2.6. Основи теорії соціальної комунікації

(матеріал належить А. В. Соколову)

Теорія будь-якої науки містить три аспекти: онтологічний (пов'язаний із сутнісною природою об'єкта, що вивчається), гносеологічний (пов'язаний із процесом пізнання об'єкта і виокремленням предмета дослідження) і методологічний (пов'язаний з обґрунтуванням підходу або принципів наукового аналізу). Якщо теорія розробляється в межах окремого аспекту, то її перевагою є несуперечність, недоліком – неповнота, а іноді й мимовільне змішування ознак різних аспектів. Теорія, яка включає всі три вказані аспекти, є цілісною, динамічною, евристичною, але вона страждає від істотних недоліків – суперечності, простої описовості й гетерогенності, що може призвести до еклектизму – механічного поєднання різнорідних і несумісних характеристик досліджуваного явища або процесу.

І все-таки багатоаспектний підхід з урахуванням вимог сучасної науки уявляється доцільним, оскільки він дозволяє глибше проникнути в суть предмета дослідження, встановити багатопланові зв'язки між його істотними характеристиками і виявити їхні причинно-наслідкові зв’язки, додавши теорії пояснювальну силу.

Онтологічний аспект соціальної комунікації

Онтологія (грец. "суще" + "учення") соціальної комунікації пов'язана насамперед із природою її першого складника частини – соціальними структурами суспільства. Саме в межах соціальних співтовариств різного типу вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їхньої мовної діяльності.

Біологічні витоки соціальної поведінки людей вивчаються соціобіологією. Провідні представники цієї галузі соціології (Е. Уілсон, Р. Александер, Д. Береш та інші) вважають, що принципи, які визначають поведінку тварин, можуть застосовуватись і до еволюції людського суспільства. До біологічних основ початкових форм соціальної поведінки людини належать сімейно-споріднені стосунки, статевовіковий розподіл праці, соціальна нерівність тощо. Але абсолютно очевидно, що щодо людського суспільства не можна обмежити онтологію соціальної поведінки біологічними чинниками. Натуралістичне трактування людських суспільств невиправдане, тому що воно не бере до уваги інших чинників, що визначають соціальну структуризацію суспільства. У зв'язку з цим заслуговують на увагу "онтологічні обмеження можливого натуралізму" американського вченого Р. Бхаскара. Ці обмеження зводяться до таких принципів:

1) соціальні структури на відміну від природних структур не існують незалежно від видів діяльності, що направляються ними;

2) соціальні структури на відміну від природних структур не існують незалежно від розуміння діячами того, що вони здійснюють, здійснюючи свою діяльність;

3) соціальні структури на відміну від природних структур можуть бути лише порівняно стійкими.

Перелічені положення показують основні відмінності між соціальними і природними структурами. Дійсно, соціальна стратифікація суспільства значно визначається видом діяльності його членів, хоча за цією ж ознакою виокремлюються й деякі групи у тварин і комах. Друге обмеження, що випливає з реляційної концепції в соціології, вимагає деяких уточнень. Мабуть, не позбавлене підстав твердження видатного французького соціолога П. Бурд'є про те, що розуміння ієрархії цінностей суспільства насправді обумовлене "символічним насильством" влади. Люди, визнаючи владу легітимною, приймають панівні установки переважно несвідомо, що, на думку Бурд’є, насправді, є незнанням або містифікованим знанням. Третє обмеження викликає заперечення в англійського соціолога У. Аутвейта. Він вважає, що таке положення має обмежену релевантність: річ у тому, що чимало природних структур лише порівняно стійкі.

Спроба уточнити розуміння соціальної природи поведінки людей була зроблена Н. Кондратьєвим. Він вважав, що актами соціальної природи є лише ті, які або мають соціальні умови для свого виникнення, або, маючи інші джерела походження, залежать від соціальних умов за формою соціальної комунікації. Чинником соціальної стратифікації суспільства є наявність диференційованих за різними ознаками соціальних структур. Необхідно виділити специфічну особливість таких структур – їхню подвійну природу. З одного боку, соціальні структури детерміновані видами людської діяльності і є її результатом; з другого боку, соціальні структури (особливо первинного рівня) є об'єктивною даністю, у межах якої реалізується людська діяльність, серед них і мовна. Але аналіз і розуміння співвіднесення соціальних структур і мовної діяльності є вже гносеологічною проблемою.

Гносеологічний аспект соціальної комунікації

Гносеологія (з грецьк.: gnōsis, gnōseōs – "пізнання" та logos "учення") – теорія пізнання, яка стосовно об'єкта, що вивчається, включає наукове аргументування тієї або тієї гіпотези, містить систему доказів на користь гіпотези, що висувається, критерії істинності висновків та спостережень і, нарешті, дозволяє обґрунтувати предмет дослідження і сформулювати проблематику наукової дисципліни, яка вивчає даний предмет.

