МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра соціальної роботи

ПОЯСНЮВАЛЬНА

ЗАПИСКА

до дипломного проекту на тему:

«Університет третього віку» як одна з інноваційних форм соціальної роботи з людьми похилого віку»

Студент групи МСР – 081 І. С. Шевченко

КЕРІВНИК ПРОЕКТУ к. пед. н., доцент Скорик Т. В.

КОНСУЛЬТАНТ: ст. викладач Лєскова Л.Ф.

Завідувач кафедри д. псих. н., проф. Кривоконь Н.І.

Чернігів, 2014

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСВІТИ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ……………………………………………..7

1.1. Теоретичні підходи до визначення старості та старіння……………...….7

1.2. Основні засади соціальної роботи з людьми похилого віку……………24

1.3. Аналіз особливостей освіти людей похилого віку………………………31

1.4. Основи охорони праці при реалізації освітніх програм для людей похилого віку……………………………………...……………………………40

Висновки до першого розділу…………………………………………………45

РОЗДІЛ ІІ

ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ ФУНКЦІОНУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ПОСЛУГИ «УНІВЕРСИТЕТ ТРЕТЬОГО ВІКУ»……………...…………………………………………………………………..46

2.1. Університет третього віку: міжнародний досвід та особливості реалізації в Україні……………………………………………………………………46

2.2. Організаційно-методологічні основи дослідження особливостей функціонування «Університету третього віку»………………………………64

2.3. Дослідження особливостей сприйняття людьми похилого віку освітнього простору «Університету третього віку»………………………….74

2.4. Проект перспективного розвитку Університету третього віку - «Вчитися ніколи не пізно»………………………………………………………………...99

Висновки до другого розділу…………………………………………...……103

ВИСНОВКИ………………………………………………………………..…106

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….113

ДОДАТКИ…………………………………………………………………….122

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Головною особливістю та характерною ознакою ХХІ століття є демографічна ситуація, яка докорінно змінила вікову структуру населення більшості країн світу, зокрема й України, що характеризується малою чисельністю дітей, молоді та високою чисельністю людей похилого віку. Кардинальні зміни в державно-політичному устрої, соціально-економічному житті, а також стійке зростання частки людей літнього віку в структурі населення країни вимагають формування нових уявлень про роль цієї категорії громадян у соціальному розвитку. Старіння населення є однією з проблем сучасного світу (у світі темпи зростання кількості людей похилого віку у два рази випереджають зростання чисельності населення), тому виникає проблема їхньої соціальної адаптації, ефективного використання наявного потенціалу, створення умов для їх освіти. Особливості соціальної роботи з людьми похилого віку нині перебувають у центрі уваги багатьох соціальних інститутів і дослідницьких програм, спрямованих на наукове обґрунтування та розроблення стратегій забезпечення самореалізації людини похилого віку в сучасному суспільстві.

Проблема самореалізації в старості є не тільки науково актуальною, але й життєво значущою, оскільки традиційно старість сприймається як вік втрат, туги і самотності. Водночас, геронтопсихологія розглядає старість як вік розвитку. Літній вік відрізняє особливе призначення, специфічна роль в системі життєвого циклу людини: саме старість забезпечує зв’язок часів і поколінь, окреслює загальну лінію розвитку особистості. Тільки з позиції старості можна глибоко зрозуміти, оцінити і пояснити життя як ціле, її сутність і сенс. У зв’язку з цим, одним із пріоритетних завдань соціальної політики є розвиток системи соціальних послуг для людей похилого віку, яка вкючає і соціально-педагогічну послугу «Університет третього віку», що спрямована на реалізацію принципу освіти впродовж усього життя і може стати передумовою забезпечення зайнятості людей літнього віку.

Актуальність дослідження «Університету третього віку» як інноваційної форми соціальної роботи обумовлюється широким розповсюдженням даної послуги як на громадський засадах, так і на рівні державних установ, але на сьогодні відсутні емпіричні дослідження особливостей самореалізації людини похилого віку в умовах «Університету третього віку», які дозволили б узагальнити та уніфікувати існуючі напрацювання даного напрямку соціальної роботи.

Останнім часом з’явилося чимало наукових публікацій, що характеризують соціальне та психологічне самопочуття людей похилого віку, їхній спосіб життя, участь у громадській роботі та особливості соціальної роботи з ними. Ці проблеми аналізують у своїх працях З. Бутуєва, І. Мечников, В. Фролькіс, М. Єрмолаєва, Т. Козлова, О. Краснова, О. Лідерс, Є. Холостова, В. Шапіро, Т. Коленіченко та ін.

Значно підвищився інтерес науковців стосовно досліджень з проблем освіти дорослих (О. Вербицький, С. Вершловський, М. Громкова, С. Змєєв, Ю. Кулюткін, Г. Сухобська й ін.). Проте розробленість проблеми освіти людей похилого віку на сьогодні є не достатньою. Існують окремі публікації, що висвітлюють теорію й практику навчання, його особливості, специфічні форми й методи О. Агапова, О. Огієнко, Л. Лук’янова, Т. Кононигіна, А. Капська, Т. Скорик та ін.

Мета дослідження - вивчення соціально-педагогічного ефекту соціальної послуги «Університет третього віку».

