Тема 6. Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

1. Трансформація культурницького руху у національно-визвольний.

2. Розвиток літератури, освіти та науки.

3. Театральна і музична культура.

4. Архітектура та образотворче мистецтво.

1. Трансформація культурницького руху у національно-визвольний

1.1. Громадівський рух. З середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності. Якщо раніше пошук шляхів еволюції національної культури спирався, насамперед, на минувшину та її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то у другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху у рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення складних питань – від скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

Зрілішою та згуртованішою стала інтелігенція, яка у своїй діяльності керувалася принципом „повернення обличчям до народу“, що передбачав духовне і політичне самовизначення. Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об’єднання українців.

Духовна еліта виробила ідеологію діяльності провідної верстви, кодекс її поведінки та культурний внесок у загальну справу національного самовизначення. Навіть ті її представники, що були службовцями Російської імперії (професор Московського і ректор Київського університету Михайло Максимович, професор Петербурзького університету Микола Костомаров, генерал Микола Аркас та ін.), спрямовували свої зусилля саме на культурний розвиток України.

Формування національної еліти відбувалося в умовах тиску цензури, заборон та утисків. Найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p., які суворо регламентували національно-культурне життя, забороняли вільний розвиток української мови, книгодрукування, театру. „Царський уряд хотів замкнути рота українському народові, зробити з нього безсловесного раба“.

Але просвітницький рух уже не можна було зупинити. У Петербурзі колишні кирило-мефодіївці, отримавши дозвіл на проживання у столиці, у 1861–1862 pp. видавали журнал „Основа“ російською та українською мовами. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В.Білозерського, П.Куліша, М.Максимовича, Т.Шевченка та ін.

Ряд статей, присвячених важливим проблемам історії, народного світогляду та національного руху опублікував в „Основі“ Микола Костомаров. Він відзначав в українцях „сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади“.

У Петербурзі на кошти В.Тарновського та Г.Ґалагана відкрилася друкарня, де видавались твори Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша та ін.; вперше були опубліковані твори Марії Вілінської (Маркович) під літературним псевдонімом Марко Вовчок.

У народному середовищі будителями національної свідомості виступила молода генерація інтелектуалів. Вихованці Київського університету (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський, Т.Рильський, Б.Познанський), що представляли народницький рух „хлопоманів“ у Правобережній Україні, на початку 1860-х рр. утворили кістяк Київської громади. Ця організація стала базовим культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе тогочасну українську інтелігенцію.

Діячі Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси та інших міст створили свої громади, що їх в Україні налічувалося декілька десятків. Громадівців об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: вірі у можливість досягнення національного самовизначення, любові до України та народу.

Доробком громадівців було створення недільних шкіл з українською мовою навчання та видання для них підручників; збирання фольклору; вивчення історії та етнографії; складання словників тощо. Але циркуляром 1863 р. діяльність громад та навчання українською мовою заборонялися.

Українофільський рух у Наддніпрянщині відновився на початку 70-х років XIX ст., коли послабшала цензура. У громадівські організації прийшла молодь, переважно студентська.

Радикальні ідеї, що зародилися серед молодших громадівців, найперше відбилися у працях професора Київського університету Михайла Драгоманова (1841–1895), який пропагував ідеї федералізму й т. зв. громадівського соціалізму. Національно-визвольний і просвітницький рухи розглядалися ним як головні фактори становлення української державності. Вчений вважається засновником української політології; його концептуальні праці (всього він є автором бл. 2000 творів, писаних різними мовами) найбільше стосувалися питань національного державотворення.

Українська еліта здебільшого була прихильником еволюційного шляху розбудови нової України. У Наддніпрянщині просвітницька робота у 70-х pp. XIX ст. проходила під егідою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. З 1874 р. неофіційним органом Київської громади стала газета „Киевский телеграф“.

Товариство було важливим науковим осередком. Вдалося, зокрема, видати 7 томів етнографічно-статистичних праць з описом Правобережної України, що й до сьогодні зберігають свою наукову цінність.

Одним із організаторів південно-західного (київського) відділення цього товариства та редактором згаданого видання виступив відомий етнограф і фольклорист, громадський діяч та поет Павло Чубинський (1839–1884) – автор національного гімну „Ще не вмерла Україна“ (1862 р.).

Після Емського акту 1876 р. знову посилилися репресії і переслідування українських діячів. Окремі з них емігрували на Захід та пропагували українську справу всіма можливими засобами. Зокрема, М.Драгоманов, С.Подолинський і М.Павлик у Женеві заснували вільну від цензури друкарню і протягом декількох років видавали європейськими мовами збірник „Громада“.

М.Драгоманов з 1889 р. був професором Софійського (Болгарія) університету; він закликав усіх співвітчизників, які змушені були виїхати за межі України, „не кидати українську справу...“.

У Києві українські патріоти (Ф.Лебединцев, О.Лазаревський, В.Антонович, П.Житецький) у 1882 р. організували видання щомісячного історико-етнографічного журналу „Киевская старина“ (виходив до 1906 р.; у 1907 р. під назвою „Україна“). Часопис об’єднав усіх провідних українознавців та відіграв важливу роль у розвитку української культури. Його матеріально підтримували українські меценати В.Симиренко, В.Тарновський, Є.Чикаленко.

Доречно згадати, що саме Київська громада започаткувала роботу по створенню словника української мови, яку активізувала редакція „Киевской старины“. Завершити цей проект вдалося лише на початку ХХ ст. титанічними зусиллями відомого письменника і громадського діяча Бориса Грінченка: у 1907–1909 рр. за його редакцією вийшов „Словарь української мови“ у 4-х томах. У цей період появилася також „Українська граматика“ у 2-х томах А.Кримського та перший „Український правописний словничок“ Г.Голоскевича.

1.2. Консолідація національної еліти. У 2-й половині XIX ст. активізувався процес консолідації української еліти. Сповідуючи ідеологію нерозривного зв’язку з народом, ліберально налаштована інтелігенція засновувала громади, недільні школи, „просвіти“, часописи (П.Куліш, Т.Шевченко, О.Кониський, І.Франко, Б.Грінченко, В.Науменко та ін.), працювала в університетах (М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський), займалася меценатством (родини Галаганів, Милорадовичів, Симиренків, Скоропадських, Тарновських, Терещенків, Ханенків, Чикаленків).

У період царських нагінок на українську культуру у Наддніпрянщині, центр національно-культурного руху перемістився у західноукраїнські землі, де під владою Австрії відчувалися деякі політичні права та свободи. Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух спонукав не лише здобувати знання, але й реалізовувати їх у практичному житті.

У 1860-х роках серед молодої західноукраїнської інтелігенції поширився, на противагу москвофільству, народовський рух, як продовження традицій „Руської трійці“ та Кирило-Мефодіївського братства. Народовці (С.Воробкевич, Ф.Заревич, К.Климкевич, К.Устиянович, В.Шухевич) прагнули пробудити, насамперед серед учнівської і студентської молоді, національну самосвідомість, відкривали читальні, бібліотеки, організовували театральні вистави, лекції, концерти, проводили щорічні Шевченківські вечори, видавали твори українських письменників та підручники.

У 1861 р. Ю.Лаврівським на базі гуртка львівської інтелігенції „Молода муза“ було засноване товариство „Руська бесіда“; у 1868 р. у Львові виникла „Просвіта“ на чолі з А.Вахнянином; у 1873 р. – Літературне товариство ім. Тараса Шевченка (з 1892 р. – Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Значну частину коштів у фундацію цих важливих культурно-освітніх установ внесла відома громадська діячка і меценатка із Полтавщини Єлизавета Милорадович.

Просвітницький рух виховував високі патріотичні почуття та естетичні смаки. На його основі організовувалися школи, кооперативи, церковні, молодіжні, спортивні („Сокіл“, „Січ“, „Пласт“) та інші об’єднання; галичани також прагнули заснувати у Львові окремий національний університет.

За визначенням М.Грушевського, Галичина була культурним арсеналом, де створювалися і удосконалювалися засоби національного, культурного і політично-суспільного відродження українського народу. За італійським зразком тогочасну Галичину називали „українським П’ємонтом“, бо саме звідси розпочався політичний рух за національно-державне звільнення і об’єднання нації.

У 1890 р. під впливом ідей М.Драгоманова тут виникла перша українська партія (РУРП), у створенні якої найактивнішу участь брали І.Франко, М.Павлик, В.Будзиновський, а також викристалізувалася ідея самостійної української держави, висловлена у книжці Ю.Бачинського „Україна irredenta“ (1895).

Об’єднання студентських груп Галичини і Буковини „Молода Україна“ (С.Баран, А.Крушельницький, В.Старосольський, Л.Цегельський) з однойменним періодичним виданням виразно засвідчило, що інтелігенція та молодь поступово відходять від культурницького і політично нейтрального українофільства.

Подібні процеси відбувалися і у Наддніпрянській Україні. Як писав М.Грушевський, здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькому грунті з участю російських українців, високо піднімали рівень їх змагань і у самій Росії. Незалежно від державних відносин, українське громадянство у самому собі та у боротьбі проти всіляких ворожих перешкод відкрило сили і засоби свого національного розвитку.

На початку 1890-х рр. молоді культурно-політичні сили (М.Вороний, Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський, М.Коцюбинський, В.Самійленко, В.Шемет та ін.) згуртувалися у Братстві Тарасівців, що ґрунтувалося на „Декларації віри молодих українців“ та прагнуло національно-державного визволення українського народу.

Харківська студентська громада (Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич та ін.) у 1900 р. сформувала Революційну українську партію (РУП). У тому ж році у Львові М.Міхновський видав окремою брошурою програму партії („Самостійна Україна“).

Отже, усвідомлення національного пробудження і відчуття єдності (соборності) українських земель стало головним підсумком культурно-просвітницького руху у 2-й половині ХІХ ст. Вражає глибока ерудиція і працездатність українських діячів у різних ділянках громадського, наукового і культурного життя. Як справедливо писав О.Архипенко, наші генії консолідували нашу національну культуру за допомогою своїх творів, які передають справжній дух і душу українського народу. Своїми творчими умами вони увіковічнили все те, чим є Україна і що кожний українець повинен носити в своїй душі і у своїм серці.

Важливою загальноукраїнською культурною маніфестацією стало відкриття у 1903 р. у Полтаві пам’ятника основоположнику нової української літератури І.Котляревському. Ця подія об’єднала усіх діячів української культури.

У 1905 р. у Львові виникло Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (мистецтва). Сюди увійшли діячі з Галичини і Наддніпрянщини (В.Винниченко, М.Василенко, М.Заньковецька, О.Кандиба, В.Липинський, І.Нечуй-Левицький, М.Садовський, В.Симиренко та ін.). Незмінним головою товариства був М.Грушевський, заступником – І.Франко, секретарем – І.Труш.

Товариство відіграло важливу роль у розвитку української культури. Наприклад, у 1905 р. провело першу всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

Напередодні І Світової війни у товаристві налічувалося 36 чол. Об’єднання популяризувало твори українських митців і науковців, надавало їм грошову допомогу, влаштовувало лекції, виставки, ювілейні вшанування, видало низку важливих праць.

У Наддніпрянській Україні національно-культурне життя активізувалося у ході російської революції 1905–1907 рр. Тоді було знято заборону на вживання української мови; створено ряд партій та об’єднань, з’явилася українська періодика (газети „Хлібороб“, „Громадська думка“, „Рада“, журнали „Дзвін“, „Українська хата“, „Рідний край“ – всього понад 20 видань), виникло понад 30 „Просвіт“, відкрито українські школи, наукові і мистецькі осередки.

У 1907 р. у Петербурзі за редакцією В.Доманицького з’явилося перше повне видання „Кобзаря“; у ньому вперше у Росії надруковано твори „Юродивий“, „Марія“ та ін., повні тексти поем „Сон“ і „Кавказ“. Подібно у Львові за редакцією І.Франка у 1908 р. видруковано „Кобзар“ Т.Шевченка у 2-х томах.

Після придушення революції царизм знову вдався до репресій і переслідувань. Клуб російських націоналістів, створений у Києві 1908 р., домігся владного рішення про заборону викладання у школах української мови. Столипінський циркуляр 1910 р. забороняв діяльність будь-яких „інородних“ видавництв та організацій. Повсюдно роз’яснювалося, що Україна означає окраїну Росії і ніколи українців та українського народу не було; що малоросійська мова, як простонародна, не має майбутнього.

Українські діячі всіляко намагалися боронитися від шовіністичного натиску. У 1908 р. вони об’єдналися у нелегальне Товариство українських поступовців (ТУП) для координації діяльності національного руху. По всій Україні, а також у Петербурзі і Москві, виникли громади ТУП (бл. 60), що проводили національно-культурницьку працю на місцях. Неофіційним друкованим органом була газета „Рада“ – єдина щоденна україномовна громадсько-політична газета, що видавалася з 1906 р. на кошти Є.Чикаленка. З 1912 р. у Москві виходив журнал „Украинская жизнь“, одним із редакторів якого був С.Петлюра.

У 1914 р. імперська влада заборонила урочистості з нагоди 100-літнього ювілею від дня народження Т.Шевченка, що викликало значні протести студентської молоді.

З початком І Світової війни повсюдно закривалися українські газети і журнали, „Просвіти“, клуби, бібліотеки, інші установи. Розгорнулася широка хвиля репресій щодо діячів української культури, у т. ч. у Галичині та Буковині, що були захоплені російськими військами. Голову Українського наукового товариства М.Грушевського заслано у Симбірськ; до Суздаля вивезли главу УГКЦ А.Шептицького, постраждали сотні греко-католицьких священиків. З Холмщини та інших суміжних земель у 1915 р.було вивезено сотні тисяч православних українців.

1.3. Народні доми, клуби, бібліотеки. Перші Народні доми виникли у Галичині під впливом революційних подій 1848–1849 рр., згодом поширилися на інших землях. Вони функціонували у багатьох містах і містечках та були важливими суспільно-політичними і культурними осередками українських громад. Споруди багатьох з них, наприклад, у Перемишлі, є архітектурними пам’ятками.

На межі XIX–XX ст. інфраструктура української культури поповнилася багатьма клубними та бібліотечними закладами. У Києві, Харкові, Одесі та інших містах громадські діячі організовували народні клуби для поширення серед народу знань, освіти та досягнень культури. При них діяли читальні, лекційні, концертні та виставкові зали, гуртки, українознавчі курси та народні університети.

У 1902 р. у народному клубі Харкова відбувся великий концерт українських народних музик – бандуристів, лірників, сопілкарів, цимбалістів та ін., запрошених з усіх українських земель Гнатом Хоткевичем для виступу на ХІІ археологічному з’їзді.

У Києві під керівництвом Миколи Лисенка у 1908–1912 рр. плідно працював Український клуб.

На початку XX ст. в українських землях налічувалося понад 3 тис. публічних та народних бібліотек із загальним книжковим фондом близько 2 млн. одиниць.