Розділ і. Наш край у часи формування запорозького козацтва та його боротьби за свої права у складі Речі Посполитої. Тема 1. Наш край у період формування запорозького козацтва.

Початок господарського освоєння нашого краю козаками. Певний час наш край не мав постійного населення, оскільки місцеві поселення були знищені татарами. Проте вже з кінця ХV ст. різноманітні джерела фіксують у нашому краї появу козаків. Прийшлий люд відносився в основному до двох суспільних прошарків. Це промисловці, які здійснювали господарську діяльність, та групи шукачів військової здобичі.

Вони з’являються у нашому краї передусім з прикордонних міст та козацьких прикордонних слобід і хуторів, що у другій половині XV — на початку XVI століть займали значну частину східного українського кордону—від Дніпровського лівобережжя до Дністра. З освоєних там земель козаки вимушені були спускатися нижче по Дніпру, оскільки пани почали наступ на козацькі поселення. Значна частина освоєних на татарському прикордонні козаками земель - на Поділлі, Брацлавщині, Київщині – була знову захоплена панами. Козаки, бажаючи зберегти свою незалежність, знімалися з місця і йшли далі на південь.

  11111 С. Васильківський. В запорозькому степу

111111Уже на початку XVI ст. населення найближчих до Запорожжя місць, переважно черкасці і канівці, почало активне господарське освоєння нашого краю. Його основою були уходи, тобто місця тимчасового промислу. Дійшовши до порогів, козаки просувалися далі. В 1527 році хан Сагиб-Гирей скаржився литовському урядові на канівських і черкаських козаків, що оселяються по Дніпру біля самих татарських кочовищ. У цих місцях виникає чимало уходів: рибні тоні, звірині лови, пасіки, місця видобутку солі.

Ю. Брандт. Приборкання дикого коня

 

111111У нашому краї прибульці обживали перш за все угіддя поблизу річок - понад Дніпром та його численними притоками, насамперед Оріллю, Домотканню, Самотканню, Самарою, Вовчою, Томаківкою, Базавлуком, Сурою, Саксаганню, Інгулом, Інгульцем тощо.

 

 

С. Васильківський. Степова річка

Уходництво у нашому краї. Чи не найдавніший уход у краї, згідно документів - у районі Звонецького порога (біля сучасного села Звонецького Солонянського району). Він належав черкащанам практично від початку заснування Черкас (XIV ст.).

 

Омелько Володимирович, за якого відбулося розмежування земель з татарами у нашому краї

 

В описах черкаської та канівської фортець 1552 р. перелічені основні уходи козаків. Наш край у цей час вже добре освоєний. Багато уходів міститься не лише на Самарі та Орілі, а й на порогах та навіть за ними: Вовнизький, Ненаситець, Плетениця, Базавлук, Носівський, Томаківка. Південніше нашого краю відмічено лише два уходи - уход Аргачик та уход на Тавані.

Ненаситець - найстаріший з Дніпровських порогів

 

Геркулесові Стовпи на Дніпрі поблизу Кічкаса

 

С. Світославський. Пороги на Дніпрі

 

Сурські пороги на Дніпрі 

 

П’ять уходів, у тому числі три надпорозькі (Протовчанський, Ненаситецький, Вовнизький) черкаський староста віддав у оренду жителям Києва, Чорнобиля, Мозиря, Бихова, Могилева тощо. Ряд уходів належали Києво-Печерській Лаврі та Пустинно-Миколаївському монастирю. Особливо цінувалися рибальські місця, що знаходилися при впадінні в Дніпро рік Орілі та Самари, тобто територія сучасного Дніпропетровська та його околиць.

Переважна більшість населення краю ще й на початку ХVI ст. була сезонною. Однак на рибних промислах і біля пасік люди залишалися постійно – “уставичні” козаки, тобто ті, хто живе на уходах постійно, згадуються в описі каніського замку. В цей же час у нашому краї виникають постійні зимівники козаків, що займалися скотарством. В одному з універсалів Б.Хмельницького згадується, що від р. Орілі до ногайських степів козацькі зимівники були ще на самому початку XVI століття. Правда, землеробством через постійні загрози татарських нападів козаки тоді ще не займалися.

Шляхи татарських нападів

Основним же заняттям козаків у нашому краї в першій половині ХVI ст. було рибальство. Його організовували заможні козаки, наймаючи для роботи ватаги рибалок. Працювали на промислах до осені, а потім оброблену рибу і жир на возах та човнах відправляли вверх по Дніпру—до Черкас, Канева, Києва. Крім цього, з нашого краю в українські міста везли м’ясо, хутро, мед та сіль з таврійських лиманів. Про обсяг промислів можна судити з того, що лише в Черкасах на початку ХVI ст. було близько 300 промисловців, які організовували козацькі ватаги для промислів на порогах.

Уходництво було дуже небезпечним і часто закінчувалося смертю чи татарським полоном. А тому вело до організації уходників у ватаги і їх озброєння.

Козацькі шаблі XVII ст.

Проникнення у край військових загонів. Поряд з уходниками у край активно проникають озброєні загони для військового промислу проти татар. За часів короля Августа заповзятлива шляхетська молодь — князі Сенявські, Струси, Гербурти, Претвичі, Замойські, Потоцькі, Влодек, Вишневецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Ружинські та багато інших – з власними загонами постійно ходять у придніпровські степи як на мисливську забаву.

Євстафій Дашкевич, один з перших організаторів освоєння нашего краю

 

На міцний організаційний грунт цю діяльність вперше поставив князь Д.Вишневецький. Разом з загонами шляхти і козаків-служебників він кілька разів вступав на Запорожжя, а згодом побудував там Хортицьке укріплення.

Дмитро (Байда) Вишневецький

 

В цей же час у нашому краї з’являється і військовий російський загін під проводом дяка Ржевського. Тут до нього приєдналося триста козаків Вишневецького. Об’єднаний загін взяв штурмом Очаків і з захопленим майном повернувся назад.

До другої половини XVI ст. спостерігається в основному дружелюбне ставлення знаті до козаків і навпаки, як спільників у боротьбі проти татар і турків. Козаків і шляхту на цьому етапі об’єднував військовий характер їхньої діяльності, а князі і пани з їхніми організаційними можливостями становили ніби офіцерський корпус козацьких загонів.

Козацький ватажок

 

Отаман запорізьких козаків

Вихід на "козакування" до другої половини XVI ст. був настільки буденним явищем, що у Польщі навіть існував термін "поляки низові", а козацький Низ вважався школою рицарства для шляхетської молоді.

 

Наростання козацько-татарського протистояння в краї. Господарське освоєння краю здійснювалося в умовах постійних сутичок з татарами. Сучасники пишуть про щорічні напади татар на запорозьких промисловиків і полонення рибальських ватаг. В 1530-х роках були і масштабні експедиції татар по придніпровських козацьких зимівниках з масштабними руйнуваннями та захопленням людей і майна в уходах. Часом їх очолював сам кримський хан. У 1562 р. саме з Самари писав свого листа до польського короля Сигизмунда Августа кримський хан Девлет-Гирей І. Народна дума оповідає про експедицію турецького флоту вверх по Дніпру до Базавлуку, де були захоплені турками тодішній запорозький гетьман Самійло Кішка та 40 його товаришів.

Турецькі вершники-яничари. Гравюра Х V ІІ ст.

Козаки в боргу не залишалися. Досить скоро виокремлюється особливий різновид діяльності - здобичницький промисел, прибуток від “луплення татарських чабанів”. Як свідчать сучасники тих подій, вже в середині ХVI ст. татарські кочів’я на Низу Дніпра постійно піддаються нападам козаків.

Козак чатує на татарина

11111 У них беруть участь не лише уходники, а й спеціальні загони козаків, які влітку і восени плавали по Дніпру з єдиною метою – грабунку татарських кочовищ. Тому літній випас скоту у нашому краї татарами був дуже обмеженим. Лише взимку, коли Дніпро замерзав і припинялося судноплавство, татари розміщували свої кочів’я серед лозових зарослей та на островах Дніпра і з повною безпекою здійснювали випас худоби.

 

А. Дюрер. Татарин на коні

Уходники-козаки поступово витісняють татар з території від дніпрових порогів, плавневої смуги до річок Інгул, Інгулець, Сині Води та середньої течії Південного Бугу. Хоча упродовж першої половини XVI ст. татари ще мали змогу під час зимової пори випасати худобу в дніпровських плавнях, але з настанням весни, побоюючись грабунку з боку уходників-козаків, вони відходять на південь. Після заснування Запорозької Січі татарські кочовища досягали лише південного пасма дніпровських плавнів.

