Підстави оспорюваності правочинів

Можливість визнання судом недійсними правочинів, вчинених неповнолітніми фізичними особами за межами їх цивільної діє­здатності (ст. 222 ЦК), пов’язана з тим, що цивільна дієздатність особи у цьому віці є неповною. Дані особи можуть самостійно вчиня­ти лише ті правочини, що передбачені ст. 32 ЦК. Інші ж правочини во­ни вчиняють тільки за згодою батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників. Саме ці правочини, вчинені без згоди зазначених осіб, вва­жаються такими, що виходять за межі їх дієздатності і можуть за позо­вом заінтересованої особи визнаватися судом недійсними, але за умо­ви, що після їх вчинення вони не були схвалені батьками (усновлювачами), піклувальником неповнолітньої фізичної особи.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межа­ми її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочини, що виходять за межі дієздатності таких осіб, - це правочини щодо розпорядження майном та інші, які виходять за межі дрібних побутових, вчинені без згоди піклувальника (ст. 37 ЦК). Саме останні можуть бути за позо­вом піклувальника визнаватися судом недійсними, але за наявності наступних умов. По-перше, якщо такий правочин не був після його вчинення схвалений піклувальником. Він вважається схваленим, як­що піклувальник, дізнавшись про вчинення правочину, протягом од­ного місяця не заявив претензії іншій стороні. По-друге, якщо судом буде встановлено, що вчинений правочин суперечить інтересам під­опічного, членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону зо­бов’язаний утримувати.

Можливість визнання судом недійсним правочину дієздатної фізичної особи, вчиненого у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), по­в’язана з тим, що особа, яка вчинює правочин, хоча і є дієздатною, але у цей момент не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керу­вати ними. Такий стан дієздатної особи може бути зумовлений різни­ми обставинами, які підлягають доведенню в суді. До них, наприклад, належать: нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп’яніння.

Сторона, яка знала про такий стан фізичної особи у момент вчи­нення правочину, зобов’язана відшкодувати їй моральну шкоду, за­вдану у зв’язку з його вчиненням.

Можливість визнання судом недійсним правочину, укладеного юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Хоча юридичні особи за ЦК мають загальну цивільну правоздат­ність і можуть здійснювати будь-які види діяльності (дії), що не су­перечать закону, існують правочини, які вони мають право вчиняти при отриманні на це спеціального дозволу (ліцензії) відповідно до За­кону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» від 1 червня 2000 р..

Можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчи­нила під впливом помилки (ст. 229 ЦК), пов’язана з тим, що воля особи у такому випадку формувалася під впливом невірного сприйняття пред­мета правочину та інших обставин, які мають істотне значення.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей предмета, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилялася в ре­зультаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведін­кою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати збитки, заподіяні другій стороні.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК), пов’язано з тим, що при цьому правочин не від­ображає дійсної волі однієї із сторін, умисно введеної другою сторо­ною в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Ці обставини можуть стосуватися природи правочину, характеру та обсягу прав і обов’язків сторін, властивостей та якості предмета правочину, а також мотиву вчинення правочину, що вплинув на фор­мування волі особи, введеної в оману.

Сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані у зв’язку з вчиненням даного правочину.

Визнання судом недійсним правочину, який вчинено під впли­вом насильства (ст. 231 ЦК), зумовлено тим, що у цих випадках воля особи, до якої було застосовано фізичну силу або психічний тиск, є деформованою. Саме тому правочин цією стороною вчиняється про­ти її справжньої волі.

Насильство, що деформує волю особи, може бути фізичним або психічним тиском. Фізичне насильство находить свій прояв у запо­діянні стороні правочину фізичних або душевних страждань (побиття особи, тимчасове позбавлення волі тощо). Психічне насильство - це погроза завдати у майбутньому потенціальній стороні у правочині фізичної або моральної шкоди, за умови, якщо вона не вчинить пра­вочин.

Підставою для визнання правочину недійсним може бути не будь-яка погроза, а лише та, яка є реальною, здійсненною і значною. Питання про те, чи відповідає погроза вказа­ним ознакам, вирішує суд, розглядаючи справу з урахуванням усіх зібраних матеріалів.

Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психіч­ний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, заподіяні у зв’язку з вчинен­ням цього правочину.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), пов’язано з наявністю у таких випадках умисної змови представника однієї сторони з іншою. Отже, користу­ючись тим, що одна із сторін правочину діє не безпосередньо, а через представника, останній, зловживаючи наданими йому довірителем правами, вступає у змову з другою стороною правочину, що вчинює його безпосередньо, з метою заподіяння шкоди особі, яка діє через представника. Цілі, які мали на меті учасники змови, для визнання правочину недійсним, значення не мають, вони не обов’язково по­винні бути корисливими.

Суб’єктний склад цього правочину охоплює як фізичних, так і юридичних осіб.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК), пов’язана з тим, що од­на із сторін правочину через збіг тяжких обставин змушена вчинити правочин, який суперечить її дійсній волі. Для визнання недійсним правочину за цією підставою необхідна сукупність двох факторів Тяжкі обставини, що змушують особу вчинити правочин, - це, наприклад, хвороба близької людини, раптове виникнення значних боргів, що підлягають терміновій сплаті, тощо. Вкрай невигідність правочину полягає, на­приклад, у тому, що річ (майно) продається за безцінь. Через вказане такі правочини іменуються кабальними.

Сторона, яка скористалася вказаною обставиною, зобов’язана від­шкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, заподіяні їй у зв’язку з вчиненням цього правочину.

Визнання недійсним судом фіктивного правочину (ст. 234 ЦК) пов’язано з тим, що він не спрямований на реальне настання право­вих наслідків і вчинюється без наміру їх створення, тобто про люд­ське око. Прикладом такого правочину може бути вчинення правочи­ну «дарування» майна лише з метою приховання його від можливої конфіскації за скоєний злочин.

Визнання недійсним судом удаваного правочину (ст. 235 ЦК) по­в’язано з тим, що він теж не спрямований на реальне настання право­вих наслідків, що ним обумовлені. Мета такого правочину полягає у тому, щоб приховати інший правочин, який сторони насправді вчи­нили. Так, особа, маючи дійсний намір на вчинення правочину дару­вання машини, що належить їй як власнику, та передбачаючи небажа­ну реакцію своїх повнолітніх дітей, укладає оплатний правочин її купівлі-продажу з метою приховання дійсного правочину.

Момент недійсності правочину.

Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів.

Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад, у строкових правочинах з відкладальним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється.