8.Особливості тлумачення норм з бланкетними диспозиціями.

Диспозиція - це частина статті Особливої частини КК, у якій визначено певне діяння як злочин.

Бланкетна диспозиція - це така диспозиція, у якій для розуміння її змісту дається відсилання до інших нормативно-правових актів (не КК). Прикладом такої диспозиції є ч. 1 ст. 272 КК: "Порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою на виробництві або будь-якому підприємстві особою, яка зобов'язана їх дотримувати, якщо це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяло шкоду здоров'ю потерпілого". Для того, щоб зрозуміти, яке порушення утворює даний злочин, необхідно звернутися до відповідних Правил, що регламентують виконання робіт, зазначених в диспозиції статті.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встанов­лення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструк­цій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Напри­клад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законо­давства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами».

Таким чином, бланкетна диспозиція ви­користовується, коли треба встановити кримінальну відповідаль­ність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має оланкетну диспозицію, залиша­ється при цьому без змін.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішании (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або опи­сові диспозиції, в іншій — бланкетні або відсилочні.

9.Оцінюючі ознаки у кримінальному праві

  До оціночних можна віднести, зокрема, такі поняття, як «значна шкода», «явна необхідність», «достовірні дані» . Застосовуючи їх, суб’єкт встановлює, які конкретно визначені обставини мають узаконену соціальну значущість, що відповідає вказаному у нормі оціночному поняттю і породжує певні юридичні наслідки .

Викоремлюють цілу низку специфічних ознак оціночних понять, як-от те, що вони фіксують лише найзагальніші ознаки відображених у них явищ; як правило, не конкретизуються і не роз’яснюються законодавцем у правовій нормі; конкретизуються у процесі правозастосування у кожному окремому випадку, забезпечуючи можливість індивідуального підходу до кожного суспільного відношення.

Оціночні поняття надають правозастосувальним органам можливість «самостійно» оцінювати факти в межах, передбачених оціночною нормою, тобто створюють можливості для дискреції суб’єкта при реалізації та застосуванні їх на практиці. Таким чином, сама природа оціночних понять зумовлює потребу в їхній конкретизації з боку суб’єктів правовідносин. Зміст оціночних понять та їхній обсяг можуть змінюватися у часі та залежати як від контексту норми, так і від особливостей конкретного випадку.

Оціночне поняття - це  виражено в юридичній нормі абстрактну характеристику соціальної (особистої, групової) значущості реальних або потенційних фактів, яка неодмінно має бути конкретизована при застосуванні до них чи реалізації відповідної норм, завдяки чому забезпечується юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна така значущість.

У кримінально-правовому сенсі оціночне поняття можна розуміти як поняття, що відображає кількісну або якісну кримінально-правову характеристику, яка конкретизується безпосередньо правозастосувальним суб’єктом у кожному окремому випадку, оскільки, будучи формально однаковою за формою зовнішнього прояву, вона може мати різну соціально-правову значущість у кожній конкретній ситуації.

Особливістю оціночних понять є і їхнє місцерозташування  у структурі юридичної норми,  найчастіше в її гіпотезі, меношою мірою – у диспозиції та практично ніколи – у санкціях. Це зумовлюється тим, що закріплена в оціночних поняттях загальна характеристика значущості фактів за змістом найближче стоїть до такого елемента правової норми, як гіпотеза, оскільки саме у ній окреслюються умови виникнення прав та обов’язків, передбачених диспозицією.

Водночас властивості оціночних понять створюють умови для індивідуального підходу суб’єкта правозастосовчої діяльності до кожного випадку, оскільки право конкретизувати закріплену в оціночній нормі соціальну значущість, що може мати різне вираження у конкретних правовідносинах, є його прерогативою.

Здатність оціночних понять виступати у ролі джерела права виявляється у здатності виступати ідейною основою як суб’єктивного, так і об’єктивного юридичного права.

Виступаючи джерелом права, оціночні поняття відображають загальну соціальну значущість, що конкретизується не тільки у правозастосовчій діяльності, але й у «похідних» нормативно-правових актах.

Таким чином, вбачається можливим виокремити такі основні властивості оціночних понять у праві, як їхня здатність виступати формою юридичного права, а також джерелом суб’єктивного і об’єктивного юридичного права.