С. Васильківський. Дніпровські плавні

І. Айвазовський. Комиші на Дніпрі 

 

Як військові люди козаки вже не стільки займаються промислом, скільки військовими експедиціями проти татар. В 1502—1503 роках вони погромили татар поблизу Тягинського перевозу, в 1524 році здійснили масштабний напад на Крим. В 1545 р. об’єднані сили козаків (близько 800 чоловік) на північ від порогів розгромили велику татарську валку, що прямувала до Москви. В скарзі кримського хана до литовського Великого князя вказується про численні напади козаків на татарське Лівобережжя в районах Самари, Чорної Криниці, Дробної Криниці.

 

Перші козацькі укріплення на території краю. Документально засвідчено, що для боротьби з татарами у нашому краї, зокрема, на Орелі козаки почали будувати укріплення (“городці”) вже на початку 1540-х років.

 

На р.Оріль

В цей же час у козаків вже є сформована організація (кіш), на дніпровських островах постійно знаходиться військовий загін з кількох сотень козаків з гарматами. Проте брак джерел не дозволяє простежити, де саме були збудовані “городці” і як їх захищали. Найбільш популярним у козаків того часу місцем перебування гарнізону був о.Томаківка (Буцький) біля сучасного міста Марганця.

Спираючись на воєнну силу, українське козацтво у другій половині XVI ст. здійснює колонізацію значної території Степового Подніпров’я. Більшість козацьких кошових осередків знаходилася на території нашого краю: на р.Самара з форпостом Самарчук (сучасне м.Новомосковськ), на островах Великого Лугу (сучасна територія Нікопольського району), а також на перевозі Переволочна - біля впадіння в Дніпро з правого берега Омельника II, а з лівого - р.Ворскли (біля сучасного с.Мишурин Ріг). На початку 1570-х рр. у Степовому Подніпров’ї документально зафіксовано вже цілу низку великих козацьких укріплень – острог Базавлук, острог Хортиця, Білозерський острог. А невеликих укріплень вже було дуже багато.

 

Хортицьке укріплення. Найвідоміше укріплення того часу було побудоване на о.Хортиці князем Д.Вишневецьким на початку 1550-х років. Воно не вважається Січчю, оскільки будували його не козаки, а польські урядовці. Більше того – однією з функцій укріплення було підпорядкування козаків польській владі.

Хортицький замок

1111Оскільки в подальшому Хортицьке укріплення використовувалося Д.Вишневецьким для організації нападів на татар, кримський хан направив війська для його зруйнування. З другої спроби восени 1558 р. Девлет-Гирею І це вдалося зробити. Після тривалої облоги, коли скінчилися запаси провіанту, Вишневецький покинув Хортицю і відступив на північ до Монастирського урочища (скеля Монастирко на Дніпрі коло Ненаситця чи Монастирський острів навпроти гирла Самари, точно невідомо).

Однак козаки досить швидко повернулися на Хортицю. Є відомості, що вже в 1577—1579 рр. на о.Хортиці гетьман козаків Яків Шах поновлював укріплення.

 

Додаткові матеріали.

 

Татарські та італійські козаки. В умовах руйнування татарської держави з’являлося багато тих, хто заперечував звичні норми, відкидав освяченний традицією свій зазвичай низький соціальний статус та претендував на статус вищий. Таку особу в тюркомовному світі стали називати “казаком”. При Тимурідах “казаками” називали тих, хто шукав нагоди позбавити престолу законного правителя. Татарські казаки не були пов’язаними з традиційними родами та племенами, з певною територією чи видом господарювання. Здебільшого вони займали землі, де місцевих кочовиків було знищено або території, з яких витіснялися тубільці. Здобичницький промисел, грабіжницькі експедиції на території землеробських народів стали основними заняттями татарських казаків.

Цікаво, що безпосередніми попередниками українських козаків у причорноморських степах були мешканці генуезьких колоній азово-чорноморського побережжя. Вони починають виходити на степовий простір і займаються пошуком військової здобичі, за що їх називають казаками. В місті Солдаї (сучасне м. Судак) ці італійські “казаки” були зобов’язані ділитися здобиччю з начальством міста та міською общиною. Такий самий звичай існував і в італійській колонії Чемболо (сучасна Балаклава).

 

Причини освоєння нашого краю. З одного боку, у краї постійно з’являються групи шукачів воєнної здобичі та слави, передусім у герці з татарами. Їх поява обумовлена в першу чергу наростанням військового протистояння слов’янського населення з татарами і формуванням системи протидії татарським нападам з боку Великого князівства Литовського та Польщі, а також самозахисту місцевого прикордонного населення.

З іншого боку, край стає територією чергової колонізаційної хвилі освоєння з боку українців. Рятуючись від посилення феодального гноблення, українське населення пересувалося на пограниччя з татарами, де було багато вільної землі, величезні природні ресурси і куди не сягала влада панів.

 У другій половині XV — на початку XVI століть у верхній течії Південного Буга, біля Соба і Синюхи, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра—по Трубежу, Сулі, Псьолу тощо — з’являється чимало слобід і хуторів, населення яких вважало себе козаками. Невдовзі козацькі селища зайняли значну частину східного українського кордону—від Дніпровського Лівобережжя до Дністра. Про значний розвиток козацького господарства свідчить широке використання в козацьких поселеннях найманої праці вже в середині ХVI ст. Для захисту своїх інтересів козаки на нових землях об’єднувалися у військові організації, мали власне самоврядування.

Проте з освоєних земель козаки вимушені були спускатися нижче по Дніпру, оскільки пани почали наступ на козацькі поселення. В козацькі місцевості вони посилали озброєні загони своїх слуг і найманців. Ті вдиралися в козацькі слободи, грабували населення, вбивали тих, хто чинив опір. Щоб закріпити за собою захоплені землі і перетворити їх на свою власність, вони випрошували в уряду надавчі листи.

Козаки йшли далі на південь. На початку ХVI ст. вони освоюють пониззя дніпровських приток—Тясмина, Росі і т. д. І вже звідти вони йдуть на низ, у наші землі.

 

Походження козацтва. Суспільна група негербованої дрібної шляхти і боярства-слуг відіграла провідну роль в оформленні козацтва як військового стану з характерним набором привілеїв. Коли магнати, "бавлячись" у козацтво, не переходили у нього, то боярство прикордоння в значній мірі покозачилось. Ця дрібна військово-служила група феодального класу-стану була тотожна козацтву за своїми суспільними функціями. У соціально-правовому відношенні дрібні бояри і військові слуги займали проміжне становище між вільним селянством і шляхтою, тобто приблизно те ж місце, що і козацтво. Тому саме цю групу можна сміливо назвати "групою ризику", реальним резервом козацтва. У першій половині XVI ст. трансформація боярства в козацтво відбувалася поступово і непомітно, бо освячувалась антитатарською боротьбою, а також козакуванням державців місцевих урядів і князівських родів, яким боярство безпосередньо підлягало.

Переломним для долі дрібного боярства стала середина XVI ст. У цей час у Великому князівстві Литовському відбувався процес, характерний для завершального етапу розвитку феодалізму всіх європейських країн - переосмислення місця феодального класу в суспільстві. У зв’язку з реорганізацією військової справи колишні феодали уже не розглядались як воїни, а лише як клас землевласників. Відбувалася внутрішня консолідація панівного класу з ліквідацією численних ступенів ієрархії, а також ревізією прав на шляхетство. Підставою визнання прав на шляхетство було не відбування військової служби, а наявність підтвердженого феодального землеволодіння.

Особливе значення для дрібного українського боярства мала Люблінська унія, оскільки в польській правовій системі, у сферу впливу якої потрапили українські землі, взагалі не було місця для боярського стану. Тільки незначна частина бояр була визнана "боярами-шляхтою", а згодом просто шляхтою, а решта повинна була перетворитись у державних або феодально залежних селян. І процес цей відбувався швидкими темпами.

Природно, що такий процес вів до конфліктів між боярством та владними структурами. Проте власті не поступились і значна частина українського боярства змушена була шукати притулку в козацтві, як це і пізніше робили всі "гнані і голодні" в Україні. Цим можна пояснити той факт, що на південній Київщині і Брацлавщині боярство зникає у другій половині XVI ст. без всякого видимого опору. І це тоді, як, скажімо, в околицях Овруча і Бару місцеве боярство вело довгу і вперту боротьбу, врешті-решт зберігши себе під іменем "околичної шляхти".

Покозачившись, придніпровське боярство внесло в козацтво новий суспільний зміст і вже під новим іменем стало вимагати визнання своїх рицарських прав. Відбулось "обоярення" козацтва. Замість споконвічної досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утворилась сильна, соціально визначена верства.

Отже, головною підставою виділення козацтва в окрему суспільну групу можна вважати сприйняття його урядом як залишку старого рицарського стану (негербованої, безпомісної шляхти), обійденого новим феодальним правом. Не допустивши його в ряди шляхти, уряд і суспільство все ж традиційно сприймало його не як декласований елемент, не як селян, а як прошарок воїнів. "Своєвільства" на прикордонні і дніпровському низу розглядались як реакція численного у цих місцях боярства на нові суспільні відносини. Панівні кола не могли не визнати певної обгрунтованості непослуху своїх вчорашніх соратників, їхнього незадоволення новим становищем і певної вини суспільства перед ними. Здійснювані козацькі реформи були спробою посолодити гірку пілюлю і послабити соціальну напругу в суспільстві.

Після Люблінської унії Польща повинна була нобілітувати все боярство, яке перебувало навколо українських замків, а також верхівку козацтва. Польська шляхта наприкінці XVI ст. налічувала декількасот тисяч чоловік і нобілітація декількох тисяч родин не могла б змінити станових пропорцій суспільства. Однак сталося навпаки – відштовхнуте польською владою дрібне рицарство Придніпров’я перейшло в козацтво і стало його організаційним ядром. Нерозважлива соціальна політика обернулася для Польщі складною козацькою проблемою, що зрештою зруйнувало державу.

 

Дніпровські пороги. Назва низового козацтва прямо пов’язана з дніпровськими порогами, оскільки саме неподалік від них гуртувалися козацькі ватаги. Дніпровські пороги являли собою пасмо скель, котрі стирчали з води па висоту до п’яти метрів і майже суцільною масою перекривали ріку. Залишалися тільки вузькі бурхливі проходи, і були вони дуже небезпечними, особливо влітку та восени при низькій воді. Усього на Дніпрі було дев’ять порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнизькпй, Будильський (Будило), Лишній та Вільний. Між порогами знаходилися забори, тобто скелі, розкидані річищем Дніпра, особливо з правого берега, котрі не перетинали повністю ріку й залишали вільним прохід для суден. Часом забори мало чим відрізнялися від порога, тому деякі автори налічують аж 13 порогів. Усього забор було 91, але найбільшими з них були шість: Волошинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива й Таволжанська скелі. Крім того, подекуди на Дніпрі стриміли поодинокі камені, нерідко овіяні легендами, серед яких домінують козацькі. Найвідоміші з них сім: Богатирі, Монастирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджола і Розбійники.

Одразу за порогами знаходиться найбільший річковий острів у світі — Хортиця (Велика Хортиця). Він має у довжину понад 12 км, а завширшки сягає 2,5 км. Хортиця — найбільший з 265 дніпровських островів, що знаходилися в межах земель Війська Запорозького. Нижче Хортиці Дніпро широко розливається, вбирає у себе великі й малі річки, сам розгалуджується на рукави, утворюючи численні острівці. Саме ця територія – Великий Луг – і була центром запорозького козацтва.

 

Торгівля у запорожців. Торгівля у запорозькому краї розпочалася уже наприкінці XV ст. З акту 1499 року ми дізнаємося, що вже тоді якісь козаки плавали вниз по Дніпру, ловили там рибу і згодом продавали її у Києві. З інших актів відомо, що багато хто з українців здавна щовесни вирушав до порогів і нижче, ловив там рибу, полював на звірів і лише восени повертався у міста й продавав там свіжу й солону рибу і звіряче хутро. Як і в усіх інших народів, у запорозьких козаків торгівля спочатку була міновою, не виключаючи і вживання монет. Шляхи сполучення були природні — ріки й річки, згодом освоювалися так звані “одвічні” шляхи, головним чином Муравський та Чорний. Засобом пересування по воді служили човни, чайки або галери, по шляхах — “мажі” або “паровиці”, тобто великі чумацькі вози, й “палубці” — такі ж самі великі вози, але вкриті зверху від негоди, запряжені волами, по парі на кожен віз.

