§ 4. Самозахист суб’єктивних цивільних прав та інтересів

Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту су­б’єктивного цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охо­роні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кож­ного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи. У приватно-правовій сфері вказана конституційно- правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення са­мозахисту порушеного суб’єктивного цивільного права або інтересу, які належать їй або іншій особі. Виходячи з положень названої статті, право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб’єк­тивних цивільних прав і інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопо­рушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації доз­воленої можливої поведінки управомоченої особи, припинення правопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери.

Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричи­нені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК). Спосіб самозахисту слід визна­чити як порядок здійснення протидії протиправним діям або без­діяльності правопорушника, закріплений актами цивільного законо­давства, положеннями договору або не визначений нормативно, який підлягає застосуванню особою відповідно до закріплених законодав­ством умов правомірності здійснення права на самозахист без звер­нення до відповідних юрисдикційних органів.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист.

Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК). Цим обгрунтовується можливість застосування особою засобів протидії, які не знайшли закріплення ні в актах цивільного за­конодавства, ні в положеннях договору (у випадках необхідності здійснення права на самозахист при порушенні умов договірних зо­бов’язань). При цьому застосування особою засобів протидії при ре­алізації права на самозахист завжди повинно відповідати межам його здійснення, визначеним положеннями ч. 1 і ч. 2 ст. 19 ЦК.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притримання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначе­на можливість управомоченої у зобов’язальних правовідносинах осо­би притримати річ у себе до моменту належного виконання боржником його зобов’язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору по­в’язаних з нею витрат. Відповідно до ч. 2 названої статті притриманням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім цього, деякі способи самозахисту можуть мати правове зна­чення і для цивільно-правових відносин, хоча умови і межі їх застосу­вання, а також правові наслідки їх перевищення можуть визначатися іншими актами законодавства України. Зокрема, йдеться про крайню необхідність і необхідну оборону. Таким чином, матеріальні та про­цесуальні норми, які визначають способи, форми, засоби та процеду­ру захисту, а також закріплюють можливість самозахисту порушених суб’єктивних прав та інтересів суб’єктів цивільного права, спрямова­ні на забезпечення відновлення порушеної майнової та немайнової сфери. У зв’язку з цим слід погодитись з висновком, що ці норми ста­новлять єдиний комплексний інститут правового захисту.