Визначена мета обумовила необхідність постановки наступних завдань:

1. На підставі аналізу наукових джерел уточнити поняття «старість», «старіння», «людина похилого віку»;

2. Визначити основні принципи, форми та напрямки соціальної роботи з людьми похилого віку;

3. Проаналізувати особливості освіти людей похилого віку;

4. Проаналізувати досвід реалізації освітніх програм для людей похилого віку закордоном;

5. Узагальнити особливості функціонування «Університету третього віку» в Україні;

6. Дослідити освітні інтереси людей похилого віку - слухачів «Університету третього віку»;

7. Визначити соціально-педагогічний ефект «Університету третього віку»;

8. Розробити перспективний проект розвитку «Університету третього віку»

Об’єкт дослідження - форми соціальної роботи з людьми похилого віку

Предмет дослідження - особливості функціонування «Університету третього віку» як інноваційної форми соціальної роботи з людьми похилого віку.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети, розв’язання висунутих завдань використано загальнонаукові методи дослідження: теоретичні – аналіз, систематизація та узагальнення літератури вітчизняних та зарубіжних авторів з проблем старості та старіння, що дало змогу проаналізувати стан досліджуваної проблеми та виокремити підходи до розуміння сутності означених понять; емпіричні - спостереження, анкетування, інтерв’ю; статистичні - аналіз документальних джерел інформації, кількісний та якісний аналіз отриманих даних з використанням методів математичної статистики (SPSS).

Наукова новизна проведеної роботи виявляється в тому, що було проведене емпіричне дослідження компонентів навчального процесу в «Університеті третього віку», визначено освітні інтереси людей похилого віку, пріорітетні форми та методи навчання людей похилого віку при навчанні в «Університеті третього віку», проаналізовано соціально-педагогічний ефект «Університету третього віку».

Теоретична значущість дослідження полягає у теоретичному осмисленні та науковому обгрунтуванні освітнього простору «Університету третього віку» як інноваційної форми соціальної роботи.

Практичне значення роботи полягає в наданні рекомендацій стосовно подальшого розвитку «Університету третього віку» на базі Чернігівського національного технологічного університету.

Експериментальна база дослідження. Дослідження проводилося з особами похилого віку 45-84 років, що вийшли на пенсію, проживають у м. Чернігові та перебувають на обліку у територіальному центрі соціального обслуговування (надання соц.послуг) Деснянської районної та Новозаводської районної в м. Чернігові ради, всього дослідження охопило 60 людей похилого віку.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, результати дослідження обговорювалися на круглому столі «Інновації в соціальній роботі: від теорії до практики», що проводився на базі факультету соціальної роботи Чернігівського національного технологічного університету.

Структура магістерської роботи. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, методичний апарат дослідження подано у 7 додатках на 27 сторінках. Робота містить 11 таблиць та 20 рисунків на 23 сторінках. Загальний обсяг магістерської роботи - 149 сторінок, основна її частина займає 100 сторінок.

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСВІТИ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ

1. Теоретичні підходи до визначення старості та старіння

Феномен старіння цікавив людей дуже давно. Уже в працях Гіппократа і лікарів його школи виявляються перші описи ознак старіння і хвороб у старих людей. У Древній Греції вперше була розроблена схема гігієнічного режиму для людей у старості. В її основу був покладений принцип «все в міру» - зменшення кількості вживання їжі, збереження звичних навичок і поступове припинення активності трудової діяльності.

Школа Гіппократа вперше розмежувала хронологічний вік людини:

• дитинство до 14 років;

• зрілість від 15 до 42 років;

• старість від 43 до 63 р.;

• довголіття від 64 і старше [95, с. 34].

Древньогрецький лікар і вчений Гален вивчав старіння і старість, виходячи із прийнятої древньогрецької медичної концепції суті життя як рівноваги між елементарними якостями: теплом, холодом, вологістю, сухістю. Він рекомендував старим людям жити у колі своєї сім’ї, родини.

Перші спроби наукового пояснення старіння розпочалися наприкінці ХІХ століття. У одній із перших робіт німецький біолог Август Вейсман запропонував теорію проходження старіння як риси, що виникла в результаті еволюції. Згідно з ним, «старіючі організми не тільки не є корисними, вони є шкідливими, тому що займають місце молодих», що, згідно Вейсману, повинно було привести еволюцію до виникнення старіння [43, с 41].

Важливим кроком у дослідженні старіння була доповідь професора Пітера Медавара перед Лондонським королівським товариством в 1951 році під назвою «Нерозв’язна проблема біології». У цій лекції він підкреслив, що тварини в природі рідко доживають до віку, коли старіння стає помітним, таким чином еволюція не могла вплинути на процес розвитку старіння [39].

Протягом наступних 25 років дослідження мали переважно описовий характер. Проте, починаючи з кінця 70-х років виникає велика кількість теорій, які намагалися пояснити старіння і тільки у кінці 1990-х років більшість авторів стали приходити до спільних висновків.

Спрямованість нашого дослідження обумовлює необхідність розгляду таких понять як «людина похилого віку», «старість», «старіння».

Основні положення старості та старіння вивчає наука - геронтологія (від грецького «герон» - стара людина, «логос» - наука). Сучасна геронтологія вивчає механізми та причини старіння від молекулярного і клітинного рівня до організму в цілому.

