Запитання

1.     Яким було населення краю часів Нової Січі?

2.     Які типи поселень існували в Новій Січі?

3.     Що собою представляли запорозькі зимівники? Якою була їх густота та чисельність?

4.     Яким було землекористування в Новій Січі?

5.     Які найвідоміші поселення краю засновані в часи Нової Січі?

6.     Яким було становище селян на Січі?

7.     Яким був характер соціально-економічних відносин у краї?

8.     У чому полягають особливості господарської діяльності в краї часів Нової Січі?

9.     У чому проявилося формування ринкових відносин у краї?

10. Як розвивалося землеробство в часи Нової Січі?

11. Яку роль відігравав чумацький промисел у житті краю?

12. Якими були основні напрямки запорозької торгівлі?

13. В чому полягає специфіка розвитку ремесел  Нової Січі?

 

Розділ VI. Культура нашого краю часів Запорозької Січі.

Тема 16. Освіта, мистецтво, духовне життя краю часів Запорозької Січі.

 

Освіта у краї. Основними осередами освіти на Січі були школи і майстерні по переписуванню книг та їх оформленню. При всіх церквах Запорожжя працювали школи і шпиталі. „Церква з дзвіницею, з одного її боку шпиталь, а з другого школа становили необхідні деталі кожної православної парафії запорозького краю”, - писав перший ґрунтовний дослідник Запорожжя Феодосій. Церковно-парафіяльні школи на Запорожжі мало відрізнялися від таких же в інших українських землях. В них навчалися переважно діти запорозького поспільства, тобто селянства, а також жонатого стану запорозьких козаків. Особливістю запорозької системи церковно-парафіяльних шкіл було широке розповсюдження шкіл вокальної музики та церковного співу, оскільки масове відкриття не Запорожжі церков вимагало підготовки читців та співаків з місцевого населення. Освіту дітям давало біле духовенство, в церквах і монастирі – ієромонахи з Києво-Печерської лаври та інших церковних осередків.

Важливим освітнім осередком був Самарський Пустинно-Микільський монастир. Монастирська школа виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Навчалися в ній не лише діти, а й дорослі хлопці під керівництвом самарського ієромонаха. Навчальними предметами були письмо, читання, Закон Божий та молитви.

Найбільш відомою була школа при церкві Покрови на Січі, яка відігравала важливу роль у підвищенні рівня освіченості населення Запорожжя і підготовці духовенства для церков всіх вольностей Війська Запорозького. Тут виховувались і навчались діти різного віку, багато було сиріт, вивезених козаками з походів. У 1770 р. цю школу перевели в Орловщину. Певний час її керівником був переяславський дяк, талановитий музикант і співець, улюбленець кошового отамана Петра Калнишевського Михайло Казма (Кафізма).

Рівень освіченості серед запорозького козацтва для тих часів був дуже високим. Збереглися документи 1760-х – 1770-х років, на яких запорожці давали зобов’язання, підписуючись (грамотні) чи прикладаючи руку (неграмотні). Відсоток грамотних запорожців на цих документах складає від 40% до 60%. Високий рівень освіченості стосується передусім власне січового війська, серед якого «всілякого люду було доволі». Військо поповнювалося за рахунок великого числа студентів Києво-Могилянської духовної академії, української та польської шляхти, міщан, тобто освічених верств населення.

Портфель та каламарі військового писаря

Козацькі чорнильниці підвісні ХVІІІ ст.

На Січі було чимало освічених людей. Судячи з документів того часу, багато старшин писали не лише грамотно, а й з великим знанням риторики, літератури, історії, філософії. Серед запорожців були навіть люди, які вміли складати латинські вірші та духовні канти. Відомо, що знаменитий астроном Ейлер не тільки бував на Січі, але й увійшов до лав січового товариства.

В той же час основна маса Війська Запорозького, що жила за межами Січі і паланок по зимівниках чи займалася промислами у степах та плавнях, була неграмотною і значною мірою знаходилася за межами культури того часу – «дичавіла», за словами Д.Яворницького.

