2. Розвиток писемності, освіти, літератури, наукових знань

Візантія, будучи однією з найвпливовіших і висококультурних держав Європи, мала значний вплив на Київську Русь. Представники візантійської культури принесли не тільки християнську церковну організацію, але й нову абетку, грецьку літературу, зразки візантійського шкільництва. Вбираючи в себе найкраще, що виробляли сусіди, русичі не забували про національні риси культури. Дослідники стверджують, що вже у другій половині ІХ – на початку Х ст. у київській державі існувала писемність. Підтвердженням цього є „житіє“ слов’янського просвітника Кирила, у якому він оповідає, що бачив у 860 р. у кримському Корсуні (Херсонесі) книги, написані руськими письменами. Серед них було Святе письмо (Біблія). Ці ж руські письмена згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічаються також повідомлення про те, що руська писемність, поряд із староєврейською, розповсюджувалася у Хазарії.

Про існування власної оригінальної абетки свідчать договори русичів і візантійців у 911, 944, 971 рр. Лінгвісти вважають, що вони скріплені двома мовами – грецькою і староруською.

Про існування руського письма говорить напис на стінах Київської Софії. Він відрізняється від пізнішої кирилиці кількістю і написанням деяких букв.

Християнство значно прискорило розвиток писемності і літератури в Русі. Цьому сприяли великі місіонери Кирило і Мефодій, які переклали з грецької на церковнослов’янську мову основні богослужбові книги. Після цього у Київській Русі запроваджується кирилична система письма, яка складалася із 43 літер. Вона стала універсальною мовою, що об’єднувала слов’янські народи. Таким чином, на наших землях поширилася церковнослов’янська мова – мова православної церкви. Водночас вона відрізнялась від народнорозмовної, хоча мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій слов’янській основі і тому була зрозумілою, особливо освіченим людям.

Вчені зазначають, що у Київській Русі зустрічається два варіанти писемної літературної мови – церковнослов’янська, якою готувалися церковні книги та церковнослов’янська зі значними доповненнями живої народної мови.

Про рівень писемності русичів свідчать не стільки збережені книги, скільки написи на стінах храмів, каменях, зброї. Такі написи називають епіграфічними пам’ятниками. Серед них зустрічаються ті, що видряпані на поверхні – графіті.

Запровадження християнства, розвиток писемності сприяли освітній діяльності, якою опікувалася держава і церква, пам’ятаючи, що країні потрібні культурні і освічені люди. У Києві школи існували від часів Володимира Великого. Понад 300 дітей навчалися у Новгороді, коли князем там був Ярослав Мудрий. У 1086 р. школу для дівчаток відкрила дочка Всеволода Ярославича Янка в Андріївському монастирі у Києві. Здійснювалося також приватне навчання.

При монастирях і храмах відкривалися книгозбірні або бібліотеки, наприклад, бібліотека Ярослава Мудрого при Софії Київській. Бібліотекою опікувався і його син Святослав; відомо також, що князь Микола Святоша подарував бібліотеку Києво–Печерському монастирю. Бібліотеки слугували не тільки для зберігання книг і їх читання, але й для переписування церковної і світської літератури; було переписано псалтирі, книги отців церкви (Іоана Златоустого, Єфрема Сирина, Іоана Дамаскіна) та ін.

Перекладалися не лише церковні книги, але й книги з історії, географії, астрономії, філософії, медицини тощо.

У бібліотеках в основному зберегалася перекладна література, якою користувалася церква, а також грецькі переклади з різних сфер знань. Відомим було, зокрема, т. зв. Реймське Євангеліє, з яким, за переказами, приїхала до Франції донька Ярослава Мудрого Анна.

Інше Євангеліє було перекладено у 1056–1057 р. дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира. Остромирове Євангеліє має велику цінність. Книгу написано уставним письмом на 294 аркушах пергаменту. Деякі рядки виконані золотом.

Поряд з перекладною, на руських землях існувала оригінальна власна література, зокрема, історична. Першість тут належить літописам. Одним з найдавніших є Повість минулих літ Нестора (1113 р.) з викладом подій до початку ХІІ ст. Вона збереглася у різних списках, найстаршими з яких є Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина ХV ст.).

Продовженням „Повісті“ є Київський літопис, який висвітлює події з 1111 р. до 1200 р.

Найвидатнішою пам’яткою літописання ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, який охоплює події 1204–1289 рр.

Серед оригінальної літератури варто назвати твір митрополита Іларіона „Слово про Закон і Благодать“, праці Феодосія Печерського („Поученіє братії“, „Студитський устав“). Заслуговують на увагу „Ізборники“ 1073 і 1076 рр., „Повчання“ (1117 р.) Володимира Мономаха, „Слово о полку Ігоревім“ (бл. 1185 р.) та ін.

Популярними були твори античних авторів – Платона, Аристотеля та ін.; зросла правнича культура (збірники законів „Руська правда“ „Правда Ярославичів“ та ін.). Поширеними були математичні, астрономічні, медичні знання (лікарі Агапіт, Пімен). Княгиня Євпраксія Мстиславівна, онука В.Мономаха, стала першою жінкою-лікарем Русі-України; вона уклала лікарський трактат „Мазі“. Знаним на руських землях було і хірургічне лікування.