1.2.5. Міжнародна міграція робочої сили

У сучасному, дедалі більш інтегрованому світі значно більшою динамікою відзначається й міжнародна міграція робочої сили — форма міжнародної економічної діяльності, яка в економіко-теоретичному плані є проявом руху іншого фактора виробництва — праці.

Міжнародна міграція робочої сили існує у формі еміграції та імміграції (виїзду з певної країни та в’їзду до неї людей через економічні, політичні та інші причини).

Це явище, як і інші форми міжнародної економічної діяльності, з одного боку, відображає реальні інтереси людей, суб’єктів ринкового життя, а з іншого — формує умови функціонування макроекономічних систем, навіть самі ці системи, сприяє раціоналізації розміщення робочої сили у світовому масштабі.

Згадаємо, що важка доля багатьох людей у своїх країнах, зокрема й українців, примушувала їх шукати кращої долі далеко від своїх рідних земель. Але для таких країн, як США, Канада, Австралія, трудова міграція, власне, й стала умовою їх появи на світовій карті. Те саме явище, але у формі так званого відпливу умів, сьогодні негативно впливає на соціогосподарський комплекс в Україні, інших країн з економікою транзитивного типу, які перебувають у складних умовах розвитку. Втім, значення навіть такого, здавалося б вочевидь негативного перебігу подій, об’єктивно можна було б оцінити тільки в широкому глобально-історичному контексті. А з погляду інтересів конкретної країни, зокрема нашої, можна зазначити, що інструменти подолання несприятливої тенденції відпливу кваліфікованих працівників мають внутрішню природу. Адже умовами виправлення си- туації є остаточне подолання суспільством системної кризи, поліпшення умов найму та ставлення до людей у суспільстві, урахування під час розподілу суспільного багатства рівня кваліфі­кації працівників.

1.2.6. Участь у діяльності міжнародних економічних організацій

Різноманітні питання глобального, регіонального значення, у розв’язанні яких заінтересовані окремі або навіть усі країни світу, дедалі частіше потрапляють у поле діяльності між­народних економічних організацій. Це зумовлюється як загостренням цілого ряду проблем, так і тим, що міжнародна спільнота відчуває себе все більш інтегрованою та виявляє прагнення до встановлення діалогу, зокрема і в структурних рамках відповідних організацій.

З погляду реальних «силових» міжнародних, або зовнішніх, факторів не можна не враховувати викликаної активними політичними зусиллями провідних розвинутих країн тенденцію до лібералізації світової економіки, насамперед через зниження тарифних та зняття нетарифних обмежень у країнах, що розвиваються, та в країнах з транзитивною економікою. Це стосується і діяльності міжнародних організацій.

Для України питання участі в системі міжнародних економічних організацій постало на порядку денному на початку 90-х років ХХ ст. У деяких із них Україна брала участь ще як суб’єкт СРСР (наприклад, в ООН та в її органах, зокрема й економічних), але для реального забезпечення національних інтересів в усій їх повноті цього було вочевидь недостатньо. Тому реалізація статусу суверенної держави вимагала кропіткої та наполегливої роботи з визначення конкретних геоекономічних цілей держави (зокрема, з’ясування доцільності участі в тій чи іншій організації), проведення необхідних переговорів, внутрішньої адаптації до відповідних структурних вимог, стандартів і правил та ін.

Міжнародні економічні організації, зокрема ті, в роботі яких бере участь Україна, різняться принципом суб’єктності, географічними масштабами, функціональними цілями (галузевою спрямованістю). Як правило, вони є суб’єктами регулювання міжнародної еко­номічної діяльності, створюють рамки підприємницької діяльності та політичні, технічні інституції, котрі такій діяльності сприяють.

Прикладом подібної структури може слугувати Міжнародна торгово-промислова палата, яка розробила факультативні стандарти укладання комерційних договорів між підприємницькими контрагентами. Серед регіональних організацій сприяння бізнесу, які було створено безпосередньо за участі українських підприємницьких структур, перспективною можна вважати Ділову раду Чорноморського економічного співробітництва (заснована в 1992 р.).

Група інших міжнародних економічних організацій регулює економічну діяльність самих держав. Як правило, у таких випадках ідеться про взаємні обов’язки держав щодо регулювання міжнародної торгівлі, застосування валютно-фінансових важелів політики. Найбільш впливовими організаціями даного типу є система ГАТТ/СОТ (Генеральна угода з тарифів та торгівлі / Світова організація торгівлі), МВФ (Міжнародний валютний фонд). Причому для України участь у деяких організаціях є запорукою налагодження ефективних ділових стосунків, пришвидшення міжнародних інтеграційних процесів. Наприклад, у 90-х роках прийняття України до системи ГАТТ/СОТ розглядалося як умова створення зони вільної торгівлі в ЄС.

