6. Практика Верховного Суду як джерело кримінального права

Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. 

Судове тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ. При застосовуванні статтей КК слід з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийоми тлумачення кримінальних законів, що дасть можливість правильно кваліфікувати злочин. У цьому відношенні важливе значення має практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз'яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо правильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливого значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика.

Це так звані стандарти кваліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пленуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних злочинів, які використовуються судами у разі застосування кримінального закону.

7. Рішення Європейського Суду з прав людини, як джерело кримінального права.

Україна як незалежна держава Законом України «Про ратифікацію Конвенцції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (п. 1) визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції у 1997 році.

За цим Законом Україна повніс­тю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р. щодо визнання обов’язковою й без укладення спеці­альної угоди юрисдикцію Європей­ського суду з прав людини в усіх пи­таннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції 1950 р.

Сама Конвенція, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства Украї­ни, статтею 32 встановлює поширен­ня юрисдикції Суду на всі питання тлу­мачення та застосування Конвенції.

Таким чином, рішення Європей­ського суду можна вважати офіційною формою роз’яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвен­цією, яка є частиною національно­го законодавства, та у зв’язку з цим – джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Розвиток упровадження Конвенції й рішень Європейського суду як дже­рела права у правосуддя України отри­мали у процесі проведення судової ре­форми в 2010 році.

Отже, рішення Європейсько­го суду мають становити ідеоло­гічно-правову (ціннісну) осно­ву для здійснення правосуддя в Україні. Фактичне закріплен­ня цього положення відбулося в низці постанов Пленуму Верхо­вного Суду України, в яких нада­валися роз’яснення законодав­ства судам загальної юрисдикції, ще до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів».