1. Вирок суду іноземної держави може бути врахо­ ваний, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за ме­ жами України, та знову вчинили злочин на території України.

2. Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки

144

вироку суду іноземної держави враховуються при квалі­фікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

* * *

1. Ч. 1 ст. 9 встановлює можливість врахування вироку суду іноземної держави щодо громадян України, іноземців або осіб без громадянства, які були засуджені за злочин, вчинений за ме­ жами України, при вирішенні питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений на території України. З тексту норми вбачається, що при цьому, по-перше, не має значення, визнаються чи ні злочином чинним Кодексом діяння, за які були засуджені вказані суб'єкти судом іноземної держави за діяння, і, по-друге, вказаний вирок суду іноземної держави може враховуватись і як обставина, яка пом'якшує покарання, і як обставина, яка обтяжує його.

2. Ч. 2 ст. 9 встановлює обов'язковість при кваліфікації злочину, вчиненого на території України, призначенні криміналь­ ного покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання за вчинений злочин, враховувати рецидив (повтор­ ність) злочинів, не відбуте покарання за нього та інші правові наслідки (наприклад, позбавлення права займатися певною діяль­ ністю, зобов'язання відшкодувати заподіяну в результаті злочину матеріальну шкоду тощо) вироку суду іноземної держави.

Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній дер­ жаві для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

2. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

3. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відпо­ відальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

145

1. Ч. 1 ст. 10 забороняє видавати громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, іноземним державам для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду за вчинені ними злочини поза межами України.

Щодо громадян України ця заборона ґрунтується на поло­женнях ч. 2 ст. 25 Конституції України, у відповідності з якою громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

У осіб без громадянства відсутнє громадянство будь-якої держави, у тому числі і громадянство України. У той же час, у відповідності з ч. 1 ст. 26 Конституції України особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, корис­туються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста­новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Таким чином, у цієї категорії осіб лише з Україною існують взаємні юридичні права і обов'язки, що і дало підстави розповсюдити на них, як і на громадян України, невидачу іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідаль­ності та віддання до суду.

При вирішенні питання про невидачу іноземній державі гро­мадян України та осіб без громадянства, що постійно прожи­вають на території України, для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду за злочин, вчинений поза межами України, необхідно точно встановити, що дана особа на момент вчинення такого злочину була громадянином України чи особою без громадянства, що на законних підставах постійно проживає в Україні.

2. Громадяни інших держав, засуджені судами України за вчинення на її території злочинів, передбачених чинним Кодексом, можуть бути передані для відбування призначеного покарання тій державі, громадянами якої вони є, якщо це передбачено діючи­ ми міжнародними договорами України. До таких міжнародно- правових документів відносяться Берлінська Конвенція про пере­ дачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покаран­ ня в державі, громадянами якої вони є, від 28 травня 1979 р., Конвенція про передачу засуджених осіб, прийнята державами — членами Ради Європи 21 березня 1983 р., а також відповідні двосторонні договори України з рядом іноземних держав.

3. Громадяни інших держав та особи без громадянства, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на 'її території, але постійно не проживають в Україні, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної від­ повідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання при наявності одночасно двох умов:

• якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України;

• якщо вказані суб'єкти своїми діями не вчинили перед­ бачені чинним Кодексом особливо тяжкі злочини проти інтересів України або прав і свобод її громадян.

146

Слід мати на увазі, що видача злочинців (екстрадиція) здійс­нюється у сфері міжнародних відносин і регламентується відпо­відними угодами між державами. Крім того, у відповідності з ч. 2 ст. 26 Конституції України іноземцям та особам без гро­мадянства може бути надано притулок, що виключає можливість їх видачі іноземним державам, (див. також коментар до ст. 8).

147

Розділ III ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

Стаття 11. Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаче­ ного цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла за­ подіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, су­ спільству або державі.

* * *

1. Аналіз ст. 11 дає підстави для висновку, що поняття злочину включає такі ознаки:

• наявність діяння;

• передбаченість діяння чинним Кодексом;

• суспільне небезпечний характер діяння;

• винність особи у вчиненні діяння;

• вчинення діяння суб'єктом злочину.

2. Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння. Ст. її тлумачить термін діяння, як дію або бездіяльність.

Злочинна дія — це активна форма поведінки особи.

Злочинна бездіяльність — це пасивна форма поведінки лю­дини. Вона Іює місце тоді, коли на особу покладались законом, договором, випливали з професійних, посадових, сімейних від­носин певні обов'язки і особа їх не виконала.

3. Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, поли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу.

4. Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин залодіює або створює загрозу заподіяння шкоди об'єк­ там кримінально-правової охорони. Ця ознака виражає соціальну сутність злочину, її називають матеріальною ознакою злочину.

У теорії кримінального права суспільна небезпека визнача­ється двома критеріями: характером і ступенем. Характер су­спільної небезпечності — це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленнцм у межах одного і того ж об'єкта окремих складів злочину.

Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побу­дована Особлива частина Кодексу.

Найбільш високий характер суспільної небезпеки в сучасних умовах властивий злочинам проти основ національної безпеки України (розд. І Особливої частини Кодексу), проти життя та

148

здоров'я населення (розд. II), проти волі, честі та гідності особи (розд. ПІ) тощо. Ступінь суспільної небезпеки — це кількісний показник. На нього в межах окремого складу злочину впливають форма вини, мотив і мета злочину, спосіб вчинення, обстановка, стадії вчинення злочину, тяжкість наслідків. Наприклад, кра­діжка, вчинена з метою отримання коштів для збагачення, і кра­діжка, викликана складним матеріальним становищем злочинця будуть мати різний ступінь суспільної небезпеки.

5. Злочин — це завжди винне діяння. Особа при вчиненні злочину має відповідне психічне відношення до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбачених Особливою частиною Кодексу, та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Жодне діяння, які б небезпечні наслідки не наступили, не може розглядатися як злочин, якщо воно вчинене невинно. Наприклад, застосування до винної особи фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями, дії непе­реборної сили тощо.

Ця ознака не була безпосередньо передбачена в ст. 7 Кри­мінального Кодексу 1960 року як ознака злочину. Але в розроб­ках вчених вона завжди називалась як ознака злочину. При цьо­му робилось посилання на ст. З Кримінального Кодексу 1960 року, яка проголошувала, що кримінальній відповідальності і пока­ранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину.

6. Новою ознакою поняття злочину за ст. 11 чинного Ко­ дексу е посилання на те, що злочинне діяння вчинюється суб'єк­ том злочину. Поняття суб'єкта злочину дано в ст. 18. Якщо діяння вчинено особою, у якої відсутні ознаки суб'єкта злочину, то таке діяння не можна вважати злочином, воно може визна­ чатись тільки як су спільно небезпечне діяння.

7. Передбачені і проаналізовані ознаки поняття злочину безпосередньо вказані в ст. 11. Між тим у теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину завжди передбачається застосування до винної особи покарання. Біль­ шість вчених серед ознак поняття злочину називають караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кри­ мінальному законі покарання (ст. 51—64) обов'язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільне небез­ печного діяння. Цілий ряд статей чинного Кодексу передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст. 44—49, 74). Однак це не знімає тезу про караність як обов'язкову ознаку злочину. Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв'язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з поняття злочину, передбаченого чинним Кодексом. Тому до названих раніше ознак поняття злочину слід додати і таку ознаку, як караність діяння. Доцільно відмітити, що законодавець Росії безпосередньо ввів караність діяння як ознаку злочину.

149

8. У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким при певних умовах діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в яких:

• формально містяться ознаки діяння, передбаченого чин­ ним Кодексом, тобто формальна ознака злочину присутня;

• відсутня матеріальна ознака злочину, тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки або вона е мізерною.

У зв'язку з тим, що чинний Кодекс декриміналізував ряд діянь з 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як мало­значні, тому що відсутня їх кримінально-правова заборона.

Малозначність діяння в зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може містити склад іншого правопорушення, наприклад адміністративного чи дисци­плінарного. В такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплі­нарного впливу, які не є кримінальним покаранням.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

* * *

1. Класифікація злочинів — це розподіл злочинів, передба­ чених чинним Кодексом, на групи за певними ознаками. В теорії кримінального права злочини поділяються в залежності від важ­ ливості об'єкта, який охороняється, способів вчинення злочинів, форм вини тощо. Законодавча класифікація злочинів здійснена в ст. 12 за однією з ознак — тяжкості злочину, в основу чого по­ кладено ступінь його суспільної небезпеки, що виражається в санкціях статей. В Кримінальному кодексі 1960 року не було чітко визначеної системи класифікації злочинів, що створювало певні ускладнення на практиці.

2. При класифікації злочинів враховуються максимальні по­ карання, передбачені в статтях Особливої частини Кодексу, а не

150

ті, які обираються судом для конкретної особи. Як передбачено в ст. 12, для злочинів невеликої тяжкості — це позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів — позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким є злочин, за який передбачене покарання в виді позбавлення волі на строк понад десяти років або довічного позбавлення волі.

Оскільки в ст. 12 відсутнє посилання, до якої групи за ступенем тяжкості можуть відноситись необережні злочини, то законодавець передбачає включення таких злочинів до будь-якої з перелічених чотирьох груп злочинів, в тому числі і до особливо тяжких. У чинному Кодексі містяться склади необережних зло­чинів, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років (наприклад, ч. 2 ст. 267, ч. 2 ст. 274, ч. З ст. 276 та ін.). Ці злочини слід вважати особливо тяжкими на підставі ст. 12. Між тим, така позиція законодавця є не безспірною. Які б тяжкі наслідки не наступили від злочинів, сама по собі необережна форма вини представляє значно меншу суспільну небезпеку вчиненого, ніж при умисній формі вини. Такі злочини не завжди можна відносити до особливо тяжких.

3. Майже всі інститути і норми Загальної частини Кодексу пов'язані з класифікацією злочинів. Так, віднесення злочинів до тої чи іншої класифікаційної групи впливає на можливість звіль­нення особи від кримінальної відповідальності, враховується при призначенні покарання, умовно-дострокового звільнення від пока­рання, заміни не відбутої частини покарання більш м'яким, при застосуванні амністії тощо.

Класифікація злочинів впливає і на побудову Особливої час­тини Кодексу, зокрема на розподіл складів злочинів на прості, кваліфіковані, особливо кваліфіковані та з пом'якшуючими обста­винами. Класифікація злочинів зобов'язує при конструюванні санк­цій за злочини враховувати наслідки віднесення злочинів до тої чи іншої групи в залежності від визначення вищої межі по­збавлення волі.

Стаття 13. Закінчений та незакінчений злочини