§ 3. Підстави та умови цивільно-правової відповідальності

Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відпові­дальності вважається порушення норми права.

Цивільне правопорушення - це протиправна дія або бездіяль­ність особи, що порушує норми актів цивільного законодавства або умови договору, і з якою договір або закон пов’язують виник­нення цивільно-правової відповідальності.

Умови цивільно-правової відповідальності поділяються на загальні та спеціальні, загальні умови є типовими для більшості ци­вільних правопорушень. їх наявність, як правило, є достатньою для виникнення цивільно-правової відповідальності.

Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обумовлює існування і можливість застосування у певних випадках спе­ціальних (не типових) умов цивільно-правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.

У свою чергу, загальні умови цивільно-правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ носить умовний ха­рактер, а його критерієм є значення окремих умов для настання ци­вільно-правової відповідальності. Позитивними умовами є ті, на­явність яких доводиться заінтересованою особою (потерпілим - позивачем). До них відносяться шкода та причинний зв’язок між по­ведінкою правопорушника та шкодою. Негативними вважають­ся умови, відсутність яких доводиться заінтересованою особою (правопорушником - відповідачем) для запобігання настанню цивільно-правової відповідальності. Такими умовами є протиправність діяння та вина.

Протиправність діяння. Поведінка особи визнається протиправ­ною, якщо вона не відповідає вимогам права, вираженим в актах ци­вільного законодавства або договорі. Таким чином, протиправний характер діяння є універсальною типовою умовою цивільно-правової відповідальності. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випад­ках, встановлених ЦК та іншими законами (ч. 4 ст. 1166 ЦК), зокрема, підлягає відшкодуванню шкода, завдана у стані крайньої необхідно­сті (ст. 1171 ЦК).

Протиправність як умова цивільно-правової відповідальності визначається як порушення положень актів цивільного законодав­ства, договору та інших актів саморегулювання (наприклад, ус­тановчих документів юридичних осіб).

Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії (активна по­ведінка суб’єкта), так і бездіяльність (утримання особи від дії). Оскіль­ки це поняття насамперед є категорією соціальною, негативний ре­зультат цивільного правопорушення з точки зору наукового пізнання розглядається в трьох взаємопов’язаних аспектах - як соціальна, юридична та фактична шкода, що залежить від конкретно поруше­ного об’єкта.

Тобто фактична шкода - це будь-який негативний наслідок посягання на майнові чи немайнові блага потерпілого, які охоро­няються цивільно-правовим законом.

Шкода може бути договірною та недоговірною, майновою та немайновою, завданою особі або майну.

Грошове вираження майнової шкоди називають збитками. Таке співвідношення цих понять зустрічається в юридичній літературі най­частіше, хоча існують точки зору, що вони є самостійними і визначати збитки через категорію шкоди є помилковим. Збитки складаються з двох час­тин - реальних збитків та упущеної вигоди.

Як зазначалося раніше, реальні збитки включають втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням майна, а та­кож витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущена вигода (неодержані доходи) - це доходи, які особа мог­ла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК).

Упущена вигода відрізняється від реальних збитків тим, що на мо­мент вчинення правопорушення вона є лише можливою (майбут­ньою), а не наявною майновою втратою, а також що її розмір допус­тимо встановити лише приблизно, з деякими припущеннями.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч.З ст. 22 ЦК).

За загальним правилом, збитки, завдані порушенням зобов’язання, обчислюються з урахуванням ринкових цін, які існували на день доб­ровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зо­бов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена доб­ровільно, - у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізич­них осіб у фізичному болю, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації. Для юридичної особи моральна шкода полягає лише у приниженні її ділової репутації.

Моральна шкода компенсується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово.

Причинний зв’язок. Настання цивільно-правової відповідальності має місце, якщо між протиправним діянням особи і шкодою існує зв’язок, що дає змогу визначити їх як причину та наслідок. Встанов­лення такого взаємозв’язку є обов’язковим при відповідальності за порушення будь-яких суб’єктивних цивільних прав, крім порушень, які не спричиняють шкоди, коли на стороні потерпілого не виникає фактичної шкоди або закон не вимагає доведення її наявності, зокре­ма, при сплаті неустойки. В останній ситуації для виникнення відпо­відальності достатньо двох загальних умов відповідальності: протип­равного діяння та вини особи.

На сьогодні все ще залишається дискусійним питання: який харак­тер повинен мати причинний зв’язок для визнання його умовою від­повідальності.

Причинний зв’язок завжди є конкретним. Він не може бути вста­новлений шляхом абстрагування від конкретних обставин, за яких виникла шкода. Незважаючи на існування загальної можливості спричинення шкоди різними обставинами, її конкретна причина виз­начається у кожному окремому випадку.

Вина. Проблема вини як умови цивільно-правової відповідально­сті досліджується у науці з двох позицій: теорії спричинення (відпо­відальність виникає за сам факт заподіяння шкоди протиправною по­ведінкою особи) і теорії відповідальності за вину.

Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, несе від­повідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює від­повідальність за порушення суб’єктивних прав, які складають зміст зобов’язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь-якого виду цивільно-правової відповідальності, зокрема, відпові­дальності за порушення абсолютних речових та особистих немайно­вих прав.

У цивільному праві відповідальність виникає у правопорушника перед потерпілою особою і тому для осо­би, суб’єктивні права якої порушені, не має значення психологічне ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків. І останнє, а саме, що стосується відповідальності осіб, які є законними представ­никами малолітніх осіб за шкоду, завдану останніми. їх вина полягає у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення вихо­вання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Отже, у цих випадках вина не має суб’єктивного характеру.

ЦК вперше закріпив легальну цивільно-правову дефініцію вини (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, які свідчать про її відсут­ність. Так, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх за­лежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у цивільному праві - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання або для запобігання заподіянню шкоди.

Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережно­сті. Необережність, у свою чергу, буває груба та легка. За загальним правилом, форми вини у цивільному праві не мають істотного зна­чення і не впливають на розмір відповідальності, і тому на практиці питання форми вини здебільшого не розглядається.

В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, ци­вільно-правова відповідальність може настати і при відсутності вини. Відповідальність, яка не залежить від вини правопорушника, назива­ють підвищеною, маючи на увазі не збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за типових умов відповідальності. Розширення меж цивільно-правової відповідальності обумовлю­ється різними чинниками, зокрема, підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників цивільних правовідносин, характером відносин тощо.