Запитання

1.           Яку роль відігравав наш край та його населення у російсько-турецькій війні кінця XVII ст.?

2.           Які події, пов’язані з першим Кримським походом, відбувалися на території нашого краю?

3.           З якою метою Росія розпочала у краї будівництво фортець? Які обставини сприяли цьому будівництву?

4.           Як здійснювалося будівництво Новобогородицької фортеці?

5.           За яких обставин відбувся напад татар на Січ взимку 1688 р.?

6.           Які події, пов’язані з другим Кримським походом, відбувалися на території краю?

7.           Як була побудована Новосергіївська фортеця?

8.           За яких обставин російські війська розгромили Самаро-Миколаївський монастир?

9.           Як запорожці протестували проти російської експансії?

10.       Які події, пов’язані з Азовськими походами, відбувалися на території краю?

11.       Як відбувалися і до яких наслідків привели кримські походи 1697-1698 років?

Розділ V. Наш край у часи Нової Січі.

Тема 14. Нова Січ.

 

Територія Нової Січі. Нову Січ запорожці заснували у березні 1734 року на р. Підпільній (за 5—7 км від колишньої Чортомлицької, або ж Старої, Січі) біля сучасного с.Покровське Нікопольського району. Запорозькому війську було віддано у володіння землі, які воно займало раніше, і призначено річну платню у розмірі 20 тис. карбованців.

Нова Січ. Реконструкція

Землі Війська Запорозького займали величезну площу степової України. На них знаходиться майже вся територія Дніпропетровська області, за винятком Царичанського району, що входив раніше як однойменна сотня до Полтавського полку Гетьманщини. На запорозьких землях також розміщується значна частина Донецької, Запорозької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей; вони сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса у нинішньому Краснодарському краї Росії).

Центр Нової Січі. На відміну від попередніх, Нова Січ, мала більш складне планування і включала три основні частини: внутрішню (замок, паланка або внутрішній Кіш), зовнішню (“городок”, або власне кіш), а також торгово-ремісниче передмістя за межами кріпосних стін, що мало назву Гасан-Баші або Гасан-Базар. Крім того, на Січі був новосіченський ретраншемент, де стояв гарнізон із двох рот московських солдат. Тут і там навколо Січі були замасковані "вовчі ями".

Центром Січі, безумовно, був замок-цитадель, де містилась головна січова площа, церква Покрови Божої Матері, військова скарбниця, канцелярія та житла старшини і січового духовенства.

Січовий прапор. Друга половина XVIII ст.

У “городку”, що також знаходився в межах кріпосних стін, навкруг майдану розміщувалось 38 куренів та невисокі приміщення біля кожного з них, так звані скарбниці або комори. Тут же стояла пушкарня.

Значок Шкурятинського куреня. XVIII ст.

Козацькі гармати

В цілому замок мав півокруглу форму поперечником до 350 м; до нього вело вісім воріт, на двох із них височіли надворотні башти з бійницями. Зовнішня частина була значно більших розмірів, загалом мала форму неправильного прямокутника з ламаними стінами довжиною близько 1000 м. Окремо височіли два редути.

План фортеці Нова Січ 

План Нової Січі 

З напольного боку Нова Січ була обнесена валом висотою до 3 м і частоколом на ньому та ровом перед ними глибиною понад 3,5 м. Від Великого Лугу Січ омивалась глибоким річищем Дніпра — рікою Підпільною і великою її затокою, де стояв козацький флот. Сюди ж підходили торгівельні кораблі — грецькі, турецькі та інші.

За своїми розмірами (близько 10 га), характером споруд, кількістю населення і його складом Нова Січ являла собою по суті укріплене місто, як її, до речі, в документах називали і самі запорожці. Збереглися покурінні реєстри за кілька років, згідно з якими тут мешкало лише самих козаків 12-13 тисяч. До цього слід додати численне населення передмістя, де стояло близько ста крамниць, торгові ряди, ятки тощо. Тут також мешкали ремісники — ковалі, шевці, кравці, шкірники тощо. В місті через значну кількість населення була велика тіснота та антисанітарія, що спричинювало часті захворювання на лихоманку та “гнилую горячку”.