Книги. Серед запорожців було чимало письменних, які любили й шанували книги. До цього часу в фондах Дніпропетровського історичного музею налічується чимало книг із запорозьких бібліотек, із зібрання Самарського Пустинно-Микільського монастиря. Дуже цікавий запис на друкованому “Апостолі” (Київ, 1674 р.) засвідчує, що цю книгу придбав козак Мосій Кирилович за п’ять золотих і подарував своєму брату, котрий був писарем у Самарі. У 1750 р. козак Лаврентій Плиха пожертвував Троїцькому собору в Самарі “Євангеліє”, оздоблене сріблом та зеленим бархатом.

Серед запорозьких книг багато унікальних видань XVI—XVIII ст., в тому числі й видання Івана Федорова (“Апостол”, “Біблія”),

"Апостол " 1574 р. 

твори Петра Могили, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, св.Дмитрія Ростовського (Дмитра Туптала) та інших. Ці книги знаходилися у бібліотеках козацького Пустинно-Миколаївського монастиря у Самарі, зібраннях козацьких церков, приватних козацьких бібліотеках і свідчать про повагу запорозького козацтва до знань та освіти.

 

Малярство. Запорожжя ніколи не було значним центром живопису. Більшість живописних творів привозилася сюди з інших областей України. Особливо це стосується головного напряму живопису того часу – іконопису. Разом з тим в краї працювало багато талановитих народних живописців, які створювали оригінальні полотна. Найбільше поширення, як і в інших регіонах України, мали народні картини «Козак Мамай». Про рівень народного малярства в краї свідчить той факт, що вихідцем з запорозьких земель був один з найкращих російських художників свого часу – Левицький.

Козак Мамай ХІХ ст.

В часи Нової Січі на Запорожжі широкого поширення дістав жанр парадного портрета. Замовлення запорозької старшини на твори цього жанру сприяли розвитку в українському живопису запорозької портретної тематики, яка і через багато років після припинення існування Січі проявлялася в увазі митців до зображення запорожців.

Портрет знатного запорожця Г. Гамалія

Портрет козака

Потрет Якова Шияна

Ікона Святого Миколая. Дніпропетровщина. XVIII ст.

Народна творчість. Основою культури краю запорозьких часів була народна творчість. Вона розвивалася в найрізноманітніших напрямках. Найбільшу славу краю принесло мистецтво народних малярів. Петриківські розписи до цього часу вражають оригінальністю та вишуканістю композицій, пов’язаних з віковічними традиціями народного мистецтва Подніпров’я.

Велику роль відігравав запорозький край у розвитку народної пісенної творчості. Народні думи та пісні, пов’язані з боротьбою запорозьких козаків проти ворогів українського народу, виникали передусім саме на Запорожжі та прилеглих до нього територіях. Сьогодні ці пісні є важливим елементом нашої культури, допомагають краще збагнути історію та духовний світ наших предків.

Український інструментальний ансабль часів козаччини

Музичні інструменти запорозьких часів

Таку ж роль відіграють і бувальщини та перекази з життя запорозьких часів, які зафіксовані у нашому краї фольклористами та етнографами.

Сліпий кобзар з поводирем

Козак-бандурист. Початок ХVIII ст

Колоритним напрямом народного запорозького мистецтва є запорозькі танці з характерними назвами “козачок”, “повзунок”, “гопак”, котрі мають у собі й елементи бойових мистецтв.

Гопак

Церковне життя. Від часів виникнення Війська Запорозького його духовними й світськими справами опікувалася Українська православна церква. Із Києва та інших міст до козацьких поселень на Запорожжі прибували священики, будівничі храмів, учителі, лікарі. У монастирських і церковних шпиталях знаходили притулок старі, немічні й скалічені в боях козаки.

С. Васильківський. Січовий дід, абшитований (відставний)

Першим козацьким монастирем, наданим козацтву королівським привілеєм від 1578 року, був Трахтемирівський Зарубський Успенський (він же Хрестовоздвиженський) монастир, заснований ще за часів Київської Русі. У XVII столітті духовним оберегом Війська Запорозького стає Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир.

