10.5. Мовленнєва експлікація мас-медійного профілю Олександра Коцюби

Відповідно до рейтингу, який запропонувала Олена Охрімчук, першим за час незалежної України значиться політик Олександр Коцюба (1991 рік).

«На хвилі демократизації останніми роками існування Радянського Союзу до українського парламенту (1990-ті роки) прийшло немало представників національно-демократичної спрямованості. Серед них − юрист-викладач Олександр Коцюба, який став депутатом завдяки тому, що його підтримував Народний рух. До парламенту він увійшов до демократичного крила, так званої Народної ради, був членом Президії Верховної Ради від Руху. Вважався одним із прогресивних, демократично налаштованих депутатів. Проте раптово перейшов на бік прокомуністичної більшості і після отримання незалежності активно працював над відновленням КПУ, діяльність якої була заборонена в серпні 1991 року (після ДКЧП). Активно критикував політичні сили демократичної спрямованості.

Прізвище Коцюби використовувалося як символ зради в перші роки існування Української держави» [10] (переклад наш – О.Х.).

Нами було «відкрито» 11 сайтів Інтернету з ключовими словами «Коцюба Олександр», «політична зрада Олександра Коцюби», «політичний зрадник Коцюба» в пошуковому рядку, але ні в одному з 11 сайтів ми не знайшли негативні вислови на адресу Олександра Коцюби як політичного зрадника. Ми зробили висновок: те, що в 1991 році для політикуму України здавалося політичною зрадою, перестало бути таким через 17 років. Припускаємо й те, що на 1991 рік мережа Інтернет ще не була так розвинена в Україні, щоб фіксувати негативні або позитивні відгуки періодики щодо факту політичної зради.

Незважаючи на зафіксований факт, мовленнєва експлікація на той момент «політичного зрадника» Олександра Коцюби мала такий профіль: учений і викладач; безпартійний (за станом на 1994 рік); депутат Верховної Ради України (1990−1994 роки); активний пропагандист засудження комунно-більшовицького режиму; захисник ідеї проголошення незалежності України з 1990 року.

Спираючись на подібну характеристику в мас-медіа (мовну експлікацію мас-медійного профілю), Олександра Коцюбу навряд чи можна називати «політичним зрадником».

10.6. Мовленнєва експлікація синдрому зради політика Сергія Довганя

У своєму рейтингу політичних зрад серед десяти самих відомих автор [10] називает Сергія Довганя.

«У 1998 році Сергій Довгань став народним депутатом за списком опозиційного блоку Соціалістичної і Селянської партій (номер 2). На той час він очолював СЕЛПУ. Проте після виборів створив окрему фракцію Селянської партії. Широкій громадськості стало відомо про контакти Довганя з Президентом Кучмою, який сприяв розколу опозиції. Із часом фракція Довганя перейшла до пропрезидентського табору. Соціалісти, а пізніше і частина представників СЕЛПУ звинуватили Довганя в зраді. Ще пізніше Кучма призначав Довганя на різні адміністративні посади.

У лівому таборі його ім'я символізувало зраду і розкольника» [10] (переклад наш – О.Х.).

Таким чином, на 10 сайтах, які розповідають про Сергія Довганя, мовленнєва експлікація синдрому зради політика Сергія Довганя має такі маркери: «голова Селянської партії, колишній народний депутат Україні»; «Він близький до села, він лідер Селянської партії»; Сергій ДОВГАНЬ: «Селянська партія до розколів відношення не має»; «лідер Селянської партії»; «лідер селян», «причетність Президента до створення фракції СЕЛПУ»; інші маркери.

Таким чином, мовленнєва експлікація політичної зради Сергія Довганя виражена в тих характеристиках, які створюють його профіль: досвідченість у політичних питаннях і проблемах виборчих систем розвинених країн світу («Я був на виборах у Великобританії»); поборник і захисник православ'я в Україні; фіксація самостійності як окремої політичної сили в Україні і незаангажованість політикою та політичними іграми президента Л. Кучми («Рішення про формування парламентської фракції згідно зі статутом СЕЛПУ президія ухвалила. Голосування було одностайним. Хоч дискусія й була не та, противників рішення було. Просто знайшлися люди, котрі, на жаль, погано знають і регламент, і статут Селянської партії»).

10.7. Основні маркери мовленнєвої експлікації політичного зрадника Євгена Марчука

таким у рейтингу політичних зрадників, за версією О. Охрімчук [10], є Євген Марчук (1999 рік). Автор топ-десятки зрадників таким чином характеризує політика Євген Марчука:

«Напередодні президентських виборів 1999 роки представник націонал-патріотичних сил Євген Марчук, лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко і голова Черкас Володимир Олійник підписали в м. Каневі угоду про сумісні дії на виборах, мета яких – протистояти повторному обранню на посаду голови держави діючого Президента Леоніда Кучму. Всі четверо висувалися кандидатами, проте домовилися, що шляхом консенсусу виберуть одного зі свого кола єдиного кандидата, який зможе набрати на виборах найбільше голосів. Так звана “канівська четвірка” збирається кілька разів, проте рішення про висунення самої гідної кандидатури кожного разу відкладалося. Перед самими виборами Марчук заявив, що йде на вибори самостійно, розколовши таким чином антикучмівську четвірку. Перемогу на виборах отримав Кучма.

Після цього Президент призначив Марчука секретарем Ради національної безпеки й оборони. Це остаточно укріпило в суспільстві думку про попередню домовленість Марчука з Кучмою» [10].

Ми звернулися до 18 сайтів в Інтернеті, в текстах яких відбито відношення журналістів і політиків до Є. Марчука. Таким чином, основними маркерами мовленнєвої експлікації політичного зрадника Євгена Марчука необхідно вважати такі: сильний політик, здатний бути самостійним у політичній грі; учений; здатний здійснювати несподівані вчинки; проста людина, зі своїми недоліками і сімейними негараздами; зрадник своїх союзників.

10.10. Мовленнєві маркери політичної зради політика Ю.Тимошенко

Характеристику черговому в списку політичному зраднику - Юлії Тимошенко (1999 рік) - О. Охрімчук подає таким чином:

«Наприкніці 90-х Тимошенко була однією з ключових фігур в партії Павла Лазаренка “Громада” та в її парламентській фракції. Очолювала так званий “опозиційний уряд” “Громади”, створеної Лазаренком і його соратниками для критики економічної політики Президента Кучми й уряду Пустовойтенка. Після кампанії з компрометацією Лазаренка, ініційованою тодішньою владою, Тимошенко й Олександр Турчинов подали заяву про відставку з посад, відповідно, першого заступника і заступника голови партії «Громада». Публічно вони пояснили такий крок незгодою з волюнтаристськими методами керівництва Лазаренка. Тимошенко створила партію “Батьківщина”, яка на той час підтримувала владу.

Лазаренко звинуватив бувших однопартійців у зраді. У листі, переданому через адвоката із США, де Лазаренко перебував у в'язниці, він писав про Тимошенко і Турчинова: “Бездомний собака і той хапає кістку інстинктивно, зрадники «Громади» беруть її від влади свідомо ... Зрада в будь-якій формі повинна каратися. Шлях у зрадників один – на задвірки історії» [10].

Ми «відкрили» 14 сайтів, в текстах яких була розташована інформація про політичну зраду Юлії Тимошенко, і зафіксували такі мовленнєві маркери її політичної зради. Аналіз мовленнєвих маркерів політичної зради політика Ю.Тімошенко, розміщений на інтернетівських сторінках, дає можливість визначити такі характеристики: зрадники «Громади»; ключова фігура в партії Павла Лазаренка; очолювала так званий «опозиційний уряд» «Громади»; створила партію «Батьківщина»; вчинки Ю. Тімошенко є невизначеними і преса їх називає зрадою (наприклад, «або змінила, або перемогла»); підступна і здатна заподіювати біль соратникам; політик, який використовує посаду прем'єр-міністра; надія на те, що Ю. Тімошенко компромісна політична фігура («президент вітатиме повернення Ю. Тімошенко в уряд за певних умов») та ін.