2.5. Джерела вивчення соціальної комунікації з погляду соціолога

(матеріал написано В. Конецькою [21])¹

На початку вивчення соціальної комунікації з’явилися різні напрями, наукові школи, теорії, які можна об'єднати в три групи на основі провідного аспекта комунікації – мовного, соціального і власне комунікативного.

До першої групи належать, передусім, соціологічні напрями науки про мову. Низка шкіл, течій і окремих концепцій трактують мову як соціальне явище, засіб спілкування людей, пов'язаний із їхнім суспільним становищем, видом діяльності, рівнем освіти тощо. Соціологічний напрям успішно розроблявся у Франції, Швейцарії, США та в нашій країні. Представники французької соціологічної школи, яка об'єднувала учнів відомого мовознавця А. Мейє, спирались у своєму трактуванні соціальних чинників на теорії французьких філософів і соціологів-позитивістів О. Конта і Е. Дюркгейма. Усі зміни в мові вони пояснювали тільки соціальними причинами. Думки про соціальну природу мови висловлювались і раніше, ще у ХVIII ст., такими видатними мислителями, як Д. Дідро і Ж. Руссо у Франції і М. Ломоносов у Росії.

Перші соціологічні дослідження мови у вітчизняній науці проходили у 20–30 роках XX ст. У працях таких найвидатніших мовознавців, як В. Виноградов, Є. Поліванов, Б. Ларін, М. Сергієвський, Л. Якубінський, В. Жирмунський тощо, мова як засіб спілкування розглядалася на основі історико-матеріалістичних принципів аналізу суспільних взаємин. У результаті спеціальних досліджень мови як суспільного явища вони зуміли подолати спрощений "соціологізм" французької школи і "вульгарний" соціологізм послідовників так званого "нового вчення про мову" Н. Марра.

Значення соціологічного напряму полягало в тому, що саме в його межах почалося вивчення комунікативної функції мови, нерозривно пов'язаної із соціальним аспектом спілкування, комунікації і мовної діяльності. Тому не дивно, що іншим джерелом соціальної комунікації стала функціональна лінгвістика. Зародившись наприкінці 20-х років у Празькому лінгвістичному гуртку, яскравими представниками якого були Р. Якобсон, Н. Трубецькой, С. Карцевський, функціональна лінгвістика обґрунтувала своє розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів висловлення. Для соціальної комунікації найбільший інтерес становить той напрям функціональної лінгвістики, який вивчає функціональну диференціацію мовних засобів у зіставленні з різними соціальними функціями комунікації. У межах цього напряму досліджується варіювання мовних засобів у комунікаційних ситуаціях.

Цілеспрямоване дослідження функціонування мови в різних сферах спілкування з урахуванням соціальних чинників закономірно призвело в середині 60-x років до становлення спеціальної дисципліни – соціолінгвістики. До проблематики соціолінгвістики належать питання, пов'язані з соціальною природою мови, суспільними функціями, механізмом дії соціальних чинників на мову і тією роллю, яку відіграє мова в житті суспільства. Можна з упевненістю сказати, що соціолінгвістика слугувала безпосереднім джерелом дослідження соціокомунікації.

Другу групу витоків соціальної комунікації склали два напрями. Один із них пов'язаний із вивченням соціальних чинників, що сприяють формуванню соціального знання, а отже, й оцінних категорій комунікації. Ідеї цього напряму, так званого соціального конструктивізму, відображені в працях американського соціолога П. Бергера і його німецького колеги Т. Лукмана, які здебільшого спиралися на феноменологічну соціологію австрійського філософа й соціолога А. Шюца. Предстваники цього напряму розглядають формування соціального знання як частину соціальної діяльності людей та їхніх стосунків. Основна увага приділяється вивченню самого процесу або механізму, за допомогою якого відтворюється "система реальності". Для соціокомунікації сутнісним є положення про те, що головним механізмом у цьому процесі є мова.