Межигірський монастир під Києвом - притулок старих запорожців

Крім цього, козаки мали справу з Мотронинським монастирем поблизу Чигирина та Братським монастирем у Києві.

Власне на Запорожжі в XVII—XVIII століттях існувало два козацькі монастирі, що підлягали духовній юрисдикції Київської митрополії чи відповідних церковних установ Російської держави, а в світському відношенні — Кошу Запорозької Січі: Самарський Миколаївський та Нехворощанський Успенський.

Появу поблизу Самари ченців-пустельників перекази відносять до 1576 р. Вони збудували скит, потім невелику фортецю, при якій поставили церкву святого Миколи, шпиталь, а Кіш Війська Запорозького виділив ченцям ділянку землі. У 1602 р. після прибуття сюди ієромонаха Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Паїсія виник знаменитий Самарський Пустинно-Микільський монастир.

Нехворощанський монастир було засновано, очевидно, одночасно із слободою, згодом сотенним містечком Полтавського полку Нехворощою та іншими поорельськими містечками — Маячкою, Китайгородом, Царичанкою, Орликом, які були заселені, зокрема, прибульцями з Правобережної України в 70-х роках XVII століття.

Священики для головної січової церкви запрошувалися з Межигірського монастиря, який користувався правом ставропігії, тобто не підлягав ні місцевим ієрархам, ні Київському митрополитові. Більше того, Кіш запрошував священиків тільки на два роки, а потім наполягав на їх заміні, оберігаючи таким чином свою першість у вирішенні всіх справ на Січі, у тому числі й церковних.

На Запорозькій Січі було заведено перед смертю давати частину свого добра церкві, а після повернення з військових походів, одну з трьох частин добутого віддавати в монастирі і церкви. Тому церкви Запорожжя були багаті і добре облаштовані.

Воздух

Хрест напрестольний

Підвіска до ікони

Богослужіння у запорозьких козаків здійснювалося щодня по типу східної православної церкви. Однак була й відмінність. Коли читали Євангелія, всі козаки струнко випрямлялися, брались за ефеси шабель і виймали леза до половини із піхов, це означало готовність захищати зброєю слово Боже від ворогів Христової віри.

Ікона Воздвиження Чесного Хреста із зображенням співаків - козаків та бурсаків

Освячення корогви

З особливою повагою відносились козаки до відомих святих і релігійних свят: Миколая-чудотворця, архістратига Михайла, Покрови пресвятої Богородиці. Культ Покрови Богородиці, що прийшов на Київську Русь ще з Візантії, став особливо популярним на Запорожжі наприкінці XVII—в першій половині XVIII ст.

Запорожці перед походом ховають ікону Покрова

Близько 1760-х р. було засноване Старокодацьке духовне намісництво на чолі з Григорієм Івановичем Порохнею, котре, однак, швидко перейшло до Самари. Запровадження Старокодацького духовного правління означало наступ на суверенітет Коша, про що свідчить те, що з 60-х рр. XVIII ст. нові церкви на Запорожжі вже не висвячувалися.

 

Церковне будівництво. У 1576 р. запорозькі козаки збудували свою першу самарську церкву на честь великого чудотворця Миколая. Другу, микитинську, церкву було збудовано у 1648 р. У поселенні Старий Кодак запорожці збудували у 1656 р. третю церкву. На Чортомлицькій Січі, на честь Покрови пресвятої Богородиці, у 1659 р. було збудовано четверту церкву. Згідно опису, зовнішність її була скромною, але всередині церква сяяла золотим та срібним начинням.

Особливо розгорнулося церковне будівництво за часів Нової Січі. У 1736—1737 рр. з ініціативи Павла Маркевича, ієромонаха Межигірського монастиря у Києві, було збудовано дерев’яну церкву в Кодаку й Ненаситецькому ретраншементі. Вона стояла аж до побудови нової у 1786 р. Крім того, у середині XVIII ст. було збудовано прекрасну Старокодацьку церкву в дусі козацького барокко, котра стояла аж до її знищення войовничими безвірниками в 1937 р. На Новій Січі стояла велична п’ятибанна церква. Сучасники відзначали її багате убранство - величезний багатоярусний іконостас з церковними вратами, відлитими з срібла і позолоченими, а серед багатьох ікон - ікону Покрови Божої Матері, виконану маслом.

