8.3. Сутність прибутку як економічної категорії: різноманіття поглядів.

За реалізовану продукцію (послуги, роботи) підприємець одержує відповідну суму грошей – валову виручку. Одна її частина спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва (с), інша – на виплату заробітної плати найманим працівникам (v), що разом становить собівартість продукції. Різниця між валовою виручкою і собівартістю становить прибуток, який одержує підприємець.

Прибуток – це економічна категорія, яка відображає узагальнюючий оцінювальний результат економічної діяльності як окремого підприємця, підприємства, так і певної галузі, економічної системи суспільства в цілому.

Прибуток є кінцевою метою і рушійним мотивом виробництва у ринковій економіці. Це стимул та основний показник ефективності роботи будь-якого підприємства. Прагнення одержати високий прибуток змушує капітали перетікати із однієї галузі в іншу, а в умовах відкритості економічної системи суспільства – із однієї країни в іншу.

Прибуток – це складна і багатогранна за своєю сутністю та конкретними формами прояву економічна категорія ринкової економіки.

Еволюція наукових уявлень про природу й джерела прибутку відображає розвиток теоретичних досліджень сутності та динаміки руху капіталу.

Першою спробою пояснити природу прибутку у політичній економії стала теорія меркантилiстiв. Виходячи з суто зовнішнього сприйняття реальної економічної дійсності, про що мова йшла вище, вони вважали, що прибуток виникає у сфері обігу, а саме, у зовнішній торгівлі. «Зовнішня торгівля, – писав один з представників меркантилізму Т. Мен, – приносить нам користь трьох видів: по-перше, користь державі... По-друге, прибуток самого купця. По-третє, доходи короля».

Фiзiократи, які прийшли на зміну меркантилістам, перенесли проблему походження прибутку із сфери обігу у сферу виробництва. Проте, вони обмежували сферу виробництва прибутку лише землеробством.

Суттєвий внесок у дослідження проблеми прибутку належить класикам політичної економії. Вони довели, що вартість створюється не лише у землеробстві, але й в інших галузях матеріального виробництва.

Так, А. Смiт трактував прибуток як дохід на капітал, стверджуючи, що «доход, одержуваний з капіталу особою, яка особисто вкладає його у певну справу, називається прибутком». Тобто прибуток розглядався як породження капіталу. Водночас, на думку вченого, прибуток є вирахуванням з продукту праці найманих працівників на користь підприємця. Тим самим він зводив прибуток до привласнення чужої, неоплаченої праці. «Однак, прибуток, – вважав А. Сміт, – абсолютно не схожий на оплату праці; він формується зовсім на інших засадах, безвідносно до кількості, важкості чи складності праці. Він визначається в цілому величиною капіталу, що застосовується, і буває більшим або меншим у відповідності з цією величиною». Вчений вказував, що нова вартість, яку створюють наймані працівники, розпадається на дві частини: заробітну плату i прибуток підприємця. Отже, його поглядам характерний певний дуалізм при з’ясуванні природи прибутку.

Д. Рікардо визначав прибуток як частину вартості, що залишається після вирахування заробітної плати найманих працівників. Він сформулював закон, згідно а яким заробітна плата і прибуток знаходяться у зворотній залежності одне до одного. Він писав: «...Прибуток буде високим або низьким відповідно до того, низька чи висока заробітна плата».

Представники прагматичної політичної економії також досліджували проблему прибутку. Найбільш яскраво трактовка прибутку була представлена Ж.Б. Сеєм у його теорії трьох факторів виробництва. Згідно з цією теорією в процесі виробництва беруть участь три фактори: праця, капітал i земля, які є самостійними джерелами доходів, – відповідно, заробітної плати, прибутку і ренти. На підставі цього прибуток проголошується винагородою підприємцям за «продуктивну послугу», винагородою за «талант, діяльність, дух порядку та управління виробництвом».

Близькою за змістом до теорії продуктивності капіталу є теорія трудового доходу підприємців, яку започаткував Дж. Мілль. Згідно з цією теорією підприємці утворюють особливу групу трудящих, виконуючи функції організаторів виробництва. За свою працю вони отримують справедливу винагороду у формі прибутку.

Достатньо оригінальною теорією прибутку була теорія утримання Н. Сенiора. Він стверджував, що підприємці заради виробництва та нагромадження капіталу жертвують своїм добробутом, утримуються у повсякденному використанні коштів на особисте споживання, проявляють бережливість тощо. Вклавши свій капітал, вони переживають, ризикують, очікуючи певного ефекту від капіталовкладень. Винагородою за їх утримання і ризик є прибуток. Отже, вчений намагається пояснити економічні процеси і явища психологічними мовами поведінки суб’єктів господарювання.

