терапия єкз

дозволяє пацієнту організувати самоконтроль за перебігом захворювання. Показники (ПШВ) корелюють з ОФВ1 який використовують для оцінки ступеня обструкції дихальних шляхів, а також із опором дихальних шляхів, який визначається методом плетизмографії.

Пневмотахометрія – визначається потужність повітряного струменя на вдиху і видиху (норма від 3-4 до 6-8 л/сек.), однакового на вдиху і на видиху.

Лікування дихальної недостатності

Лікування пацієнтів з дихальною недостатністю передбачає:

•відновлення і підтримку оптимальної для життєзабезпечення вентиляції легенів і оксигенації крові;

•лікування захворювань, що стали першопричиною розвитку дихальної недостатності (пневмонії, ексудативного плевриту, пневмотораксу, хронічних запальних процесів у бронхах і легеневій тканині тощо). При виражених ознаках гіпоксії в першу чергу проводять оксигенотерапію (кисневу терапію). Кисневі інгаляції подаються в концентраціях, що забезпечують підтримку PаО2 = 55-60 мм рт. ст., при ретельному моніторингу рН і PаСО2 крові, стану пацієнта. При самостійному диханні пацієнта кисень подають за допомогою маски або через носовий катетер, при коматозному стані проводять інтубацію та підтримуючу штучну вентиляцію легенів.

Поряд з оксигенотерапією проводять заходи, спрямовані на покращення дренажної функції бронхів: призначають антибактеріальні препарати, бронхолітики, муколітики, масаж грудної клітки, ультразвукові інгаляції, лікувальну фізкультуру, проводять активну аспірацію секрету бронхів через ендобронхоскоп. При дихальній недостатності, ускладненій легеневим серцем, призначають діуретики. Подальше лікування дихальної недостатності спрямоване на виключення патогенетичних й етіологічних чинників ризику.

3.Мієломна хвороба. Діагностика та лікування ускладнень.

Ускладнення: 1)анемії, тромбоцитопенії 2)переломи кісток 3)ушкодження нижніх кінцівок, переломи хребта

4) розлади функцій тазових кісток

5)мієломна нирка

6) інфекційно-токсичні ускладнення 7)В 15% при мієломній хворобі з'являються ускладнення у вигляді кровоточивості

Для діагностики мієломної хвороби застосовують рентгенологічне дослідження кісток черепа, ключиць, грудини, лопаток, ребер, всіх відділів хребта, кісток тазу, стегнових та плечових кісток, а також інших відділів скелету за клінічними показаннями. Біохімічне дослідження крові дозволяє визначити загальний білок, альбумін, кальцій, креатинін, сечову кислоту, лужну фосфатазу, ЛДГ, трансаминазу і білірубін. В загальному аналізі крові підраховують лейкоцитарну формулу і число тромбоцитів. Радіальна імунодиффузія дозволяє визначити рівень імуноглобулінів у крові. Використовується електрофорез для виявлення денситометрії.

Також збирається сеча для загального аналізу та за Зимницьким, для визначення втрати білка в добовій сечі. А також виявляють рівень парапротеїнів з допомогою иммунофиксации білків і електрофорезу.

Ще використовують додаткові методи діагностики, такі як МРТ усього хребта, цитогенетичні дослідження, иммунофенотипирование ракових клітин.

Для лікування ускладнень: при інфекційно-токсичних ускладненнях використовують антибіотики широкого спектру дії, крім того – великі дози лікувального імуноглобуліну – 7-10 доз щодня або через день; дезінтоксикаційна терапія; лікування ниркової недостатності – дієта з обмеженням білків, протиазотемічні засоби (кофітол, леспенефрил і т.і.), проведення процедур гемосорбції, плазмаферезу, у важких випадках – гемодіалізу; при гіперкальціємії використовують форсований діурез, глюкокортикоїди, кальцитрин; при гіперурикемії використовується алопуринол по 300-400 мг у добу; для нормалізації рівня білку плазми та в‘язкості крові широко використовується плазмаферез; корекцію анемії проводиться відмитими еритроцитами або еритроцитною масою.