Галузеві організації у своїй діяльності ставлять за мету відносно вузькі, технічні цілі. Ними можуть бути лібералізація ринків або реалізація домовленостей про сприяння коопераційній взаємодії. Трапляються і такі ситуації, коли галузеві організації є перехідними формами більш широких інтеграційних процесів. Свого часу так було з Європейським об’єднанням вугілля та сталі (ЄОВС), яке разом з Європейським економічним співтовариством (ЄЕС) еволюціонувало в щільне угруповання держав Євросоюзу.

Програма ТАСІС

Абревіатуру ТАСІС утворено від перших англійських літер Програми технічного сприяння Співдружності Незалежних Держав (ТАСІС — Тесhnical Аssіstаnсе for the Соmmоnwealth of Іndependent States).

Програма ТАСІС надає фінансування для передання ноу-хау, спрямованого на сприяння розвитку ринкової економіки та демократичного суспільства у нових незалежних державах та Монголії. Правовою основою програми ТАСІС є Правила Ради ЄС від 25 червня 1996 р. «Про надання допомоги економічним реформам та відновленню у нових незалежних державах та Монголії». Ці правила ухвалені вже в третій редакції; четверта редакція правил готується до прийняття у 1999 р. Правилами засновано програму технічної допомоги ТАСІС, яка фактично є єдиним джерелом фінансування з боку ЄС співробітництва, передбаченого Угодою про партнерство та співробітництво (УПС). Правила визначають загальний обсяг фінансування (кошторис витрат) на чотирирічний період та закріплюють розроблене внутрішнє зведення процедур координації та прийняття рішень, якого мають дотримуватися країни — члени ЄС та Європейська комісія, надаючи допомогу. З цією метою Правилами створено Комітет (його називають Комітет управління ТАСІС), до складу якого входять представники країн-членів, для сприяння Європейській комісії в управлінні процесом надання Європейським Союзом допомоги.

Правила передбачають розроблення для кожної з країн-партнерів — одержувачів допомоги Орієнтовної чотирирічної програми. Такі програми визначають принципові цілі та орієнтири для надання Європейським Союзом допомоги у зазначених напрямках. Обрані напрямки надання допомоги спершу обговорюють з кожною країною-партнером — одержувачем допомоги, а потім розглядають на Комітеті управління перед тим, як вони стають частиною орієнтовних національних програм.

Орієнтовні програми слугують основою для затвердження щорічних Програм дій, які визначають та деталізують головні проекти, котрі будуть профінансовані в різних сферах співробітництва. Для країн — одержувачів допомоги, крім Російської Федерації та України, затверджують дворічні програми. Їх проекти розробляють у тісній співпраці з країнами-партнерами, а потім уже обговорюють з країнами — членами ЄС та остаточно затверджують Європейським Союзом з дотриманням установлених складних процедур. Інколи такий процес може істотно затягуватися.

Реалізація програм передбачає, зокрема, проведення тендерів, метою яких є вибір безпосередніх постачальників товарів, виконавців робіт, послуг. Як і будь-які інші тендерні процедури, вони часто затягуються, здебільшого через те, що допомога, яка надається ТАСІС, фінансується 15-ма членами Співтовариства. З метою належного досягнення цілей ТАСІС, Європейською комісією було впроваджено процедури моніторингу та оцінки, результати яких подаються країнам-членам, Європейському парламенту та Суду аудиторів ЄС.

Викладене вище показує, що країни-члени залучені до процесу надання допомоги на кожній його стадії та в усіх його аспектах. Вони спільно з Європейською комісією розробляють основні правила, що мають бути затверджені Радою ЄС. Вони також спільно працюють над розробленням орієнтовних програм та програм дій. Європейський парламент та Економічна і соціальна рада ЄС також залучені до цього процесу. Крім того, країни-члени на індивідуальних засадах активно надають допомогу в деяких сферах, наприклад в охороні навколишнього середовища. Вони та Рада ЄС вільно можуть ініціювати надання додаткової допомоги.

Джерело: Посібник з питань імплементації Угоди про партнерство і співробіт- ництво між Україною та Європейським Співтовариством / Украї- но-Європейський консультативний центр з питань законодавства, 1999. — С. 94.