8. Завдаток, його відмінність від авансу.

Відповідно до ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що надається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

Для завдатку характерні такі риси:

1. завдатком можуть забезпечуватись тільки зобов’язання, які виникають з договорів;

2. завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов’язання.

Залежно від предмету завдатку виділяють грошовий та майновий завдаток.

Завдаток виконує такі функції:

1. платіжну, оскільки видається в рахунок належних платежів;

2. доказову, оскільки підтверджує факт укладення договору;

3. забезпечувальну.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Якщо в якості завдатку передавалось рухоме майно, кредитор зобов’язаний повернути рухоме майно та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку (ч. 1 ст. 571 ЦК України).

Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 571 ЦК України). Якщо в договорі не передбачене інше, збитки підлягають відшкодуванню із зарахуванням суми завдатку. Це означає, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона відшкодовує збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадках, коли за невиконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку та відшкодування збитків у частині, що перевищує однократну суму завдатку.

Відповідно до ч. 3 ст. 571 ЦК України у разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Відповідно до ч. 2 ст. 570 ЦК України якщо не буде встановлено, що сума сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Аванс – це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів. Завдаток виконує платіжну та доказову функції. Аванс не є видом забезпечення виконання зобов’язання.

9. Гарантія як вид забезпечення зобов’язань.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку ( ст. 560 ЦК України).

Аналіз гарантії за українським цивільним правом повинен здійснюватись, виходячи зі змісту конкретних правових норм, включених у текст ЦК України. На наш погляд заслуговують на увагу наступні найбільш важливі ознаки гарантії:

• особливий суб’єктний склад;

• самостійність, незалежність від основного зобов’язання;

• безвідкличність;

• непередаваність прав;

• відплатність.

Слід зазначити, що принцип незалежності гарантійного зобов’язання в значній мірі визначає специфіку змісту правовідносин, які виникають між суб’єктами гарантії. Даний принцип знайшов своє законодавче закріплення у ст. 562 ЦК України (“Незалежність гарантії від основного зобов’язання”), в якій вказується, що зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.

Двома складовими незалежності зобов’язання є його абстрактність і безумовність. Абстрактність означає непов’язаність зобов’язання будь-якими умовами основного договору чи інших обставин. Абстрактність гарантії має і другу сторону, яка означає її незалежність від умов договору між гарантом і принципалом.

Безумовність зобов’язання у технічному розумінні означає, що воно не є договором, укладеним під відкладальною чи скасувальною умовою.

За загальним правилом гарантія є безвідкличною, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 561 ЦК України вона не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Тому з моменту набрання чинності гарантією гарант стає зобов’язаною перед кредитором особою.

Права бенефіціара за гарантією є непередаваними, тобто належна бенефіціару вимога до гаранта не може бути передана іншій особі. Дане положення закріплене у ч. 5 ст. 563 ЦК України.

При порушенні зобов’язання, забезпеченого гарантією, виникає обов’язок гаранта сплатити кредиторові певну грошову суму. Проте, як випливає зі змісту ст. 563 ЦК України, така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред’явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром.

У вітчизняному законодавстві перевагу надано умовній гарантії, що випливає зі змісту ч. 3 ст. 563 ЦК України, згідно з якою у вимозі або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Відсутність такої вказівки дає підстави вважати, що вимога (претензія) як односторонній правочин не відповідає умовам гарантії (ч. 1 ст. 565).

Відповідно до ч. 1 ст. 564 ЦК України після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Даний обов’язок гаранта необхідний для того, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК України), оскільки останній не позбавлений права в той же час звернутися до принципала щодо сплати санкцій за порушення зобов’язання, які будуть покриті грошовою сумою, на яку видана гарантія.

Межі зобов’язання гаранта перед кредитором встановлені ст. 566 ЦК України. При цьому закон розмежовує саме зобов’язання гаранта (сплатити суму, на яку видана гарантія) та відповідальність гаранта за невиконання чи неналежне виконання ним цього обов’язку.

Відповідно до ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Об’єктом регресного правовідношення є дії з відшкодування гаранту витрат у зв’язку зі сплатою ним суми бенефіціару, а зміст складають право гаранта вимагати сплати визначеної грошової суми і обов’язок принципала сплатити цю суму.

ЦК України встановлює обмежений перелік підстав припинення гарантії. Відповідно до ч. 1 ст. 568 ЦК України зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1. сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2. закінчення строку дії гарантії;

3. відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Що стосується інших загальних підстав припинення зобов’язання, то, виходячи зі змісту норм, що їх встановлюють, вважається, що немає жодних перешкод для застосування їх до зобов’язань гаранта перед бенефіціаром. Таким чином, крім спеціальних підстав припинення вказаних зобов’язань підставою може бути передання відступного (ст. 600 ЦК України), зарахування (ст. 601 ЦК України), домовленість сторін (ст. 604 ЦК України), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606) та ін. Винятком є лише така підстава припинення зобов’язань, як неможливість його виконання (ст. 607 ЦК України), яка не може застосовуватись до будь-якого грошового зобов’язання, включаючи і гарантію. Це підтверджується також ч. 1 ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

10. Поняття, функції та сфера застосування застави.

Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Заставою забезпечуються в основному кредитні відносини, однак немає перешкод для забезпечення заставою інших зобов’язань. Єдиною умовою є дійсний характер даних зобов’язань, що означає відповідність закону.