Січ була центром, столицею великого козацького територіально-державного об’єднання. На півночі землі козацьких вольностей межували з Полтавським полком Гетьманщини, на сході — з донськими козаками,

Донський козак

на півдні — з татарами, а в районі Бугогардівської паланки — з Річчю Посполитою.

Адміністративно-теріторіальний поділ Нової Січі

Карта Нової Січі

Паланки. В територіально-адміністративному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки. Паланка за Нової Січі вже була не просто укріпленням з гарнізоном, а територіально-адміністративним центром. Спочатку паланок було п’ять, потім вісім, а за деякими джерелами – навіть дев’ять. Поділ на паланки пояснювався ростом населення і господарської діяльності. Шість паланок знаходилися на лівому березі Дніпра (Кальміуська, Личківська, Орельська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська), а три — на правому (Бугогардівська, Інгульська і Кодацька). На землях Дніпропетровщини розміщувалися поселення Кодацької, Самарської, Орельської, Протовчанської і почасти Інгульської та Кальміуської паланок.

Печатки паланок Війська Запорозького

Соціально-економічний статус цих паланок був далеко не однаковий. Найбільш заселеною була територія саме нашого краю, оскільки в Кодацькій, Самарській, Орельській і Протовчанській паланках були міста, села і хутори, де жили жонаті козаки і селяни. Решта паланок, де, як правило, було мало населених пунктів, в літній час слугували місцями промислів — рибальства, полювання, добування солі тощо.

Найважливішими та найбагатшими паланками були Кодацька та Самарська. Перша йшла широкою смугою уздовж правого берега Дніпра від Мишуриного Рогу до самої Січі, сягаючи на заході верхів’їв рік Домоткань, Самоткань та Саксагань. Самарська паланка лежала у межиріччі Самари та Вовчої, а також на землях по лівому березі Самари.

У містах — центрах паланок — знаходилися органи влади, котрі обиралися паланковою радою, суд, церкви, школи, ремісничі майстерні, тут часто були річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Паланки по суті були невеликими містами, найчастіше – слободами, схожими на пізніші козацькі станиці. В центрі знаходилося невелике укріплення, яке також називалося паланкою. Тут знаходився гарнізон козаків. На території нашого краю розміщувалися центри Кодацької паланки - Новий Кодак, Самарської — Самарчик, Орельської - с.Козирщина (тепер В.Козирщина на Орілі).

Запорізький військовий писар

С. Васильківський. Полковник реєстрованих українських полків

Т. Калинський. Писар 

Адміністративний апарат паланок носив військово-цивільний характер і був невеликим: полковник, писар, суддя тощо, а також отамани слобід, які входили до даної округи. Полковник мав пернач і прапор, у паланок були свої печатки і герби. Паланкова старшина збирала податок з селян, вона ж відала судом. У паланках поряд з козаками жили й селяни, котрі мали право обирати всоїх отаманів.

Навколо паланки об’єднувалися містечка, слободи, села, хутори. Паланка насамперед була господарчо-територіальною одиницею, зі своєю господарською специфікою. Так, Бугогардівська паланка вважалася рибною, Самарська - торговельною, Протовчанська - соляною. В паланках було багато великих сіл. Так, у Самарській паланці крім її центру важливу роль відігравали також Орлівщина, заснована ще 1675 р., Чаплі, Піщанка, Беркут та інші села.

Запорозько-татарські стосунки. Бєлградський мирний договір 1739 р. зафіксував принципово новий розпорядок життя для прикордонного населення – запорожців і татар. На основі російсько-турецьких домовленостей створювалася система нагляду за кордоном та здійснювалися запобіжні заходи проти його порушення, запорожцям і татарам заборонялося чинити збитки один одному. Стаття 10 договору передбачала розгляд запорозько-татарських суперечок в рамках роботи прикордонних комісій за участі російських, турецьких і татарських урядовців. У 1742 р. визначено точну лінію кордону, що позначалася курганами і проходила поблизу Січі по р. Конські Води (Конка) до місця її впадіння в Дніпро, далі - униз по головному руслу Дніпра через плавні. Традиційний для степового порубіжжя здобичницький промисел було поставлено поза законом, що стабілізувало запорозько-татарські стосунки.

Однак все ж татарські напади відбувалися – незначні в силу недисциплінованості кочового населення, і великі – під час воєнних дій між Росією та Туреччиною. Останній напад татар власне на околиці Нової Січі стався 1751 р. Однак на козацькі поселення татари нападали і пізніше. Останній значний напад татар відбувся 1769 року, коли було пограбовано багато зимівників. Про розміри шкоди свідчать дані обстеження Самарської паланки після татарського нападу. Тільки в селах Солоний Лиман, Хащове, Кочережки, Кільчень, урочище Гришине ординці вбили 30 душ, забрали в полон 29, відігнали велике стадо (2180 голів овець, 2027 коней, 1099 голів великої рогатої худоби).

Соціальна напруга та повстання на Запорожжі. Швидкий господарський розвиток, що супроводжувався поширенням соціальної нерівності на Запорожжі, привів до загострення традиційних для козацтва суперечностей між рядовою масою запорожців та старшиною. Владна верхівка Січі намагалася змінити традиційний устрій краю з тим, щоб мати змогу утримувати населення в покорі. З ініціативи кошового Ігнатовича російська влада розробляє проект реформування Запорожжя. Згідно проекту, на чолі війська мав стояти незмінний кошовий, кандидатуру кошового рекомендувала старшина, але затверджував російський уряд. В 1755 р. Ігнатович, не маючи можливості здійснювати контроль за запорожцями, попрохав російську владу розташувати на Січі додаткові російські війська – піхоту та драгун.

Для допомоги січовій старшині дійсно посилювався російський гарнізон у січовому ретраншементі. Комендант ретраншементу мав не лише надсилати інформацію про стан справ на Січі, а й на випадок будь-якого виступу з боку козаків проти уряду або своєї старшини збройно придушувати повстання.

Покрова Богородиці з Калнишевським

У грудні 1768 р. в Січі відбулося велике повстання сіроми. Рядові козаки звинуватили Калнишевського у зраді – за те, що не допомагав українським повстанцям на Правобережжі. Потім натовпи запорожців порозганяли старшину, погромили маєтки старшини і кошового.Озброєний натовп оточив будинок кошового з наміром позбавити його життя. Калнишевський уникнув смерті лише тим, що зміг залишити свій курінь через дах, а потім, перевдягнувшись в чернечий одяг, шукав порятунку в Новосіченському ретраншементі. Повстанці відімкнули пушкарню і випустили на волю ув’язнених. Згодом російські гармати поливали картеччю повсталих козаків, а солдати з корпусу генерала Ісакова, разом з вірними Калнишевському запорожцями, відновлювали порядок.

Повстання на Новій Січі 1768 р.

Військові сили Запорожжя. За Нової Січі військові функції Запорожжя значно зменшилися. З огляду на стабілізацію життя у степовому прикордонні військове товариство втратило простір для діяльності. Частина його пішла в гайдамаки,

Гайдамацький табір

О. Сластьон Гайдамаки

а більшість стала займатися господарською діяльністю. Слід сказати, що за Нової Січі все більше багатих козаків поверталися з Січі на Лівобережжя, отримавши від Коша документи про звільнення від повинностей.

Єдиною постійною бойовою частиною Запорозького Війська була січова залога, що жила в куренях. На утримання куренів старшина видавала мало коштів. Куренями були низькі, темні й холодні дерев’яні довгасті оселі, криті очеретом і обмазані глиною. Внутрішній вигляд їх був дуже вбогий. Посередині стояв довгий нефарбований стіл з вузькими ослонами по боках; уздовж стін стояв дощатий поміст, на якому спали козаки. У період Нової Січі стало звичаєм посилати на військову службу замість себе наймитів. Це робили заможні козаки. Переорієнтація запорозьких козаків передусім на господарську діяльність в цілому приводила до зниження бойового потенціалу Січі. Однак військові підрозділи Запорожжя продовжували залишатися кращими за цілим рядом ознак, передусім – як розвідувально-диверсійні війська.

Втрата Запорожжям автономії. Внаслідок політики царизму, який всіляко намагався обмежити козацьке самоврядування, Запорожжя поступово втрачало свою автономію. Спочатку військо було підпорядковане київському генерал-губернатору й мало неухильно виконувати усі його накази. Пізніше, коли в Лівобережній Україні уряд відновив гетьманство, Січ стала безпосередньо підлягати владі гетьмана. Це призвело до того, що царські урядовці і гетьманська адміністрація почали втручатися в усі внутрішні справи Запорозького Війська. Гетьман звелів навіть провести реєстрацію всіх козаків і подати списки до його канцелярії в Батурині. Крім того, кожен козак мусив дістати паспорт і без відома старшини не мав права вийти за межі Запорожжя.

Надалі російський уряд повів політику на ліквідацію військової ради та заміну виборних старшин царськими ставлениками. За часів Нової Січі військова рада багато в чому втратила своє колишнє значення. У 1753 р. царським наказом була заборонена зміна старшини на Запорожжі без відома російського уряду, правда, запорожцями проігнорована.

Ізоляція запорозьких земель. У 40—60-х роках XVIII століття російський уряд почав заселення північних та північно-західних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це мало призвести до відмежування, ізоляції “вольностей” від Правобережної і Лівобережної України, покласти край втечам селян від своїх панів. Біля гирла річки Тясмину побудували Криловський шанець, біля міста Торговищі-— Орловський, а також шанець на річці Синюсі. 1751 року Івану Хорвату, колишньому австрійському офіцерові, було доручено заснувати так звану Ново-Сербію — заселити сербськими поселенцями землі на правому березі Дніпра, якраз у північно-західній частині Запорожжя. Тут же, у верхів’ях річки Інгул, було засновано укріплення св. Єлисавети (сучасний Кіровоград). Ново-Сербія простягалася і до земель нашого краю – до устя р.Омельник. На прохання Хорвата гетьман Розумовський віддав новосербським полкам і південніші землі – аж до Хортиці. Але у відповідь на Запорожжі розпочалися хвилювання і кошовий Лантух пригрозив поверненням запорожців до турецького піддінства, що примусило владу відмінити це рішення. Крім Ново-Сербії, на північно-східному кордоні Запорожжя засновано і Слов’яно-Сербію.

“Запорозькі вольності” були відрізані від решти українських земель. Захоплені козацькі землі почали роздавати офіцерам, поміщикам, урядовцям і впроваджувати там кріпацтво. На запорозькі землі хлинув потік поселенців, які виганяли козаків з їх зимівників і захоплювали козацьке майно. Невдовзі поселенці, просуваючись на південь від Самоткані, дійшли майже до Романкова (сучасний Дніпродзержинськ).

Конфлікт навколо Самари. Після розмежування кордону між Росією та Туреччиною і початком побудови російських укріплень по р. Самарі козаки Полтавського полку швидко зайняли смугу землі між Оріллю та Самарою і зробили Самару своїм сотенним містом. Це викликало конфлікт з запорозькими козаками, які у 1744 р. домоглися від Сенату повернення Самари Війську Запорозькому і закріплення за ним земель по р.Самарі.

Проте невдовзі полтавський полковник Горленко добився від гетьмана К. Розумовського відновлення своєї влади в Посамар’ї. Розпочалися тяжби із взаємними скаргами до російського уряду. Розуміючи, що переселення не зупинити, запорожці настоювали на збереженні своїх прав давати дозвіл на поселення і збирати до скарбниці Коша десяту частину прибутків поселенців.

Конфлікт розростався. Крім земельних питань, розпочалася тяжба стосовно багатих рибою 24 озер понад Самарою, потім – навколо випасів для худоби і її взаємних угонів. Проте влада майже завжди ставала на сторону противників Запорожжя.