Всього до моменту падіння Січі у межах вольностей запорозьких козаків налічувалось 44 церкви, 13 каплиць і одна молитовна ікона.

Церква Покрови, збудована коштом кошового отамана П. Калнишевського

 Щодо церковної архітектури, то усі церкви були дерев’яні, досить великі, гарні й майстерно зроблені. Переважно вони були трикамерні, одно- або триверхі. Здебільшого більшості ми не знаємо майстрів, що їх робили. Проте все ж є і виключення. Авторство Преображенської церкви у Кам’янці приписується зодчому Троїцького собору у Новоселівці Якиму Погребняку, Петропавлівської церкви у Половиці - кам’янському зодчому Данилу Дерев’янку.

У Вольностях Запорозьких було 13 церков та каплиць, присвячених Покрові Богородиці, вісім—святому Миколі, по три — архангелу Михаїлу та Успінню Богородиці.

Архітектура і будівництво. Хоча докладних відомостей про забудову запорозьких міст, сіл, слобід, хуторів немає, але описи й спогади різних авторів дозволяють досить виразно уявити її характер. У фортецях й укріпленнях була значна кількість казенних споруд, які згідно із збереженими проектами, мали в оздобленні елементи бароко й раннього класицизму. Тут також було багато міських споруд господарського, житлового та культового призначення. У Новому Кодаку, наприклад, було дві церкви, синагога, військова канцелярія, церковне правління, школа, шпиталь, ярмарковий майдан, крамниці, шинки, заїжджі двори, різні майстерні, потрібні для обслуговування ярмарку. Були млини, винокурні й інші виробництва із переробки сільськогосподарської продукції. Біля переправ через Дніпро існували пристані. Про наявність у козацьких містах і слободах була значна кількість великих споруд свідчить те, що з 1784 р. в Кодаку без проблем розміщуються губернські і намісницькі установи, в 1787 році в місті ще знайшли де розмістити великий почет Катерини ІІ, а будинок священика Кіндрата виявився придатним навіть для розташування австрійського імператора Йосипа II.

Більшість споруд була збудована в українській будівельній традиції із місцевих матеріалів. Хати заможних козаків на одну або дві половини з відкритими галереями з боку входу, перекриті великими очеретяними дахами, з вільно поставленими господарчими будівлями й розлогими садами та городами були основною забудовою у сільських поселеннях. Житла кошової старшини на Січі — отамана, судді, осавула, писаря тощо - зовні мало відрізнялись від багатьох інших споруд. Але внутрішнє обладнання їх було, безумовно, інше, в порівнянні з козацькими куренями. "Хата" кошового П.Калнишевського, зокрема, мала ряд кімнат. В світлиці стояв довгий стіл, а навколо більше 40 стільців, з яких третина "шкуромятних", тобто оббитих шкірою.

Частина населення, особливо на Правобережжі, жила і в землянках, виритих у схилах горбів та балок. Деякі з цих землянок були досить великі, з кількома виходами. У торговельно-ремісничих поселеннях, звичайно, забудова була значно щільніша, без великих садиб. Крім житлових будівель, досить значну частину їх забудови складали різні торговельні, адміністративні та промислові споруди. Зразком умілого фортечного були всі Січі.

Розвиненим було фортечне будівництво. Так, Новий Кайдак мав велику фортецю з трьома дерев’яними вежами, валами, обгородженими плетеними турами, касарні, пороховий льох та інші військові споруди

 

 

Додаткові матеріали.