Гносеологічний аспект теорії соціальної комунікації складний і суперечливий через складність самого об'єкта вивчення і множинність інтерпретацій його як предмета дослідження. До гносеологічного аспекту теорії належить низка проблемних питань.

1. Взаємодія комунікації і соціальних структур. Одні вчені вважають, що між способом комунікації ("кодом") і класовою структурою суспільства існують однозначні зв'язки – гіпотеза англійського соціального психолога Б. Бернстайна. Інші (Д. Вундерліх, У. Лабов) критикують таку точку зору і переконливо показують відсутність прямого зв'язку між "комунікативними кодами" і класовою структурою суспільства. Звичайно, процес взаємодії власне комунікаційних і соціальних чинників спілкування набагато складніший, ніж пропоновані Б. Бернстайном залежності – "розгорнутий код" у представників "середнього класу", "обмежений код" у представників нижчих верств населення, зокрема й робочих. Річ у тому, що в деяких суспільствах для ефективного здійснення комунікації є важливою взаємодія мовних характеристик не тільки із соціальними структурами первинного і вторинного рівнів, але й з природними структурами, що склалися на основі ознак віку, статі. Окрім того, слід враховувати, що соціальні структури не автономні в регламентації "комунікативного коду". Вони не можуть існувати незалежно від ідей, від розуміння соціальних цінностей, які сформувались у даному суспільстві. Усвідомлення "престижності" того чи того коду приводить до того, що деякі індивіди можуть змінити свій звичний код залежно від соціальних умов спілкування.

2. Визначення функцій соціальної комунікації. Прийнято вважати, що основними функціями комунікації є взаємодія людей із метою повідомлення й обміну інформацією і дія на індивіда або суспільство в цілому відповідно до певної мети - установкою. Таке положення є більшою мірою аксіомою, здобутою під час численних емпіричних спостережень і прикладних досліджень, аніж результатом теоретичного обґрунтування. Механізм взаємодії, а особливо дії, міститься поки що "за сімома печатками". Саме тому для теорії соціальної комунікації особливого значення набуває попереднє дослідження і виявлення її спеціальних функцій з урахуванням різнорідності комунікаційних засобів і способів комунікації.

3. Обґрунтування одиниць (соціальної) комунікації. Це – найважливіше питання, від з’ясування якого залежать як розуміння істотних характеристик соціальної комунікації, так і методи дослідження фактологічного матеріалу. У найзагальнішому гносеологічному значенні одиниця пізнання розуміється як регулярно відтворювана єдність форми і змісту, завдяки чому вона виокремлюється з потоку інформації і порівнюватися з іншою єдністю. У соціології такими одиницями є соціальні структури різних рівнів, видів і різновидів. У соціолінгвістиці такими одиницями вважають слово і навіть його частини – фонеми і морфеми, які передають інформацію про соціолінгвістичні особливості мови людей. У соціокомунікації до одиниць висуваються особливі вимоги, пов'язані з їхньою комунікаційною функцією. До комунікаційних одиниць належить така єдність форми і змісту, яка не просто представляє (репрезентує), а повідомляє інформацію. Це означає, що інформація цілеспрямована, тобто адресована певному отримувачеві і, що дуже важливо, передає особисте ставлення того, хто говорить, як до інформації, так і до отримувачів за умови їхньої наявності. З другого боку, соціальна інформація нібито протистоїть їм як змістовна категорія, обумовлена так званими фоновими знаннями комунікантів – знаннями навколишньої дійсності, соціальних цінностей суспільства, культури тощо.

Неоднозначність у визначенні кількісних і якісних характеристик соціальних категорій комунікації пояснюється різними підходами до обґрунтування їхніх компонентів і функцій. Зупинимося на прикладі обґрунтування лише однієї категорії – категорії соціального статусу.

Згадана категорія розробляється в таких суміжних науках, як соціологія, етнокультурологія, соціальна антропологія, соціальна психологія, соціолінгвістика. Слово "статус" (лат. "стан, положення") спочатку означало правове становище юридичної особи. У соціологічному значенні його було вперше вжито англійським істориком Р. Мейном у 1885 році. Поняття соціального статусу розроблялося інтенсивніше в межах стратифікаційних соціологічних концепцій. Так, відомий німецький соціолог М. Вебер розглядав соціальний статус як один із способів вимірювання соціальної стратифікації суспільства і виокремлював у ньому два параметри – субстанційний і реляційний. До субстанційних характеристик належать вікові, статеві, національні, культурологічні, освітні, професійні ознаки і навіть ступінь володіння мовою. Іноді розрізняють природжені ознаки (соціальне походження, національність) і досягнені (освіта, кваліфікація). Реляційні характеристики людини визначаються її становищем у соціальних групах і розглядаються як показник соціальної і ситуативної нерівності тих, хто стоїть вище, і тих, хто стоїть нижче. Мабуть, соціальну і ситуативну нерівність так само слід розрізняти, оскільки вони можуть залежати від конкретної ситуації взаємодії людей.