Втікачі на Запорожжі. Незважаючи на всі негативні зміни, землі Війська Запорозького залишалися краєм свободи, вільним від кріпацтва. Сюди постійно втікали кріпаки з Лівобережної, Слобідської, Правобережної України, солдати царської армії (драгуни, ландміліція) тощо. Царська адміністрація видавала грізні розпорядження про розшук і повернення цих людей до їхніх колишніх панів. Кіш дублював ці розпорядження і розсилав їх до паланкової старшини, формував пошукові команди, але рядове козацтво давало втікачам надійний притулок. Документи рясніють іменами кріпаків, які знайшли пристановище на землі Війська Запорозького. Так, у 1771 р. з маєтків Кочубея втекли з Диканьки та деяких інших сіл на землі Самарської та Орельської паланок 42 родини кріпаків.

С. Васильківський. Посполитий (селянин)

Т. Калинський. Українська селянка

Перед цим у 1767 р. на землі Самарської паланки втекло 50 родин Успенського монастиря з Нехворощі і 359 селянських родин з Приорілля, тобто тих земель, які були у складі Полтавського полку.

 

 

Додаткові матеріали.

 

Найвідоміші останні кошові Запорозької Січі. Кошовий отаман Яким Ігнатович (посаду кошового він займав у 1744, 1749, 1751-1752, 1755 рр.) відзначився як сильний, владний, розсудливий і рішучий козацький лідер. Ієромонах Лука Яценко-Зеленський, котрий відвідав Січ у 1750-1751 рр. свідчив, що кошовий з молоду гайдамачив і сам був гайдамацьким ватажком. Тепер же він став заможним і статечним козаком, утвердився в старшинському середовищі і організував активне переслідування гайдамаків та боротьбу з грабунками на степовому порубіжжі. Така діяльність не могла подобатися сіромі, котра сама часто залучалася до гайдамацького промислу. Не почуваючи підтримки козацького загалу, Ігнатович заручається тісним зв’язком з київським генерал-губернатором М.Леонтьєвим, який розробив проект реформування Війська Запорозького, спрямований на обмеження козацької автономії. Згідно проекту, на чолі війська стояв незмінний кошовий, кандидатуру кошового рекомендувала старшина, але затверджував російський уряд. В 1755 р. Ігнатович, прохав через секунд-майора Миронова, щоб уряд розташував на Січі “по крайней мере 600 человек пехотных, а драгун 2 роты, при добром командире, почему-де можно самоволцов злодеев гайдамаков смирять и к доброму постоянному порядку привесть”.

Кошовий Григорій Федорів (Лантух) (1755-1756, 1758, 1761, 1763) відзначився як організатор депутацій Війська Запорозького і намаганнями відстояти права та інтереси козацтва. Кошовий Федорів наполягав на збільшенні хлібного та грошового жалування, опротестовував заняття запорозьких володінь в результаті урядової колонізації.

Кошовий Петро Іванович Калнишевський (в 1762, 1764, 1765-1775 рр.) доклав чималих зусиль для впорядкування тієї селянської колонізації, що в 60-х рр. XVIII ст. з особливою інтенсивністю стала поширюватися на запорозьких вольностях. Його справедливо називали ідеологом торговельно-хуторянської верстви запорозького козацтва, він був заможним господарем, своїм прикладом показував можливість власною працею і розумом створення заможного добробуту. Рух стихійної колонізації, що йшла з обжитих українських земель на Запорожжя, Калнишевський спрямував в організоване русло, він сам активно займався заснуванням хуторів і слобід та послідовно розвивав новий для Запорожжя адміністративний та господарський лад. Та навіть цей мудрий адміністратор, послідовний захисник автономії Запорозької Січі, не зміг усунути гострі соціальні конфлікти, що вже встигли поглибитися в козацькому середовищі.

 

Зміна юридичного статусу запорозьких володінь. Під час переходу Запорожжя до Росії 1734 р. відбулася зміна статусу запорозьких земель. Надані ще в ХVI ст. польським королем С.Баторієм запорожцям землі вважалися їхньою власністю незалежно від державного підданства самого Запорожжя. Цей статус не змінився після входження України до складу Росії, оскільки Б.Хмельницький підтвердив належність запорозьких угідь Війську Запорозькому. Туреччина також визнавала це право запорожців на свої землі як перших власників та через відсутність розмежування. Однак за Константинопольською угодою Росія вже міжнародним договором оволоділа правом на запорозькі землі. Цією угодою російські кордони були проведені майже скрізь по лінії запорозьких володінь (за винятком Гарду на Бузі), і всі запорозькі землі виявилися власністю російського царя. Константинопольська конвенція 1741 р. чітко визначає право Росії на розпорядження запорозькими землями, і на цій підставі Кіш Запорозький в будь-який момент міг бути знищений з волі російського царя. По суті не дуже грамотних у юридичних тонкощах запорожців під час прийому в російське підданство 1734 р. обманули, міжнародним договором оформивши передачу їх земель у розпорядження російської корони. Російський уряд отримав можливості правового обґрунтування своїх претензій на запорозькі землі.

Щоправда, це не мало великого значення для російської влади, яка завжди знаходила привід для протиправних дій. Коли пізніше запорожці протестували проти ліквідації Січі, посилаючись на грамоту Б.Хмельницького, канцлер Воронцов обгрунтував незаконність їхніх протестів тим, що Б.Хмельницький у момент підтвердження прав запорожців на свої землі вже був підданим Росії і не мав права підтверджувати привілеї польського короля Баторія без згоди царського двору. Таким чином, і без міжнародного договору, що закріплював власність Росії на запорозькі землі, російський уряд не визнавав прав Запорозького Війська на свої володіння.

 

 

Врегулювання польсько-запорозьких стосунків. Незахищеність запорожців під час їхнього перебування в турецькому підданстві привела до того, що польська влада стала нехтувати всіма їхніми правами і по суті поставила запорожців на Правобережжі поза законом. Польські урядовці запорожців відловлювали і страчували, а майно їхнє грабували. Особливо великі репресії відбулися у 1730 та 1739 роках. У 1730 р. у Брацлавському воєводстві поляки схопили близько 300 запорожців, що перебували там в господарських справах, і всіх стратили. У 1739 р. польський комендант в Умані хитрістю заарештував 102 запорожців, пограбував їх майно, а самих публічно перевішав на ринку. Від 1733 по 1750 рр. поляки у Смілі, Умані, Чигирині та інших містах повісили чи посадили на палю більше 200 запорожців. Акції по суті мали грабіжницький характер, оскільки у страчених запорожців було забрано майна на 27 тисяч карбованців, зокрема, більше 500 коней, десятки возів з рибою та товаром тощо.

До цього долучалися територіальні претензії польських магнатів на запорозькі землі. На Правобережжі кордон між польськими та запорозькими територіями був встановлений Бєлгородським миром і проходив річками Синюхою, Виссю, Ірклійцем та Тясмином. У 1742-43 роках поляками була зайнята частина запорозьких земель у районі р.Синюхи, а окремі польські каральні експедиції вторгалися і вглиб запорозьких територій. У відповідь на скарги козаків, російський уряд у 1743 р. приступив до спорудження фортець на запорозьких землях з боку польського кордону. З 1743 по 1750 рр. під керівництвом відомого українського патріота В.Капніста було збудовано три такі фортеці – Новоархангельський, Орловський (Катерининський) та Богопільський шанці.

У відповідь на початок будівництва фортець польські війська вторглися у запорозькі володіння і вибудували укріплений табір в районі впадіння р.Мертві Води у р.Інгул. Звідси на схід почали постійно виїжджати польські загони, розорюючи запорозькі зимівники. Один з польських військових керівників Української партії (дивізії) К.Вітославський у травні 1743 р. погрожував Запорожжю тотальним погромом.

Оскільки запорожці не мали права вести самостійні військові дії, кошовий Малашевич подав скаргу київському генерал-губернатору Леонтьєву. У свою чергу В.Капніст виступив з вимогою збільшити кількість військ для захисту будівництва фортець. Російський уряд надіслав на польсько-запорозький кордон додаткові війська, послав польському уряду ноту з вимогою виселення польських команд з запорозьких земель, а прикордонне польське керівництво поставив до відома, що російські війська отримали наказ „силу силою відвертати і таку відсіч дати, щоб ні в кого до подібних порушень щасливого миру надалі охоти не було”. Після цього на польсько-запорозькому кордоні встановився відносний спокій.

