2. Культурна праця української еміграції у Центрально-Східній та Західній Європі

2.1. Австрія. Важливим центром розбудови інтелектуального і політичного життя української еміграції був Відень. Помітну роль на шляху духовного й політичного визволення українського народу відіграло Українське академічне товариство „Січ“ (1868–1947), що його ідейними натхненниками виступили Михайло Драгоманов і Сергій Подолинський. Протягом багаторічної діяльності товариство „Січ“ поєднало багатьох відомих діячів культури.

В Австрії українські студенти з давніх часів здобували ґрунтовну освіту в університетах Відня, Інсбрука та Ґраца.

З Віденським університетом пов’язана доля всесвітньо відомих вчених і громадських діячів Івана Пулюя, Івана Франка та Івана Горбачевського.

У 1893 р. Іван Франко після багатьох митарств у Львові отримав тут диплом доктора філософії завдяки підтримці відомого австрійського славіста В.Ягича.

З 1907 по 1945 рр. у Віденському університеті працював семінар східноєвропейської історії. Тут було захищено близько 200 дисертацій, з них майже половина – вихідцями з України. Це публіцисти Володимир Кушнір та Іван Німчук, композитор та історик Нестор Нижанківський, географ, політичний і громадський діяч Олена Степанів (мати відомого історика Я.Дашкевича) та ін.

Треба згадати, що за Гетьманату та Директорії послом України у Відні був В’ячеслав Липинський (1882–1931) – історик, філософ, дипломат, громадсько-політичний діяч, розробник ідеї незалежної української держави, ідеолог Українського союзу хліборобів-державників. Він плідно співпрацював з багатьма українськими емігрантськими закладами, є автором низки класичних праць з української історії, соціології та політичної думки.

У січні 1921 р. у Відні з ініціативи І.Горбачевського, М.Грушевського та інших діячів науки і культури відкрився Український вільний університет з двома факультетами – філософським і юридичним. Його першим ректором став професор Олександр Колесса (1867–1945) – відомий лінгвіст, фахівець з історії, літератури, етнографії, а також член парламенту Австрії (з 1907 р.). О.Колесса був одним з фундаторів Української культурної ради, яка опікувалася українськими школами.

Одним з найбільших духовних і культурних центрів української діаспори в Австрії до нинішніх днів є Церква Св. Варвари, яка була заснована у 1775 р. При церкві діє один з кращих хорових колективів. Його засновником і керівником майже чверть віку (1931–1955 рр.) був відомий композитор і диригент Андрій Гнатишин, знаний як автор збірок українських пісень, випущених австрійськими музичними видавництвами для дітей та німецькомовних хорів.

Окрасою європейських оперних сцен і музичних фестивалів (зокрема ваґнерівських) була Ірина Маланюк (1919 р. н.), яка після студій у Віденській музичній Академії стала примадонною оперних театрів Відня, Ґраца, Цюріха, Мюнхена та ін.

Після Другої світової війни культурне життя української громади в Австрії перемістилося з Відня до Зальцбурга. Тут діяли Український народний університет, гімназія, сільськогосподарська школа та інші українські товариства. У 1945 р. було засноване Українське центральне допомогове об’єднання в Австрії (УЦДОА), яке сприяло українським біженцям та переміщеним особам у переселенні до інших країн. Нині УЦДОА працює на добровільні основі, має п’ять відділень у різних містах країни і фінансується за рахунок членських внесків, пожертв церковних, громадських, благодійних та фінансових організацій. УЦДОА є членом Світового конгресу українців, а з 1985 р. – координаційного осередку українських громадських організацій Європи.

До системи українських організацій в цій країні належать також Координаційна рада українських організацій Австрії (створена у 1967 р.), Український жіночий союз Австрії (заснований у 1958 р.); Українське культурне товариство „Буковина”; Комісія допомоги українському студентству; Українське студентське товариство „Січ“.

Помітну роль у житті української діаспори відіграє Спілка українських філателістів Австрії (СУФА), заснована у 1967 р. З 1981 р. Спілка видає двомовний часопис „Вісті СУФА” із питань історії, культури, літератури, філателії, політики, релігії, спорту та пропагує українські національні цінності в Австрії та інших країнах.

У 1992 р. в Австрії заснована головна організація української діаспори – Австрійсько-українське товариство, яке очолює Рудольф Едлінгер.

У 1993 р. на базі Австрійського інституту Східної та Південно-Східної Європи утворено Асоціацію австрійських україністів, яка об’єднує близько 30 науковців-гуманітаріїв. У 1994 р. спільними зусиллями Асоціації українознавців (Україна) та Австрійського інституту Східної та Південно-Східної Європи була проведена наукова конференція „Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспективи розвитку”.

2.2. Чехословаччина. Особливо плідною була діяльність української діаспори у самому центрі Європи – Празі. У 1921 р. тут постав Український Громадський Комітет як координуючий осередок культурно-національного життя українських еміґрантів за кордоном. Президент Чехословаччини Томаш Масарик особисто знав багатьох українських політиків і вчених, зокрема М.Грушевського, професора і ректора Карлового університету у Празі Івана Горбачевського та ін.

Восени 1921 р. за сприяння чехословацького уряду із Відня до Праги був переведений Український вільний університет (УВУ). Навчання тут було побудоване за взірцем уславленого Карлового університету. Протягом свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, що отримала визнання у науковому світі. В університеті діяли два факультети: філософічний і правничий. Професорська колегія складалась із визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр та прав викладати у вищих навчальних закладах України. Серед них такі визначні вчені, як Д.Антонович, Л.Білецький, І.Горбачевський, С.Дністрянський, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Кубійович, С.Рудницький, С.Смаль-Стоцький, В.Старосольський, Д.Чижевський, С.Шелухін, А.Яковлів та ін.

Ротація керівництва навчального закладу відбувалася щороку. Ректорами УВУ у празькому періоді (до 1945 р.) були О.Колесса, С.Дністрянський, І.Горбачевський, Ф.Щербина, Д.Антонович, А.Яковлів та ін.

Університет пишається своїми студентами. Наприклад, у Празі розпочинав свою наукову кар’єру Ігор Шевченко (1922–) – уславлений візантолог, професор Гарвардського університету.

Важливими науковими і навчальними інституціями стали також Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова та Українська Господарська Академія у Подєбрадах неподалік від Праги, що мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, проводили тут значну науково–дослідну роботу.

У 1922 р. у Празі було засновано Центральний Союз Українського Студентства, який став всеохоплюючою молодіжною українською організацією у чужоземному світі.

У Чехословаччині також діяли Українська Студія пластичного мистецтва, Український Академічний Комітет, Українське історично-філологічне товариство, Українське товариство книголюбів, Музей визвольної боротьби України, Українська гімназія та ін., низка українських видавництв і друкарень.

Вражаючою, зокрема, була діяльність Музею Визвольної Боротьби України, заснованого 28 травня 1925 р., що його ідеологом і натхненником до 1935 року був І.Горбачевський. Незмінним директором музею від заснування і до 1945 р. був професор історії мистецтв Дмитро Антонович. Музей працював на доброчинних засадах, був важливим осередком культурного життя української Праги і головним центром збереження сотень тисяч пам’яток історії, культури й мистецтва української еміграції усього світу. З приходом до влади в Чехо-Словаччині комуністичного уряду у 1948 р. музей було закрито.

Отже, Прага міжвоєнного періоду стала тим інтелектуальним і творчим центром, навколо якого формувалася українська національна ідея. У цей період відбувався інтенсивний творчий діалог між українською інтелігенцією по лінії Прага–Париж–Берлін–Відень–Варшава–Краків–Львів і навіть Київ та Харків.

Феномен празької еміграції полягає у системності організації науки, освіти, культури, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поезії, археології, історії, мистецтва. Зокрема, до празької археологічної школи належали такі відомі археологи як Ярослав Пастернак, Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Олег Кандиба (Ольжич), Іван Борковський.

У цьому контексті привертає увагу надзвичайно яскрава постать Олега Кандиби (Ольжича, 1907–1944), який у молодому віці став блискучим поетом, археологом, відомим громадсько-політичним діячем, поліглотом (знав дев’ять європейських мов). Його археологічні дослідження стосувалися культури мальованої трипільської кераміки, відкритої в Україні наприкінці XIX ст. Вікентієм Хвойкою. Ця культура у 1920–1930-х рр. стала видатним явищем європейської археології. У вивченні трипільської культури, причетність якої до основ давньоукраїнської історії визнавали більшість дослідників, Олег Ольжич вбачав певний патріотичний обов’язок. Він був одним із найкращих знавців європейського енеоліту, хоча сам вважав, що його справжнє покликання – це поезія.

У Празі творила ціла плеяда відомих поетів і письменників (Юрій Дараган, Наталена Королева, Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олександр Олесь, Олекса Стефанович, Олена Теліга та ін).

Помітний внесок в музичну культуру того часу здійснили відомі теоретики музики Федір Стешко і Василь Барвінський, композитори Нестор Нижанківський і Федір Якименко (брат композитора Якова Степового), Віра Березовська. Тут творила модерну європейську музику перша українська жінка-композитор Стефанія Туркевич. Не можна не згадати відому родину Колесс: Філарета, Олександра і Миколу, життя і творчість яких були тісно пов’язані з Прагою.

У міжвоєнній Празі творила когорта українських митців, творчість яких мала великий резонанс у чеських мистецьких колах. Особливо це стосується празької групи графіків, насамперед Віктора Цимбала, Роберта Лісовського, Володимира Січинського, Миколи Бутовича, Катерини Антонович, Галини Мазепи, Юрія Вовка. Тут студіювали пластичне мистецтво Петро Холодний (молодший), Степан Колядинський, Євген Норманн, творили Іван Кулець, Михайло Брянський, Іван Мозолевський, Василь Хмелюк, Онуфрій Пастернак та ще десятки імен.

У 1998 р. працівники Слов’янської бібліотеки у Празі, опрацьовуючи засекречені фонди, виявили понад 1000 творів 68 митців українського графічного мистецтва, що були колись власністю Музею Визвольної Боротьби України і вважались назавжди втраченими. Їх у максимально короткий термін опрацювала і закаталогізувала мистецтвознавець із Праги Оксана Пеленська.

Слід наголосити, що українські вчені, митці, письменники у міжвоєнній Празі часто ставали гордістю і чеського народу. Зокрема, І.Горбачевський заклав основи чеської біохімії, заснував празький Інститут лікарської хімії, а І.Пулюй створив кафедру електротехніки у Празькій політехніці, якою керував до кінця свого життя. Тут плідно творив філософ світової слави, історик культури і літератури, славіст Дмитро Чижевський; гордістю української історіографії стали Олександр Шульгин, Семен Наріжний, Федір Слісаренко.

У музеях Чехії і Словаччини до сих пір знаходяться сотні картин українських художників, які за оцінками мистецтвознавців є вагомим внеском у європейський авангард першої половини XX століття.

Сучасне громадське життя українців у Чеській Республіці концентрується в основному навколо двох організацій, що функціонують у Празі: Об’єднання українців та Українській ініціативі; остання видає єдиний у державі україномовний журнал „Пороги“. Значна роль у поширенні інформації про Україну належить Чеській асоціації україністів (ЧАУ), що заснована у 1991 р. у Празі. Її очолив відомий славіст, професор Карлового університету Вацлав Жидівський. З ініціативи ЧАУ у 1994 р. вийшов перший том „Українсько-чеського словника“.

У 1990 р. засновано Союз русинів-українців Словацької Республіки, який виражає етнокультурні потреби й координує діяльність української меншини у Словаччині. Тут діють такі громадські організації, як Спілка українських письменників Словаччини, Асоціація україністів Словаччини, Союз скаутів „Пласт“, Союз молоді Карпат, Товариство ім. А.Духновича та ін. Значну культурно-просвітницьку й наукову роботу з вивчення проблем українського населення Словаччини здійснюють кафедра української мови та літератури Пряшівського філологічного факультету Кошицького університету ім. П.Шафарика, Музей русинсько-української культури у Свиднику, часописи „Нове життя“, „Веселка“ та ін.

Активну культурницьку працю проводить словацький фольклорист та українознавець, професор Пряшівського університету Микола Мушинка (1936 р. н.). Він досліджує лемківський фольклор у Югославії, Румунії, Польщі, Україні, Західній Чехії, є автором низки праць: „З глибини віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини“, „Володимир Гнатюк – дослідник фольклору Закарпаття“, „Фольклор Пряшівщини в працях українських та російських вчених і сучасний стан його дослідження“ та ін.

У Словаччині з 1953 р. і до нині видається літературно-мистецький та публіцистичний журнал „Дукля“, що є друкованим органом Спілки українських письменників Словаччини.

2.3. Польща. У 1930 р. уряд УНР заснував у Варшаві Український Науковий Інститут, покликаний плекати студії з різних ділянок українознавства (діяв до 1939 р.). Тут працювали відомі діячі і вчені: Олександр Лотоцький (засновник і директор інституту), А.Яковлів, С.Смаль-Стоцький, К.Мацієвич, В.Садовський, Б.Лепкий та ін. Вражає видавнича діяльність Інституту: понад 77 томів різних публікацій, тобто більше, ніж видано тоді будь–яка іншою науковою установою у Західній Україні й на еміграції. Головна ідеологічна засада інституту – розвивати ті ділянки української науки, які переслідувалися на батьківщині.

Інститут видав серію праць і джерел з історії України: „Українські джерела церковного права“ О.Лотоцького, „Нарис історії України“ Д.Дорошенка, „Діярій гетьмана Пилипа Орлика“ за ред. Я.Токаржевського, „Гетьман Пилип Орлик“ Б.Крупницького, „Українсько-московські договори XVII-XVIII ст.“ А.Яковлєва та ін., переклади українською мовою богословських видань, літературних творів тощо. Готувалося повне видання творів Тараса Шевченка за редакцією Павла Зайцева у 16 томах. У 1939 р. інститут перестав існувати, а його бібліотека та архіви загинули.