Слід підкреслити, що соціальний статус є історично мінливою і динамічною категорією. Аналіз соціальних ієрархій у різні історичні періоди будь-якої країни свідчить про їхню зміну, що відображається і в зміні назв соціальних груп. У процесі соціалізації людини як члена суспільства може видозмінюватися також її соціальний статус. Динаміка його розвитку визначається переважно "досягнутими" ознаками.

Етнокультурологічний напрям у вивченні соціального статусу представлений в етнографії, соціальній антропології і культурології. Соціальний статус розглядається як найважливіший показник взаємин людей, особливо в «простих суспільствах», у субкультурі на основі таких ознак, як ритуали, звичаї, традиції, диференційоване використання мови навіть у межах однієї общини. Дотримання певної дистанції (інтимної, персональної, соціальної, публічної) між комунікантами є одним із показників їхнього соціального статусу.

В одному із соціопсихологічних напрямів – інтеракціоністському, де велика увага приділяється вивченню міжособистісних стосунків, соціальний статус розуміється як становище особи, яке вона займає в суспільстві відповідно до "природжених" і "досягнутих" ознак статусу. У вітчизняній соціопсихології акцент зроблено на діяльності людей, у якій вони є активними суб'єктами, що перетворюють природне і соціальне довкілля.

У соціопсихологічних дослідженнях набули наукове обґрунтування пов'язані зі статусом поняття соціальної установки, соціальних ролей, соціальних норм поведінки, а також ознаки оцінної категорії, що розглядається в термінах авторитету, пошани, престижу, популярності, привілеїв. Усі перелічені характеристики, пов'язані з соціальним статусом, регулюють мовну діяльність в умовах конкретної комунікативної ситуації, тому їхнє вивчення з гносеологічного боку являють особливий інтерес для соціокомунікації.

У соціопсихолінгвістиці та соціолінгвістиці обґрунтування соціального статусу як категорії дається у зв'язку з дослідженням проблем цілеспрямованого спілкування, мовної дії, рольових очікувань і нормативних розпоряджень мовного етикету.

Отже, соціальний статус багатовимірний. Як відзначав німецький соціальний філософ Ю. Хабермас, у ньому об'єднуються нормативні, драматургічні й комунікаційні дії. Нормативні дії орієнтовані на співтовариство людей, драматургічні (мовний етикет) – на учасників взаємодії, комунікаційні – на учасників спілкування як вербального, так і невербального. Соціальний статус – це нібито фокус, у якому перетинаються і заломлюються різноманітні соціальні ознаки людини. Завдання полягає в тому, щоб, незважаючи на багатовимірність соціального статусу, уявити його як цілісну категорію соціальної комунікації. У зв'язку з цим заслуговує на увагу обґрунтування соціолінгвістичного статусу людини як особи в так званому типологічному плані – відокремлюються система статусних постійних ознак (констант), визначаються необхідні й випадкові, первинні й вторинні, явні й опосередковані ознаки статусу, їхня варіативність, нейтралізація і посилення. Перелік показників статусу групується за трьома параметрами – лінгвістичним, прагматичним і семантичним.

Які ж ознаки перетинаються в соціальному статусі під час його актуалізації в комунікації? Які чинники, що визначають соціальний статус індивіда як комуніканта, набувають соціальної значущості? За функціональним призначенням такі ознаки можна об'єднати в три групи чинників - прагматичні, комунікаційні й когнітивні.

До прагматичних чинників належать: вмотивованість комунікації, тобто її мета і задум, становище комунікантів у соціальній ієрархії суспільства, їхні соціальні ролі в конкретній комунікаційній ситуації, соціальна оцінка інформації й адресата.

До комунікаційних чинників належать: соціальні норми мовної поведінки, мовного етикету (дистанція, поза, орієнтація на співрозмовника тощо), типи комунікаційних ситуацій, пов'язаних із різними сферами діяльності, умови міжособистісної, внутрішньогрупової і масової комунікацій, диференціація комунікаційних засобів залежно від стратифікаційної і ситуативної варіативності комунікації.

До когнітивних (від лат. cognĭtĭo "пізнавання, вивчення") чинників належать: обсяг фонових знань комунікантів – усвідомлення реалій навколишнього світу і суспільства, соціальних цінностей, самооцінка свого становища в суспільстві, рівень володіння комунікативними засобами для адекватної передачі та сприйняття інформації, здатність правильно інтерпретувати взаємозв'язок соціальних і комунікаційних характеристик комунікантів.

Узагальнюючи, можна сказати, що соціальний статус індивіда як комуніканта визначається його становищем у соціальній ієрархії суспільства, соціальною роллю в комунікаційній ситуації й рівнем мовної та комунікаційної компетентності.