6.3. Система грошового обігу: сутність, елементи, типи.

Гроші виникли у ІV – ІІІ тисячолітті до н.е., а грошові системи – лише із зародженням капіталістичного способу виробництва. Причому, формувалися грошові системи протягом XVI – XVII ст., хоча окремі їх елементи (наприклад, певні види державних грошових знаків) існували і раніше.

Отже, грошовий обіг здійснюється у межах певної грошової системи, яка є провідною ланкою у сучасній ринковій економіці і відіграє домінуючу роль у саморозвитку різноманітних економічних процесів.

Грошова система – це форма організації грошового обігу, яка історично склалася і законодавчо встановлена державою у певній країні.

Основними елементами грошової системи країни є:

1. найменування національної грошової одиниці (наприклад, гривня);

2. масштаб цін – вагова кількість валютного металу, прийнятого в країні за грошову одиницю;

3. валютний курс (ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни) і валютний паритет (порядок обміну національної валюти на іноземну);

4. види готівкових грошових знаків (металевих або паперових), які мають законну платіжну силу, певний порядок емісії та обігу;

5. регламентація безготівкового обігу;

6. організаційні державні центри грошового обігу (державні фінансові інститути), які здійснюють регулювання грошового обігу: наприклад, центральний емісійний банк, міністерство фінансів.

Сучасна грошова система є результатом багатовікового процесу розвитку товарного виробництва. Історії відомо три типи загальних еквівалентів: товарний, металево-чеканний і емісійний (вексельно-депозитний). Тобто, спочатку грошима були певні товари (товарні гроші) – худоба, зерно, хутро, чай, тютюн, сіль, прикраси тощо. Згодом у якості грошей стали виступати дорогоцінні (благородні) метали (золото, срібло) у формі монет та зливків. І, нарешті, виникають кредитні гроші – у формі паперових грошей, банківських рахунків, чеків, кредитних карток, електронних грошей.

Таким чином, в історичному розвитку грошової системи узагальнено виділяють два основних етапи:

• перший, коли загальний еквівалент безпосередньо перебував в обігу і виконував всі функції грошей;

• другий, коли роль золота як загального еквіваленту зменшується, воно перестає виконувати цю роль, і в обігу починають функціонувати кредитно-паперові гроші.

Відповідно до цього в історії економічного життя суспільства існує два основних типи грошових систем:

• металева;

• паперово-кредитна (вексельно-депозитна, емісійна).

У свою чергу, металева грошова система поділяється на два види: біметалеву (біметалізм) і монометалеву (монометалізм).

Біметалева грошова система є системою, в якій роль загального еквіваленту законодавчо закріплюється одночасно на рівних правах за двома дорогоцінними (благородними) металами – золотом і сріблом. У свою чергу, біметалізм підрозділяється на: систему паралельної валюти і систему подвійної валюти. Перша виходить з фактичного співвідношення вартості золота і срібла, друга – визначається державою у законодавчому порядку. Хоча система біметалізму проіснувала достатньо довго: у Західній Європі з XVI ст. до початку ХІХ ст., але виявилася нежиттєздатною, оскільки суперечила природі грошей як загального еквівалента. Законодавче закріплення за двома металами однакової ролі загального еквіваленту не відповідало співвідношенню їхньої реальної вартості.

Суперечливість і нестійкість біметалізму поступово призвели до його занепаду і заміни золотим монометалізмом.

Монометалева грошова система є системою, в якій роль загального еквіваленту законодавчо закріплюється за одним дорогоцінним (благородним) металом – золотом.

Розквіт металевого грошового обігу припадає саме на епоху «золотого стандарту», тобто на період золотого монометалізму, який вперше був запроваджений в Англії у 20-ті роки ХІХ ст. і проіснував до 30-х років ХХ ст. – у національних грошових системах, а до початку 70-х років ХХ ст. – у міжнародних розрахунках.

Золоті монети у період золотого стандарту вільно вироблялися різними країнами та вільно обмінювалися між ними. На золоті монети також вільно обмінювалися паперові і кредитні гроші, які знаходилися в обігу паралельно із золотими грошима. Це забезпечувало стійкість валютних курсів, оскільки ціна золота і золотий паритет (вагова кількість чистого золота у національній валюті, встановлена державою) збігалися.

Історія розвитку системи золотого монометалізму містить чотири етапи:

• золотомонетний стандарт;

• золотозливковий стандарт;

• золотодевізний стандарт;

• золотодоларовий стандарт.

Золотомонетний обіг – це найдорожча, але з тим найбільш стійка грошова система. Всі функції грошей виконують дійсні (золоті) гроші у формі монет. При цій системі не буває ні нестачі, ні надлишку золотих грошей, які вільно випадають з обігу та вільно повертаються до нього завдяки функції утворення скарбів.

Основні риси золотомонетного стандарту:

• вільне і відкрите карбування золотих монет;

• вільний обіг золотих монет;

• виконання золотом всіх функцій грошей;

• вільний обмін паперових і кредитних грошей на золото;

• законодавча фіксація вагового вмісту золота у грошовій одиниці;

• вільний рух золота між країнами;

• формування обмінних валютних курсів на основі їхніх золотих (вагових) паритетів.

Золотомонетний стандарт у повному обсязі проіснував до Першої світової війни, після закінчення якої (починаючи з 1924р.) у країнах, які мали значні золоті запаси (Великобританія, Франція, Японія), вводиться золотозливковий стандарт.

При золотозливковому стандарті золоті монети вже не випускаються в обіг, а обмін банкнот проводиться лише на золоті зливки по фіксованій державній ціні. Так, в Англії за золотий зливок вагою 12,4 кг треба було заплатити 1700 фунтів стерлінгів, у Франції за золотий зливок вагою 12,7 кг – 215 тис. франків. Тому в цих умовах обмін здійснювався на великі суми.

В інших країнах, які не мали достатньої кількості золота (Німеччина, Австрія, Данія, Норвегія та інші), запроваджується система золотодевізного стандарту. При цьому зв’язок грошей із золотом здійснюється не безпосередньо, а через іноземну валюту (девізи), яка мала золоте забезпечення. Тобто, грошові знаки, зокрема банкноти, обмінювалися на іноземну валюту (девізи), яка, у свою чергу, обмінювалася на золото. Тому щоб обміняти власну національну валюту на золото, її потрібно було спочатку обміняти на валюту країн із золотозливковим стандартом (англійський фунт стерлінгів, французький франк), а вже останню – на золоті зливки. Такий обмін відбувався в основному при погашенні дефіциту платіжного балансу.

Ця форма золотого монометалізму була запроваджена у 30 країнах світу, в яких грошові знаки взагалі не обмінювалися на золото, а фіксований курс національної грошової одиниці підтримувався шляхом купівлі-продажу іноземної валюти (девізу).

Отже, при золотозливковому і золотодевізному стандартах в обігу відсутні золоті монети, монетарне золото зосереджено у центральних банках країн, а золото вже не виконує функцій засобу обігу і засобу платежу.

Під час світової економічної кризи 1929 – 1933 рр. і у перші післякризові роки всі три різновиди золотого монометалізму були ліквідовані як такі, що не відповідали завданням держав щодо виходу їхніх національних економік із кризового стану.

У 1944р. Бреттон-Вудська міжнародна конференція, на якій був утворений Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), поклала початок нової валютної системи, основаної на золотодоларовому стандарті. Це означало, що обмін національних валют на золото був відмінений в усіх країнах і головною резервною валютою, через яку здійснювалися кінцеві міжнародні розрахунки, був визнаний долар США.

Долар практично став представником золота в обігу. Це було зумовлено тим, що США ще з 1934р. взяли на себе зобов’язання обмінювати долари на золото ціною 35 дол. за одну тройську унцію (стара міра аптекарської ваги, яка дорівнювала 31,1 г чистого золота). Отже, золотий паритет (вміст) долара складав 31,1 : 35 = 0,888671 г золота.

Відповідно до цього члени МВФ стали встановлювати курси своїх валют спочатку по відношенню до долара, а потім перераховувати його на золото. Але така система трималася відносно недовго. Високі темпи інфляції та хронічний дефіцит платіжного балансу США викликали у 60-х рр. ХХ ст. недовіру до долара, а на початку 70-х рр. ХХ ст. – його девальвацію. Так, у грудні 1971р. офіційна ціна на золото була піднята до 38 дол. за тройську унцію, і золотий вміст долара впав до 0,8185 г (31,1 : 38). У лютому 1973р. ціна на золото піднімається до 42,22 дол. за тройську унцію, і долар девальвує вдруге до 0,7367 г.

Зміна золотого вмісту долара вже не мала практичного значення через те, що з 1971р. США відмовилися обмінювати долари на золото, і золотодоларовий стандарт перестав існувати. Всі операції з золотом почали здійснюватися за цінами вільного ринку. Все це знайшло відображення у рішеннях МВФ, який з 1978р. відмінив офіційний золотий вміст долара та ввів плаваючий курс валют, який існує і дотепер.

З цього моменту золото і гроші розійшлися. Золото стало звичайним ринковим товаром незалежно від тієї чи іншої валюти, і ціни на нього формуються на ринку залежно від попиту й пропозиції. Гроші теж стали самостійним товаром. Їхня цінність тепер визначається не золотим вмістом, а купівельною спроможністю, інтернаціональною вартістю, а також попитом й пропозицією.

У 1976р. країни-члени МВФ провели на Ямайці (м. Кінгстон) міжнародну конференцію, на якій оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи – паперово-кредитної, основними особливостями якої є:

• законодавче закріплення демонетизації золота, тобто повна відмова від золотого стандарту;

• відміна офіційного золотого вмісту забезпечення національних валют (масштабу цін);

• припинення виконання золотом ролі загального еквівалента;

• скасування офіційної ціни на золото, яка існувала раніше (35 дол. за одну тройську унцію – 31,1 г);

• перетворення золота із грошового товару на звичайний товар, який купується і продається на світових ринках дорогоцінних (благородних) металів за ціною, яка складається залежно від попиту й пропозиції;

• перехід до плаваючих валютних курсів;

• зменшення обігу наявних грошей (готівки) і значне зростання обігу безготівкових грошових коштів;

• повна монополізація випуску грошей державою;

• зростання значення державного регулювання грошового обігу.

Основою кредитно-паперової грошової системи є паперові і кредитні гроші (банкноти).

Кредитно-паперова грошова система суттєво відрізняється від попередньої металевої грошової системи. Якщо «товарні гроші» або гроші з дорогоцінних (благородних) металів виконували роль загального еквіваленту через те, що були втіленням людської праці, тобто мали вартість, то кредитні і паперові гроші отримують «вартість» лише тому, що обертаються, тобто тому, що заміщають у обігу реальні гроші. Отже, кредитно-паперові гроші – це всі види грошей, які не мають внутрішньої товарної вартості.

Кредитні гроші – це лише символи вартості, які виникають і функціонують на основі кредитної угоди та виражають відносини між кредитором і боржником.

Паперові гроші – це лише символи вартості, тобто грошові знаки, представники повноцінних (золотих, срібних) грошей у сфері обігу, які наділені державною владою примусовим курсом.

При цьому класичні паперові гроші як представники золота сьогодні зникли з обігу внаслідок його демонетизації. Але потреба в них збереглася, оскільки державний бюджет має дефіцит, нерідко величезний. Для його покриття державна скарбниця випускає паперові гроші, які не мають золотого забезпечення. Тому їх ще називають білетами державної скарбниці.

Первісно класичні кредитні гроші відрізнялися від паперових грошей. Так, виникнення кредитних грошей пов’язане з функцією грошей як засобу платежу. Вони випускалися банками, вільно оберталися і були забезпечені золотом та іншими активами. Виникнення паперових грошей пов’язане з функцією грошей як засобу обігу. Вони випускаються державою, мають примусовий характер обігу, обов’язкові до приймання і не забезпечені золотом.

Кредитні гроші – це узагальнююче поняття. Як вже зазначалося вище, до них належать різні види грошей, які об’єднуються у дві великі групи: готівкові і безготівкові (депозитні) гроші. Є такі види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кредитна картка, депозитні, електронні гроші.

Вексель – це письмове боргове зобов’язання певної встановленої законом форми, у якому вказані: величина грошового боргу, терміни його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні вказаних умов.

Розрізняють векселі: прості i переказні.

Простий вексель – це вексель, підписаний однією особою на ім’я іншої особи, який не може бути переданий третій особі. Переказний вексель (тратта) – це вексель, який може передаватися третій особі (ремітенту) для отримання ним боргу з векселедавця у визначений термін. Передача векселя іншій особі оформляється передавальним записом (індосаментом). Отже, переказний вексель набуває певної форми грошей – кредитних грошей, що виконують функції засобу обігу і засобу платежу.

Залежно від характеру виникнення векселі поділяються на комерційні і банківські. Комерційний вексель – це боргове зобов’язання, яке підприємці видають один одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто у борг. Власник комерційного векселя може використати його замість грошей для платежу за товари, куплені у третьої особи. Банківський вексель (банкнота) – це вексель банку, за яким пред’явник може у будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.

Банки проводять операції з обліку (скупки) комерційних векселів, сутність яких полягає у тому, що власник векселя може до настання терміну платежу представити його у банк і одержати зазначену у векселі суму з утриманням так званого облікового процента. У подальшому банки на основі скуплених комерційних векселів випускають власні векселі-банкноти.