Торгівля у запорозьких козаків розвивалася на дуже широких засадах, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи сполучення: запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Росією з одного боку, та Кримом і Туреччиною – з іншого. Крім того, вони володіли кращою частиною великого водного північного шляху з варяг у греки. Тому можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, України зі сходом у XVI—XVIII ст. була в руках запорозьких козаків і велася за їх посередництвом.

Через уходи йшла жвава торгівля сіллю з морських лиманів, пролягали великі й малі торговельні шляхи. Щоб переконатися у цьому, можна заглянути, наприклад, до ревізій українських замків середини XVI ст., де зазначені деякі торговельні траси з пониззя Дніпра до Києва, вказані норми мита, яке мають брати королівські урядовці з купців, що йдуть з Орди до Канева, Черкас, Києва, з козаків, які прямують тим же шляхом, із чумаків.

Цікавий опис запорозької торгівлі дав у своїх мемуарах (1550 р.) російський дипломат М.Литвин: “Із земель Литви, Русі, Волині й Московії вгору й вниз від Києва тече і багато інших річок, по яких сюди привозять рибу, м’ясо, хутра, мед, а також сіль із Таврійських лиманів, що звуться Качибіїв (Хаджибей, нині Одеса), де в обмін на 10 стріл навантажують повний корабель солі...

Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого й надійнішого шляху, ніж ця стародавня і загальновідома у всіх своїх звивинах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто з міста Кафи (нині Феодосія), через Таврійські ворота (Перекоп) — до Таванської переправи на Борисфені (місто Тавань стояло у давнину поблизу сучасної Каховки на Дніпрі), а звідти через степи — до Києва; по ній з Азії, Персії, Індії, Аравії, Сірії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію і Данію дорогоцінне каміння, шовк, і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у валки до тисячі чоловік, звані караванами, із багатьма навантаженими візками і нав’юченими верблюдами. У давнину вони платили на Таваньській переправі предкам вашої королівської величності (йдеться про Сигизмунда Августа, короля Речі Посполитої у 1548—1572 рр.) значне мито. Ще й досьогодні там збереглася кам’яна склепінчаста будівля, яку і наші, і таврійці, і греки називають Вітовтовою банею, розповідають, що в ній жив відкупник великого князя литовського, який збирав мито...”

 

Причини ворожнечі козаків та шляхти і магнатів. Доброзичливі стосунки між козацтвом і верхівкою панівного класу закінчуються наприкінці XVI ст. Внаслідок соціально-економічного розвитку українських земель феодальні поземельні відносини поширилися на територію давнього, узаконеного часом козацького землеволодіння, яке знаходилося в основному на південній Київщині. Також відбувався і зворотний процес. Зростання козацтва, його кількості і претензій привело до розширення його впливу на волость. І тут на основі поземельних відносин козацтво і магнатерія зустрілись уже не як союзники, а як принципові противники. Потім у подібне протистояння з козацтвом втягується шляхта.

 

Татарські сусіди козаків у нашому краї. Упродовж ХVІ-ХVІІ ст. кочовими сусідами запорожців були татари перекопської, білгородської або буджацької, очаківської та азовської орд, які, будучи випадковими територіальними об’єднаннями кочовиків, гуртували в різного походження роди та інші групи кочовиків, переважно ногайців. Кочовики (за виключенням Буджацької орди) не затримувалися в складі цих орд на більш-менш тривалий час, а часто виходили з-під кримської залежності та відкочовували до прикаспійських степів, так само як і кочовики прикаспійських степів, у свою чергу, вливалися до складу орд, підвладних кримському ханові. У 1516 р. польський хроніст вперше зафіксував перехід великої групи ногайців з Нижньої Волги до південноукраїнських степів: “цар перекопський ногайських татар под себе подбил”. З того часу саме ногайці, розділені на кілька орд, були постійними сусідами запорозьких козаків у придніпровських степах. Їх кількість дослідники оцінюють по-різному, проте скоріш за все, вона була не дуже великою. А.О.Скальковський оцінює кількість дорослого населення ногайців у 60 тисяч чоловік.