§ 2. Романо-германська цивільно-правова система

Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім’я континентального права) об’єднує багато держав Єв­ропейського континенту (за винятком Великобританії), а також вели­чезне число держав, які розташовані у інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Ближній і Далекий Схід)) і котрі в силу колонізації або через рецепцію сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Пра­во держав, що входять у названу правову сім’ю, поєднує таке загаль­не явище як рецепція права Древнього Риму, яка стала визначальним у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні рома­но-германська цивільно-правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою зв’язаний з римським правом. Сприйняв­ши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції римського права, будучи результа­том його якісного розвитку, але аж ніяк не його копією.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундамен­тальний поділ права на приватне й публічне. Представниками романо-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов’язковим учасником яких є суб’єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право по­кликане забезпечувати і захищати інтереси юридично рівних приват­них осіб, регулюючи відносини лише між названими суб’єктами.

Характерний раніше для континентальної правової сім’ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове пра­во, породжений специфікою історичного розвитку відносин, які скла­дали предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за ними - доктрини цивільного й торгового права. Зокрема, в Німеччині торгове право - частина цивільного права, що становить спеціальне приватне право комерсантів. Загальні норми цивільного права є основою і передумовою торгового права.

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Залежно від того, законодавство якої держави слугу­вало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і ні­мецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літера­турного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Фран­цузький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом На­полеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституційною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae),б) речі (res); в) позови (actiones).

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке ци­вільне уложення 1896 р, (далі - НЦУ). Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові (actiones in гет) і особисті (actiones in personam). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов’язальні, що лягло в основу пандектної системи. Крім того, розробни­ки НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані нор­ми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів - зобов’я­зального, речового, сімейного і спадкового права.

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося і розвивалося в університетах у процесі вив­чення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропоновани­ми законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула і на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-право­вий акт - закон.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конститу­ції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні ко­декси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юри­дично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація ци­вільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім’ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнарод­ні договори.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Євро­пи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними ор­ганами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої правотворчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім’ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього.

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин­цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоря­ються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивіду­ально-правових актів, тобто обов’язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислен­ня правознавців держав романо-германської правової сім’ї, що вияв­ляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систе­матизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб’єкти, речове та зобов’язальне право тощо).

Суб’єктами цивільного права є люди чи їх об’єднання та орга­нізації, що, відповідно, іменуються фізичними і юридичними особа­ми.

Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відноси­ни, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ са­мостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаю­ться як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку ре­чових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких пра­вомочному суб’єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов’язок утримуватися від їх порушення; 3) об’єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Ре­чові права поділяються на право власності і права на чужі речі (воло­діння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).