Тема 2. Акти цивільного законодавства

§ 1. Поняття та види актів цивільного законодавства

Акти цивільного законодавства України - це сукупність структур­но упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвід­ношенні зовнішніх форм цивільного права, у кожній з яких правові норми згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер право­вого регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного рег­ламентування особистих немайнових та майнових відносин, що скла­дають предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію Ук­раїни (далі - Конституція), Цивільний кодекс України (далі - ЦК), ін­ші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК, акти Президента України (далі - Президент), у випадках встанов­лених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі — КМУ), нормативно-правові акти інших органів державної влади України (далі - акти органів державної влади), органів влади Авто­номної Республіки Крим (далі - АРК), лише у випадках і у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У зазначеній статті ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплюється виключний перелік основних ак­тів цивільного законодавства та їх субординаційне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони й підзаконні нормативно-правові акти.

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточни­ми і виключними. До конституційних законів належать: Конститу­ція - основа цивільного законодавства України і закони, норми яких містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК - основний акт цивільного законодавства України. Всі інші закони України є по­точними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із загального правила, оскільки їх прийняття обу­мовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями над­звичайного характеру, в зв’язку з чим вони діють тимчасово.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпоряд­ження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворо­му субординаційному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує однакове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідно­шення загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми ви­рішення колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-пра­вові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. Таким чи­ном, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, не­дійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юри­дична властивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосеред­нім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі права, включаючи й цивільне^.

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юри­дичної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїт­тя суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші поло­ження, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів непорушності прав та свобод людини, для цивільно-правової сфери неперевершене значення мають конституційні положення, що стосу­ються особистих немайнових відносин. Не менш важливими поло­ження Конституції є і для майнової сфери цивільних відносин і, у першу чергу, відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини та громадянина, закріплені у Конституції, не є вичер­пними (ст.22

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не означити те, що на її поло­женнях грунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно-смислове продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конституційне підґрунтя.

Цивільний кодекс України - основний акт цивільного зако­нодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основ­них способів систематизації (впорядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст котрого складають як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або коди­фікованих актів, які з введенням у дію вказаного нового закону втра­чають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівня кодифікації:

а) загальний і б) спеціальний.

Загальний рівень пов’язаний з прийнят­тям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ЦК, в Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вуж­чих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відно­син (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мо­реплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім у історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. Її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прий­няття ЦК 1922 р. засвідчував визнання радянською владою товарно­грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозу­міло, перевага надавалась закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. З посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній коди­фікації, яка відбулася у 1961-1964 pp. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи ци­вільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (далі - Осно­ви), а на другому, вже у відповідності з ними, були прийняті респуб­ліканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі - ЦК 1963 p.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р. з прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законо­давства була обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначи­ти, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче по­требувало адекватного законодавчого забезпечення правового регу­лювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, при­чому не тільки за рахунок оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Виникла потреба регулювання відносин за учас­тю фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі за­сад приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сфе­ру особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом; свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не забо­ронена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; спра­ведливості, добросовісності і розумності (ст. З ЦК).

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного зако­нодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, у від­повідності з якими повинна здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин.

Важливою концептуальною засадою ЦК є також і те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Кон­ституції про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи) за ЦК мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйо­ваний за так званим «книжним» принципом: Книга перша - «Загальні положення»; Книга друга, як вже вказувалося - «Особисті немайнові права фізичної особи»; Книга третя - «Право власності та інші речові права»; Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» сто­сується особливої сфери цивільних відносин, пов’язаних зі створен­ням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п’ята - «Зобов’язальне право» охоплює широ­кий спектр цивільних відносин щодо як договірної, так і не договір­ної сфер, яким присвячується майже 40 глав (глави 47-83); Книга шоста - «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається у яскравішому від­ображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можли­вості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього, перш за все, має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, яких 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, так само як і статті, мають наскрізну нуме­рацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді і на підпараг- рафи. Це полегшує системний підхід до розуміння законоположень, що містяться у ЦК, і стосується особливо тих з них, якими охоп­люється найширша сфера відносин, зокрема, зобов’язань з купівлі- продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності скла­дався з 1308 статей.

Але принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а за­ймають у ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер.

Виокремлення законів у самостійну категорію актів цивільного за­конодавства має значення і з точки зору правозастосування. По-пер­ше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими норма­тивно-правовими актами, які носять підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати суборди­націю законів як щодо Конституції, так і ЦК. Більше того, якщо у від­повідні закони інших галузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні нормативно-правові акти. Існує об’єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й у оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зу­мовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів под­законного рівня. Як зазначалося вище, ними є акти Президента, по­станови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Йдеться, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конститу­цією (ст. 17 ЦК).

Що стосується постанов Кабінету Міністрів України, то КМУ за­безпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, ви­конання Конституції і законів України, включаючи й ЦК (ст. 116 Конституції).

Нормативно-правові акти органів державної влади та органів влади Автономної Республіки Крим. Особливістю їх, по-перше, є те, що вони можуть прийматися лише у випадках і у межах, встанов­лених Конституцією та законом. По-друге, у відповідності з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконав­чої влади» нормативно-правові акти, які стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, по­винні пройти обов’язкову державну реєстрацію в Міністерстві юсти­ції України.

Акти цивільного законодавства і договір. Співвідношення актів цивільного законодавства і договору, вті­лене як принципове у ст. 6 ЦК, що свідчить про питому вагу остан­нього серед цивільно-правових засобів регулювання товарно-грошо­вого обороту.

У цивільному праві виділяють понайменовані й не понайменовані договори. Понайменованими є договори, можливість укладення яких передбачена актами цивільного законодавства. Не понайменовани­ми, відповідно, визнаються договори, можливість укладення яких нормативно не визначена. При укладенні понайменованих договорів, якщо з актів цивільного законодавства не випливає іншого або коли обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту чи із суті відносин між сторонами, останні ма­ють право врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані цими актами, або відступити від положень останніх і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, за загальним прави­лом, конкуренцію між положеннями акта цивільного законодавства й договору закон вирішує на користь останнього.

Сторони мають право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства (не понайменований), якщо він відповіда­тиме загальним засадам цивільного законодавства, які встановлені в ст. З ЦК.

За призначенням договір відповідно до ст. 11 ЦК є самостійною підставою виникнення цивільних прав і обов’язків. За правовими наслідками договір, як акт саморегулювання індивідуальної дії, може мати значення не тільки для його сторін, а й для сторонніх осіб.

Акти цивільного законодавства і міжнародні договори Украї­ни. Україна є частиною світової спільноти і тому не може не рахува­тися із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права і міжнародними договорами, у яких бере участь. Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України (ст. 10). Це правило зафіксоване у ст. 10 ЦК, згідно з якою: якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться ін­ші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного за­конодавства, застосовуються правила міжнародного договору Украї­ни.

Акти цивільного законодавства і звичай. Істотною новелою по­ложень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звича­єм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай - це правило по­ведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути за­фіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай - теж різ­новид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включа­ючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для пев­ної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває устале­ного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен супере­чити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується.