2.8. Види соціальної комунікації

Усі соціальні комунікації В. Конецька пропонує поділити за трьома основними критеріями:

1. за характером аудиторії;

2. за джерелом повідомлення;

3. за каналом передачі.

Кожний із критеріїв, запропонованих автором, дозволяє, у свою чергу, виокремлювати декілька видів комунікації.

Критерій «характер аудиторії» передбачає такі види соціальної комунікації:

• міжособистісна (яка індивідуалізувалася);

• спеціалізована (групова);

• масова.

Аналіз соціальних комунікацій за критерієм «джерело повідомлення» зумовлює два види:

• офіційна (формальна);

• неформальна.

Нарешті, критерій «канал передачі» може стимулювати виокремлення в соціальній комунікації таких її видів, як:

• вербальна;

• невербальна.

Слід прислухатися до зауваження В. Конецької, яка застерігає: види комунікації розрізняються майже за кожним елементом процесу комунікації.

2.9. Методологія досліджень соціальних комунікацій із позицій соціології

(матеріал написано В. Конецькою)

Методологію (з грец. «methodos» "шлях дослідження, пізнання"; «logos» "слово, вчення") іноді протиставляють теорії, але в багатьох закордонних школах не розрізнюють методологію і методику. У вітчизняній науковій традиції під поняттям «методика» розуміють сукупність прийомів дослідження, включаючи техніку і різноманітні операції з фактологічним матеріалом. Методологія – це система наукових принципів, на основі яких планується дослідження і визначається вибір способів наукового пізнання – методів і прийомів дослідження.

Загальнофілософський характер принципів наукового пізнання, що визначають методологію, дозволяє використовувати їх у різних сферах. Наприклад, принципи діалектики, детермінізму використовуються у фізичних, біологічних, соціологічних та інших дослідженнях. Конкретизація згаданих принципів залежить від специфіки фактологічного матеріалу певної науки. Окрім того, методологія пов’язує теорію як результат процесу пізнання з методом як способом наукового пізнання.

Методологія соціальної комунікації перебуває в процесі становлення. Вона складається з теорії соціального пізнання, системи методів соціального пізнання й аналізу комунікаційних систем, що актуалізуються в суспільстві. Якщо перші два складники ґрунтуються на загальнотеоретичних принципах соціології, то третій складник формується в межах різних теорій і напрямів, так чи інакше пов'язаних із соціологією. Для соціології комунікації безпосередній інтерес становлять такі напрями, як біхевіоризм, символічний інтеракціонізм, феноменалізм, а також функціональний (структурно-функціональний аналіз), діалектичний і неомарксистський підходи.

Біхевіоризм (від англ. «behavior(u)rism» − «behavior» "поведінка") бере початок від одного з напрямів позитивістської філософії, представники якого намагалися побудувати систему соціологічного знання на основі природничонаукової методології. Концепції біхевіоризму спиралися багато в чому на положення експериментальної психології. Первинне розроблення ідей і методів у цьому напрямі належать американським ученим Е. Торндайку і Дж. Уотсону. Значний вплив на ідеї біхевіоризму здійснили праці І. Павлова з фізіології вищої нервової діяльності та В. Бехтерева – засновника рефлексології, який розробляв метод умовних рефлексів.

У контексті біхевіоризму основою комунікації визнається не мова як система, що актуалізує в мовленні свою комунікативну функцію, а безпосередні мовні сигнали. Вважається, що під дією зовнішнього середовища індивідуум може пристосуватися до правил соціальної комунікації. Спрощене розуміння зв'язку між соціальним "стимулом" і людською дією призвело до необхідності видозмінити наявну концепцію, яка отримала назву необіхевіоризму (К. Холл, Е. Толмен). У 30-ті роки XX ст. до біхевіористської схеми "стимул → реакція" (S → R) було введено психологічну змінну (S → ПРО → R).

На базі біхевіоризму були створені методичні та навчальні посібники з вивчення іноземних мов, але навіть у зміненому вигляді схема мовної взаємодії не відображала складні процеси комунікації, не говорячи вже про її соціальну обумовленість.

Символічний інтеракціонізм (від лат. «inter» "між собою, взаємно"; «action» "дія") є теоретико-методологічним напрямом у соціології і соціальній психології, у якому головна увага приділяється символічному змісту соціальних взаємодій. Основоположником цього напряму вважається американський філософ і соціальний психолог Дж. Мід (1936). Сучасний символічний інтеракціонізм представлений двома школами. У першій (Чиказькій) підкреслюється процесуальний бік взаємодії, соціальний розвиток розуміється як процес розвитку комунікаційних форм. У другій (Айовській) акцент робиться на вивченні стабільних символічних структур, а соціальні структури виступають як результат стабілізації міжособистісного спілкування і взаємодії. Оскільки мова в символічному інтеракціонізмі розглядається як основний символічний засіб взаємодії, то в межах цього напряму особлива увага приділяється комунікації. Дослідження соціальної взаємодії на рівні мікропроцесів дозволили виявити динаміку розвитку особи, її соціалізацію, встановити зв'язок соціальних символів із соціальними ролями комунікантів і соціальними нормами комунікації, показати взаємозв'язок між комунікативними засобами (словами, жестами тощо) і типовими символічними структурами. Проте релятивізм у трактуванні соціального життя суспільства, властивий даному напряму, ускладнює вироблення теорії соціальної комунікації.

Феноменологічний напрям (від грец. phainomenon «те, що є»; від лат. logos "слово, учення") достатньо тісно пов'язаний із попереднім напрямом. Його філософські принципи були сформульовані в працях німецького філософа Е. Гуссерля – безпосереднім об'єктом пізнання визнавалися лише явища. У соціології ці ідеї втілились у концепції "розуміння" М. Вебера, згідно з якою соціальна дія пояснюється через тлумачення індивідуальних мотивів. Основоположником феноменологічного напряму в соціології вважається австрійський (потім американський) філософ і соціолог А. Шюц, який, використовуючи ідеї М. Вебера і Дж. Міда, обґрунтував теорію "розуміючої соціології". Положення його теорії стали основою для безлічі концепцій, зокрема, і в соціолінгвістиці.

Досліджуючи проблеми мовної соціалізації, смислової диференціації і комунікації, обумовленої немовними чинниками, феноменологічний напрям трактує комунікацію як результат взаємного порозуміння людей. Безумовно, без взаєморозуміння комунікація не реалізується, але не це єдина, хоч і важлива, умова передачі й сприйняття інформації. При цьому необхідно уточнити, які компоненти взаєморозуміння істотні для результативної комунікації. Неефективність феноменологічного напряму для соціальної комунікації закладена в його методологічних принципах: якщо розуміти соціальну реальність як продукт інтерпретуючої діяльності людей, то відбувається ототожнення суспільства як такого із сукупністю уявлень про нього, що навряд чи коректно. Це типовий приклад ототожнення онтологічних і гносеологічних характеристик досліджуваного об'єкта.

Структурний функціоналізм (структурно-функціональний аналіз) є одним із способів системного аналізу досліджуваного явища. Він розвивався в межах функціонального підходу в соціології і сформувався як науковий напрям в американській соціології після Другої світової війни. Основи функціоналізму як теоретико-методологічної концепції були закладені в працях англійського соціолога-позитивіста Г. Спенсера і французького соціолога Е. Дюркгейма. Ця концепція давала змогу зосередитись у соціології на вивченні власне соціальних чинників, що не зводяться до біологічних, психологічних або інших характеристик суспільства.

У самій назві структурного функціоналізму відображена подвійність підходу до вивчення механізму, що забезпечує стійкість соціальної системи. Структурний підхід передбачає аналіз різних структур для виявлення функцій. Оскільки структури не залежать від свідомості, їхній аналіз не допускає суб'єктивізму. Об'єктивність у соціумі порівнюється з об'єктивністю мови як функціонуючої системи, структури якої формуються й існують незалежно від волі та бажання людей. Функціональний підхід передбачає наявність певних функцій, на підставі яких можливе виокремлення відповідних структур; за такого підходу проводиться аналогія між суспільством і організмом, яким властиві певні функції.

Спроба подолати умовність поділу структури і функції була зроблена американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном та іншими. Парсонс Т. запропонував новий рівень аналізу, у якому категоріями, що співвідносяться, є структура і процес, а функція розглядається як початкова змінна, така, що пов'язує структуру і процес у змістовному плані. Виокремлюють чотири основні функціональні вимоги – адаптація, ціледосягнення, інтеграція і підтримка "ціннісного зразку". Для соціальної комунікації ці функціональні вимоги можуть бути інтерпретовані так: знання й ухвалення установки комунікації як початкової даності в певній комунікаційній ситуації; цілеспрямованість комунікативного акту з метою дії; інтеграція різних комунікаційних засобів для висловлення соціально значущої інформації; самоконтроль для підтримки соціальної норми комунікації, прийнятої в даному суспільстві. Мертон Р. підійшов до з’ясування методологічних питань структурного функціоналізму з позицій так званої теорії середнього рівня, справедливо вважаючи, що одне явище може мати різні функції, а одна і та ж функція може актуалізуватись у різних явищах. Це положення є істотним і для комунікації – взаємозв'язок функції і явища пояснює такі характерні риси комунікації, як соціальна диференціація і варіативність у мовній системі та мовній діяльності. Ідеї Р. Мертона знайшли втілення в прикладних соціологічних дослідженнях, зокрема, у галузі масової комунікації, міжособистісних стосунках і дисфункційних явищах, що виникають унаслідок напруження і суперечностей у соціальній структурі.

Діалектика (від грец. dialektikē "мистецтво вести бесіду, суперечку").

З’явившись у Стародавній Греції як особливий спосіб мислення, що дозволяє домагатись істини в суперечці завдяки аргументуванню протилежних думок, подолання суперечностей, діалектика з часом набула статусу наукового методу пізнання найзагальніших законів розвитку природи і суспільства. Суспільство почали розуміти як соціальну реальність, що змінюється, яку необхідно розглядати в цілісності, незважаючи на суперечність, що її утворюють соціальні чинники.

Відмінність у розробці діалектичних принципів наукового пізнання відобразилась у теоретичних концепціях таких філософів і соціологів, як Р. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Р. Гурвіч, що певною мірою ускладнило утворення загальної методологічної бази для соціологічних досліджень. У вітчизняній науці головними складниками такої бази є діалектико-матеріалістичний та історико-матеріалістичний принципи вивчення соціальних процесів, засновані на соціально-філософському вченні К. Маркса про загальні закони і рушійні сили суспільства.

Використання принципу історичного матеріалізму в дослідженні комунікації дозволяє пояснити співвіднесення біологічних і соціальних підстав комунікації в людському суспільстві, встановити історичні типи спільності людей і специфіку їхньої комунікації. Принцип діалектичного матеріалізму дозволяє подолати суперечність деяких чинників, що обумовлюють комунікацію, наприклад, структурних і функціональних. Ця суперечність нівелюється завдяки діалектичному розумінню взаємодії суті і функції, загальної і приватної, причини і наслідку в комунікаційних процесах.

Неомарксизм як огляд західної соціально-філософської думки зародився ще в 20-х роках і активно розвивався теоретиками Франкфуртської школи (Р. Маркузе, М. Хоркхаймер, Т. Адорно) та їхніми послідовниками у Франції й англомовних країнах у річищі загальної тенденції до релятивізму й нігілізму щодо духовної культури.

Неомарксистський підхід до проблем методології намітився і в соціологічній науці. Наприклад, Ю. Кочанов нарікає на низький рівень володіння методологією, серед них і марксистською, пропонує спочатку виокремити предмет наукового вивчення, а потім обґрунтовувати своє розуміння цього предмета.

Вважаючи, що "предмет соціології виявляє себе не як невизначена з буттєвого боку активність пізнання, а як конкретне існування", автор доходить висновку, що "початковою точкою соціологічного аналізу повинен бути не якийсь фундаментальний принцип, а "фактичність", яка не виводиться з принципів. По суті, ідеться про перевагу індуктивного способу аналізу над дедуктивним. Численні дискусії між прихильниками дедукції (лат. deduction "виведення"), при якій початком аналізу є аксіоми або гіпотези, і прихильниками індукції (лат. induction "наведення"), при якій загальні висновки робляться на основі фактів, не привели до однозначного рішення. Обидва шляхи пошуків істини мають свої переваги і свої недоліки. Фундаментальний принцип, покладений в основу гіпотези, не здатний охопити фактологічний матеріал у всіх його проявах і суперечностях. "Фактичність", основана на безлічі різнорідних ознак, не може призвести до несуперечливих теоретичних узагальнень і цілісного уявлення про предмет дослідження. Обидва способи аналізу правомірні, але "працюють" ефективно лише до певної межі. Їх "витрати" можуть бути компенсовані завдяки використанню фундаментального методу наукового пізнання – діалектики, з опорою на історичний матеріалізм.

