5.3.2. Екологічні пріоритети розвитку сучасної відкритої економіки України

Міжнародноекономічна opієнтaція діяльнocті української дepжaви у cфepі eкoлoгічної і тexнoгeнної бeзпeки пo­виннa визнaчaтиcя цілями збepeжeння пpиpoднoгo пoтeнціaлy кpаїни, йoгo oздopoвлeння тa cтвopeння кpaщиx yмoв життя нaceлeння.

Те, що в економіко-технологічного поступу є і зворотний бік, Україна, чия модель міжнародної спеціалізації за наслідками свого функціонування не відповідає сучасним вимогам розвитку, можливо, відчула гостріше за переважну більшість інших країн. Отруєння водоймищ, забруднення атмосферного повітря, територій, деградація земельних угідь — усе це об’єктивні супутні явища, характеристики загального стану відкритої економіки нашої країни.

Крім того, Україна має, як правило, застаріле виробництво, що є інертним стосовно впровадження інновацій, які можуть сприяти поліпшенню ситуації в природоохоронній сфері. Нарешті, незадовільні умови участі національного господарства в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці самі по собі відтворюють несприятливу ситуацію: дефіцит торговельного балансу та ускладнення при загальному фінансово-речовинному балансуванні відкритої економіки унеможливлюють проведення масштабних зусиль у рамках екологічних програм.

Така обтяжена екологічними проблемами загальна соціально-економічна ситуація дісталася Україні в спадщину від Союзу РСР, в якому пріоритетом розвитку були виражено еконебезпечні чорна металургія, енергетика та сировинно-видобувні галузі. І на­віть у цих пріоритетних галузях структурно деформованої економіки промислове обладнання є переважно технологічно застарілим, фізично та морально зношеним, яке не може працювати в екологічно прийнятному режимі.

Втім, було б неправильно скаржитися лише на несприятливі умови економіко-екологічного «правонаступництва»: стан реального сектору протягом початкового періоду незалежності не тільки не поліпшився, а й значно погіршився.

Своєрідним віддзеркаленням сьогоденного експортного профілю держави, в якому домінуючі позиції посідають енерго- та матеріаломістка продукція металургії, є катастрофічний стан довкілля в регіонах Донбасу та Кривбасу. Україна взагалі «лідирує» серед країн СНД за показником забруднення повітря, викидаючи в нього 4—5 млн т шкідливих речовин щорічно, причому на дві третини цей показник забезпечує саме Донецько-Криворізький комплекс. До речі, й саме екологонебезпечне виробництво має серйозні внутрішні проблеми. Так, із 209 шахт, які діють в Україні, 75 % є аварійними. Практично всі вони потребують радикальної модернізації виробни­цтва, що й не дивно: більше половини українських шахт було введено до ладу понад 100 років тому, а брак інвестиційних коштів унеможливлює потрібну модель реформи галузі.

Взагалі ж гіпертрофована українська теплоенергетична галузь «забезпечує» до третини викидів в атмосферу, а тісно пов’язана з нею металургійна промисловість — 35—40 % усієї маси забруднюючих речовин від стаціонарних об’єктів забруднення.

Екологічні проблеми, які виникають через незадовільні умови міжнародної економічної діяльності, знову актуалізують найбільш болючу для сучасної України тематику. Адже енергетична спеціалізація Радянського Союзу, зокрема у вигляді акценту на поставках за кордон електроенергії, стала якщо не прямою причиною Чорнобильської катастрофи 1986 р., то, принаймні, важливим її фактором: саме струм, що його виробляла ЧАЕС, значною мірою спрямовувався по експорту за західний кордон України.

Екологічна межа, яку не можна переступати, стала водночас і межею економічного зростання, причому як у світі в цілому, так і в Україні. Скрутна соціально-економічна, гуманітарно-еколо­гічна ситуація примушує шукати ефективні відповіді на питання про те, що в умовах відкритого ринкового простору треба робити, маючи на меті якомога скоріше радикальне поліпшення якості розвитку. При цьому сфера міжнародної економічної діяльності України є як об’єктом, так і інструментом політики, що спрямовується на подолання екологічної кризи як складової загальної структурної кризи, а також на динамізацію необхідних перетворень.

Насправді є багато напрямів оптимізації екологічної складової міжнародної економічної діяльності України. Однією з ключових умов у цьому зв’язку є створення необхідної правової бази (в доповнення до Закону України «Про енергозбереження» від 1994 р., багато з положень якого ігноруються в повсякденній практиці) та її дотримання господарюючими і регулюючими суб’єктами. Є резерви розширення співробітництва зі спеціалізованими міжнародними організаціями, зокрема в контексті врегулювання чорнобильської проблеми. Назрілою є потреба в розробленні орієнто­ваної на екологічні критерії концепції структурної перебудови національної економіки.

У реальному секторі на порядку денному — проведення технічного переозброєння із застосуванням замкнених технологічних циклів при запровадженні ефективного екологічного контролю, зокрема стосовно продукції, що поставляється на експорт. Потрібний кращий контроль за рівнями енергоспоживання на виробництві та в побуті. Особливої уваги заслуговують такі цілком конкретні завдання, як забезпечення кращої ізоляції трубопроводів, економного освітлення, повторного використання тепла. Доцільним є введення стимулів до використання менш енергови- тратних технологій опалення та зберігання тепла житлових приміщень, енергоізоляційних дверей, вікон, дахів.

Усе це тісно пов’язано з результатами експортно-імпортної діяльності України, адже йдеться про заощадливіше використання як первинних енергоресурсів, так і ресурсів вторинних, утворених на їх базі. І як перші, так і другі, як ми знаємо, можуть бути предметом закупівель, транзиту та експорту з території України.

Важливим аспектом та умовою «екологізації» виробництва і міжнародної економічної діяльності є поширення прогресивних технологій. Це може стати засобом заощадження ресурсів, залучення до використання тієї частини пального та сировини, які раніше втрачалися, ставали побічними продуктами обробки, на­слідком неповної технологічної утилізації. Зокрема, йдеться про раціональнішу, максимально повну утилізацію ресурсів, які вважалися відпрацьованими.

Важливим додатковим інструментом регулятивної політики має стати впровадження природоохоронних програм, економічного механізму платежів за використовувані природні ресурси, що приведе до більш чіткого розуміння реальної суспільної корисності виробничої діяльності окремих підприємницьких структур та до поліпшення балансових показників відкритої економіки України в довгостроковій перспективі. Але головним очікуваним результатом тут має стати поліпшення стану навколишнього середовища. Причому в цьому аспекті можна казати про певні позитивні зрушення, які відбулися наприкінці століття.

У сучасному світі, своєрідній мегасистемі, яку становлять взаємозалежні елементи національного масштабу, ці українські досягнення в економічній та екологічній сферах мають за своєю природою міжнародний характер. Адже йдеться про певне зниження забруднення вод (отже, про позитивну тенденцію для усього причорноморського регіону) та кількості шкідливих речовин, які викидаються в повітря (це має значення не тільки для сусідніх країн, а й у глобальному вимірі). А враховуючи аграрну складову експортної спеціалізації України та реальну націленість багатьох національних виробництв на зарубіжний збут, можна навіть казати про утилітарні міжнародно-економічні наслідки успішної реалізації екопрограм: меліорація, рекультивація земель та повернення до сфери аграрного і промислового обігу земельних ділянок стає позитивним фактором розвитку національної спеціалізації країни.

Про певні здобутки нещодавнього періоду в політиці щодо охорони природного середовища в Україні свідчать дані табл. 5.6.

Таблиця 5.6