кошовим І. Ріг написав з цього приводу Брюховецькому погрозливого листа, відмовляючись прийняти царські війська та воєводу. Сам Кодак став об’єктом постійних козацьких нападів з метою грабунку.

Невдовзі на Кодак та Січ приїхали царські депутації на чолі з боярином Хитрово. Їх запорожці зустріли вкрай неприхильно, проголосили Брюховецького зрадником і послали в Кодак загін війська для попередження вступу московської залоги. Січ також відкрила шлях на Низ Петру Дорошенку.

Становище настільки загострилося, що боярин Хитрово швидко був з Січі відкликаний, а вслід за ним і Г. Косагов зі своїм загоном мусив покинути Запорожжя, залишивши свій запас провіанту в Кодаку. Київський воєвода П.В.Шереметьєв, дізнавшись про це, у своєму листі вмовляв запорожців не допустити виходу московського війська з Кодака. Однак це прохання було марним. Настрої запорожців все більше стали схилятися на бік правобережного гетьмана Дорошенка.

В подальшому стосунки з росіянами ще погіршилися. Свавілля московських воєвод торкнулося і нашого краю – на півночі, на територіях області, що належали тоді Полтавському полку, за наказом П.Шереметьєва у запорожців відібрали млини, порушивши давній порядок, згідно якому хлібна данина з цих млинів йшла на Запорожжя.

 

Протест запорожців проти Андрусівського договору. За Андрусівською угодою 1667 р. запорожців без їх згоди підпорядкували одночасно польському і російському уряду і зобов’язували боротися проти кримського хана. „Тамошні козаки, - писалося в договорі, - що живуть по островах і залишаються в обороні, мають залишатися в послушенстві під обороною і під високою рукою обох великих государів для послуги проти наступаючих бусурманських військ”. Запорожці були шоковані вирішенням своєї долі за їх спиною, і першими розпочали хвилю протестів, що згодом затопила собою всю Україну.

Для сповіщення кримського хана про договір між Росією та Польщею була направлена делегація на чолі із стольником Ю.Лодиженським та татарським посланцем Магомет-агою. Наприкінці березня 1667 р. вона виїхала з Москви, везучи послання, казну та подарунки. Переправившись біля Переволочної на початку квітня, російсько-татарська делегація зупинилася на р.Омельник, де до неї приєдналося 150 запорозьких козаків. Козаки певний час супроводжували делегацію під час подорожі в степу, однак поблизу р.Базавлук напали на татар, що входили до делегації, і майже всіх, включаючи Магомет-агу, вбили, пограбувавши їх майно. 8 квітня московський посол прибув на Січ і поскаржився на дії запорожців кошовому І.Рогу. Проте співчуття не знайшов - під приводом того, що у Лодиженського немає потрібних документі, І.Ріг відібрав у делегації все майно.

Не маючи змоги рухатися далі, Лодиженський змушений був залишатися в Січі, пославши донесення в Москву. За царським дорученням на Січ вирушив посланець Брюховецького з вимогою повернути все майно делегації і забезпечити її подорож до Криму. Запорожці переобрали кошового, повернули забране майно і 15 травня Лодиженський з супутниками у супроводі 40 запорожців і нового кошового Васютенка виїхав з Чортомлика. Вслід за ними з Січі на човнах випливло близько 500 запорожців. Коли делегація відпливла від Чортомлика дві версти, запорожці напали на неї і примусили пристати до берега. Там у посланців забрали майно, одежу і голими примусили стрибати в річку, а самі, сівши на човни, відкрили по плавцях вогонь. Лодиженський і частина його супутників потонули, і запорожці попливли геть. Проте частина делегації вціліла і повернулася на Січ, а звідти попрямувала до Полтави. Вслід за ними, побоюючись розправи, з Січі втекли і солдати російського гарнізону.

Заворушення не обмежилося Запорожжям, а перекинулося на приорельські міста Полтавського полку і навіть на Полтаву. Розпочалося тривале слідство, проте винуватців погрому російсько-татарської делегації так знайти і не вдалося. Гетьманський слідчий осавул Ф.Донець доносив, що на Січі існує безлад і старшина не може управляти рядовими запорожцями, а значна частина запорожців перебуває під впливом П.Дорошенка і має з ним постійні зносини. У листі до гетьмана Брюховецького кошовий отаман Васютенко з докорами називав причиною нападу на російську делегацію нехтування царем правами запорожців. Побоюючись повстання на Запорожжі та його союзу з Дорошенком, цар вимушений був „простити” запорожцям розгром російської делегації.

 

Похід запорожців до Криму. Відмова запорожців підтримувати Брюховецького зробила його становище вкрай хитким і дала можливість Дорошенку завдати супернику поразки. Проте смерть Брюховецького від рук Дорошенка не сприяла підтримці останнього запорожцями. Цьому також заважав і союз Дорошенка з татарами.

Восени 1667 року, в той час як татарське військо рушило на підмогу Дорошенку, що поновив боротьбу з Польщею, на Перекоп вирушило запорозьке військо під проводом Сірка та Рога. Воно прорвало перекопські укріплення і спустошило весь Крим. Татарські вельможі мусили рятуватися в горах. Сам хан втік з Бахчисарая до Туреччини. Проте запорожці до Бахчисарая не пішли, побоюючись повернення татарського війська, що в цей час воювало на боці Дорошенка, і повернули назад на Січ.

 

 

Запорозькі гетьмани. Розбрат в Україні під час Руїни сприяв максимальній автономії Запорожжя та підвищенню його ролі в країні. Це привело до того, що запорожці самостійно почали обирати гетьманів для всієї України. Ця практика трималася певний час після вбивства Брюховецького, оскільки запорожці Дорошенка гетьманом не визнали. У вересні 1668 р. на Січі вони у присутності посланців кримського хана проголосили гетьманом писаря Степана Вдовиченка. Гарантувавши безпеку татарських кочовищ, Вдовиченко отримав підтримку війська кримського хана і його владу визнали Полтава, Гадяч, Лубни та інші українські міста. Між Вдовиченком та Дорошенком розгорівся конфлікт, і запорозький гетьман запросив Дорошенка на Січ на Чорну раду. Проте Дорошенко на Січ не поїхав, розуміючи, чим та Чорна рада для нього скінчиться.

Подібним чином на Січі було обрано і гетьмана Суховієнка – 23-річного писаря. На відміну від Вдовенка, він особисто спілкувався з кримським ханом і називав себе гетьманом ханської величності. На Запорожжі Суховієнка підтримувала значна частина козаків – близько 6 тисяч осіб. Суховієнко також намагався викликати Дорошенка на Чорну раду на Січ, але безуспішно.

Розчарування в діяльності Суховієнка сприяло тому, що запорожці відмовилися від виборів гетьмана лише на Січі. Наступний ставленик запорожців – кошовий отаман М.Ханенко – був уже обраний гетьманом в Умані в присутності представників правобережних міст.