Необхідно чітко розрізняти поняття старіння і старість. Старість - закономірно наступаючий заключний період вікового індивідуального розвитку. Період життя, що наступає після зрілості і характеризується поступовим послабленням діяльності організму; похилий вік кого-небудь. Старіння - це руйнівний процес, що призводить до зниження фізіологічних функцій організму. Старіння представляє собою постійно розвиваючі і незворотні зміни структур і функцій живої системи. Старіння - це наслідок безперервних біологічних зрушень, що відбуваються протягом життя в кожному організмі [70, с. 511].

Таким чином, старіння - це перш за все функція часу, триваючий процес, а старість - період життя, тобто стан людини.

У літературі відсутнє чітке визначення того, кого можна віднести до понять «літня» і «людина похилого віку».У словнику С. Ожегова є визначення «похилий» - «той, що починає старіти». Коленіченко Т.І. визначає, що літня людина (людина похилого віку, стара людина) - це особистість, яка пройшла періоди розвитку та перебуває на завершальному етапі свого життя, коли відбуваються зміни на фізіологічному, психологічному та соціальному рівнях, що призводить до акцентуації певних рис характеру [41, с. 21]. Значний відрізок пізнього життя, який може тривати 20 років і більше, погано диференційований і розпливчастий. Його можна умовно поділити на літній вік, старість і довголіття.

Відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоров’я до літнього віку відноситься населення у віці від 60 до 74 р., до старого - від 75 до 89 років, а до довгожителів - 90 років і більше. Соціологи називають ці періоди людського життя «третім віком», а демографи вводять поняття «третього» (60-75 років) і «четвертого» (понад 75 років) віку [13, с. 617].

Поняття «людина похилого віку» в Україні стійко асоціюється з віком виходу особи на пенсію, який згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» [1] становить 60 років для жінок і чоловіків.

Заслуговує на увагу думка відомого українського геронтолога Володимира Фролькіса, який вважав, що навіть при розгляді старіння як найуніверсальнішого явища природи спостерігаються парадокси: кожний легко визначає різницю між молодою та старою людиною, але ніхто не може дати вичерпну наукову характеристику сутності старіння та механізмів його розвитку [9, с. 134]. Тоді як російський вчений-геронтолог Іполит Давидовський категорично заявляв, що жодних точних календарних дат настання старості взагалі не існує [100, с. 48].

Для об’єктивнішого розуміння старіння його можна розглядати як процес, що складається з трьох компонентів:

- біологічне старіння - зростання вразливості організму і підвищена ймовірність смерті;

- соціальне старіння - зміна патернів поведінки, статусів, ролей;

- психологічне старіння - вибір способу адаптації до процесів старіння, нових стратегій подолання труднощів [51, с. 91].

З біологічної точки зору старіння пов’язується зі змінами, що відбуваються на всіх рівнях організації живої матерії - молекулярному, клітинному, системному, на рівні цілісного організму. В цьому контексті старіння розглядається як згубний процес, що настає в результаті наростаючої з віком руйнівної дії зовнішніх та внутрішніх факторів та призводить до недостатності функцій організму.

М. С. Пряжников [74] розробив періодизацію, яка відображає соціальну і психологічну специфіку кожного періоду старості:

1) Передпенсійний вік (приблизно з 55 років і до виходу на пенсію) - очікування і підготовка до пенсії. Соціальна ситуація характеризується очікуванням пенсії: для когось пенсія сприймається як можливість «скоріше почати відпочивати», для когось - як припинення активного трудового життя і неясність, що робити зі своїм досвідом і обсягом енергії, яка залишилася. Основні контакти ще носять більше виробничий характер, коли, з одного боку, колеги можуть очікувати виходу на пенсію співробітника (і сама людина це відчуває), а з іншого боку, колеги не хочуть відпускати і сама особа передпенсійного віку потай сподівається, що пенсія для неї настане пізніше , ніж для багатьох її однолітків. Відносини з родичами, коли, з одного боку, людина ще може неабиякою мірою забезпечувати свою сім’ю, включаючи і онуків (і в цьому сенсі вона «корисна» і «цікава»), а з іншого боку - передчуття своєї «непотрібності», коли втратиться попередній рівень достатку внаслідок виходу на пенсію. Характерним є прагнення виховати, підготувати собі «гідну заміну» на роботі.

Провідною діяльністю даного періоду є прагнення «встигнути» зробити те, що ще не встиг (особливо в професійному плані), а також прагнення залишити про себе «добру пам’ять» на роботі; прагнення передати свій досвід учням і послідовникам. До кінця передпенсійного періоду (особливо якщо ймовірність виходу на пенсію дуже висока) спостерігається прагнення вибрати собі заняття на пенсії, якось спланувати своє подальше життя.

2) Період виходу на пенсію (перші роки після виходу на пенсію) характерзуються пристосуванням до нового соціального статусу, пошуком себе в нових ролях, формуванням почуття «цілісності» або «незавершеності». Соціальна ситуація даного періоду характеризується тим, що старі контакти (з колегами по роботі) в перший час ще зберігаються, але надалі стають все менш вираженими, переважають, в основному, контакти з близькими людьми і родичами.

Провідна діяльність в цей час це, насамперед, «пошук себе» в новій якості, це спроба своїх сил в самих різних видах діяльності (у вихованні онуків, в домашньому господарстві, в хобі, в нових відносинах, у громадській діяльності тощо). Для частини пенсіонерів перший час на пенсії - це продовження роботи за своєю основною професією (особливо коли такий працівник отримує пенсію і основну зарплату разом), в цьому випадку у працюючого пенсіонера значно підвищується почуття власної значущості. На цьому періоді може посилюватися прагнення «повчати» або навіть «соромити» людей більш молодого віку, а в частини пенсіонерів посилюється прагнення спокійно осмислити все прожите життя, хтось навіть намагається в цей період починати писати «мемуари», а комусь неодмінно потрібно поділитися своїм досвідом і переживаннями.

3) Період старості (після кількох років виходу на пенсію і до періоду погіршення здоров’я). В цей період людина упорядкувала соціальний статус, сформувала коло постійних людей для спілкування, при цьому почуття визначеності себе, як особистості, стає більш потужним або, навпаки, наростає відчай, почуття розпачу. Соціальна ситуація даного періоду характеризується наступним:

• спілкування в основному з однолітками;

• спілкування з членами своєї сім’ї, які або експлуатують вільний час людини, або просто «опікають» його;

• деякі пенсіонери знаходять для себе нові контакти у громадській діяльності.

Провідна діяльність даного етапу включає дозвіллєві захоплення (нерідко пенсіонери змінюють одне захоплення на інше, вони, як і раніше, продовжують шукати себе, шукати сенс в різних видах діяльності), для частини людей похилого віку в цей період (навіть коли здоров’я ще досить міцне і немає ніяких причин «прощатися з життям») провідною діяльністю може стати підготовка до смерті, що виражається в залученні до релігії, в частому ходінні на кладовище тощо.

4) Довгожителі, які зберегли здоров’я характеризуються спілкуванням з близькими і рідними людьми, які починають пишатися, що в їх сім’ї живе справжній довгожитель. У цьому сенсі довгожитель - символ майбутнього довгого життя для інших членів родини. У здорового довгожителя можуть з’явитися нові друзі і знайомі, оскільки довгожитель - явище рідкісне, то поспілкуватися з ним прагнуть різні люди, включаючи представників засобів масової інформації, тому коло знайомих у довгожителя може навіть дещо розширитися.

5) Етап довгожителів в умовах різкого погіршення стану здоров’я суттєво відрізняється від старості без особливих проблем зі здоров’ям. Пряжніков характеризує соціальну ситуацію даного вікового періоду як спілкування з рідними і близькими, з лікарями та сусідами по палаті (якщо особа перебуває на стаціонарному лікуванні ), а також з сусідами по палаті в геріатричних будинках. Провідною діяльністю є лікування, прагнення хоч якось боротися з хворобами, прагнення осмислити своє життя.

Але, на нашу думку, необхідно наголосити, що соціальний вік старості корелюється середньою тривалістю життя в певній країні і на певному часовому відрізку. У Замбії, Малі, Афганістані, де середня тривалість життя 43-44 роки, люди похилого віку є молодшими, ніж в Японії, де середня тривалість життя становить 78,2 років.

Отже, однозначної думки щодо віку, з якого починається старість, немає, адже старіння - це багатофакторний процес, і саме в цьому контексті необхідно розглядати феномен старості.

В зарубіжній геронтології значного поширення набули чотири базових критерії старіння, запропоновані Б.Стрехлером [27]:

• старіння, на відміну від хвороби є універсальним процесом, до якого залучаються всі без винятку члени популяції;

• старіння є прогресуючим неперервним процесом;

• старіння є властивістю будь-якого живого організму;

• старіння пов’язане з дегенеративними змінами (на відміну від змін організму, які відбуваються в процесі розвитку і дорослішання).

Але, не зважаючи на переважну буденну акцентуацію на неминучості та негативі старості, можна виділити ряд позитивних новоутворень, притаманних старечому віку, зокрема це:

- відчуття приналежності до групи (чи груп);

- відчуття особистого комфорту в процесі взаємодії з людьми;

- відчуття «спільності» з іншими людьми, переживання подібності до них;

- віра в людей - усвідомлення того, що кожна людина має позитивні властивості;

- усвідомлення можливості бути недосконалим - відчуття того, що зробити помилку цілком природно і допустимо, зовсім необов’язково бути завжди і в усьому «першим» і «найкращим»;

- ставлення до себе як невід’ємної частини людства;

- оптимізм - віра в те, що світ можливо змінити на краще [19].

Процес старіння в кожній людині протікає індивідуально. Головне не застосовувати до всіх один критерій. У той же час важливо усвідомити, що люди похилого віку - це вікова група, яка має соціально специфічні особливості і потреби. І саме суб’єктивне переживання старості дає можливість виділити позитивний і негативний тип сприйняття старості.

До позитивних, психологічно благополучних типів старості відносяться:

1) продовження після виходу на пенсію суспільного життя, активне і творче ставлення;

2) влаштування власного життя - матеріальне благополуччя, хобі, розваги, самоосвіта; хороша соціальна та психологічна пристосованість;

3) сімейна старість - частіше це жінки. Нудьги немає, але задоволеність життям нижча, ніж у двох перших групах;

4) сенс життя пов’язується зі зміцненням здоров’я (більш характерно для чоловіків). Цей вид організації життєдіяльності дає певне моральне задоволення, але іноді супроводжується підвищеною тривожністю, підозрілістю щодо здоров’я.