Первісні, класичні банкноти мали багато переваг перед комерційними векселями: а) банкноти користувалися більшою довірою, оскільки вони випускалися від імені банку, який є платоспроможнім, ніж окремий комерсант; б) банкноти обмінювалася банком на золото за першою вимогою пред’явника i тому перебували у обігу нарівні з золотими грошима; в) банкноти випускалися банком замість облікованих ним комерційних векселів i вільно обмінювалися на золото, тобто вони мали подвійне забезпечення – товарне (товари під вексель) i золоте (золотий запас емісійного банку); г) банкноти є безстроковими кредитними зобов’язаннями банку i тому, на відміну від комерційних векселів, мають необмежений період обігу.

Проте, ці переваги були характерні лише класичним банкнотам, які випускалися у період золотомонетного стандарту. Період класичної банкноти закінчився, коли було скасовано золотомонетний грошовий обіг, а далі і будь-який обмін банкнот на золото. Банкноти стали втрачати суттєві риси класичних кредитних грошей i поступово перетворилися на різновид паперових грошей. Цьому сприяло і те, що багато держав, потребуючи грошей, дозволили емісійним банкам випускати банкноти не лише під забезпечення комерційних векселів, а і під векселі державної скарбниці (облігації державних позик) та просто для покриття дефіциту державного бюджету. Тим самим кредитні гроші, окрім власних функцій, стали виконувати ще і функції паперових грошей. Сама ж банкнота стала своєрідним «гібридом» кредитних i паперових грошей.

Чек – це письмове розпорядження власника поточного рахунку у банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на іншій рахунок певної суми грошей. У розвинених країнах світу чековий обіг дуже поширений. Так, у США понад 90% сімей мають чекові книжки, в Англії – 60%. У структурі сучасних кредитних грошей приблизно 3/4 приходиться на чеки i 1/4 – на банкноти.

Кредитна картка – це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка у банку i надає йому право на придбання товарів та послуг у кредит без оплати готівкою. У фінансових послугах населення розвинених країн світу частка кредитної картки – близько 20%.

Депозитні гроші – це різновид банківських грошей, який існує у вигляді певних сум, записаних на рахунках різних економічних суб’єктів (власників) у банках. Вони не мають речового вираження, використовуються для здійснення платежів у безготівковій формі і приводяться у рух за допомогою певних технічних інструментів – чеків, пластикових карток, платіжних доручень тощо.

Електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації; які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами i банками за допомогою електронно-інформаційних систем. Електронні гроші не є новим різновидом грошей. Це ті ж самі безготівкові гроші, але в основі їхнього обігу лежить нова технологія, яка дозволяє переказувати гроші і реєструвати інформацію про ці перекази безпаперовим способом за допомогою електронних розрахункових систем. Феномен електронних грошей полягає у якісній їх зміні: вони повністю втрачають реальну матеріальну субстанцію. Посилюючи тенденцію дематеріалізації грошових коштів, електронні гроші значно прискорюють їхній обіг, роблять прозорими грошові потоки, сприяють безпечності банківської діяльності, заощаджують суспільні витрати, що позитивно впливає на економічний розвиток країни в цілому.

Таким чином, можна дійти висновку, що структура грошової маси із розвитком суспільства суттєво змінилася. Майже 90% її загальної величини приходиться на безготівкові (депозитні) гроші.

І досі панує думка, що паперові гроші мають золотий вміст, тобто заміняють в обігу певну кількість золота. У реальній дійсності в основі сучасного грошового обігу не лежить золото, ні будь-який інший товар. Сьогодні грошова маса у розвинених країнах формується на основі кредиту. Це означає, що банківська сфера, відкриваючи кредит різним юридичним особам (підприємствам, організаціям, установам) і окремим фізичним особам, тим самим «викидає» в економічну систему додаткову кількість загальних купівельних засобів, створює нову грошову масу.

Процес демонетизації золота розпочався, як було вже зазначено, ще після Першої Світової війни. Але офіційного статусу він набув з прийняттям Ямайської валютної угоди, згідно з якою з 1 квітня 1978р. золотий вміст національних валют (золотий паритет) був скасований. Нині золото як грошовий метал ніде у світі в обігу не використовується. Отже, якщо раніше золотий курс національної валюти визначала держава, виходячи з золотого запасу та інших активів країни, то тепер курс національної валюти визначається купівельною спроможністю, виходячи з оцінки споживчого кошика відповідних товарів та послуг, на які у кожній країні встановлюються свої ціни у національних грошових одиницях. Тому курси національних валют визначаються співвідношенням цін у цих валютах за споживчий кошик з однаковим набором товарів та послуг.