Тема 11. Правочини

§ 1. Загальні положення про правочини

Визначення правочину та його ознаки. Правочин - це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов’язків. Стаття 202 ЦК визначає право­чин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов ’язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення пра­вочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потре­би та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволен­ня потреби; прийняття рішення про вчинення правочину

По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.

Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.

Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (causa). Остання повинна бути законною і здійсненною.

Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб’єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).

Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин.

По-третє, правочин - дія суб’єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності.

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб’єкти.

Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим при­таманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

Види правочинів.

ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання запо­віту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля од­нієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних право­вих результатів.

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини - це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників.

Багатосторонній правочин — різновид договору, в якому є що­найменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину - договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК), вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК).

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділя­ються на відплатні та безвідплатні.

Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сто­рони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Відплатність у правочині визначається не тільки передачею гро­шей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Оскільки у безвідплатних правочинах обов’язок надання зустріч­ного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, во­ни поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus - згода) вважаєть­ся укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, ви­знані істотними законом або іншими актами цивільного законодав­ства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досяг­нення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere - відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме во­на видана. Переважна більшість правочинів, передбачених ЦК, є кау­зальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх під­став. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цін­ний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселе­давця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обстави­ни (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов’язуються з настцнням певної обставини (умовою), передбаче­на ст. 212 ЦК. Вони йменуються ще умовними. Умовами у таких пра­вочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. По-перше, умови, про які йдеться у названих правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, у момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо: настане чи не настане зазначена умова у майбутньому. Отже, настан­ня або ненастання умов в умовному правочині має ймовірний харак­тер. По-третє, обставина, визначена у правочині як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасувальними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обо­в’язків. За таким правочином права і обов’язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов’язують­ся з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у ви­падку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків. При цьому права і обов’язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.

Від умови у правочині необхідно відрізняти строк. Строк - пев­ний проміжок часу, який на відміну від умови завжди настане у майбутньому і сплине. Саме тому строк не може визначатися як умова в умовному правочині.

Строк у правочинах має самостійне значення і зумовлює строко- вість чи безстроковість правочинів.

Строкові правочини - це правочини, у яких обумовлюється або момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Дані строки можуть бути відкладальними (якщо сторони обумовили строк виникнення у них прав та обов’язків) або скасувальними (коли сторони обумовили строк припинення у них прав та обов’язків). Безстроковими є правочини, у яких не вка­зується момент, з якого вони втрачають дію.

Фідуціарні (від лат.fiducia - довіра) правочини - це ті, що базую­ться на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчи­няють. Йдеться, зокрема, про такий правочин як доручення. Так, відповідно до ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від дого­вору в будь-який час.

Нарешті, у окремий вид правочинів слід виділити біржові право­чини. Це пов’язано, зокрема, з особливостями їх предмета та порядку оформлення, а також зі специфічним статусом суб’єктів, що вчиня­ють такі правочини.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. біржовим визнається правочин купівлі-продажу, по­ставки та обміну товарів, допущених до обігу на товарній біржі, укла­дений членами біржі або їх представниками (брокерами). Вказаний правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі, яка повинна бути здійснена не пізніше наступного за вчиненням пра­вочину дня. Біржові правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Умови дійсності правочину.

Дійсність правочину - це визнання за ним властивостей юридичного факту, що породжує правовий наслідок, до якого прагнули суб’єкти правочину при його вчиненні.

Таке можливе лише у випадку, коли правочин відповідає сукупно­сті вимог, визначених законом, які йменуються умовами дійсності правочинів.

По-перше, зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також моральним заса­дам суспільства.

Зміст правочину - це сукупність його умов, сформульованих од­нією стороною, якщо вчинюється односторонній правочин, або узго­джених усіма сторонами при двосторонніх чи багатосторонніх право­чинах. З урахуванням того, що ст. 4 ЦК закріплює систему актів цивільного законодавства, умови правочину не можуть суперечити вимогам будь-якого акта, який охоплюється цією системою. Умови правочинів не можуть також суперечити моральним засадам суспіль­ства, оскільки врахування їх робить й саме право морально змістов­ним..

По-друге, особи, які вчиняють правочин, повинні мати необхід­ний обсяг цивільної дієздатності. Саме тому фізичні особи, що є дієздатними у повному обсязі (повнолітні, неповнолітні з моменту реєстрації шлюбу та особи, яким цивільна дієздатність надана у по­рядку ст.35 ЦК), можуть самостійно укладати будь-які правочини.

Звідси - зазначена умова дійсності правочину може бути сфор­мульована як здатність фізичних та юридичних осіб до вчинення правочинів.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вже зазначалося, воля та воле­виявлення мають значення для дійсності правочину в їх єдності. Невідповідність між дійсним бажанням (волею) та його зовнішнім проявом (волевиявленням) є підставою для визнання судом такого правочину недійсним. Вказана невідповідність може бути результа­том помилки, обману, насильства, збігу тяжких обставин, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою.

По-четверте, правочин має бути спрямований на реальне настання правового результату (наслідків), що ним обумовлені. Оскільки пра­вочин є юридичним фактом, він завжди повинен бути спрямований на реальне настання відповідного правового результату. Укладення правочину без дійсного наміру створення правових наслідків або з наміром приховати бажаний правовий результат робить його недійс­ним (статті 234-235 ЦК)

По-п’яте, будь-які правочини, що вчиняються батьками (усинов­лювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

По-шосте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма правочину - спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчи­нили правочин. Вони можуть вчинятися, перш за все, усно або у пи­сьмовій формі (простій чи нотаріально посвідченій). Причому, як­що інше не встановлено законом, сторони самі мають право обирати форму правочину (ч. 1 ст. 205 ЦК).

За загальним правилом, викладеним у ч. 1 ст. 206 ЦК, в усній фор­мі можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторона­ми у момент його вчинення.

Із загального правила про усну форму правочину є й винятки. Не можуть вчинятися в усній формі правочини, які хоча й повністю виконуються у момент їх вчинення, але потребують нотаріального посвідчення (ст. 209 ЦК), державної реєстрації (ст. 210 ЦК) або ті, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійс­ність (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Суть письмової форми правочину та вимоги, що ставляться до неї, закріплені у ст. 207 ЦК.

Незалежно від способу фіксації (вираження) волі учасників право­чин вважається таким, який вчинений письмово, за умови, що він під­писаний ними. Правочин, який вчиняється юридичною особою, по­винен бути підписаний особами, уповноваженими на це її уста­новчими документами, довіреністю або актами цивільного законода­вства, та скріплений печаткою юридичної особи (ч. 2 ст. 207 ЦК).

За загальним правилом, підписання правочину здійснюється сторонами (уповноваженими особами) власноручно. З цього правила є винятки.

По-перше, у випадках, коли фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її доручен­ням текст правочину в її присутності підписує інша особа, яка йменується рукоприкладником. Підпис останнього на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадо­вою особою, котра має право на вчинення такої нотаріальної дії із за­значенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасником.

По-друге, у випадках, передбачених законом, іншими актами ци­вільного законодавства або за письмовою згодою сторін при підпи­санні правочину може використовуватися факсимільне відтворення підпису за допомогою засобів механічного чи іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису, зразки якого має інша сторона. Правовий статус електронно­го цифрового підпису та відносини, що виникають при його викорис­танні, регулюються Законом «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р..

У простій письмовій формі згідно зі ст.208 ЦК належить вчиняти правочини, щодо яких законом або іншими нормативно-правовими актами вимагається така форма, а також правочини, що вчиняються між юридичними особами. Що ж до правочинів між юридичними і фізичними особами (незалежно від суми) та правочинів фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує у двадцять і більше разів роз­мір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то вони потре­бують простої письмової форми тільки у випадках, коли не можуть вчинятися в усній формі згідно із ч. 1 ст. 206 ЦК.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановле­них законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин за її участю може бути посвідчений нотаріально (ч. 4 ст. 209ЦК).

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише тако­го правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим у ст. 203 ЦК.

Державна реєстрація правочину - це публічно-правовий засіб забезпечення стабільності та прозорості обігу майна, який набуває ознак юридичного факту і входить у випадках, передбачених законом, до фактичного складу, що породжує ци­вільні права та обов’язки.

Правочини, що підлягають державній реєстрації, вважаються вчи­неними з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК). Таким чином, дер­жавна реєстрація правочинів набуває конститутивного (правоутворюючого) значення, оскільки саме з нею пов’язано виникнення у сторін у такому правочині прав і обов’язків.

Місце вчинення правочину.

Місце вчинення правочину - це один з його реквізитів, а тому, за загальним правилом, воно визна­чається у самому правочині. Якщо ж у правочині останнє не визначе­но, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце виражен­ня волі сторони (наприклад, місце нотаріального посвідчення запові­ту), а місцем вчинення двостороннього чи багатостороннього право­чину (договору) є місце проживання фізичної особи або місце знахо­дження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено законом (ст. 647 ЦК).

Тлумачення змісту правочину. Правила про тлумачення змісту правочину, встановлені у ст. 213 ЦК, є новими.

Йдеться про наступне.

По-перше, згідно зі ст. 6 ЦК сторонам надано право укладати не тільки понайменовані правочини (договори), а й ті, які не передбачені актами цивільного законодавства (за умови, що вони відповідають за­гальним засадам цивільного законодавства). Сторонам також надано право відступати від положень, що містяться у актах цивільного зако­нодавства, і самостійно врегульовувати свої відносини на власний розсуд.

По-друге, ЦК у ст. 627 закріплює принцип свободи договору, згід­но з яким сторони є вільними в його укладенні, у виборі контрагента та у визначенні умов договору з врахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумно­сті і справедливості.

По-третє, у відповідності з ч. 2 ст. 628 ЦК сторони мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різ­них договорів.

За таких умов зміст правочинів (договорів) об’єктивно ускладню­ється. І тому цілком логічним є закріплення у ЦК правил щодо тлума­чення змісту правочину.

по-перше, вирішує питання про суб’єктів тлума­чення правочинів (договорів). Ними можуть бути самі сторони, а та­кож суд, який може винести рішення про тлумачення змісту правочи­ну лише на вимогу однієї або обох сторін.

По-друге, у цій статті закріплені у принципі єдині правила, відповідно до яких здійсняєть­ся тлумачення як змісту правочинів, так і цивільно-правових до­говорів, що у сукупності складають, так би мовити, технологію тлу­мачення.

ст. 213 ЦК, згідно з якою при тлумаченні змісту правочину береться до уваги однакове для всьо­го змісту правочину значення слів і понять, що використовують сторони, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі зміс­том інших його частин, усім змістом правочину.

Якщо і у такий спо­сіб неможливо встановити справжню волю осіб, що вчинили право­чин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обстави­ни, які мають істотне значення.

Відмова від правочину.

Відмова від правочину охоплює дві ситу­ації, а саме: відмову від одностороннього правочину та відмову від двостороннього або багатостороннього правочину (договору) - ст. 214 ЦК.

Згідно з ч. 1 ст. 214 ЦК особа, яка вчинила односторонній право­чин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлене законом. Відмова від одностороннього правочину - це скасування (від­кликання) особою, яка його вчинила, правового результату, що настав внаслідок його вчинення. Так, заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст. 1254 ЦК); особа, що видала до­віреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення (ч. 1 ст. 249 ЦК); особа, яка подала заяву про прийняття спад­щини нотаріусу, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 5 ст. 1269 ЦК); відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, передбаченого для її прийняття (ч. 6 ст. 1273 ЦК).

За своєю суттю відмова від одностороннього правочину - це та­кож односторонній правочин, але спрямований на припинення прав та обов’язків, що виникли з попереднього правочину, і встановлення нових прав і обов’язків.

Згідно з ч. 2 ст. 214 ЦК особи, які вчинили двосторонній або бага­тосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Це положення закону потребує певних пояснень. З його змісту ви­пливає, що йдеться про дві самостійні ситуації, а саме: відмову від вчиненого двостороннього або багатостороннього правочину до мо­менту повного виконання сторонами його умов; та відмову від вчине­ного двостороннього чи багатостороннього правочину після повного виконання сторонами його умов. У першому випадку, на нашу думку, йдеться про розірвання двостороннього або багатостороннього пра­вочину (договору). Таке дійсно, за загальним правилом, може мати місце лише за взаємною згодою сторін (ст. 651 ЦК).

Що ж стосується другого випадку, то, на наш погляд, відмовитися від вже повністю виконаного сторонами двостороннього або багато­стороннього правочину (договору) неможливо. Виконання умов до­говору сторонами у повному обсязі свідчить про належне виконання зобов’язання, породженого договором, і є підставою для його припи­нення (ст. 599 ЦК).

Відмова від правочину повинна згідно з ч. З ст. 214 ЦК вчинятися у такій же формі, у якій правочин було вчинено, а правові наслідки цієї відмови визначаються домовленістю сторін або законом.