Негативні типи розвитку:

• агресивний тип - сюди можуть бути віднесені буркотливі престарілі, незадоволені станом оточуючого світу. Вони часто критикують всіх і все, окрім самих себе, усіх навчають і тероризують навколишніх нескінченими претензіями.

• зневірений тип - це люди, які самотні і сумні, зневірені в собі і у власному житті. Іноді вони звинувачують себе за дійсні та фіктивні втрачені можливості, не здатні позбутися сумних спогадів про життєві помилки, що робить їх глибоко нещасними [56, с. 97].

Польський геронтолог і психіатр X.Зайончковский описав чотири різновиди старості, зокрема:

- ті, чий фізичний стан та рівень інтелектуального розвитку не вимагають стороннього догляду;

- найчисельніша група осіб похилого віку, які зберегли фізичний і психічний рівень здоров’я, але виявляють ознаки зниження життєвої активності. Частина з них зазвичай спокійна і працьовита, але вона відчуває свою соціальну корисність, попри гальмування розвитку, а інша частина прагне смерті, оскільки вже не вбачає свого місця в житті. Такі люди зламані і розчаровані, злісні, є тягарем для близьких;

- нечисленна група «великих старців», яким властиві високий рівень соціальної активності, емоційна зрілість і відчуття корисності. Вони захоплені роботою, бачать мету, мають мудрість, використовують життєвий досвід минулого і можливості, що надає похилий вік;

- група людей, що потребують постійного догляду, втратили здоров’я, а інколи і почуття реальності [40].

Психіатр Е.С. Авербух виділяє два крайніх типи власного ставлення до старості. Одні не так важко відчувають і навіть усвідомлюють свій вік, у поведінці «молодятся», часом втрачаючи у цьому почуття міри; інші - хіба що переоцінюють свою старість, починають надмірно берегти себе, завчасно й більше, ніж потрібно, захищають себе від життєвих хвилювань.

Важливу роль в організації соціальної роботи з людьми літнього віку відіграють теорії старіння. Вони інтерпретують і узагальнюють досвід, інформацію і результати спостережень. Загалом теорії старіння можна розділити на соціологічні, біологічні та психологічні.

Одна з перших соціальних теорій старіння була запропонована американськими психологами Робертом Каммінсом і Генрі Мюрреєм в 1961 році. Це теорія роз’єднання, звільнення. Відповідно до цієї теорії, старіння є неминучим взаємним віддаленням, що призводить до зниження взаємодії між старіючою особистістю та іншими особистостями в тій же соціальній системі. Коли процес завершується, рівновага, що існувала в середньому віці між особистістю та суспільством, поступається новому виду рівноваги, що характеризується дистанціюванням і видозміною характеру відносин. Послідовне руйнування соціальних зв’язків означає свого роду підготовку до подальшого акту «відходу» до смерті. Процес «соціального відходу» характеризується втратою соціальних ролей, обмеженням соціальних контактів, зменшенням прихильності до матеріальних цінностей, відходом у себе. «Відхід» звільняє людину від звичного тиску з боку соціуму і дозволяє більш молодим і енергійним прийняти на себе вакантні ролі та функції [84]. Загалом дана теорія є неприйнятною в аспекті нашого дослідження, оскільки дає наукові та «моральні» підстави для виключення людей старшого віку з активної діяльності.

Як противагу теорії роз’єднання розглядають теорію активності. Творцем даної теорії вважається психолог Р. Хавігурст який у 1948 р. сформулював концепцію завдань розвитку в процесі життя. З часом ця концепція була покладена в основу теорії активності. Згідно з даною теорією при нормальному старінні повинні, по можливості, зберігатися соціальні контакти та активність середнього віку. Вступаючи в старість, особистість повинна зберігати ті ж потреби і бажання, які їй були властиві раніше, особистість повинна всіляко чинити опір будь-яким змінам, намірам виключити її з суспільства. З позицій даної теорії старіння розуміється як «триваюча боротьба за збереження середнього віку», як новий стиль життя, що спонукає до постійної активності, до почуття відповідальності за власну особистість і свій психічний розвиток. Можливості знаходити радості і цінності в житті не вичерпуються в певні її моменти, а повинні зберігатися до самого кінця життя.

Також поширеною є теорія субкультури. Субкультура створюється певною соціальною групою, якій притаманні багато характеристик даного суспільства, але яка володіє певними специфічними ознаками, властивими лише їй. Такими ознаками можуть бути певні норми і цінності, що відрізняються від пануючих у даному суспільстві. Субкультури можуть формуватися на основі таких показників як вік, стать, раса, релігія або соціальний клас. Теорія субкультури з’явилася впродовж 1960-х років завдяки працям американського психолога А. Роуза і містила деякі із загальних положень теорії роз’єднання і теорії активності. Завдяки існуванню таких явищ, як сегрегація і дискримінація, старші люди дедалі частіше взаємодіють з іншими старшими людьми, що і формує їхню субкультуру. Субкультура старих людей формує певні норми і цінності, дозволяє старим людям створювати свідому групу і підтримувати позитивну Я-концепцію.

Існує декілька чинників, що сприяють формуванню субкультури старих осіб. Першим - є зростання чисельності популяції старих людей, що забезпечує більш широку участь у формуванні субкультури з певними ідеями, віруваннями, цінностями і поведінкою. Другим - є фізична і соціальна сегрегація старих осіб. Третім - є зростання відсотка старих людей, які усвідомлюють, що вони є практично ізольовані від взаємодії з іншими групами населення. Певне значення має і психологічна близькість між людьми однієї вікової групи. Старі люди можуть визнати, що вони відрізняються від решти суспільства в таких галузях, як цінності, стиль життя, інтереси, потреби і поведінка. Усвідомлення цього зростає в міру сегрегації старих людей, а спільність інтересів і потреб об’єднує їх в окрему соціальну групу. Утворення субкультури допомагає старим людям зберегти відчуття психологічної стабільності.

Згідно теорії субкультури існує декілька чинників, що зберігають всіх старих людей у контакті з суспільством і віддаляють їх від субкультури. Такими чинниками є сімейні контакти, мас-медіа, наявність роботи, доброчинні організації, громадська активність.

Таким чином, найбільш прийнятною соціологічною теорією в аспекті нашого дослідження є теорія активності, яка передбачає збереження життєвого ентузіазму і на етапі старості.

Більшість старих людей не беруть участь у «системі влади і впливу» і внаслідок цього, не володіють контролем ні над самими собою, ні над іншими. Ця більшість втрачає таку характеристику стратифікації, як престиж, соціальний статус, тому що останній, зазвичай, асоціюється з основною сферою занять, а старість неминуче пов’язана зі звільненням.

Соціальний статус - важлива детермінанта старості, показник місця і положення людини в соціальній ієрархії суспільства, яка визначає приналежність людини до певних верств. Соціальний статус включає в себе:

а ) стать – «приписаний статус»;

б) професію і положення, набуті на протязі життя – «досягнутий» статус;

в) календарний вік, що визначає права, обов’язки та соціальні функції особистості [48, с. 125].

Календарний вік при визначенні соціального статусу має досить складне значення. З одного боку, він відображає стадію життєвого циклу, з іншого - лише приблизно фіксує фізіологічний і соціальний стан людини і його самопочуття. Календарний вік служить підставою для заборони або дозволу здійснення певних соціальних ролей і поведінки. Виконання цих ролей у відповідності з певними суспільними нормами та приписами визначає соціальний вік людини, який часто не збігається з календарним.

Соціальний статус старої людини визначається в першу чергу:

• його професійною активністю, її інтенсивністю і співвідношенням з індивідуальними можливостями;

• інтересами поза межами трудової діяльності;

• фізичною активністю, відповідно до стану здоров’я;

• умовами і способом життя [46, с. 40].

Професійна діяльність часто замінюється наближеною до неї діяльністю в суміжних областях, наприклад, вчитель стає бібліотечним працівником або вихователем. Велике значення для підтримки соціального статусу набуває переключення професійної діяльності на громадську чи політичну діяльність.

Соціальне довголіття являє собою збільшення середньої тривалості життя людини у даному соціумі, в даний час, в даних громадських, економічних і соціально-побутових умовах. Соціальне довголіття є продуктом удосконалення соціальних умов життя, культурних та медико-гігієнічних заходів.

Таким чином соціальні теорії старіння акцентують свою увагу на положенні людини похилого віку в конкретному суспільстві, нагалошуючи, що людині потрібне довге життя, насичене творчістю або професійною працею, соціальним престижем, економічною незалежністю, а не довге життя взагалі.

Старість як базова біологічна властивість всіх живих організмів розглядається в біологічних теоріях програмованого і стохастичного старіння [26, с. 84]. В кожній з цих теорій обґрунтовується своя модель механізму старіння організму.

Геронтолог В.В. Фролькіс визначає старість як період скорочення адаптивних можливостей організму [31, с.178]. Аналізуючи фундаментальні механізми старіння, автор не тільки констатує факт зниження адаптивних можливостей організму, але й показує тенденції саморегуляції, які протидіють процесам руйнування і спрямовані на стабілізацію життєдіяльності та збільшення тривалості життя.

Основоположником теорій програмованого старіння є англійський біолог Пітер Медавар, який висунув гіпотезу про запрограмування рис старіння на генетичному рівні. З позиції теорії «програмованого» старіння функціонування живого організму запрограмовано природою лише на період його активної життєдіяльності, що включає в себе розвиток, тобто зростання організму, і здатність до репродукції. Позиції цієї теорії аргументуються на тому, що в природі завжди діяв і продовжує діяти закон природного відбору, і тому старі особини в природних умовах зустрічаються вкрай рідко, тому що перш ніж стати старими, вони або гинуть самі, або їх знищують свої ж родичі. У живий організм генетично закладена біологічна активність, поширювана тільки на період його так званої біологічної «корисності». Деякі теорії старіння, як, наприклад, так звані теорії «годин», виходять з того, що зміни, пов’язані зі старінням, підконтрольні свого роду біологічному датчику, основна функція якого полягає в тому, щоб стежити за «розкладом» розвитку біологічного організму до тих пір, поки він не досягне статевої зрілості і здатності розмноження. Після виконання програми або у відсутності такої розбудовується діяльність гіпоталамуса та ендокринної системи, що приводить організм до зниження його фізіологічних функцій [22, с. 21].