Зразком творчого застосування діалектики під час з’ясування кардинального для комунікації питання – співвіднесення системи мови і мовлення – є праці видатного філософа і фахівця з історії культури А.  Лосєва. На противагу позитивістським і феноменологічним тлумаченням мови він показав на прикладі взаємозв'язку суті і явища, що мова і мовлення – ланки єдиного процесу, – розрізняючись, вони тісно взаємопов'язані і складають єдність. Заслуговує уваги його визначення суті діалектики: "Діалектика і розтинає дійсність на окремі сфери, і сполучає їх – логічно ж, подумки, даючи тим самим абсолютно адекватний дійсності уявний аналог".

Отже, у стислому огляді були розглянуті здебільшого так звані ірраціоналістичні концепції, що належать до "розуміючої" (що інтерпретує) соціології. У цих концепціях, передусім феноменологічній та інтеракціоністській, акцент зроблено на важливості розуміння суб'єктивного сенсу дії самим індивідом. У кожної із цих концепцій є конструктивний методологічний принцип, який пов'язаний з істотними характеристиками соціальної комунікації. Порівняймо, наприклад:

• біхевіоризм – співвіднесеність "стимул → реакція" є проста формула взаємодії комунікантів;

• символічний інтеракціонізм – існує взаємозв'язок між комунікативними засобами і типовими символічними структурами, який забезпечує взаєморозуміння комунікантів;

• феноменологічний напрям – основою й умовою комунікації є взаєморозуміння комунікантів;

• структурний функціоналізм – структури, що об'єктивно виокремлюються, зокрема, мовні, й комунікаційні функції перебувають у взаєминах суперечливої взаємообумовленості;

• діалектика – наявність суперечностей у деяких категоріях комунікації (соціальний статус і комунікаційні ролі, комунікаційні засоби та їхні функції, стратифікаційна диференціація і ситуативна варіативність) не порушують цілісності комунікативного акту;

• неомарксизм – відчуження соціальних структур суспільства і змістових (наочно-речовинних) характеристик комунікаційних засобів, пріоритет фактологічного аналізу під час вивчення комунікації як соціально обумовленої діяльності.

В основу так званих раціоналістичних концепціях так само закладені конструктивні положення, що становлять інтерес для соціальної комунікації. Ці концепції пов'язані не тільки з методологічними питаннями, а й із проблемами соціального прогнозування. Їхні різновиди (інформаційне суспільство, технологічний детермінізм, комп'ютерна футурологія тощо) виникли на базі теорії "постіндустріального суспільства", обґрунтованої американським соціологом Д. Беллом. Згідно з цією теорією інтерпретація соціальних явищ залежить від поставлених пізнавальних завдань, зрештою – від технології і знання. Стимулом і джерелом соціального розвитку є засоби інформації, що в широкому сенсі слід розуміти як культуру. Інформація стає однією з головних цінностей суспільства.

Для комунікації це пов'язано з якісно новим рівнем перероблення і розширення інформації, зі створенням комунікаційних систем, здатних забезпечити обмін інформацією. Цікаво, що в прикладному плані представники як ірраціоналістичних, так і раціоналістичних напрямів приділяють більшу увагу проблемам масової комунікації.

Отже, який із перерахованих методологічних принципів є найконструктивнішим для створення теорії соціальної комунікації? Для того, щоб відповісти на це запитання аргументовано, необхідно спочатку ознайомитися з істотними характеристиками соціальної комунікації та її функціями, методами дослідження, а потім ще раз повернутися до питання методології. Річ у тому, що є ще один шлях до пізнання, представлений формулою "синтез → аналіз → синтез". Дослідник отримує об'єкт у цілісному (синтезованому від природи) вигляді, і в подальшому аналізує його, щоб краще зрозуміти складники, і потім, збагачений новими знаннями, синтезує ці частини на новому рівні в цілісну єдність, щоб зрозуміти, як цей об’єкт функціонує. Можна вважати, що конструктивним є такий принцип, який дозволяє представити комунікацію в цілісності як систему, що забезпечує комунікативну взаємодію індивідів як членів суспільства.

На завершення можна сказати, що всі три аспекти соціальної комунікації: онтологічний, гносеологічний і методологічний – взаємопов'язані, залежать один від одного і впливають один на одного. На певному етапі розвитку будь-якої науки на перший план висувається якийсь один аспект, тобто "йде випередження" завдяки інтенсивній розробці. У вітчизняній науці таким домінуючим аспектом донедавна був методологічний аспект з акцентом на світоглядні проблеми. Поява досліджень на перетині соціології, психології, етнології і лінгвістики значною мірою розширила гносеологічний аспект. Це дає підставу для гармонійного розвитку всіх трьох аспектів соціальної комунікації.