 

Січова школа. Контингент учнів січової школи був досить специфічним. Це були переважно сироти, усиновлені Військом, які потрапили на Січ або разом з козаками, або прийшли сюди самі. У школі одночасно навчалося до 80 осіб – як дітей, так і дорослих. Система освіти в січовій школі, як і в інших церковних школах Запорожжя, нагадувала ту, яка існувала в парафіяльних школах по всій Україні. Тут навчали читати, писати, рахувати, вчили музиці, співам, церковній службі. При школі було особливе відділення для півчих, кероване духовенством. Учні навчалися всі разом, що значною мірою визначалося незначними розмірами шкільного приміщення та подвір’я. Школою керував ієромонах, який не лише викладав навчальні предмети, а й здійснював весь процес виховання та керування життям школи й учнів.

Учні, по мірі вивчення необхідних предметів, самі починали викладати своїм молодшим товаришам під керівництвом головного дяка церкви. За це вони отримували певну платню. Крім того, ці особи, що називалися молодиками, отримували від запорожців продукти та милостині, за що, в свою чергу, брали разом з дяком участь у церковних службах, служили при криласі тощо. Навчання в січовій школі було добровільним, нікого не примушували йти туди.

Втім, самі учні були зацікавлені в завершенні курсу навчання, бо це відкривало їм шлях для служби при церквах. Оскільки протягом існування Нової Січі на її території було зведено чимало релігійних споруд, які потребували і церковнослужителів, учні січової школи мали реальні перспективи потрапити до причту козацьких церков. Про це дбало січове керівництво, яке сприяло направленню цих осіб на місця. Не дивно, що серед церковнослужителів, які знаходились при храмах Божих Запорожжя, великий відсоток був з самих козаків. При січовій школі знаходились не лише діти, але і дорослі запорожці, які вирішили присвятити себе служінню церкві.

Школа мала специфічний устрій, учні обирали двох отаманів терміном на рік. У них зберігалися спільні шкільні кошти, зароблені участю у церковних службах чи як благодійні внески. Цікаво, що січові школярі отримували і частину бойових припасів, які присилалися на Запорожжя владою.

 

Церковні старожитності запорозьких часів. До нашого часу дійшло кілька унікальних церковних речей. Зберігся хрест з Микитинської січової церкви, в якій молився Богдан Хмельницький, коли прибув у 1647 р. на Микитинську Січ. Хрест залізний, кований, з символічним зображенням сонця і півмісяця.

 Одна з найдавніших - запорозька ікона XVIII ст. з кипарисовим хрестом з Покровської січової церкви. Написана на срібній овальній дошці, в кіоті, по краях дошки зображення 9 ликів: Духа Святого, Марії та Магдалини, Богоматері, Іоана Богослова, чотирьох апостолів та світлого ангела, що стоїть біля підніжжя труни. Датована 1747 р. За легендою була принесена в Кіш запорозькими козаками з Єрусалима під час їхнього перебування у Туреччині.

Становить інтерес невеликий напрестольний кипарисовий хрест. Хрест оздоблений сріблом, має такий напис: “Сей крест с мощами святьіх отцов Печерских Лаврентия й Силуана Кушевского куреня Войска Запорожского козака Лаврена Горба”. Рік не вказано.

Збереглася плащаниця 1756 р. з Покровської січової церкви, зшита з двох оксамитових тканин чорного та малинового кольору, що належала козаку Тимошівського куреня Івану Гаркуші. На чорному оксамиті посередині вишите сріблом тіло Ісуса Христа.

З церковного одягу особливу історичну цінність становить риза з Чортомлицької Січі, пошита з суцільної золотої парчі, а опліччя — з кованого срібла, на ній вишитий покров Богоматері.

Євангеліє, оздоблене малиновим оксамитом, було подароване запорозьким козакам царицею Єлизаветою Петрівною. На ньому п’ять зображень під черню на срібних овальних дощечках, посередині — Господь Вседержитель, по кутках — 4 євангеліста. Ці та інші церковні старожитності зберігалися в музеях області.

 

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Рік його заснування точно не встановлено, проте перші дані про монастир відносяться до 1576 р., коли польський король С.Баторій дарував козакам місто Самару разом з монастирем та перевозом. Згідно легенди, монастир був заснований двома ченцями-пустельниками. В пошуках усамітнення ченці прийшли до берегів Самари і облюбували собі місце на острові між р.Самарою та її рукавом Самарчиком за 25 верств вище гирла Самари. В той час це було абсолютно безлюдне місце, переповнене звіриною та птахами на землі і рибою в озерах.

