4. Українська культура у 1940-х роках

4.1. Радянська література і мистецтво у 1941–1945 рр. Напад нацистської Німеччини на СРСР значно розвинув національно-патріотичні мотиви української радянської культури. Література і мистецтво стали зброєю у визвольній боротьбі.

Вірші, статті та поеми М.Бажана („Клятва“, „Данило Галицький“), О.Довженка („До зброї“, „Ворог буде розгромлений“), А.Малишка (До бою вставайте“, „Україно моя“), М.Рильського („Згине від меча“, „Слово про рідну матір“, „Велика година“), Ю.Смолича, В.Сосюри, П.Тичини („Голос матері“) та ін. закликали на боротьбу з німецькими загарбниками, вселяючи впевненість у перемогу. Їх твори друкувалися у фронтовій та партизанській пресі, видавались окремими збірками.

Наприкінці 1941 р. усі видавництва України, крім академічного, були об’єднані в Українське державне видавництво (Укрдержвидав), що перебувало у Саратові, пізніше у Москві. Воно видавало політичну й художню літературу, журнали, плакати, листівки тощо. На зміну книгам великого формату прийшли брошури. Видавалися твори класиків української літератури та сучасних письменників, літературно-художні альманахи „Україна в огні“, „Україна визволяється“ тощо. М.Бажан був головним редактором газети „За Радянську Україну“.

Діяли радіостанції ім. Т.Шевченка у Саратові та „Радянська Україна“ у Москві. З 1943 р. у прифронтовій смузі запрацювала пересувна радіостанція „Дніпро“. На радіо вперше прозвучали оповідання О.Довженка „Ніч перед боєм“, „Мати“, низка новел Ю.Яновського, п’єса О.Корнійчука „Фронт“, фейлетони Я.Галана „Фронт в ефірі“ та багато інших творів.

Війна справила неабиякий вплив і на подальший розвиток української літератури (О.Гончар, В.Некрасов, М.Стельмах, П.Воронько, Ю.Збанацький та ін.). 109 членів тодішнього складу Спілки письменників України брали участь у боротьбі з ворогом, понад 40 митців не повернулося з війни.

Провідною темою образотворчого мистецтва була боротьба народу з ворогом на фронті і в тилу. Цикл живописних портретів воїнів, учених, письменників, робітників підготував О.Шовкуненко. Кілька серій малюнків, акварелей та плакатів („У фашистській неволі“, „Україна бореться“, „Відомсти!“) створив В.Касіян. Високу оцінку громадськості отримала серія гравюр О.Пащенка „Київ 1944 р.“. Суворе життя народу у воєнному лихолітті відображено у творах К.Трохименка, М.Дерегуса та ін.

У музичному мистецтві найбільшого поширення набули патріотичні пісні та військові марші. У 1943 р. з’явилася патріотична кантата-симфонія А.Штогаренка „Україно моя“ (1943) на слова А.Малишка і М.Рильського; широковідомою була творчість М.Вериківського, Б.Лятошинського, К.Данькевича.

З театральних та естрадних артистів було створено понад 100 концертних бригад, які виступали у військових частинах на фронті, перед пораненими бійцями та командирами у шпиталях, перед працівниками тилу, на призовних пунктах тощо. Три бригади Запорізького театру ім. М.Заньковецької здійснили 215 виступів і концертів; Київський театр української драми ім. І.Франка показав на фронті 206 вистав; 22 бригади Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка дали 920 концертів.

Перебуваючи в Уфі та Іркутську, Київський театр опери і балету ім. Т.Шевченка не тільки поновив основні спектаклі („Запорожець за Дунаєм“, „Наталка Полтавка“), але й створив нові оригінальні постановки, наприклад, оперу М.Вериківського „Наймичка“. Артисти багато гастролювали у тилу, відвідали з концертами і виставами найвіддаленіші куточки СРСР – Магадан, Чукотку, Хабаровськ, Владивосток та ін.

Кіномистецтво було представлене роботами Київської та Одеської студій художніх фільмів, що працювали відповідно в Ашхабаді й Ташкенті. Українська студія хронікальних фільмів перебувала у Куйбишеві, згодом у Москві. У Ташкенті діяла студія „Київтехфільм“. Українські кіномитці також працювали у Центральній об’єднаній кіностудії СРСР в Алма-Аті. З 1943 р. почав виходити кіножурнал „Радянська Україна“.

Кінорежисери М.Донськой, Л.Луков, І.Савченко створили популярні художні фільми з воєнної тематики („Олександр Пархоменко“, „Як гартувалася сталь“, „Два бійці“, „Партизани в степах України“, „Райдуга“, „Нескорені“ та ін.).

Значний внесок у розвиток кіномистецтва, зокрема документального кіно, зробив Олександр Довженко. У листопаді 1943 р. на екрани країни вийшов повнометражний фільм „Битва за нашу Радянську Україну“, створений митцем у співавторстві з Я.Авдєєнком і Ю.Солнцевою. Ця стрічка отримала блискучі відгуки світової преси і вважається однією з кращих у документальному кінематографі воєнних років. Матеріали для картини були зняті 24 операторами в усіх родах військ, у радянському тилу та у тилу ворога, також використані кадри трофейної кінохроніки. Фільм, що охоплює події з 1941 і до початку 1943 р., відзначався майстерним монтажем, пристрасним дикторським текстом, створеним О.Довженком, емоційною музикою А.Штогаренка і Д.Клебанова.

Тоді ж, у 1943 р. геніальний український кінорежисер створив знамениту кіноповість „Україна в огні“, де подав концептуальну оцінку всієї ІІ Світової війни та участі у ній „нещасливої землі нашої“, „землі-полонянки“ – України. У січні 1944 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Сталін визначив цей твір як „платформу вузького, обмеженого українського націоналізму“, а автора загрозливо охарактеризував „відвертим націоналістом“ і „куркульським підспівувачем“.

На звинувачення у націоналізмі О.Довженко записав у своєму „Щоденнику“: „Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?…“.

З військової тематики треба згадати також інший документальний фільм Довженка і Солнцевої – „Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель“.

На жаль, багато зі створеного у роки війни, що стало всенародним надбанням, було розкритиковане партійними керівниками і вилучене як „ідейно шкідливе“ (кіносценарій О.Довженка „Україна в огні“, вірш В.Сосюри „Любіть Україну“ тощо). Національно-патріотична тематика радянських авторів і митців неминуче мала супроводжуватися схваленням „єдино правильного вчення“, возвеличенням Сталіна та „великого російського народу – старшого брата“ всіх народів СРСР.

4.2. Українська культура у період відбудови. У ході війни Україна зазнала надзвичайно великих людських і матеріальних втрат. Загальні втрати населення становили 14,5 млн чол.; було знищено майже 70% промислового й сільськогосподарського потенціалу. Руйнувань зазнали 714 міст, 28 тис. населених пунктів; знищено багато безцінних мистецьких пам’яток; загинули сотні тисяч учителів, культурно-освітніх працівників, діячів науки, літератури і мистецтва.

В умовах першочергового відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу, коштів на соціально-культурну сферу катастрофічно бракувало.

На кінець 1945 р. в УРСР було відновлено лише 21% довоєнної кількості бібліотек, 30% кіноустановок, 75% культосвітніх установ – будинків культури, клубів, хат-читалень, 70% друкарень, 73% театрів.

Після війни набули поширення вечірня і заочна форми навчання. Довоєнну мережу шкіл було повністю відновлено у 1950 р.; у 1953 р. було запроваджено обов’язкову семирічну освіту.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Після війни відкрито перший в історії Закарпаття Ужгородський університет, на Буковині – Чернівецький медичний інститут. У 1950 р. в УРСР налічувалося 160 вищих навчальних закладів.

Ооблива увага приділялася відновленню діяльності Академії наук УРСР. У трьох її відділах налічувалося 44 інститутів, у тому числі 20 нових. У повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1946 р. був запущений перший атомний реактор, у 1948–1951 рр. розроблено першу в СРСР електронно-обчислювальну машину.

Українська земля виплекала талант конструктора танків і радянської атомної зброї, тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники І.Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко.

З України почалася дорога у велику науку одного з творців американської атомної зброї Георгія (Джорджа) Кістяківського. Він здійснив чимало відкриттів у галузі фізичної хімії, став першим серед українців радником Президента США з науки та віце-президентом американської Академії наук.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще у 1930-х рр. разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки.

Значних зусиль вимагала відбудова зруйнованих міст, насамперед, столиці України. В реконструкції Хрещатика і залізничного вокзалу, у нових забудовах архітектори П.Альошин, О.Власов, А.Добровольський, В.Заболотний, О.Малиновський, Б.Приймак та ін. зуміли поєднати сталінський класицизм і помпезність з національним колоритом.

В Інституті електрозварювання АН УРСР під керівництвом Євгена Патона успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. У 1953 р. був побудований найбільший у світі суцільнозварний міст через Дніпро довжиною понад 1,5 км.

У літературі великого громадського звучання набули романи Олеся Гончара („Прапороносці“), Віктора Некрасова („В окопах Сталінграда“), поетичні твори Максима Рильського, Володимира Сосюри та ін.

Продовжували творити і вдосконалювати свою майстерність художники М.Глущенко, М.Дерегус, О.Шовкуненко, композитор К.Данькевич, актори А.Бучма, Н.Ужвій, Г.Юра, Ю.Шумський та багато інших. З 1944 р. у Львові діяв Театр ім. М.Заньковецької (художній керівник – Борис Романицький).

На трьох кіностудіях – у Києві, Одесі і Ялті – випускалися фільми, які йшли у загальносоюзний прокат.

4.3. Ідеологічні кампанії та репресії. Великої шкоди розвитку культури у післявоєнний період нанесли безперервні ідеологічні кампанії („ждановщина“, „лисенківщина“) та звинувачення митців у різних злочинах: в українському буржуазному націоналізмі, у „низькопоклонстві перед Заходом“, космополітизмі тощо. Турбуючись про зміцнення тоталітарного режиму та „ідеологічну чистоту соціалістичної культури“, партійне керівництво визначило курс на провінціалізацію української культури.

Весь арсенал культури був підпорядкований агітаційно-пропагандистським завданням державної партії. Українська культура мала „тісніше зливатися з великою російською культурою“.

Почалося відверте цькування М.Рильського за його доповідь „Київ в історії України“, виголошену у 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за поетичні твори „Мандрівка в молодість“, „Київські октави“, за статтю „Шевченкові роковини“ та ін. Ю.Яновського звинувачували за роман „Жива вода“, І.Сенченка за повість „Його покоління“, і цей список можна продовжувати.

У 1946 р. була заборонена шкільна „Читанка“ лише за те, що у ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді І Секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича. За його особистою вказівкою у вересні 1947 р. „Радянська Україна“ опублікувала статтю Ф.Єневича „Про націоналістичні помилки М.Рильського“. Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, у якому Ф.Єневич порівнювався із „собакою, що застрелив Пушкіна“. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильського примусили публічно каятися у всіх можливих „помилках“ та „гріхах“.

У жовтні 1947 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову „Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали „Звезда“ і „Ленинград“. У ній вказувалося, що „рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально“, а її члени „опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...“.

Редакція журналу „Перець“ звинувачувалася у відсутності гострої сатири „на зовнішніх і внутрішніх ворогів“.

У 1947 р. з’явилася партійна резолюція „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР“. Такі праці Інституту історії України, як „Короткий курс історії України“ (1941), „Нарис історії України“ (1942) за редакцією К.Гуслистого, 1-й том „Історії України“ (1943) за редакцією М.Петровського кваліфікувалися як спроби відродити „буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України“. Серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру виявили у працях професора Миколи Петровського „Незламний дух великого українського народу“ (1943), „Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі“ (1944) та ін.

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, що відбулася у серпні 1948 р. Академік Трохим Лисенко, який вважав генетику „буржуазною псевдонаукою“, оголосив ген міфічною частинкою та одержав „остаточну перемогу“ над своїми науковими опонентами – „вейсманістами-морганістами“. На тривалий період розвиток вітчизняної генетики припинився.

Наприкінці 1948 р. у республіці розгорнуто боротьбу з т. зв. „космополітами“. Літературні і театральні критики єврейського походження (Є.Адельгейм, І.Стебун-Кацнельсон, Я.Санов та ін.) були звинувачені у непатріотизмі, у схилянні перед культурою Заходу, у замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російською („безродні космополіти“, „низькопоклонники“, „антипатріотичні торгаші“, „естетствуючі нікчемності“).

У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним „До кінця розгромити космополітів-антипатріотів“. Відвертий антисемітизм був зведений у ранг державної політики.

Лінія на створення атмосфери „націоналістичної загрози“ продовжувалась і у наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва у Москві, у газеті „Правда“ з’явилась редакційна стаття „Проти ідеологічних перекручень у літературі“, яка нищівно розкритикувала глибококо патріотичний вірш В.Сосюри „Любіть Україну“, написаний ще у 1944 р.

Гострих ідеологічних нападок зазнала опера К.Данькевича „Богдан Хмельницький“ (1951). Автор змушений був робити другу редакцію.

У листопаді 1951 р. став до ладу перший у республіці Київський телецентр. Із запровадженням електронної системи телепередач пропагандистські можливості державної партії значно зросли.

Складна ситуація виникла навколо першого післявоєнного фільму Київської кіностудії „Тарас Шевченко“ (реж. Ігор Савченко). 44-річний кінорежисер у ході зйомок і безкінечних правок помер, остаточний варіант сценарію підготував О.Корнійчук. Фільм, що вийшов у грудні 1951 р. одночасно російською і українською мовами, подавався як головна подія у культурному житті України, а наступного року був удостоєний найвищої в СРСР Сталінської премії першого ступеня.

4.4. Розгром греко-католицької церкви. Радянізація Західної України, що почалася ще у передвоєнні роки, неминуче вимагала ліквідації впливової серед місцевого населення греко-католицької церкви.

1 листопада 1944 р. помер митрополит УГКЦ Андрій Шептицький. Це полегшило задуману Сталіним ліквідацію греко-католицької церкви.

У квітні 1945 р. за стандартними звинуваченнями у співробітництві з німецькими окупантами були заарештовані новопризначений митрополит Йосип Сліпий, ряд єпископів та священників. Протягом 1945–1946 рр. усе вище духовенство УГКЦ разом з викладачами богословських академій і семінарій та ченцями (всього бл. 1000 чол.) засудили до великих термінів ув’язнення та відправили у табори на Схід.

За розробленим НКВС планом, у березні 1946 р. ініціативна група віруючих на чолі з священиком Гавриїлом Костельником зібрала у Львові неканонічний церковний Собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. і об’єднання УГКЦ з РПЦ.

У Закарпатті відповідне рішення було прийняте у1949 р. На Пряшівщині під радянським тиском унія була ліквідована у 1950 р.

Незважаючи на репресії і переслідування, УГКЦ понад 40 років продовжувала свою діяльність у підпіллі.

4.5. Національно-культурна спадщина ОУН-УПА. Ще зовсім недавно про внесок у розвиток української культури письменників, поетів, публіцистів, художників, які воювали у лавах ОУН-УПА, перебували у підпіллі, творили в умовах нацистської окупації або знаходилися в еміграції, не можна було навіть згадувати. Багато з цих діячів загинули мученицькою смертю, наприклад, Юрій Липа – письменник, публіцист, лікар УПА, закатований радянськими спецслужбами у 1944 р.; Олена Теліга та Олег Ольжич, замордовані нацистами відповідно у 1942 і 1944 рр.; Ніл Хасевич – відомий художник, графік, загинув у 1952 р. на Рівненщині та багато інших. Їх творчість є важливою сторінкою української культури ХХ століття.

Так, Ніл Хасевич був автором ескізів усіх нагород УПА та УГВР, ілюстрував газету „Волинь“, яку у Рівному редактував Улас Самчук (видавалася з вересня 1941 до початку 1944 р.) , працював у редакції підпільного журналу „До зброї“, підготував альбоми „Волинь у боротьбі“„Графіка в бункерах УПА“ та ін.

Олена Теліга у Києві восени 1941 р. створила Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький тижневик „Літаври“ як додаток до газети „Українське слово“ та ін. Поезії О.Теліги воєнної доби увійшли до посмертних її збірок, виданих в еміграції – „Душа на сторожі“ та „Прапори Духа“. В Україні перша збірка поетеси була видрукована у Рівному лише у 1992 р. („Найгостріше слово – Україна“).

У період боротьби з окупантами виходило чимало брошур, підручників, часописів, листівок тощо. Говними виданнями УПА були журнали „Ідея і чин“ (1942-1946), „До зброї“ (1943), „Повстанець“ (1944-1946), „Український перець“ (1943-1945) та ін.

У Карпатах діяла підпільна радіостанція „Афродіта“, керівником якої був Ярослав Старух. Відомими підпільними поетами і публіцистами були Марко Боєслав (Михайло Дяченко), Яків Бусел, Петро Полтава (Петро Федун) та багато інших. Широкого розголосу набули твори Івана Багряного, який очолював пропагандистський центр ОУН-УПА.

Джерела і література:

20-ті роки: літературні дискусії, полеміки. – К., 1991

Акуленко В.І. Злочин проти пам’яті. Про нищення культурних цінностей на Україні 1927–1941 рр.). – К., 1991

Вервес Г. Український авангард у контексті європейських маніфестів і програм // Слово і час. – К., 1992. – № 12

Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, щоденник. – К., 1990

Ільєнко І. У жорнах репресій: Оповіді про укр. письменників (за архівами ДПУ-НКВС). – К., 1995

Ільницький О. Український футуризм (1914–1930). – Л., 2003

Іщук О., Марчук І., