8.5. Взаємозв’язок мови (текстів) журналістів і громадянського суспільства

Оскільки мова журналістів розглядається нами як інструмент мас-медіа в системі психолінгвістики і теорії комунікації при висвітленні діяльності суб'єктів та об'єктів громадянського суспільства, остільки ми зобов'язані торкнутися питань про зв'язок мови журналістів із таким не менш важливим інструментом ЗМІ, як текст. Бо саме за допомогою основного інструменту – тексту – працівники мас-медіа експлікують взаємозв'язок із громадянським суспільством. У розвинених суспільствах часто, у випадку свого недержавного характеру, мас-медіа виступають самі як складники громадянського суспільства. Остання обставина робить наш пошук методу аналізу надто складним. Адже, моделюючи тексти, мас-медіа тонко враховує ступінь і рівень впливу на об'єкти суспільства. Тому й ідентифікація подібного інструментарію впливу (маніпуляції) утруднена.

Прийнято по-різному трактувати поняття «текст». Враховуючи його особливості, можемо констатувати, що текст – “це абстракція людського розуму, оскільки він поза написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають, насамперед, глибоке психологічне пояснення, оскільки текст не є самодостатньою суттю” [11]. Саме тому ми схильні думати, що текст можна сміливо вважати психолінгвістичним інструментом для мас-медіа при аналізі складників діади «мас-медіа – громадянське суспільство». Для виразності подання тексту про суб'єкти й об'єкти громадянського суспільства журналісти звертаються до його системно-структурних ознак, більшість з яких має психологічну основу. Серед таких В.В. Різун називає архітектоніку тексту, його структурованість і системність, цілісність, просторово-часову дискретність. Разом із тим, автор пропонує вважати “елементами тексту... рубрики, основний текстовий блок (корпус тексту), абзац, винесення, графічне слово, графічну пропозицію, букву і знак, пунктуації” [11]. З критичної точки зору, нам незрозуміло, чому В.В. Різун пропонує зарахувати до “одиниць тексту” “такі фрагменти тексту, які мають особливу семантику і стандартизоване характерне оформлення: переліки, цитати, посилання, дати, числа, скорочення, знаки, власні назви, умовні позначення” [11]. Іншими словами, виникає питання з приводу критеріїв, за якими дослідник відрізняє “елементи” від “одиниць”. Далі, за текстом В. В. Різуна, виникає ще одне питання про ті ж критерії: як можна диференціювати архітектонічні складники на “одиниці” й “засоби”? Дослідник пише: “Текстовими засобами, або засобами актуалізації семантики тексту, є шрифтові (гарнітура, стиль, кегль) і нешрифтові (розрядка, стягування, лінійки, колір) виділення, спеціальні архітектонічні засоби” [11]. В. В. Різун, на жаль, не пояснює за якими критеріями він відрізняє поняття “одиниця” від поняття “засобу”. Така фігура умовчування робить достатньо цікавий і логічний виклад недостатньо мотивованим у пропонованій класифікації. Усупереч нашому зауваженню слід висловити подяку автору за зауваження щодо необхідності обліку під час аналізу тих, що становлять архітектоніку тексту, їхню психологічну обумовленість і можливу прагматичність. Тобто, В. В. Різун достатньо точно визначає психолінгвістичний (слід додати – психоструктурний, психоформальний), аспект і характер тексту як інструменту мас-медіа. Вважаємо за доцільне відзначити, що саме з такого боку розглядаємо текст у концепції дослідження взаємозв'язку елементів діади «мас-медіа – громадянське суспільство».

Оскільки ми цілком погоджуємося з автором [11] у тому, що не можна зважати на текст як примітивний розгляд, або обмежувати поняття матеріалу одним яким-небудь аспектом, будь-то лінгвістичним, літературознавчим або соціологічним, остільки розглядаємо текст, тобто інструмент мас-медіа, як такий, який впливає на поведінку споживачів інформації через лінгвістичні й психологічні складники, через соціальні й філософські характеристики. Ефективність такого впливу не може бути “нульовою”, “ніякою”, або, як пише В. В. Різун, текст “не є текстом”, коли він "своїми внутрішньо-текстовими якостями й особливостями не вводить читача в контакт із реаліями суспільної практики” [11]. Слід зазначити, що автор віддаляється від істини, тому що, на наш погляд, за наявності в тексті цільності, цілісності й логічного оформлення він (текст) уже є текстом, тобто інструментом впливу на споживача. Автор говорить, що текст у згаданому випадку "не потрібен як засіб соціального регулювання, оскільки знання в ньому не пов'язані із злободенністю соціальної практики. Він не потрібен також і для індивіда, який шукає ефективні способи поведінки в реальних умовах масових суспільних процесів. Одним словом, такий текст не є текст” [11]. Аналізуючи думки і пропозиції В. В. Різуна в річищі проблематики свого дослідження, не можемо погодитися з автором у його твердженні з таких причин:

1. навіть якщо текст не відповідає нинішнім запитам споживачів інформації, такий текст має цінність як спосіб впливу на споживацьку цілісну, комплексну, картину світу; такий текст формує загальне бачення сьогодення з історико-еволюційних позицій; індивід, який шукає “ефективні способи поведінки в реальних умовах масових суспільних процесів” [11], спирається насамперед на свій попередній досвід реагування на соціальні процеси; якщо індивід не мав у своєму досвіді ситуацій, схожих із новою, він спирається на знання і моделі поведінки, близькі за формою і змістом.

Без сумніву, твердження В. В. Різуна про те, що “такий текст не є текст”, належить тільки до описаної автором ситуації, але в загальному сенсі слід вважати таку пропозицію надуманою і мало мотивованою. На наш погляд, у трактуванні В.В. Різуна текст залишається текстом за будь-яких умов і не може бути “не текстом”, тому що він автором вже так названий. Що стосується нашого дослідницького завдання, підкреслимо ще раз: прагматичний (той, який впливає на поведінку) характер текст має завжди за будь-яких умов і ситуацій. Навіть “поганий” за змістом, навіть “погано структурований”, навіть з орфографічними, пунктуаційними і стилістичними помилками текст залишається текстом як “комунікативно-психологічне явище, яке існує тільки на момент його утворення або сприйняття” [11], і саме тому, що в нього можуть бути недоліки, текст матиме вплив на споживача. Отже, як інструмент ЗМІ текст є психологічною, лінгвістичною, соціальною і філософською реаліями, які утворюють певний образ (у нашому випадку, образ члена громадянського суспільства).