Невдовзі до ченців приєдналися «кам’яники» - розбійники, що жили в кам’яних печерах навпроти дніпровських порогів. Вони випадково набрели на ченців і відлюдність місця їм сподобалася. Зберігши в таємниці свої розбійницькі заняття, вони почали проживати разом з ченцями, побудували в лісі келію, завели господарство. Через деякий час запорожці вистежили розбійників і захопили їх у самарських хащах. Для знайдених при цьому ченців за рішенням Коша було вибудовано невелику фортецю, а потім – дерев’яну церкву в ім’я св. Миколая. Згодом монастирю виділили землю, угіддя.

У 1602 р. на прохання Коша Межигірський Спасо-Преображенський монастир прислав до берегів Самари настоятеля, ієромонаха Паїсія. Він добився для монастиря ставропігії, ввів загальні правила для всієї братії та чернечий устав у богослужінні. Самарський монастир став місцем пристанища для запорожців в часи старості.

Як частина Запорожжя монастир пережив усі злети і негаразди краю. Поляки, татари, турки неодноразово грабували монастир під час Національно-визвольної війни та Руїни, особливо тяжко – у 1653 та 1654 роках. У 1670 р. в монастирі було зроблено додаткові укріплення і нову церкву, що сприяло його відродженню. Проте у 1688 р. монастир був розорений російським воєначальником В.Голіциним, а епідемія і нашестя саранчі 1690 р. привели до повного запустіння монастиря та його земель. У 1711 р. монастир за умовами Прутського мирного договору перейшов у володіння татар. Його майно було розграбовано, будівлі спалено, угіддя, особливо ліси, сплюндровані, вирублені, спалені.

Нове відродження монастиря відбулося з 1720 р., коли російський уряд прийняв рішення про зайняття земель між Самарою та Оріллю та передачу їх у відання миргородського полковника Д.Апостола. Околиці поступово заселялися козаками з Наддніпрянщини і татари відступили на південь. У монастир знову приїхав настоятель, ієромонах Іоанникій з Києво-Межигірського монастиря. В ньому знову поселилися ченці, а 1732 р. було відбудовано Троїцьку церкву та відновлено богослужіння. 1734 р. у край повернулися з вигнання запорожці, з допомогою яких Самарський монастир швидко розвивався та зміцнювався. Добробут монастиря забезпечувався не лише добровільними пожертвуваннями козаків, а й встановленням спеціальної „роківщини” (податку) для монастиря від хлібних запасів, промислів, торгівлі, військової здобичі, які мало Військо Запорозьке. Самарський полковник К.Красовський пожертвував монастирю Монастирський острів.

У пік свого розвитку Самарський монастир став центром північних земель нашого краю. Йому належало 5 сіл та хуторів, 4 млини, 5 пасік, багато рибних та лісових угідь, майже 19 тисяч десятин землі. Кількість монастирських селян досягала 500. У травні та серпні біля стін монастиря організовувалося два великих ярмарки. Монастир став центром освіти та лікування, тут закінчували своє життя сотні запорожців похилого віку. У 1787 р. було збудовано новий кам’яний собор.

Проте після ліквідації Запорозької Січі монастир почав занепадати. У 1780 р. його позбавили самостійності, у 1791 р. перетворили у дім катеринославських архієреїв, у 1794 р. відібрали селян і майже всі земельні угіддя.

 

Нехворощанський монастир. Стояв монастир на лівому, “татарському березі” Орілі проти Нехворощі. Тому зазнавав неодноразових татарських нападів та руйнувань. Згідно із занотованими в середині XVIII століття переказами місцевих жителів, наприкінці XVII століття на місці Нехворощанського монастиря була капличка, що засвідчувала місцеположення зруйнованого соборного храму. В каплиці жив і доглядав її чернець. Через кілька років після “шведської баталії” за ігумена Федора Нестеровича до монастиря перенесли дерев’яну Миколаївську трапезну церкву та інші будівлі з якогось Орельського острова неподалік Царичанки (бо цей острів затоплювали весняні повені). Згодом вибудували монастирську соборну Успенську церкву, келії та інші споруди.