К. Маркс розробив свою теорію прибутку, яка значною мірою перекликалася з поглядами представників класичної політекономії (спиралася на трудову теорію вартості) i суттєво відрізнялася від концепції прагматичної політекономії. Вчений досліджує природу прибутку та джерела його виникнення. Зокрема, він довів, що прибуток – це перетворена форма додаткової вартості (або реалізована додаткова вартість), яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу її створення та привласнення. Отже, прибуток – це категорія виробництва, а не сфери обігу, i тим більш вона не є психологічною. К. Маркс стверджує, що привласнення прибутку підприємцями здійснюється не на основі того, що вони беруть певну участь у виробництві i не тому, що вони утримуються від споживання, а тому, що вони є власниками засобів виробництва. Наймані працівники ж не мають у своїй власності засобів виробництва, тому вони змушені продавати свою здатність до праці (робочу силу), яка i є джерелом прибутку. Останній привласнюється підприємцями безоплатно.

Сучасні західні економісти, як правило, розвивають теорії прибутку економістів ХІХ – ХХ ст., пристосовуючи їх до нових умов господарювання.

Серед них можна виділити чотири основні концепції:

• теорія «продуктивності капіталу», згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактора виробництва;

• теорія «утримання», яка проголошує прибуток психологічним фактором;

• теорія «трудового доходу», яка визначає прибуток як «трудовий доход» підприємців за їх організаторську діяльність;

• теорія «монопольного доходу», в якій прибуток розглядається у якості доходу, породженого монополіями.

Теорія «продуктивності капіталу» має досить широке розповсюдження у сучасних умовах. Так, Ф. Найт вважає, що прибуток – це тимчасовий доход, який отримується завдяки складним i непередбаченим технічним нововведенням. П. Самуельсон серед декількох визначень прибутку оголошує його як «безумовний» доход від факторів виробництва, а також як винагороду за підприємницьку діяльність й запровадження нововведень.

Відповідно до «психологічних» теорій прибуток начебто створюється дією психологічних факторів або часом, який сам по собі породжує прибуток. Вважається, що підприємці, які поміщають свої капітали у виробництво нових товарів, розробку природних ресурсів або ті, які відкривають нові ринки збуту товарів, невпевнені у прибутковому прикладанні капіталу, а тому повинні отримувати прибуток як компенсацію за ризик та невпевненість у майбутніх прибутках.

При цьому прибуток розглядається як винагорода за новаторство, впровадження технічних, комерційних, організаційних та фінансових нововведень. Зазначений підхід був обґрунтований Й. Шумпетером у книзі «Теорія економічного розвитку» (1911р.) на основі дослідження прибутку як потужної творчої сили розвитку ринкової економіки.

Подібні теорії прибутку, які проголошують його джерелами «утримання», «очікування», «ризик», «невпевненість», «передбачення» є суб’єктивно-ідеалістичними, оскільки ігнорують той факт, що прибуток – це об’єктивне економічне явище, яке веде своє походження з виробництва і не може бути пояснене суто психологічними мотивами, хоча їх опосередкований вплив на поведінку суб’єктів виробничих відносин заперечувати не можна.

Багато сучасних економістів трактують прибуток як трудовий доход. Так, Р. Харрод пише, що прибуток люди заробляють службою, особистою старанністю, інтелектуальною діяльністю, мужністю. Е. Сайке стверджує, що доход підприємця повністю відповідає його праці, послузі, яку він надає суспільству, керуючи підприємством.

У теоріях прибутку як «монопольного доходу» монополія взагалі ототожнюється з монополією інноваційною. На цій підставі монопольний прибуток ототожнюється з будь-яким додатковим доходом, що отримується в результаті застосування науково-технічних досягнень. У даних умовах навіть простий товаровиробник або дрібний підприємець проголошуються монополістами, якщо вони виступають на ринку з новими для покупця товарами. На думку прихильників цих теорій (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), за умов монополізації існують можливості завищення цін і, відповідно, формування доходу, джерелом якого є реалізована в ціні монопольна влада. Поза монополістичними умовами, на думку представників цих теорій, прибутку не існує, а є лише доходи підприємців як винагорода за їхню підприємницьку діяльність або як результат «продуктивності капіталу».

Поряд з модернізацією старих теорій прибутку сучасні економісти Заходу висунули ряд нових концепцій. Достатньо поширена серед них концепція революції в доходах (Д. Голбрейт, А. Берлi, Е. Хансен, С. Кузнець). Основна ідея даної концепції полягає в тому, що з розвитком корпоративної власності підприємці відходять від керівництва господарством, передаючи функції управління найманим менеджерам. Тому змінюється і мета підприємництва. Рушійним мотивом виробництва стає не прибуток сам по собі, а задоволення потреб усього суспільства. На цій основі відбувається вирівнювання доходів різних соціальних верств населення. Всі отримують справедливі доходи відповідно до ступеню участі кожного у виробництві. Формується єдність інтересів різних економічних суб’єктів, на основі чого виникає певна гармонія між найманими працівниками і підприємцями.

Таким чином, можна дійти висновку, що прибуток, як і всі інші економічні категорії, має історичний характер. Розглянута нами еволюція теоретичних підходів до визначення сутності прибутку підтверджує складність та багатогранність цієї категорії. У сучасній економічній літературі прибуток трактують здебільшого як доход від використання факторів виробництва, у тому числі як плату за новаторство, ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.