Іншим напрямом у згаданій групі джерел була етнологія комунікації, яка розглядається іноді як частина етносоціології – наукової дисципліни, формування якої в нашій країні припадає на другу половину 60-х років. У межах етнології комунікації досліджуються зв'язки соціокультурного знання мовних одиниць. При цьому реалізуються два принципи якісного аналізу – власне соціологічний (відокремлюються соціологічні домінанти комунікації – категорії) і власне етнологічний (аналізуються етнологічні чинники, що обумовлюють соціальну диференціацію в комунікації). Витоки ж етносоціології йдуть від етнометодології, засновником якої був американський соціолог Р. Гарфінкель.

У третій групі джерел виділяються два напрями, пов'язані з теорією комунікації. Теорія мовних (комунікаційних) актів бере початок від ідей австрійського філософа і логіка Л. Вітгенштейна про множинність функцій мови та її взаємодію з життям. Основи теорії були розроблені англійським філософом Дж. Остіном у середині 50-х років і набули подальшого розвитку в закордонній і вітчизняній науці (Дж. Серль, М. Бахтін, Н. Арутюнова). Розроблена типологія мовних актів дає змогу виявити соціальні чинники, що обумовлюють побудову висловів, у яких реалізується установка того, хто говорить.

Інший напрям – "критичний аналіз дискурсу", що виник на теоретичній основі так званої критичної лінгвістики, яка сформувалася в Англії на межі 70–80-х років, трактує мову як один із видів "соціальної практики". Згідно з цією теорією, тексти є результатом діяльності тих, хто говорить і пише в певній соціальній ситуації; стосунки комунікантів звичайно відображають різні моделі соціальних взаємин людей; комунікаційні засоби на будь-якому рівні функціонування соціально обумовлені, у тому сенсі співвіднесення форми і змісту не довільне, а завжди вмотивоване.

Особливе місце в згаданій теорії посідає поняття дискурсу (від лат. discursus – "міркування"), який визначається як зв'язний текст, актуалізація якого обумовлена множинними чинниками, серед них і соціальними. Розгляд дискурсу як цілісної, соціально обумовленої одиниці дає підставу представникам цього напряму не відокремлювати "спеціальні мови" (зокрема, і мову реклами) від мови як основного способу комунікації. Таке розуміння взаємозв'язку різних дискурсів дає перспективу для утворення цілісної теорії соціальної комунікації, якій повинна передувати розробка ситуаційних моделей, що відображають вплив соціокультурних чинників на процес комунікації. Нині інтенсивна робота над цими питаннями ведеться різними дослідницьками (Ч. Філмор, П. Вундерліх, М. Хеллідєї, Т. ван Дейк, Ю. Караулов, Н. Арутюнова, В. Петров та інші).

Закінчуючи стислий огляд джерел соціальної комунікації як науки, слід визнати, що завдання інтеграції наявних теоретичних положень і експериментальних даних у згаданій галузі складне й відповідальне. Воно може бути успішно виконаним тільки на основі єдиної теорії, у межах якої взаємодіють три базові складники соціокомунікації – соціальні структури суспільства, комунікаційні системи і способи комунікації. Такою основою може слугувати теорія комунікації, що охоплює різні види комунікації. Істотне значення має також методологічне обґрунтування обраної теорії з огляду на її пізнавальну й евристичну цінність. Нарешті, важливе місце посідає вибір методів аналізу фактологічного матеріалу. Нині при з’ясуванні цього питання в нагоді можуть стати методи, які використовуються власне соціологією і суміжними науками, що вивчають проблеми комунікації. Різний ступінь розробленості теоретико-пізнавального, прагматичного і прикладного аспектів соціальної комунікації свідчить про те, що ми ще далекі від цілісного уявлення про неї як про явище і процес. Завдання полягає в тому, щоб розглянути названі аспекти соціальної комунікації у взаємозв'язку.

На закінчення поставимо перед собою зовсім не риторичне запитання: чи може соціокомунікація претендувати на статус наукової дисципліни? Поки обмежимося нагадуванням критеріїв, за якими оцінюється будь-яка наукова дисципліна: 1) наявність власного предмета дослідження; 2) наявність категорій, що відображають проблематику дослідження; 3) наявність своєї системи методів дослідження.