9.5. Аграрні відносини. Земельна рента: сутність, причини виникнення, форми. Ціна землі.

Аграрний (від. лат. «agrarius», «agros» – земельний) сектор посідає провідне місце у суспільному виробництві будь-якої економічної системи. Від ступеня розвитку аграрного сектора залежить результативність функціонування усього народного господарства та забезпечення загального добробуту населення будь-якої країни.

Головною ланкою аграрного виробництва є сільське господарство.

Поза всяк сумнів, у забезпеченні життєдіяльності більшості населення планети, зокрема продуктами харчування, сільське господарство є найважливішою галуззю економічної системи суспільства на різних етапах її розвитку. Воно є також важливою сировинною базою для різних галузей промисловості. Крім того, саме у сільському господарстві відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить її здоров’я, психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

Розвиток самого аграрного сектора залежить від характеру та змісту економічних відносин, які складаються у ньому.

Економічні відносини в аграрному секторі – це відносини, що пов’язані: по-перше, з привласненням і використанням землі та інших засобів виробництва; по-друге, з виробництвом, розподілом, обміном й споживанням сільськогосподарської продукції та відповідних послуг.

Критерієм виділення аграрних відносин в особливу групу не є галузевий підхід сам по собі. Адже економічні відносини у кожній галузі суспільного виробництва також мають свою специфіку. Однак, це не дає підстав для виділення в економічній системі особливих галузевих економічних відносин. У сільському ж господарстві економічним відносинам властиві особливості якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин.

Отже, аграрні відносини – це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння та використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та відповідних послуг.

Відтворення сільського господарства має певні особливості, зокрема це стосується реалізації економічних законів, формування виробничих фондів, появи рентних відносин. Ця специфіка зумовлена тим, що основним засобом виробництва у сільському господарстві є земля.

Саме використання землі надає сільському господарству специфічних рис, яких немає у промисловості, будівництві, транспорті та інших галузях народного господарства, де земля є лише джерелом корисних копалин та інших економічних ресурсів.

Земля – це основна умова будь-якого виробництва, але у сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, підприємств з постачання потрібної техніки тощо.

Сільське господарство, як галузь суспільного виробництва, розвивається не відокремлено, а у тісному взаємозв’язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Тому суб’єкти господарювання в аграрному секторі (сільськогосподарські підприємства, індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції – фермери, сімейно-індивідуальні господарства, держава) вступають в економічні відносини не лише між собою, а також з представниками інших галузей, з суспільством в цілому.

У зв’язку з цим аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства.

У сучасній світовій ринковій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно пов’язані з сільським господарством. Найбільш чітко цей зв’язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.

Агропромислова інтеграція – це форма господарювання, за якої відбувається процес зближення та поєднання галузей сільського господарства і промисловості для стрімкого зростання обсягів виробництва та забезпечення ефективної кооперації праці працівників міста й села.

В результаті агропромислової інтеграції формується така структура як агропромисловий комплекс (АПК), до складу якого входить чотири основні сфери:

• безпосередньо галузі сільського господарства;

• галузі промисловості, які постачають сільському господарству засоби виробництва (техніку, будівельні матеріали, добрива, комбікорми, медикаменти тощо);

• галузі, які обслуговують сільське господарство та забезпечують доведення його продукції до кінцевого споживача (переробка, транспортування, торгівля тощо);

• ринкова і соціальна інфраструктура (кредитні установи, науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об’єднання, культурно-побутові об’єкти тощо).

АПК є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30% основних виробничих фондів; працює майже 1/3 загальної чисельності найманих працівників, зайнятих у народному господарстві; виробляється 1/3 національного доходу країни; формується 70% роздрібного товарообігу. Продукція АПК є однією з головних статей експорту України.

В ринковій економіці організаційною формою АПК виступає агробізнес. Причому провідна роль в системі агробізнесу належить сільському господарству, від результатів функціонування котрого залежать параметри розвитку інших галузей економіки.

До речі, слід зазначити, що починаючи приблизно з ХVІІІ ст., коли у сільському господарстві було зайнято майже 80% населення планети, спостерігається загальна тенденція зменшення чисельності зайнятих у ньому. Наприкінці ХІХ ст. вона складала близько 40%. Сьогодні у розвинених країнах світу у сільському господарстві зайнято 5-10%, в Україні 17%. Це стало наслідком зростання продуктивності праці, рівень якої неоднаковий у різних країнах, найвищий він у США, Франції, Німеччині.