Згідно стохастичним теоріям старіння, організм старіє в результаті випадкових пошкоджень, які носять як внутрішній, так і зовнішній характер. Автори цих теорій, які ще називають теоріями «зношування», зокрема німецький фізіолог Макс Рубнер, уподібнює тіло людини машині, яка виходить з ладу в результаті постійного виникнення та накопичення пошкоджень на клітинному рівні. Надлишки деяких речовин, зокрема жироподібні речовини ліпофусцину, накопичуються в клітинах організму, особливо - в клітинах крові і м’язів. Ці речовини займають місце і уповільнюють нормальні процеси клітинного обміну [52]. Проте, більшість геронтологів вважають, що накопичення хімічних речовин (наприклад, ліпофузеіна) є результат, але не причина старіння.

Більш широке поширення набула стохастична теорія, що пов’язує старіння з дією ділянок молекул - радикалів, запропонована в 1954 році американським геронтологом Денхамом Харменом. Кисень в нормі використовується практично у всіх клітинних процесах. В ході його використання вивільняються вкрай активні, не спарені електрони. Виникаючі в ході цього процесу вільні радикали реагують з іншими хімічними складовими клітини і можуть порушувати нормальний перебіг клітинних процесів.

Обидві ці біологічні теорії старіння є дуже загальними, занадто широко трактують причини процесів інволюції, що відбуваються в старості. У рамках цих підходів знаходять місце теорії І.І.Мечникова [98, с. 178]. Він висунув дві теорії старості. Перша теорія, з якою погоджується сучасна наука, ґрунтувалася на тім, що спочатку стариться мозок і це викликає старіння всього організму. Відповідно до другої теорії Мечников припускав, що існують дві старості, перша старість є нормальною, але вона зустрічається дуже рідко, інша старість передчасна, вона буває в більшості людей. Мечников приділяв свою увагу саме другому типу старості. Він довго вивчав передчасну старість і висунув гіпотезу, відповідно до якої людина починає старіти через отруєння гнильними речовинами зі своєї товстої кишки.

Біологічні теорії старіння є найбільш обгрунтованими і верифікованими. Однак біологічні теорії не враховують диференціації двох аспектів старості - соціологічного та психологічного і роль психологічного чинника в подовженні людського життя.

Для цілісного дослідження особливостей старіння і старості, доцільним є також розкриття психологічних теорій старості і старіння, оскільки хоч дані процес і стан є об’єктивними (біологічний та соціальний фактори), але сприймається кожною людиною суб’єктивно.

Визначення феномена старості можна знайти в екзистенційній психології у зв’язку з важливою для екзистенціалізму проблемою індивідуальної відповідальності за своє існування. Екзистенціалізм визнає, що людське існування має підставу - долю, але люди вільні створювати на цій підставі багато чого своїм вибором. Так, один з основоположників екзистенціалізму К. Ясперс вважав старість сприятливим і природним періодом життя. Він писав, що в старості здібності згасають, але їх замінюють великі багатства накопиченого досвіду: стриманість, життєва впорядкованість, самовладання, які надають духовному існуванню відтінок чогось приглушеного. Тому старості не потрібно боятися, у неї є свої переваги, і ослаблення страху смерті, який мучить людину протягом життєвих фаз, не головне з них. Старість може бути прекрасною якщо людина в старості досягла мудрості - вона добра, терпима і поблажлива до слабкостей інших, бо вже ні з ким не змагається, «насичена життям» [54, с. 65].

Серед різних психологічних шкіл і напрямів найбільший внесок у розкриття поняття старості вніс психоаналітичний підхід. Карл Юнг надавав великого значення вивченню проблем, як він називав, «другої половини життя» людини [51, с. 156]. Для нього середина життя була критичним, поворотним моментом, коли перед індивідом відкривалися нові можливості для саморозвитку. Людині вже не було потрібно встановлювати стільки зовнішніх зв’язків, йому не потрібна форсована соціалізація. У зрілому віці людина в основному поглинена внутрішньою роботою самопізнання (самореалізації), яку Юнг назвав «індивідуацією». Людина в другій половині життя може набути нову повноту розвитку своєї особистості. Людина в цьому віці здатна прийняти у своєму «Я» як «жіноче», так і «чоловіче» начало. Юнг надавав великого значення символічному і релігійному досвіду у набутті стану гармонії між індивідом і навколишнім світом. На думку К. Юнга, потреба виробити цілісний погляд на своє життя, зверненість усередину себе, самоспоглядання є боргом і необхідністю у старості. Результатом цієї психологічної перебудови є поява нової життєвої позиції, раціонального погляду на своє існування і разом з тим споглядальної, сталої психічної і моральної рівноваги. К. Юнг вважав, що захід людського життя повинен мати власне значення, а не бути жалюгідним придатком до періоду дорослості. У зв’язку з цим К. Юнг вважав непоправною помилкою «проводити сутінки життя відповідно з програмою її зорі», нести «в сутінки закон ранку». Успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленою до вступу в нову фазу життя, до тих завдань, які несе з собою пізній вік. Тому, розмірковуючи про почастішання нервових зривів при старінні, К. Юнг бачив їх причину в тому, що в другу половину життя люди вступають непідготовленими.

