§ 2. Недійсність правочину Поняття та види недійсних правочинів

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, че­рез непритаманність цим діям властивостей юридичного факту. ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності право­чинів.

По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми право­чину. Це пов’язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сто­ронами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвід­чення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220).

По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення. Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встанов­лена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний пра­вочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом.

Оспорюваний правочин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за­перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК)..

По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки не­дійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встанов­лення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування.

По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з по­зовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспорюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право нале­жить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають пев­ний юридичний інтерес, пов’язаний з виникненням, зміною або при­пиненням у них відповідних прав чи обов’язків).

Підстави нікчемності правочинів

Правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними (ст. 228 ЦК). Що ж стосується ЦК України, то він у ст. 228 закріплює беззасте­режне правило про нікчемність правочину, що порушує публічний характер. Перелік цих дій є вичерпним. Йдеться про дії, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми, є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки (ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦК). Нікчемним є правочин, вчинений з порушенням вимог щодо простої письмової форми у випадках, прямо передбачених законом.

За загальним правилом недодержання стороною (сторонами) ви­мог закону щодо нотаріальної форми одностороннього правочину (ч. 1 ст. 219 ЦК) або договору (ч. 1 ст. 220 ЦК) має наслідком нікчем­ність правочину чи договору. Але у обох випадках передбачені й ви­нятки із загального правила.

Так, суд може визнати односторонній правочин, вчинений з недо­держанням вимоги щодо нотаріальної форми, дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчини­ла, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обстави­на, що не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

У тих випадках, коли суд визнає дійсним договір, вчинений з недо­держанням вимоги про нотаріальне посвідчення, наступне таке по­свідчення договору не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

Правочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивіль­ної дієздатності, є нікчемними (ст. 221 ЦК). Межі цивільної дієздатності малолітніх осіб встановлені в ст. 31 ЦК. Правочини, вчи­нені вказаною особою за цими межами, у разі відсутності наступного їх схвалення, нікчемні. Особами, що можуть схвалити правочин, є батьки малолітньої особи (один з батьків, з яким вона проживає), усиновлювачі або опікун. Правочин вважається схваленим, якщо названі особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­являть претензії другій стороні.

Правочини, вчинені недієздатною особою, є нікчемними (ч. 1 ст. 226 ЦК). Нікчемність правочинів, укладених особами, визнаними судом недієздатними (ст. 39 ЦК), обумовлена їх нездатністю усвідом­лювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я.

Навіть дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною осо­бою, у разі його наступного несхвалення опікуном такої особи, є нік­чемним. Схвалення опікуном цього правочину (про що свідчить неза- явлення претензії другій стороні протягом місяця) робить даний правочин дійсним. Усі ж інші правочини, вчинені недієздатною осо­бою, є нікчемними без будь-яких застережень.

Суд лише на вимогу опікуна може визнати дійсним правочин, вчи­нений недієздатною особою, якщо буде встановлено, що він вчине­ний на користь вказаної особи.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування, є нікчемним (ст. 224 ЦК). Перелік правочинів, вчинення яких неможливе без дозволу органів опіки та піклування, встановлений у ст. 71 ЦК. Йдеться про наступні правочини: пов’язані з відмовою від майнових прав підопічного (наприклад, відмова від орендної плати); щодо видачі письмових зобов’язань від імені підопічного (наприклад, зобов’язання про поруку); договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі про поділ або обмін житлового будинку, квартири; договори, що укладаються стосовно іншого цінного майна. Вказані правочини, вчинені опікуном без дозволу органу опіки та піклування, а так само особами, над якими встановлене піклування, хоча і з дозволу піклувальника, за умови, що останній діяв без згоди на це ор­гану опіки та піклування, є нікчемними.