Чим більш розвинений агробізнес в країні, тим вище продуктивність праці у сільському господарстві.

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу. Тому її розвиток повинен здійснюватися на основі спільних з іншими сферами об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей суспільного виробництва певними особливостями, які визначають специфіку функціонування соціально-економічних і організаційно-економічних відносин в цій галузі, а саме:

• земля – це головний об’єкт економічних відносин та основний засіб виробництва;

• виробництво сільськогосподарської продукції має сезонний характер;

• сільськогосподарська продукція – це результат взаємодії економічних і природних процесів, це сума зусиль людини і природи;

• економічні зв’язки складні і різноманітні внаслідок входження сільського господарства до АПК.

Названі особливості сільськогосподарського виробництва породжують певну специфіку, по-перше, у відносинах між людьми з приводу землі як основного об’єкту господарювання: її привласнення, користування нею та результатами її функціонування; по-друге, в процесі обігу капіталу, зайнятому у сільському господарстві.

Вирішальну роль в характері аграрних відносин відіграють відносини власності на землю. Характер та особливості аграрних відносин визначаються, насамперед, формою власності на землю.

Відносини власності на землю, у свою чергу, визначають головні показники сільського господарства, зокрема:

• його зростання або падіння;

• переважання руйнівних або творчих процесів;

• його здатності забезпечувати населення продовольчими товарами;

• підвищення родючості ґрунту або її зменшення внаслідок машинної деградації, ерозії, засолення, отруєння хімічними речовинами та змивання орнопридатної землі.

Найкраще використання землі досягається у тому випадку, коли безпосередній товаровиробник є господарем на землі, вільно обирає виробничий напрям для свого господарства, вільно розпоряджується виготовленим продуктом, отриманим доходом.

У більшості країн світу панує приватна власність на землю. Хоча існують інші форми власності на землю і землекористування, наявність яких є основою багатоукладності сільського господарства. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види сільськогосподарських підприємств – дрібні, середні, великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності та оренді. Існують сімейні фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи, корпорації. Всі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими підприємствами, організаціями, установами.

Приватна власність на землю у розвинених країнах, де функціонує високо ефективне господарство, не є повною та абсолютною. Так, у ході розвитку капіталізму в царській Росії (період столипінської реформи) частка приватної власності на землю складала лише ¼ земельного фонду країни. В теперішній час, наприклад, у США до 30% земельних угідь знаходиться у власності федерального уряду.

Крім того, держава регулює відносини власності, намагаючись забезпечити раціональне використання землі як головного національного багатства. Відповідно до цього власник землі зобов’язаний дотримуватися чергування культур, забезпечувати певний рівень екологічної безпеки, витримувати квоти виробництва, мати необхідний рівень освіти для заняття сільським господарством.

В Україні внаслідок проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю та формування інституту приватної власності. Особливо гострим є питання щодо власності на землю. Є як прихильники, так і противники приватної власності на землю. На жаль, у сучасних умовах в Україні купівля-продаж землі призводить до її концентрації в руках обмеженого кола осіб, зокрема кримінальних елементів, для яких це є вигідним вкладенням нечесно отриманих капіталів і яким виробництво сільськогосподарської продукції не потрібно.

Реформування земельних відносин зумовило певні суттєві соціально-економічні зміни на селі – створення нових різнотипних економічних суб’єктів у сільському господарстві (господарських товариств, приватних підприємств, фермерських господарств тощо).

Сучасний земельний фонд України становить 60,4 млн. га., у тому числі 65% чорноземи. Причому, значна частка земельної площі (69,3% або 41,8 млн. га) – це сільськогосподарські угіддя, в структурі яких 78% або 32,5 млн. га припадає на рілля. Загалом земельні ресурси України характеризуються високими багатопродуктивними властивостями. До речі, згідно з чинним в Україні законодавством фізичні або юридичні особи, у тому числі іноземні, можуть стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об’єкти нерухомості, які належать їм на правах приватної власності.

Однак, аграрні відносини, які склалися сьогодні в Україні, мають трансформаційний характер, є нестійкими та чекають свого законодавчого врегулювання. Існуюча невизначеність у відносинах власності впливає й на ефективність сільськогосподарського виробництва, підриваючи його матеріальну основу, а саме: економічні інтереси суб’єктів господарювання.

Тому на сучасному етапі суспільних перетворень в системі аграрних відносин основним завданням державної політики є подолання певних негативних процесів в аграрному секторі економіки та підвищення ефективності функціонування всіх суб’єктів господарювання на основі суттєвого поліпшення їх наукового, фінансового і матеріально-технічного забезпечення.

Важливою складовою аграрних відносин є рентні відносини.

Земля, її надра, виступаючи одним з важливих факторів виробництва, приносить доход у формі ренти.

Рента (від фр. «rente», від лат. «reddita» – повернена назад) – це передача певної частини доходу, отриманого землеробом, власнику землі за використання певної земельної ділянки.

Земельна рента як особлива форма доходу з’являється в історії розвитку людського суспільства в умовах товарного виробництва саме з виникненням власності на землю.

Слід зауважити, що рента виникає не тільки у сільському господарстві, але і в інших видах економічної діяльності з приводу використання природних ресурсів, де земля є предметом праці (наприклад, добувна промисловість). Тут особливо важливим є природний фактор, тобто склад землі, кліматичні, біологічні умови. Проте, при значної ролі природних факторів, вирішальне значення в утворенні земельної ренти відіграє економічний фактор.

Взагалі земельна рента – це нетрудовий доход, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю. Тобто, земельна рента – це економічна форма реалізації власності на землю. Тому зі зміною відносин власності з’являються нові форми земельної ренти.

Власність на землю існує достатньо давно, починаючи з рабовласницького суспільства. У зв’язку з чим слід розрізняти докапіталістичну і капіталістичну ренту.

Докапіталістична (рабовласницька, феодальна) земельна рента вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). Причому вона охоплювала весь додатковий продукт, а іноді й частину необхідного продукту.

За часів феодалізму земельна рента спочатку існувала у вигляді панщини (відробіткова рента), пізніше – у вигляді оброку (продуктова рента), який в період розпаду цього ладу замінила грошова рента.

В умовах капіталізму земельна рента формується на основі прикладання капіталу до землі і тому виступає у загальній масі додаткового продукту як надлишок над середнім прибутком.

Земельна рента за своєю природою – це не що інше, як надлишкова додаткова вартість. У промисловості надлишкова додаткова вартість – явище тимчасове, тому, що конкуренція не дає можливості надовго закріпити виключні умови, що її породжують. А у сільському господарстві в ринкових відносинах надлишкова додаткова вартість існує постійно. Основною причиною цього є природні і соціальні монополії, характерні для сільського господарства, які породжують відповідні форми земельної ренти.

В сучасній економічній теорії виділяють три основні форми земельної ренти:

• диференціальна земельна рента;

• абсолютна земельна рента;

• монопольна земельна рента.

Земля має важливу особливість: на відміну від інших факторів виробництва (праця, капітал тощо), які є вільно відтворювальними, земля є обмеженим у просторі, невідтворювальним, фіксованим ресурсом, який не підлягає збільшенню. Тому пропозиція землі нееластична.

Як наслідок, обмеженість і нееластичність пропозиції землі зумовлюють певні особливості ціноутворення у сільському господарстві.

Водночас потреби в продукції сільського господарства постійно зростають через зростання чисельності народонаселення планети, зростання попиту на сільськогосподарську сировину з боку промислового виробництва, зростання грошових доходів споживачів.

Таким чином, обмеженість земельних угідь і зростаючий попит на продукцію аграрного сектору роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях.

З цього приводу слід зазначити, що у сільському господарстві в залежності від якості, родючості, місцерозташування щодо ринків збуту, підприємств постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо земельні ділянки поділяться на три категорії:

• кращі земельні ділянки;

• середні земельні ділянки;

• гірші земельні ділянки.

Людство, щоб забезпечити свої зростаючі потреби в продукції сільського господарства, змушене одночасно обробляти всі землі (кращі, середні, гірші), придатні для використання. Це створює певні умови, які породжують монополію на землю як об’єкт господарювання. Виникнення цієї монополії зумовлене існуванням відокремлених товаровиробників в системі грошових відносин, а також своєрідним синтезом існуючих природних та економічних умов для утворення в процесі господарювання (незалежно від форми власності на землю) додаткового доходу від використання землі – диференціальної ренти.