 

Конфлікт запорозьких та донських козаків. Донські козаки зайняли володіння запорожців на сході та в Приазов’ї, коли Січ знаходилася під протекцією Туреччини. Після повернення запорожці почали займати свої попередні землі, і з 1740 р. з цього приводу почав розгоратися гострий конфлікт між ними та донськими козаками. У 1743 р. в нього втрутилася російська влада і протягом трьох років проводила розмежування володінь. У квітні 1746 р. вийшов царський указ, який закріплював володіння запорожців на Лівобережжі: басейни рік Самари, Вовчих Вод, Берди, Калчика та Кальміусу. Остання ріка була кордоном між володіннями запорожців та донських козаків.

Розмежування було здійснене не стільки на основі документів, скільки на основі свідчень старих козаків, а тому по ряду пунктів не влаштовувало жодну зі сторін. Особливо агресивно вели себе запорожці стосовно Кубанського побережжя Азовського моря (Єйська коса), яке вважали своїм. На човнах вони без відома кошового керівництва великими загонами спускалися у Приазов’я і чинили там промисел, що приводило до кривавих сутичок і постійних скарг донських козаків та татар російській владі.

 

Запорозько-татарські суперечки. Під час перебування під протекторатом Туреччини значна частина запорозьких земель з дозволу кримського хана була заселена ногайцями. Під час війни 1736-1739 років запорожці отримали дозвіл від російського командування „чинити наругу над татарами” і вимістили зло за кривди. Тому стосунки на початку 1740-х років між татарами та запорожцями були досить напруженими. Раніше ця напруга знаходила вихід у взаємних нападах, проте Бєлгородський мир, чітке визначення кордонів і суворий нагляд військових команд, розміщених вздовж усієї течії нижнього Дніпра, примусили запорожців шукати мирних способів вирішення суперечок. Напади на татар були, проте здійснювалися запорожцями без відома січового керівництва і носили характер розбою.

Основними предметами суперечок стали господарські справи: заборона козакам ловити рибу в річках та лиманах на турецькому боці, заборона безмитного видобутку солі, конкуренція Микитинського (козацького) та Кизикерменського (татарського) перевозів тощо. З 1740 р. конфлікт навколо перевозів набув особливої гостроти і запорожці навіть послали дві команди на чолі з курінними отаманами для блокування Кизикерменського перевозу. Ситуація загострювалася і у зв’язку з тим, що російський уряд обіцяв компенсувати запорожцям втрати від підписання миру з турками, проте обіцянки своєї не виконав.

Для врегулювання конфліктів запорожці та татари почали широко використовувати посланців. У 1739 р. посланець кримського хана Сагалде приїхав на Січ для отримання відшкодування за відібраних запорожцями у татар коней та худобу. З цією ж метою у 1744 р. посланці запорожців поїхали до Криму. Проте ефективність таких процедур була досить низька, що провокувало несанкціоновані напади. Ногайці у 1744 р. спустошили Гард, а запорожці безперервно чинили напади на Єдисанську і Джамбулуцьку орди ногайців. З документів того часу видно, що лише протягом двох років запорожці забили 17 татар, близько 20 захопили в полон, 600 поранили, викрали більше 2000 голів худоби. Татари за той же час забили 18 і взяли в полон 33 запорожців, захопили велику кількість козацької худоби, пограбували чумацькі валки з сіллю тощо.

До 1747 р. ситуація так загострилася, що російський уряд був змушений створити спеціальну комісію для врегулювання запорозько-татарських суперечок. У неї ввійшли представники Криму на чолі з перекопським каймаканом, запорозькі представники на чолі з військовим писарем та російські урядовці – комендант Новосіченського ретраншементу та секунд-майор Київського гарнізону О.Никифоров, він же голова комісії. Комісія розпочала роботу в 1749 р., коли на Січ з’їхалися представники всіх сторін. Після великих дебатів прийшли до рішення про взаємне погашення претензій. Такі ж комісії створювалися для розгляду суперечок майже щороку аж до 1769 р., коли розпочалася російсько-турецька війна.