Альфред Адлер, вивчаючи роль мотивації в поведінці людини, вважав, що основною мотиваційною силою в житті людини є почуття його власної неповноцінності. Будь-який індивід в тій чи іншій мірі відчуває це почуття [19]. Ситуація зниження фізичних і фізіологічних можливостей в старості призводить до нездатності вести колишній спосіб життя, до необхідності від чогось відмовлятися, щось змінювати. До даної ситуації можна застосувати принцип компенсації, запропонований А. Адлером, згідно з яким перешкода вводить в розвиток психіки перспективу майбутнього, яка в свою чергу створює стимул для прагнення і компенсації. Л.С. Виготський зазначав, що прагнення компенсувати дефект породжується не внутрішніми причинами, а зовнішніми чинниками - соціальним середовищем. Таким чином, мова йде про соціальну компенсацію дефекту, про «соціальний протез», який повинен замінити роботу реальних фізіологічних систем [14]. Для літніх і старих людей в якості такого «соціального протезу» може виступити система соціальної роботи і «Університет третього віку» зокрема. Для її роботи ідеї Адлера у вирішенні проблем літньої людини досить конструктивні. Він пропонує знімати почуття неповноцінності і супутні неврози, допомагаючи індивіду знайти сенс життя в наданні допомоги іншим людям, домогтися такого стану, коли відчуття приналежності до соціальної спільності не покидало б старої людини.

Найбільший внесок у розвиток геронтопсихології, власне психологічної концепції старості внесла теорія Еріка Еріксона про вісім стадій розвитку особистості. Для кожної стадії життєвого циклу характерна специфічна задача, яка висувається суспільством, і кожна стадія має певну мету в досягненні того чи іншого соціально-цінного результату [98, с. 112].

Восьма стадія життєвого шляху – старість, характеризується досягненням нової, завершеної форми его-ідентичності. Завдання людини похилого віку, за Еріксоном, полягає в тому, щоб досягти цілісності розвитку свого Я (Ego), впевненості в сенсі життя, а також гармонії, що розуміється як сутнісна якість життя окремого індивіда і всього Всесвіту. Гармонія протистоїть дисгармонії, яка сприймається як порушення цілісності, яке спрямовує людину в стан відчаю і зневіри. За Е. Еріксоном, досягнення почуття повноти життя, виконаного обов’язку, мудрості можливо в старості лише у разі позитивного проходження попередніх стадій. Якщо найголовніші завдання попередніх років не були реалізовані, старість супроводжується розчаруванням, відчаєм і страхом смерті.

Виключно біологічне або виключно соціальне визначення старіння - це вузький підхід до самого процесу старіння. Американський психолог Дж. Біррен, проаналізувавши літературу з питань старіння, прийшов до наступного висновку [54, с. 67]: біологи забезпечують визначення старіння (старості) частіш, ніж психологи, а соціологи ніколи його не дають. При цьому і психологи, і біологи використовують показник протяжності життя як залежну змінну. Однак перші значно рідше використовують її, ніж інші, а частіше цікавляться аспектами поведінки тільки деяких компонентів, які можуть бути віднесені до протяжності життя. З цієї причини визначення старіння, які частіше пропонуються біологами, мають обмеження для роботи в психології. Дж. Біррен запропонував розглядати старіння як процес, що складається з трьох компонентів: біологічного, соціального та психологічного старіння. Процес біологічного старіння, який веде до зростанню уразливості організму і високу ймовірність смерті, він визначав як senescing (від senescence - старіння). Нарівні з ним відбуваються зміни в соціальних ролях, що тягне за собою зміну патернів поведінки і зміна соціального статусу. Цей вид старіння визначений як eldering (отelder - старі люди, старші). До цих двох процесів можна додати психологічне старіння, назване geronting (gerontology - вчення про старість, геронтологія) [77]. Цей процес відповідає вибору адаптації до процесів старіння, прийняттю рішень і стратегій подолання труднощів. Однак ще раніше до такого ж висновку прийшов Ананьєв: необхідно більш багатосторонньо вивчати комплексні критерії вікової періодизації, виокремлювати в них біологічні, психологічні та соціальні складові і встановлювати їх взаємозв’язок. Біосоціальна сутність людини дає підставу розглядати індивідуально психологічні зміни пізнього віку як сукупність взаємовпливу біологічної та соціальної характеристик у їх генезі [82].

Старіння сьогодні розглядається як нормальна і непатологічна частина циклу життя, визнається, що люди похилого віку контролюють своє життя. Але розгляд різноманіття теоретичних позицій щодо понять «людини похилого віку», «старість», «старіння» необхідно для соціальних працівників у першу чергу для усвідомлення всієї складності їх діяльності з даною віковою категорією.

Таким чином, немає єдиної всебічної, повної теоретичної моделі, щоб розкрити сутність поняття старості чи старіння, а різноманітність концептуальних підходів показує намагання вчених уніфікувати складний процес старіння. В аспекті нашого дослідження основними теоріями на основі яких можливе навчання людей похилого віку в «Університеті третього віку» є:

• соціологічна теорія активності, як спонукання до активності та відповідальності за власний розвиток у похилому віці;

• теорія Карла Юнга, яка розглядає другу половину життя як площину для саморозвитку та самопізнання;

• теорія Еріка Еріксона, який вбачав основне завдання старості в досягненні завершеної форми его-ідентичності;

• теорія А. Адлера, при якій соціальна робота загалом і «Університет третього віку зокрема можуть розглядатись як засоби подолання комплексу неповноцінності у похилому віці.