Хто виграє?

Самі мігранти. Очевидно, вони, як правило, у виграші, адже саме заради такого виграшу вони і здійснюють переїзд з країни до країни. Їх виграш — це передусім збільшення заробітної платні, можливість отримати роботу.

Роботодавці. Вони теж виграють, що можна констатувати «за фактом»: інакше, якби вони не мали зиску, то не наймали б працівників-іммігрантів. В економічних термінах можна зазначити, що завдяки іммігрантам роботодавці можуть платити нижчу заробітну плату, оскільки іммігранти, на відміну від національних безробітних та потенційних працівників, на неї погоджуються. Взагалі іммігранти кількісно збільшують «сторону пропозиції» робочої сили, і вже це зумовлює зниження вимог щодо ставок заробітної платні.

Робітники, які залишаються в країні імміграції. Вони теж, як правило, виграють, оскільки позбавляються конкурентів на ринку праці.

Хто програє?

Це, передусім, конкурентні працівники та потенційні працівники у країні в’їзду, які потерпають від нестачі робочих місць та погіршення умов заробітної платні.

Інша категорія тих, хто програє, це — наймачі в країні виїзду, які позбавляються як самих працівників, так і можливостей користуватися конкуренцією на ринку праці з метою зниження заробітної платні.

Резюме

Оскільки міжнародна міграція робочої сили є однією з форм міжнародної економічної діяльності, а також фактором розвитку національних економік, усієї світогосподарської системи, можливим та доцільним є вивчення функціональних зв’язків між цим явищем та іншими формами інтернаціональних господарських подій та взаємин, умов участі у міграційних процесах національної економіки, а також можливості оптимізації такої участі. Для України питання міжнародної міграції є особливо важливими, оскільки пострадянські реалії зумовлюють активну участь нашої держави в міграційних процесах.

Така участь наприкінці ХХ та в перші роки ХХІ ст. є одно­бічною та вельми несприятливою для України. Значно гірші умови життя, безробіття, низькі доходи зумовлюють майже односторонній відплив населення, причому переважно працездатного і значною мірою — професійно висококваліфікованого.

Міжнародна міграція пов’язана з розривом в умовах життя та оплати праці в країнах-донорах й країнах-реципієнтах, хоча одна й та сама країна може бути, залежно від обставин та конкретної життєвої ситуації і як перша, і як друга сторона.

З точки зору економіко-теоретичного узагальнення, якщо міграція капіталу відбувається через прагнення його власників до максимізації прибутку, то міграція робочої сили пов’язана із прагненням власників робочої сили до вирівнювання заробітної платні.

Міжнародна міграція є явищем об’єктивним, але його можна розглядати і як суму життєвих випадків виїзду за кордон, які мають місце через суб’єктивні рішення окремих людей. Міжнародна міграція відбувалася б за будь-яких умов соціально-еконо­мічного життя різних країн. Однак, якби вони були ідентичними, то кількість емігрантів та іммігрантів для кожної окремої країни приблизно дорівнювали одна одній, а загальні їхні величини були б порівняно незначними. Але ж розвиткові міжнародної міграції сприяє нерівномірність соціально-економічного стану країн і регіонів. При цьому, завдячуючи глобалізації та лібералізації правил виїзду з багатьох країн, обсяги міграції останніми десятиліттями мають тенденцію до значного зростання.

Практично всі основні світові міграційні тенденції відобразилися і в українській історії. Так, українські землі, які лежали на шляху означених переселень, і в пізніші часи ставали ареною, на якій знаходили свою долю і втрачали етнічну визначеність різні племена та народи. Участь України у світових процесах міграції була дещо пригальмованою за часів радянського тоталітарного періоду, але водночас мав місце виїзд євреїв до Ізраїлю, тих самих євреїв та інших етнічних груп до США й інших західних країн. Щоправда, своєрідною «компенсацією» за утримання відпливу населення радянських часів постав масовий від’їзд українців до інших країн наприкінці ХХ та на початку ХХІ ст.

ПОЗАЛЕКЦІЙНИЙ БЛОК

Теоретичні паралелі

Соціальні виміри відкритої економіки: німецьке «ордоліберальне диво»

Економічні ускладнення в Україні, які були викликані невдачами, прорахунками під час проведення реформ, численні нереалізовані сподівання на швидке поліпшення добробуту людей породили великий інтерес до успішних моделей соціально-господарської трансформації. Громадську думку особливо хвилюють так звані економічні дива: японське, німецьке, китайське, сінгапурське, в’єтнамське та багато інших, які з’являються в результаті успішного вибору придатної моделі розвитку в міжнародно-конкурентних умовах, а також наполег- ливого та послідовного втілення її в життя. І справді, виявлення та використання корисного досвіду соціально-економічної політики інших країн потенційно можуть допомогти в нормалізації становища, динамізації розвитку.

Хронологічно перше з таких «економічних див», на які була багата міжнародна практика ринкової трансформації, відбулося в Німеччині. До того ж воно є і географічно близьким до України. Щоправда, якщо ближче ознайомитися з тим, що позначається словом «диво», то цей термін вже не буде здаватися вдалою характеристикою того, що відбулось.

Економіка Західної Німеччини відродилася не раптом і не внаслідок простого коливання політичного маятника. Передусім, ще в роки нацистської диктатури групою інтелектуалів (А. Мюллер-Армаком, В. Ойке­ном, Ф. Бемом, Л. Ерхардом та іншими) була розроблена концепція соціального ринкового господарства. Вона сумістила ліберальні ідеї й цінності, зокрема приватної власності, особистої свободи, гуманізму суспільного устрою, з ідеями ретельно розробленого порядку соціального життя, достеменним визначенням «правил гри» з чіткими організаційними принципами, активною структуроформувальною державною політикою. Ця концепція, як і створена відповідно до неї господарська модель, дістала назву «ордолібералізм».

Основними функціональними елементами ордоліберальної теорії та відповідної до неї економічної моделі є конкурентне середовище як необхідна умова нормального господарського життя з властивим їй вмонтованим механізмом цінових сигналів і зворотних зв’язків, господарські агенти — домогосподарства, підприємства промисловості, торгівлі та транспорту, банки, а також держава як джерело регулюючого впливу, що пом’якшує стихійні за своєю природою економічні процеси.

Мабуть, особливо цікавим для України на зламі століть є досвід Німеччини ерхардівських часів у сфері політики фінансової стабілізації, адже він є особливо показовим порівняно з вітчизняними реаліями. Скажімо, вважається, що фінансова стабілізація пов’язана з побічними негативними наслідками у соціальній політиці. Безперечно без певних втрат обійтися неможливо. У повоєнній Німеччині використовувались і коефіцієнти перерахунку грошей із рахунків у готівку, і заморожування коштів у банках. Однак при цьому головним було — міра втрат і надбань, а також компетентність.

Для прибічників теорії соціального ринкового господарства, зокрема для Людвіга Ерхарда, з ім’ям якого пов’язують не тільки теоретичне обґрунтування, а й практичне втілення ідей ордолібералізму, фінансова стабілізація була найважливішим інструментом соціальної політики. Зокрема, на відміну від пострадянської «стабілізації», фінансова реформа в Німеччині спрямовувалася на вирівнювання доходів, запобігання збагаченню одних за рахунок інших у ситуаціях галопуючої інфляції, коли цінові сигнали спотворюють реальний стан справ в економіці, деформують мотивації економічних агентів.

Велика увага в ордолібералізмі приділялася формуванню сприятливого середовища для власне економічної моделі в найширшому соціальному контексті. І це виявилося не лише у вигляді популістських заяв та паперових вказівок на необхідність «неухильно підвищувати добробут народу». Для Л. Ерхарда було очевидним, що обов’язковою умовою реформи є масштабна соціальна політика. Адже реальний добробут людей, окрім усього іншого, це — умова сталого попиту, стимул господарського розвитку. Соціальна справедливість — це передумова поваги до законів, недоторканності чужої власності.

У нашій країні на багато речей призвичаїлися дивитися спрощено, пояснюючи все економічними мотивами. Наприклад, ставиться завдання «вивести економіку з тіні». Мета, звичайно, непогана. Але економіка — не мішок із зерном, який можна поставити в затінок, а можна виставити на сонечко. Це ще й люди. І як вирішити зазначене завдання, якщо не враховувати психологію людей? Адже порушення принципу соціальної справедливості, що практично легалізоване в Україні, — це довгостроковий деструктивний фактор, що обумовлює у багатьох бажання «компенсувати» особистою нечесністю кривди системи розподілу майна і доходів у суспільстві в цілому. Як тут дивуватися з важкої криміногенної ситуації і з особливо несприятливої динаміки економічної злочинності?

У цьому зв’язку те, що найбільше імпонує в ордолібералізмі, — це прагнення вирішувати утилітарні завдання в «моральному полі», широкий світогляд, уміння будувати багатофакторні, а не одновимірні моделі. І саме тому усі основні теоретичні настанови ордолібералізму були реалізовані на практиці, коли Л. Ерхард обіймав посади спочатку міністра економіки (1949—1963 рр.), а після цього — канцлера ФРН (1963—1966 рр.). Таким чином, термін «соціальна ринкова економіка», що був сформульований А. Мюллер-Армаком, став наріжним каменем політичної програми блоку ХДС/ХСС в галузі економіки.

Безумовно, ордолібералізм і в теорії, і на практиці зіштовхнувся зі складним завданням — примирити ринкову стихію, неоднозначні прояви індивідуальної свободи з принципом широких соціальних гарантій і навіть перерозподілу доходів у бік їхнього вирівнювання.

Для В. Ойкена, наприклад, був неприйнятним так званий «чистий капіталізм», зважаючи на його обмежені можливості не тільки в гуманітарному вимірі, а й з точки зору максимізації виробництва, актуалізації всіх резервів суспільного розвитку. Втім, для нього були неприйнятними й ідеї перерозподілу типу «взяти й поділити».

Взагалі питання про розподіл є безглуздим поза питанням про ефективність господарської системи, вирішення якого, безумовно, лежить на шляхах якомога повнішої реалізації потенціалу ринкових відносин, міжнародної економічної діяльності згідно з об’єктивно визначеною моделлю міжнародної кооперації та поділу праці. Л. Ерхард розвивав ту саму думку, вважаючи, що будь-яке підвищення продуктивності йде на користь народу і слугує кращому задоволенню потреб.

Наведений вдалий приклад із зарубіжної практики реформ свідчить, що й Україні, як і іншим країнам, що вирішують аналогічні завдання трансформаційної стадії, потрібне відпрацювання політично незалежного механізму прийняття концептуальної моделі соціально-економіч­ного розвитку відповідно до кваліфікованої оцінки ситуації, що склалася, і реальних перспектив. Небагато чого варті міркування про тип господарської моделі без достеменних знань економічної теорії, усіх можливих наслідків прийняття тих або інших акцій. Звичайно, необхідним є й неухильне виконання прийнятих рішень.

Терміни та поняття

Відплив умів — від’їзд з країни висококваліфікованих спеціалістів, учених.

Страта соціальна — група людей зі схожими соціальним статусом, кваліфікацією, відношенням до засобів виробництва та місцем на ринках праці, капіталів, а також на інших ринках. Інколи стратифікація базується на вікових і статевих ознаках.

Працездатне населення — частина населення країни, що є здатною до виконання певних, суспільно корисних видів робіт, сукупність людей, які відповідно до фізичних та розумових здібностей можуть працювати за певним фахом згідно з реально існуючою номенклатурою видів робіт.

Фактори розміщення виробничих сил — конкретні причини та умови, які визначають характер та структуру розміщення видів виробництва, галузей.

Контрольні питання

1. Визначте сутність поняття міжнародної міграції робочої сили.

2. Яку роль в історії українського народу відіграла міжнародна міграція робочої сили?

3. Назвіть основні складові міграційного процесу.

4. Охарактеризуйте основні економічні та неекономічні фактори міжнародної міграції.

5. Назвіть основні види міжнародної міграції робочої сили.

6. Якими є основні наслідки міграції у світовому масштабі, для країн, соціальних страт, окремих людей?

Література

1. Внешнеэкономическая деятельность предприятия: Учебник / Под ред. Л. Е. Стровского. — М.: ЮНИТИ, 1999. — 823 с.

2. Международные экономические отношения: Учеб. пособие / Под ред. С. Ф. Сутырина, В. Н. Харламовой. — СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 1996. — 248 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність. — Донецьк: КП «Регіон», 1998. — 292 с.

4. Экономическая энциклопедия / Науч.-ред. совет изд-ва «Экономика»; Ин-т экон. РАН. — М.: Экономика, 1999. — 1055 с.