1709 року гетьман І. Скоропадський надав Нехворощанському монастирю та його ігуменові Ф. Нестеровичу привілей на володіння млинами, озерами, луками, лісами на Орілі. За описом 1731 року монастир володів млином на Орілі, на лівому березі Орілі — лісом, двома рибними озерами. Монастир також володів слободами Гупалівкою та Нехворощанською Чернеччиною.

Під час російсько-турецької війни 1735—1739 років монастир оточили земляними валами бастіонних обрисів, ровами, рогатками, палісадовими огорожами. На плані Нехворощі тих років є й монастир. Його територія, окреслена укріпленнями, формою наближалася до квадрата розмірами 50X50 сажнів. За валами, на щільно забудованому подвір’ї, на плані видно соборну та трапезну церкви, келії, будиночок настоятеля, господарські та інші споруди. Соборна Успенська церква була за планом тризрубною, трибанною, а трапезна Миколаївська церква — однобанною.

Історичні джерела XVIII століття свідчать, що Нехворощанським монастирем, розташованим на землях Орельської та Личківської паланок Війська Запорозького, опікувався Кіш, а його прочанами та ченцями були козаки-запорожці. Монастир називався “військовим” і відбував певні повинності на користь війська. З часом щодо цього між монастирем і Кошем були певні незгоди.

У листі від 21 червня 1773 року до військового судді Івана Глоби намісник Нехворощанського монастиря повідомляв: “Сего 1773 года июня 20 дня по повелениям Коша Войска Запорожского все здешнего Войскового Нефорощанского монастыря люды до последнего человека Лычковскою паланкою до кошения сена ради войсковой надобности на пятьдесят скирд, как на войсковых, так й на тех, как близь монастырского футора луках имеются, выгнаньи...” Він скаржився, що монастирські люди, зайняті загальновійськовими роботами, не косять сіно для потреб монастиря.

Після ліквідації Січі Нехворощанський монастир почав занепадати. Тут певний час доживали свій вік колишні запорожці. 1780 року в монастирі розташовувалося Катеринославське духовне правління, а 1786 року монастир було ліквідовано. На його території ще й потому стояли храми, келії, інші споруди. 1799 року з дозволу митрополита Новоросійського й Дніпровського Гавриїла соборну Успенську церкву перенесли до Нехворощанської Чернеччини, а на її місці у 1853 році поставили капличку. Невдовзі зникли й інші монастирські будівлі, згладилися захисні вали. Невисокий піщаний пагорб, що звався Монастирищем, став цвинтарем. Згодом і його пам’ятки — капличка, надгробки, хрести — почали зникати.

 

Пожертви козаків монастирям. Документи свідчать про численні пожертви Запорозької Січі на користь монастирів - книги, церковне начиння, коштовності, гроші тощо. У Нехворощанському монастирі зберігалося Євангеліє московського друку 1717 року з дарчим написом: “Сія книга Євангеліє Господа Бога й Спаса нашего Іисуса Христа данна из Сьчи Запорожской в память предбудущія льта Боголюбивнм всечестием архимандритом Гавріилом в монастырь Нефорощанский в церковь Успения, Пресвятне Богородицы за игумена тоей же обители іеромонаха Гавриила Шишацкого, 1731 года сентября 19”. Цей дарунок надіслано, судячи з дати, із Кам’янської Січі.

На виставці церковних старожитностей Тринадцятого Археологічного з’їзду в Катеринославі експонувалося Євангеліє, друковане 1735 року, з таким написом: “Сіє Євангеліє купленеє за покойного Никифора прозиваемого Рябошапку, знатного товарища куреня Поповичевского за отпущение грехов до монастыря Свято-Успенского Нехворощанского Заорільского, тщанием высоце в Богу преподобньйшаго отца архимандрита Гавриила Яновского, того ж монаастыря вншеозначенного начальника, ценою рублей 15 из полтыною без серебра, 1740 года месяца мая 6 дня”.