Природними умовами існування диференціальної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок від ринків збуту. Використання досягнень науки і техніки у сільському господарстві дещо згладжує ці відмінності, проте повністю не усуває їх.

Тільки господарства, що розташовані на кращих і середніх землях, отримують додатковий чистий доход. Якби його отримували всі господарства, то монополія на землю як об’єкт господарювання зникла б. Якби продукція, що виробляється на кращих землях, повністю задовольняла потреби суспільства, то монополія на землю як об’єкт господарювання також зникла б.

Господарства, які мають кращі і середні земельні ділянки, отримують більше продукції з одиниці земельної площі – додатковий продукт, що є матеріальною основою виникнення диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового продукту на диференціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин.

Отже, якщо людство змушене одночасно обробляти всю землю, незалежно від її якості, то, очевидно, повинні бути певні умови, які забезпечують можливість покриття витрат виробництва та отримання середнього прибутку не лише на кращих і середніх землях, а і на гірших. Інакше гірші земельні ділянки буде невигідно обробляти, і вони випадуть із сільськогосподарського обороту, а попит на сільськогосподарську продукцію не задовольнятиметься.

Тому особливість дії закону вартості у сільському господарстві полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарської продукції визначається не середніми витратами виробництва, як у промисловості, а індивідуальними витратами виробництва на гірших за родючістю і місцерозташуванням землях.

За таких умов індивідуальна вартість сільськогосподарської продукції, яка виробляється господарствами, розташованими на кращих і середніх землях, нижча від суспільної. А отже і прибуток від її реалізації з цих ділянок буде більшим від середнього. Це і дає можливість отримувати додатковий чистий доход з кращих і середніх земельних ділянок. Саме надлишок над середнім прибутком на цих ділянках і становить диференціальну ренту. А на гірших земельних ділянках диференціальна рента не утворюється.

Диференціальна рента, у свою чергу, існує у двох видах:

• диференціальна рента І;

• диференціальна рента ІІ.

Диференціальна рента І – це додатковий чистий доход, який отримується в результаті продуктивної праці на кращих і середніх за родючістю і місцерозташуванням землях, тобто це додатковий чистий доход, який отримується внаслідок дії природних факторів.

Диференціальна рента ІІ – це додатковий чистий доход, який виникає внаслідок економічного (штучного) підвищення продуктивності землі (зрошення, осушення, внесення добрив тощо), завдяки використанню ефективніших засобів виробництва (використання кращих сільськогосподарських машин, нових технологій обробки ґрунту тощо), тобто внаслідок інтенсивного ведення господарства, завдяки додатковим вкладенням у землю.

Диференціальну ренту ІІ отримують не всі господарства, а тільки ті, які здійснюють інтенсифікацію виробництва за більш сприятливих умов виробництва (тобто використовують кращі і середні землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, отримують раціоналізаторський доход, а не дифренту ІІ.

Взаємозв’язок першої і другої диференціальної ренти полягає в тому, що обидві засновані на використанні родючості земель. Тільки у випадку першої ренти родючість зумовлена природними умовами, у випадку другої ренти – економічними умовами (інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва).

Диференціальна рента І, як дар природи, повинна потрапляти власнику землі. Вона сплачується землекористувачем, наприклад фермером, у формі орендної плати і таким чином вилучається з суспільного користування.

За умови загальнонародної власності на землю дифрента у формі плати за землю через систему зональної диференціації цін на продукцію сільського господарства вилучається у розпорядження держави, яка централізовано використовує її для підвищення родючості ґрунтів у господарствах, де земля має низьку природну продуктивність, для боротьби з сільськогосподарськими шкідниками, розробки високоефективних технологій, вирішення соціальних проблем у сільській місцевості тощо. В такий спосіб реалізується право власності народу на землю.

Диференціальна рента ІІ, як результат додаткових капіталовкладень, спрямованих на підвищення родючості землі, повинна залишатися у землекористувача. Це повинно забезпечуватися умовами орендних договорів, системою ціноутворення.

Таким чином, можна дійти наступних висновків щодо причин та умов формування, джерел і форм вилучення диференціальної ренти.