До визначних українських вчених належить Володимир Кубійович (1900–1985), який навчався у Краківському університеті і працював там доцентом. Але за відстоювання геополітичних інтересів України був звільнений з посади у 1939 р. У тому ж році виступив ініціатором створення Українського видавництва, що діяло протягом 1939–1945 рр. у Кракові, Львові, Відні. Його директорами і співробітниками були С.Гординський, І.Зелінський, І.Крип’якевич, Є.Пеленський, Ю.Стефаник, О.Тарнавський, З.Храпливий та ін.

У післявоєнний період саме за редакцією В.Кубійовича з’явилося унікальне і найвагоміше видання української діаспори „Енциклопедія Українознавства“ у двох випусках: загальна частина (тт. 1–3, 1949–1952 рр., співредактор З.Кузеля) і словникова частина у 10 томах (1955–1984 рр.), до якої згодом додано одинадцятий додатковий том.

У Криниці (тепер територія Польщі) народився художник-примітивіст Никифор Дровняк (1896–1968). Світову популярність митцю-самоуку принесли численні виставки його творів (малюнки на склі, ікони) у Парижі, Львові, Амстердамі, Лондоні та ін.

У Варшаві навчався виходець із Поділля, відомий український маляр, іконописець, графік і скульптор, мистецтвознавець Яків Гніздовський (1915–1985).

У 1956 р. українці заснували Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке видає газету „Наше слово“, щорічні календарі, проводить різноманітні культурницькі і календарні акції, переймається історичними, мовними та церковними проблемами.

У 1990 р. у Варшаві на надзвичайному з’їзді УСКТ було створено Об’єднання українців у Польщі. Згодом виникли нові українські організації, зокрема Союз українців Підляшшя, „Народний дім“, Фундація Святого Володимира-Хрестителя Київської Руси та ін.

Високий авторитет у Польщі має Володимир Мокрий – професор Ягеллонського університету, відомий громадський діяч, засновник і керівник згаданої Фундації Св. Володимира, автор багатьох наукових праць з літературознавства та історії („Церква у житті українців“, „Література і філософсько-релігійна думка українського романтизму: Шевченко, Костомаров, Шашкевич“), редактор періодичних видань „Краківські українознавчі зошити“, альманахів „Між сусідами“, „Краківські горизонти“ та ін.

Вагомим творчим доробком відзначається український і польський вчений-україніст, голова Польського українознавчого товариства та академік НАН України Стефан Козак (1937 р. н.). Він довготривало завідував кафедрою україністики Варшавського університету, був одним із організаторів Міжнародної асоціації україністів, головою НТШ у Польщі. Є автором низки наукових праць: „Біля джерел романтизму і новочасна суспільна думка в Україні“, „Українські змовники і месіяністи. Кирило-Мефодіївське братство“, „Поляки і українці: В колі думки й культури прикордоння: епоха романтизму“, „З історії України: релігія, культура, суспільна думка“ та ін.

Важливою на території Польщі є діяльність Українського історичного товариства, заснованого у 2004 р. Першим головою товариства був професор Ростислав Жерелик. Зараз Управу товариства очолює професор, ректор Поморської академії у Слупську Роман Дрозд. У 2010 р. вийшла польськомовна книга Р.Дрозда та Б.Гальчака „Історія українців у Польщі 1921–1989“. У 2011 р. УІТ у Польщі започаткувало випуск „Наукових зошитів“ (польською мовою).

2.4. Німеччина. У 1926–1945 рр. у Берліні працював Український науковий інститут, заснований за ініціативою гетьмана Павла Скоропадського. Завданням інституту було розповсюдження серед науковців світу відомостей про Україну й український народ, дослідження взаємин України із західними країнами, зокрема Німеччиною, у минулому і сучасному, а також допомога українським студентам і науковцям, які навчалися у високих школах Німеччини. Протягом 1926–1931 рр. директором інституту був відомий український вчений-історик і державний діяч Дмитро Дорошенко (1882–1951), з 1931 р. – філософ й історик української культури Іван Мірчук (1891–1961).

Під проводом Д.Дорошенка діяло також Центральне представництво української еміграції (ЦПУЕ), яке мало ряд референтур: церковних справ, наукових, високого шкільництва, середніх і фахових шкіл, літератури і мистецтва, дошкільного виховання тощо.

У післявоєнні роки у Німеччині відбувся своєрідний ренесанс українського наукового життя. Період з 1945 р. і до 1952 р. в історіографії означений як „Ді-Пі період“ (від Displased Persons – переміщені особи). У таборах Ді-Пі на території Німеччини і Австрії проживали понад 200 українських вчених, які стали організаторами наукових установ і високих шкіл, насамперед, у Мюнхені.

Тут у 1945 р. відновив свою діяльність Український Вільний Університет (УВУ), який успішно працював у Празі у міжвоєнний період. УВУ має два факультети – філософічний та права і суспільних наук. Про потужний професійний рівень вузу свідчить його склад: на філософічному факультеті викладали 40 професорів і доцентів, а на факультеті права і суспільних наук – 20 (філософ І.Мірчук, історики О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, В.Щербаківський, філолог Я.Рудницький).

До розвитку УВУ долучилися видатні українські науковці та політичні діячі, такі як Павло Зайцев, Григорій Ващенко, Володимир Янів, Ігор Качуровський, Віктор Коптілов та ін. Вони зробили неоціненний внесок у скарбницю української та світової культури. Велика робота лежить за плечима ректорів – В.Щербаківського, І.Мірчука, Ю.Бойка, В.Яніва, Л.Рудницького, А.Кіпи, І.Мигула.

У 1950 р. УВУ дістав офіційне визнання баварського міністерства освіти й віросповідань та право промоцій і ґабілітацій (надання титулів магістра, доктора і ґабілітованого доктора). У червні 1978 р. це право було знову підтверджено.

Після проголошення незалежності України УВУ налагодив тісну співпрацю з українськими науковими та освітніми установами. Тут навчаються і проходять стажування багато студентів і науковців з України. Чимало відомих діячів української культури отримали в УВУ наукове визнання (дисидент Євген Сверстюк, мистецтвознавець Дмитро Степовик та ін.).

Вихідці із Наддніпрянської України, котрі працювали у ВУАН, заснували у 1945 р. в Авґсбурзі Українську Вільну академію наук (УВАН), на чолі з Д.Дорошенком. Спершу УВАН складалася з фахових наукових груп (у 1947 р. – 17), що об’єднували близько 150 фахівців з археології, історії, теології, літератури, мовознавства, мистецтвознавства, педагогіки і психології, книгознавства, біології, медицини тощо. Проводилися наукові конференції та щорічна спільна для всіх груп Шевченківська конференція. Також діяло Товариство прихильників УВАН під керівництвом Василя Мудрого.

З 1946 р. УВАН видавала інформаційний „Бюлетень“, з 1947 р. – „Літопис УВАН“ та наукові праці (альбом „Історичні плани Києва“ П.Курінного й О.Повстенка, монографія Б.Крупницького „Гетьман Данило Апостол і його доба“ та ін.). При академії існувало Товариство охорони українських пам’яток на чужині, музей-архів, бібліотека тощо.

Крім УВАН, у Мюнхені існували Історично-філологічне товариство, Українська висока економічна школа, Богословська педагогічна академія, Греко-католицька духовна семінарія, Український океанічний інститут та ін.

30 березня 1947 р. було відроджене Наукове товариство ім. Шевченка, головою якого було обрано професора Івана Раковського, а генеральним секретарем – професора Володимира Кубійовича (пізніше він очолив НТШ у Європі).

Працював Український науково-технічний інститут (агрономічно-лісовий, фармацевтичний, ветеринарно-зоотехнічний, інженерний, економічний відділи) із стаціонарною і заочною формами навчання. Інститут було засновано на базі Української господарської академії у

Треба згадати, що у Німеччині протягом 1930 Подєбрадах, що припинила своє існування у 1945 р.–1940-х рр. творив визначний славіст, дослідник української і слов’янських літератур, історії культури, філософії й духовності Дмитро Чижевський (1894–1977), який був професором багатьох престижних університетів світу, зокрема Гарвардського у США та Гейдельберзького у ФРН. Д.Чижевський першим ґрунтовно дослідив слов’янське, зокрема, українське бароко; обґрунтував співзвучну із візантійськими та західними впливами зміну культурних стилів та епох.

Протягом 1945–1948 рр. у Німеччині діяв Мистецький український рух (МУР) – організація українських письменників, літераторів і критиків, які проживали у таборах для переміщених осіб. До ініціативного комітету увійшли Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко, Юрій Шерех та ін.; головою організації був Улас Самчук. Тут співпрацювали Василь Барка, Євген Маланюк, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка та інші відомі письменники і поети, які часто дискутували про українську культуру та про шляхи наближення її до світової. Було проведено три з’їзди та декілька теоретичних конференцій, опубліковано ряд видань у серії Мала бібліотека МУР. Спілка припинила свою діяльність у 1948 р. у зв’язку з еміграцією більшості її членів до США і Канади.

У Мюнхені продовжує роботу об’єднання українських літераторів у діаспорі „Слово“ (засноване у 1954 р. у Нью-Йорку). Серед найвідоміших постатей мюнхенської філії „Слова“ – літературознавці Ю.Бойко-Блохин, І.Кошелівець, І.Качуровський та ін.

Після війни у Мюнхені жив і творив знаменитий скульптор з Івано-Франківщини Григорій Крук, який навчався у Краківській та Берлінській академіях мистецтв. Першу фахову освіту здобув у Львівській школі декоративного мистецтва. Серед його відомих скульптурних робіт – портрет патріарха Йосипа Сліпого. Твори скульптора експонувалися на виставках практично усіх країн Європи, а також у Нью-Йорку. Багато з них придбали провідні музеї Європи, зокрема Національний музей у Парижі, Британський музей у Лондоні, Східнонімецький музей у Реґенсбурзі.

На окрему згадку заслуговує українська преса Німеччини. У повоєнний період виходили такі періодичні видання, як „Українська трибуна“, „Час“, „Українські вісті“, „Український самостійник“, „Сучасність“ тощо.

Якщо у перші повоєнні роки на території Німеччини перебувало близько 180 тис. українців, то після масової еміграції у 1947–1949 рр. до інших країн, насамперед, США та Канади, їх тут залишилося вдесятеро менше. На кінець 1950-х рр. у Німеччині проживало лише 17 тис. українців, ними опікувалося ЦПУЕ в Німеччині.

Нині на території ФРН активно діють такі громадські організації, як Центральна спілка українців, Спілка українських письменників, Спілка українських студентів, Німецько-український центр культури „Пролісок” та інші.

2.5. Франція. Не зовсім сприятливі умови життя у повоєнній Німеччині змусили велику частину української еміграції покинути її межі. Частина українських інтелектуалів виїхала за океан (Америка, Канада, Австралія), а частина обрала Францію, уряд якої доволі лояльно ставився до емігрантів.

Зв’язки Франції з Україною сягають давніх часів. Варто нагадати, що дочка Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за французького короля Анрі І і правила там протягом певного періоду (з 1060 р.). А у першій половині XVIII ст. сюди прибули українські військові на чолі з гетьманом Пилипом Орликом. Його син Григорій вславився як визначний військовий і державний діяч. Вдячні французи назвали на його честь місцевість під Парижем (сьогодні там знаходиться аеропорт Орлі).

З Парижем ХІХ ст. пов’язане ім’я всесвітньо відомого математика з Полтавщини Михайла Остроградського. Він слухав лекції видатних європейських вчених у Парижі, викладав математику у коледжі Генріха IV.

З 1870 р. у Франції проживала і навчалася обдарована українська художниця, уродженка Полтавщини, Марія Башкирцева (1860–1884), авторка цікавих живописних і літературних творів, зокрема, „Щоденника“.

У Парижі деякий час навчався киянин Олександр Архипенко (1887–1964), всесвітньовідомий скульптор-новатор, який творив у стилі „синтетичного реалізму“, що відзначався незвичною лаконічною красою, композицією, символічними знаками, ритмікою і динамікою; у Нью-Йорку відкрив власну мистецьку школу модерного напрямку, конструював „машину рухомого мистецтва“ і т. п.

Серед відомих політичних емігрантів ХХ ст. у Франції перебували голова Директорії Симон Петлюра (1879–1926) та письменник і прем’єр Центральної Ради Володимир Винниченко (1880–1951). У Парижі С.Петлюра організував видання тижневика „Тризуб“, але у 1926 р. був вбитий більшовицьким аґентом Шварцбартом.

Значний внесок у вивчення історії України та української еміграції, передусім міжвоєнного періоду, здійснює Бібліотека ім. С.Петлюри у Парижі. Бібліотека має великі книжкові фонди, архів, різноманітні музейні матеріали, а також займається дослідницькою та видавничою діяльністю, організовує наукові конференції, видає щорічний бюлетень, має представництво у Києві.

У 1932 р. засновано Український Народний Союз (УНС), що об’єднував емігрантів з усіх українських земель. Під патронатом УНС у Парижі видавався тижневик „Українське слово“, а у 1938 р. було засновано українську друкарню.

Одним із засновників і провідних діячів Союзу українських громадян у Франції виступив відомий український історик і громадський діяч, виходець із Херсонщини Ілько Борщак (1892–1959). У період визвольних змагань він був секретарем української делегації на Паризькій мирній конференції (1919–1920 рр.), згодом. – одним із видавців газети „Українські вісті“ у Парижі, з 1949 р. – директор Архіву української еміграції у Франції та засновник і редактор наукового українознавчого часопису „Україна“.

Важливою подією у культурно-науковому житті української діаспори у післявоєнній Франції стало утворення тут європейського відділення НТШ. У 1951 р. президія НТШ переїхала з Мюнхена до Сарселя. До 1985 р. його діяльністю керував проф. Володимир Кубійович, який розгорнув безпрецедентну наукову працю над створенням Енциклопедії Українознавства. Підсумком цієї праці є чотири багатотомні енциклопедії українською та англійською мовами. Ці енциклопедичні видання, так само, як і „Карти України“ (з 1978 р.) є вагомим науковим доробком української діаспори. НТШ у Європі також видає періодичне видання „Вісті з Сарселю“.

У різні періоди очолювали товариство Зенон Кузеля, Аркадій Жуковський, Стефан Дуніковський. НТШ у Європі координує діяльність українських вчених, розсіяних у різних країнах: Франції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Словаччині, Румунії та інших державах Європи за межами України. У 1989 р. НТШ відновило свою роботу в Україні, у Львові.

Для збереження етнічної і культурної самобутності українці розбудували широку мережу власних громадських організацій та установ. Їхню діяльність координує Український центральний громадський комітет, створений у 1966 р. Велику роботу здійснюють жіночі, молодіжні та просвітянські організації. З преси треба згадати часописи „Україна“, „Українське слово“, „Українець у Франції“ та ін.

У післявоєнний період у Франції зростав талант вченого-фізика, майбутнього лауреата Нобелівської премії (1992 р.) Жоржа Шарпака (народився 1 серпня 1924 р. у Дубровиці на Рівненщині). Він навчався у престижних паризьких вузах, слухав лекції Ф.Жоліо-Кюрі, а згодом працював у лабораторії ядерної хімії Інституту радію під його безпосереднім керівництвом. Багато своєї творчої енергії Ж.Шарпак віддав, працюючи у Національному центрі досліджень, пізніше у Європейському центрі ядерних досліджень під Женевою. Жорж Шарпак – член Французької академії наук, почесний доктор Женевського університету, професор кафедри Жоліо-Кюрі та Вищої школи фізики та хімії у Парижі.

Парижу віддав увесь свій творчий геній артист світової слави, хореограф, реформатор балету киянин Сергій Лифар (1904–1986), нащадок славного козацького роду Лифарів. Він очолив балетну трупу паризької „Ґранд-опери“ після смерті провідного танцівника і балетмейстера, також уродженця Києва, Вацлава Ніжинського.

За три десятиліття самовідданої праці С.Лифар не лише відродив французький балет, але й став основоположником нового напряму у балеті – неокласицизму.

У 1947 р. С.Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, проводив курси історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Серед численних нагород С.Лифаря – ордени Почесного легіону та Літератури і мистецтва (найвищі відзнаки Французької Республіки). Він ніколи не забував рідного Києва і на надзвичайно привабливу пропозицію президента Шарля де Голля (щирого шанувальника його таланту) стати громадянином Французької Республіки відповів: „Я українець і цим пишаюся“. На надгробній могилі видатного артиста скромний напис французькою й українською мовами „Серж Лифар з Києва“.

Помітний слід у багатій малярській палітрі Парижа залишили митці з України Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Василь Хмелюк та ін.

2.6. Великобританія. Перші невеликі групи українських емігрантів осіли на території Великобританії ще у ХVІІІ ст. У добу визвольних змагань тут перебували члени дипломатичних місій УНР Микола Стаховський, Ярослав Олесницький та ін., які намагалися розгорнути тут культурницьку діяльність.

У 1945 р. був заснований Союз українців у Британії (СУБ), який займається культурно-освітньою діяльністю. До нього масово вступали українські емігранти, створюючи бібліотеки, школи для дітей, танцювальні й драматичні гуртки. СУБ видає тижневик „Українська Думка“ (з 1947 р.), англомовний квартальник „The Ukrainian Review“ (з 1954 р.), дитячий журнал „Юні Друзі“ (з 1956 р.); вийшло також близько 30 книжок.

Значну роль у збереженні національно–етнічної та культурної самобутності українців у Великобританії відіграють молодіжні і жіночі організації. У 1948 р. засновано жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі та гурток ім. княгині Ольги в Лестері. Іх учасники беруть активну участь у громадсько-культурному житті країни.

У 1949 р. українська громада заснувала Об’єднання українців у Великій Британії.

Одним із осередків української духовності та культури Великобританії є заснована у 1979 р. у Лондоні філія римського Українського католицького університету (УКУ). Крім богослів’я, тут вивчають філософію, мову, літературу, історію і культуру. Головне покликання УКУ – дати додаткові знання з українознавчих дисциплін студентам-українцям, котрі навчаються в англійських університетах.

Зусиллями української громади у Великобританії виходять часописи „Наше слово“, „Визвольний шлях“, „Сурмач“ та ін.; видаються щотижневі газети „Українська Британія“ та „Українська думка“, що висвітлюють події політичного, економічного і культурного життя української громади Британії, а також основні події в Україні.

2.7. Італія. Після завершення Першої світової війни в Італії було більше 100 тис. українських полонених. Майже всі вони повернулися на батьківщину. Протягом 1919–1945 рр. в Італії проживав український громадський діяч, член Української Центральної Ради, провідний діяч ОУН Євген Онацький (1894–1979). У Римі він очолив пресове бюро української дипломатичної місії та був редактором її часопису „La voce del Ucraina“.

У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий (1892–1984) заснував у Римі Український католицький університет (УКУ) як продовження львівської Богословської академії, закритої у 1944 р. УКУ має архів, який містить цінні матеріали, манускрипти, рідкісні документи, зокрема М.Грушевського і його родини, президента ЗУНР Є.Петрушевича, В.Липинського та інших діячів. У бібліотеці цього закладу зібрано понад 30 тис. книжок і 20 тис. одиниць періодики. При УКУ діє музей з експонатами українського релігійного, культурного та народного життя.

Університет має філії у Буенос-Айресі, Чикаго, Філадельфії, Вашингтоні, Монреалі, Лондоні. Також у Львові у 2002 р. на базі греко-католицької Богословської академії засновано Український католицький університет (ректор – д-р Борис Гудзяк).

Серед численних видань УКУ найвагомішою є „Monumenta Ucrainae Historica“, де опубліковано важливі документи ватиканських архівів, що стосуються української історії і церкви. У 1963 р. відновлено видання журналу „Богослов’я“, який до 1943 р. виходив у Львові.

Зусиллями Й.Сліпого у 1967–1969 рр. побудовано за проектом італійського архітектора Лучоді Стефано базиліку св. Софії – один із кращих храмів зарубіжних українських поселень. Церква споруджена в українсько-візантійському стилі, близькому до первісної побудови собору св. Софії у Києві. Проект іконостасу й мозаїчного покриття базиліки виконав відомий український художник Святослав Гординський.

У Римі зосереджено ряд інших релігійних інституцій та установ, зокрема головні управи отців василіан, сестер василіянок, сестер служебниць. Зокрема, орден отців василіан, окрім місіонерської і освітньо-виховної роботи, здійснює значну наукову та видавничу діяльність. Розпочинаючи з 1949 р., вони видали понад 55 томів ватиканських і римських архівів, що стосуються історії України, понад 60 томів наукових праць і близько 90 книжок серії „Українська духовна бібліотека“. Виходить також періодичне видання „Записки чину св. Василія Великого“.

Активно діють Українське богословське наукове товариство, яке видає журнал „Богословіє“; товариство „Свята Софія“; Українська громада Італії; Пластова група у Римі; Союз українських студентських товариств у Європі та ін.

У Римі споруджені пам’ятники Тарасу Шевченку, Івану Котляревському та Маркіяну Шашкевичу.

Важливий внесок у розвиток україністики в Італії належить професору Римського університету „Ла Сап’єнца“ Оксані Пахльовській. Донька Ліни Костенко очолює кафедру україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій (секція славістики) на факультеті літератури і філософії, є автором численних студій з історії давньої і сучасної української літератури, публіцистики, поетичної збірки „Долина храмів“ тощо.

2.8. Угорщина. У 1991 р. було засновано Асоціацію україністів Угорщини на чолі з проф. Іштваном Едварді. Тоді ж постало Товариство української культури в Угорщині (ТУКУ). Діяльність ТУКУ спрямована на об’єднання українців Угорщини для розвитку їхньої етнокультурної самобутності та поширення у країні інформації про історію, культуру українського народу та сучасне життя України. Друкованим органом товариства є часопис „Громада“. Голова ТУКУ представляє інтереси українців на різноманітних зібраннях, співпрацює з держаними органами цієї країни з питань забезпечення прав української етнічної групи, бере участь у засіданнях міжурядової українсько-угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин.

У 1997 р. у Будапешті відкрито Український культурний центр, завданнями якого є розширення мережі української освіти, проведення культурно–мистецьких заходів, конференцій тощо. У 1998 р. при Центрі на громадських засадах створено Інститут україністики (уповноважений директор доцент Будапештського університету імені Лоранда Етвеша Оксана Ковач).

Активну громадську роботу проводить в Угорщині Товариство української культури, яке очолює Ярослава Хортяні (уродженка Тернопільщини, голова Європейського конгресу українців). Вона організувала відкриття пам’ятника Анастасії – доньки Ярослава Мудрого – королеви Угорщини у м. Тіхоні. Починаючи з 2004 р., Я.Хортяні доклала значних зусиль щодо відкриття нового пам’ятника Т.Шевченку у Будапешті (2007 р.). Я.Хортяні є упорядником та засновником семи українських видань в Угорщині, засновником і видавцем двомовного журналу „Громада“ (Будапешт), ініціатором „круглих столів“ та міжнародних конференцій на теми голодомору в Україні. З метою підтримки української культури та освітньої справи заснувала першу українську недільну школу (1993 р.) та бібліотеку (2006 р.) в Угорщині. За визначні заслуги уряд України нагородив Ярославу Хортяні Орденом Святої Ольги ІІІ ступеня.