На дзвіниці Здвиженської церкви в Катеринославі напередодні Жовтневої революції ще висів козацький дзвін. Напис на ньому сповіщав:

“Зделан сей звон до обители Нехворощанской до храму Успения Богоматери особливим коштом Славного Войска Запорожского атамана кошового Павла Иванова, а в монашестве тояе ж обители Петра, 1754 года месяца октября 20 дня, а весу в нем 23 пуда й фунтов 10, за всякий фунт по девяти рублей”. Дзвін виготовлено коштом Павла Козелецького, кошового отамана Запорозької Січі 1747 року.

Троїцький собор у Новомосковську. Лебединою піснею Запорожжя по праву можна вважати Троїцький собор у Ново московську. Його будівництво почалося за два роки до скасування Січі — в 1773 р., коли стара дерев’яна церква зогнила. Козацька громада зібрала гроші для цього, причому великі пожертвування зробили майбутні засновники Чорноморського Кубанського війська—знамениті Антін Головатий та Захар Чепіга. Будівничим став майстер з Водолаг на Харківщині Яким Погрібняк, який у 1773-1778 рр. спорудив дев’ятибанне чудо, прекрасну пам’ятку козацького барокко.

Головним замовником собору став запорозький старшина Яків Легкоступ (Легкий), який прожив цікаве, бурхливе життя і помер у 1798 р., два роки не доживши до свого століття. Він був з того залізного покоління запорожців, що дало останнього кошового Запорозької Січі, Петра Калнишевського, засновника сучасних парків Дніпропетровська Лазаря Глобу. Обидва померли, перейшовши віковий рубіж.

Собор мав називатися Троїцьким, і в цьому певною мірою була ознака часу: закладати церкви на честь найбільш шанованого у запорожців свята —Покрови Богородиці — вже було небажано.

Я.Погребняк запропонував надзвичайно оригінальний проект. Як пише, за народними переказами Д. І. Яворницький, запорожці довго не могли зрозуміти, як це майстер збирається, крім центральної бані, розташувати з чотирьох боків ще по три, але при цьому загальне число бань буде не 12, а 9. Нарешті угоду було підписано, однак будівничий зник. Зневірившись у своїх власних силах, він нібито втік у плавні. Саме там, як свідчить легенда, уві сні йому з’явився найшановніший серед козаків святий— Микола-чудотворець — і підказав, як саме має бути побудований собор. Тут же Яким Погребняк зробив з очерету модель будівлі собору, яку й було пізніше реалізовано.

Спорудження собору було закінчено в 1778 р. В ньому було три престоли: головний—святої Трійці—та два бічних. Запорожців вражали урочистість і легкість будівлі: будівничому вдалося так майстерно скласти та скріпити між собою дубові та соснові колоди, які бралися тут же, в сусідньому Самарському лісі, що ні зсередини, ні ззовні не було ніяких колон та підпор.

Витвір мистецтва становив і іконостас собору: захоплення викликала як столярська, так і малярська робота. Є підстави вважати, що розпис робив один з учнів славнозвісного Д. Г. Левицького. Стіни собору було пофарбовано білою, а куполи — зеленою фарбами.

Козацький собор цікавий ще однією деталлю: він побудований без єдиного цвяха. Зроблено це було на прохання замовників, які вважали, що не можна вбивати цвях у храм Спасителя — Ісуса Христа, який був розіп’ятий на хресті саме за допомогою цвяхів.

Дещо пізніше біля собору було збудовано дзвіницю. Загули над Посамар’ям дзвони. Вони були згадкою про героїчні часи славного Війська Запорозького. Про минувшину нагадували також церковні книги, ікони, церковне начиння, подаровані козаками ще за часів Запорожжя, тобто до побудови собору.

В XIX ст. сюди було передано дарунок купця Петренка—плащаницю, майстерно виготовлену Євсталією Берзиловською — черницею одного з київських монастирів, яка народилася в Новомосковську. Собор і зараз є окрасою нашого краю.