Тема 19. Захист права власності

§ 1. Загальні положення про захист права власності

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави З ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб’єк­тивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника пе­редбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.

Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду ли­ше виникне право власності. Так само повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна у зобов’язаль­них правовідносинах.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення пору­шених прав та законних інтересів власника є судовий захист.

Захист може мати превентивний характер. Власник може зверну­тися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили, але можуть порушити його право, або з вимогою про запобігання такому порушенню.

Власник може пред’явити позов до незаконного володільця (доб­росовісного і недобросовісного) про: віндикацію; визнання правочи­ну недійсним; застосування наслідків недійсності правочину, від­шкодування збитків; сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред’явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду вна­слідок загибелі такої речі.

Законний володілець може пред’явити позов до власника про за­хист від незаконних дій останнього, що не пов’язані з умовами відпо­відного договору.

Добросовісний набувач може пред’явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те, що його володіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід’ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час воло­діння цим майном у сумі, на яку збільшилась його вартість..

Володілець вправі по суду вимагати визнання за ним права власно­сті:

а) якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має правовстановлюючих документів;

6) якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добросовісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце, зокрема, тоді, коли власник, який був неправомірно позбавлений свого майна, отримав за нього стра­хові суми і стан майна його не задовольняє;

в) за набувальною дав­ністю (ст. 344 ЦК).

§ 2. Окремі види позовів про захист права власності

Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов’язальними позовами.

Віндікаційний позов це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначена річ. Речі, означені родовими ознака­ми, а також гроші та цінні папери на пред’явника (ст. 389 ЦК) не мо­жуть бути предметом віндикації. На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена) порушене право підлягає захисту зобов’язально-правовими засобами захисту права власності.

Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової під­стави заволоділа майном власника. Незаконний володілець може ви­знаватися добросовісним і недобросовісним набувачем. Якщо майно потрапило до добросовісного набувача безоплатно, воно може бути витребуване у нього. Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння, викраде­не у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться засте­реження про те, що майно не може бути витребувано від добросовіс­ного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєд­нана з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем варто­сті плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним.

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є негаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення пере­шкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов’язаних з порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосу­вання правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у влас­ника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призве­дуть до порушень його права. Так, коли розпочинається самочинне будівництво поряд із об’єктом права власності, власник вже має під­стави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту по­чатку здійснення будівельних робіт.

У спорах стосовно майна, що є спільною власністю кількох осіб можливе подання позову про визначення порядку володіння, корис­тування і розпоряджання ним. У випадках поділу майна між спів­власниками або виділу частки одного з них, ці позови пред’являтися не можуть. Часто у такий спосіб вирішуються спори між приватними співвласниками-фізичними особами, але вони не виключені і між юридичними особами.

За згодою співвласників або за відсутності згоди між ними - за рішенням суду правовий режим спільної власності може бути припинений. При цьому поряд із сталими підставами для цього (че­рез подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і нові, що передбачені ст. 365 ЦК. Право на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників припи­няється у випадках, коли ця частка є незначною і не може бути ви­ділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім’ї.

Стосовно поділу спільного майна та виділу з нього частки слід зазначити, що при наявності відповідного рішення суду або добро­вільного рішення самих співвласників з цього питання, оформленого належним чином, режим спільної власності припиняється, і тому вже не буде діяти норма про переважне придбання співвласником відчу­жуваної іншим співвласником частки у спільному майні.

Поширеними на практиці є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насам­перед вимоги про переведения прав і обов’язків покупця за догово­ром купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової влас­ності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на переважну купівлю цієї частки. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на наступне. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону (а саме, ст. 362 ЦК про переважне право купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками), такий правочин не визнається не­дійсним як такий, що не відповідає вимогам закону, а щодо нього за­стосовуються інші наслідки - можливість пред’явлення позову про переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі-продажу на співвласника.

До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визнання недійсним договору за­стави майна, що перебуває у спільній власності, переданого у заста­ву без згоди всіх співвласників, за позовом будь-кого із співвласників майна, права та охоронювані законом інтереси яких порушено; про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, пе­редбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною част­ковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідаль­ності перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними зі спіль­ним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки майна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364, 370 ЦК); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позо­вом про примусовий викуп частки майна; про звернення стягнення на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366, 371 ЦК), по­зови про що заявляються кредиторами співвласника; про поділ май­на між співвласниками (статті 367, 372 ЦК).

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відігра­ють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК, якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних на­слідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Це передусім двос­тороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди у необхідних випадках.

Окрему категорію позовів складають вимоги про визнання неза­конними правових актів, що порушують право власності. Ці акти можуть виходити від державних органів, органів влади АРК та орга­нів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на не­правомірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей. Крім загальної норми ст. 21 про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюєть­ся порядок визнання незаконними актів, що порушують право власно­сті.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збит­ків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають з позадоговірних зобов’язань, а також не виклю­чені вони й стосовно порушень прав власника стороною договору, на­приклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Як зазначалося вище, такі позовні вимоги можуть поєднуватись з вимогами про віндикацію.

Захист права власності може забезпечуватись й іншими позовами. Одним з найбільш поширених є позов про визнання права власно­сті. Пред’явлення такого позову можливе за умови, якщо:

а) особа є власником майна, але її право власності оспорюється або не визнається іншою особою;

б) у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власно­сті (ст. 392 ЦК);

в) коли особа не є власником, але бажає ним стати, отримавши пра­во власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), на об’єкт самочинного будівництва (ст. 376 ЦК), на річ, право власності на яку може набува- тися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Позови про визнання права власності не подаються до суду, якщо і так відомі підстави його виникнення, хоча правовстановлюючі доку­менти на нього відсутні, але не в разі їх втрати.

Особливості мають позови про визнання об’єктом права власно­сті недобудованого будівництва, враховуючи його специфіку в по­рівнянні з завершеним будівництвом, яке є окремим об’єктом права власності. Складнощі полягають у тому, що місцеві органи влади здійснюють державну реєстрацію лише нерухомості, якою не вважаються об’єкти незавершеного будівництва. Останні набувають пра­вового режиму нерухомості лише після закінчення будівництва відповідного об’єкта й прийняття його до експлуатації.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будува­лося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховувало­ся на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебу­вання на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно.