§ 5. Зміст права власності

З’ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб’єкту права власності, та по-друге, обов’язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого носія права власності.

Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб’єктивного цивільного права. Цими правомочностями звичай­но називаються володіння, користування і розпоряджання.

Право володіння - право фактичного, фізичного та господарсько­го панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи без­посередньо тримати належну їй річ у себе. Володіючи річчю, власник ставиться до неї як до своєї, йому належної. Володіння як правомоч­ність суб’єктивного права власності слід відрізняти від володіння річчю, яке ґрунтується на договорі власника з іншою особою. Таке володіння може мати місце як у відносних (зобов’язальних) відноси­нах, так і в абсолютних. Прикладом володіння, що встановлюється у межах зобов’язальних правовідносин, є передача власником належ­ного йому майна наймачеві (ст. 759 ЦК), користувачеві (ст. 827 ЦК), зберігачеві (ст. 936 ЦК) тощо. Володіння, яке визначається догово­ром з власником (або надається за законом, заповітом, рішенням су­ду) набувачеві інших речових прав (глава ЗО ЦК), здійснюється ним у абсолютних правовідносинах.

Отже, право володіння, як правило, спирається на інше право - або право власності, або виникає з договору (найму (оренди), зберігання та т.ін.). Проте не виключається можливість існування фактичного во­лодіння, тобто володіння, не заснованого на праві.

Таким чином, слід розрізняти право володіння як правомочність власника; як інше речове право; право володіння наймача, зберігача тощо, тобто договірне володіння річчю; фактичне володіння. Воло­діння може бути фактичним, титульним і безтитульним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним.

Право користування - це право на здобутття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю. Воно часто невіддільне від правомочності володіння, бо для користування річчю необхідно якнайменше нею володіти. З переда­чею правомочності користування передається і правомочність во­лодіння. Але остання може бути передана іншій особі і без передачі правомочності користування (наприклад, при передачі речі у заставу, здаванні майна на зберігання та т. ін.). Здійснення власником своєї правомочності користування за допомогою інших осіб не означає пе­редачі ним ані правомочності володіння, ані правомочності користу­вання, які здійснює сам власник за допомогою інших осіб.

Право на плоди та доходи, що приносяться річчю у процесі її вико­ристання, належить власникові речі, якщо інше не встановлено дого­вором власника з іншою особою чи законом (ч. 2 ст. 189 ЦК).

Право розпоряджання - право власника визначити юридичну до­лю майна - встановити різні конкретні правовідносини з третіми осо­бами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності. Поширеним засобом здійснення власником своєї правомочності по розпоряджанню є відчуження майна, що йому належить, під яким розуміється вчинення різного роду правочинів (продажу, дарування тощо). Якщо правомочності володіння та корис­тування власник може передати іншій особі, то правомочність розпо­ряджання, за загальним правилом, може здійснювати тільки власник.

Спірним є питання про знищення майна власником: це правомоч­ність користування чи розпоряджання? При вирішенні цього питання слід виходити з того, що врешті-решт усяке використання майна при­зводить до його знищення - споживання одразу (харчі, паливо) чи по­ступово (наприклад, після закінчення терміну амортизації основних фондів). Знищення власником майна іншим шляхом, окрім використан­ня, відбувається рідко (забій тварин, знищення непотрібної речі). По суті, із знищенням майна має місце припинення волею власника самого права власності на нього у зв’язку з тим, що відсутній об’єкт.

У континентальному праві і, зокрема, в Україні йдеться й про управління власністю, в результаті чого висловлюються пропозиції про доповнення змісту права власності правомочністю управління. Взагалі управління розуміється досить широко і насамперед його по­в’язують з виробничими або суто організаційними відносинами, ро­зуміючи як категорію публічного права (наприклад, коли йдеться про державне управління).

Обов’язки власника. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов’язків. У цьому випадку звичайно говорять про об­меження права власності. Окремим обов’язком власника є тягар утри­мання майна (ст. 322 ЦК).

Обмеження права власності. За своєю суттю право власності безмежне, воно поширюється на річ у всіх напрямах, реалізується у різних відносинах та надає необмеженість правового панування над річчю.

Не слід плутати тимчасове обмеження власника у правомочнос­тях, а також загальні заборони та межі з позбавленням права влас­ності, яке тягне його припинення як суб’єктивного права.

Загальними засадами меж права власності, що містяться у Кон­ституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні:

а) встановлення ви­нятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу;

б) на під­ставі й у межах закону;

в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання;

г) можливо­сті судового заперечування вилучення державою майна;

д) справед­ливої компенсації державою власнику майнових втрат.

Виходячи з такої властивості права власності, як пружність і елас­тичність, при обмеженні права власності його обсяг значно змен­шується. При припиненні ж обмежень право власності самовідновлюється, тобто приймає вид свого первісного необмеженого стану, не потребуючи додаткових дій зовні. Обмеження не виключають окремі правомочності зі змісту права власності, а стискують, стримують власника у здійсненні суб’єктивного права з метою забезпечення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Тому вони є іма­нентно внутрішньо властивою характеристикою права власності, для якої ґрунтовним є:

наголос на те, що власність зобов’язує (ч. 4. ст. 319 ЦК); при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’я­заний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦК);

власник не може використовувати право власності на шкоду пра­вам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршу­вати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК);

діяльність власника може бути обмежена чи припинена або влас­ника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 7. ст. 319 ЦК).

Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об’єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника.

Обмеження щодо об’єктів права власності. Для суб’єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати.

Сьогодні такого закону не існує, а обмеження містяться в постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна», якою встановлено,

по-перше, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на тери­торії України. До такого майна належить бойова і спеціальна воєнна техніка, вибухові речовини, зброя тощо;

по-друге, зазначеною поста­новою запроваджується спеціальний порядок набуття права влас­ності особами на окремі види майна, наприклад, таке майно, як вогне­пальна гладкоствольна зброя, може бути придбанае за дозволом органів внутрішніх справ особами, які досягли віку 21 року, а нарізна зброя - особами, які досягли віку 25 років. Радіоактивні речовини набуваються за дозволом Державного комітету України по ядерній та радіаційній безпеці і т. ін.

Частина 2 ст. 374 ЦК припускає можливість встановлення для іно­земців та осіб без громадянства обмежень стосовно земельних діля­нок, хоча за загальним правилом, їм може надаватись земельна ділян­ка у власність⁵. Навпаки, іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на землю лише у випадках, встановлених законом (ч. З ст. 374 ЦК).

Для суб’єктів публічного права закон також передбачає певні об­меження. Для Українського народу цими обмеженнями є визначення переліку об’єктів, лише на які він має право як суб’єкт права власно­сті. Як вже зазначалося, згідно зі ст. 13 Конституції, ст. 324 ЦК, таки­ми об’єктами є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші при­родні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еконо­мічної зони.

Підстави виникнення і види обмежень. Найбільш значущим й об’ємним є поділ обмежень права власності за підставами їх виник­нення. Так, варто виділити такі види обмежень:

• обмеження, що ви­пливають із закону,

• обмеження, що виникають з договорів;

• обме­ження, встановлені судовим рішенням.

Перший вид обмежень є загальнообов’язковими для всіх власників та існує незалежно від їх волі.

Другий вид обмежень у сучасній науці цивільного права одержав назву «самообмеження». Це пояснюється тим, що власник, укладаю­чи різного роду цивільно-правові правочини, сам, із власної волі об­межує себе у здійсненні своїх правомочностей по володінню, корис­туванню і розпоряджанню належним йому майном.

Третій вид обмежень права власності також є обов’язковим для власника, стосовно якого вони встановлені незалежно від його волі.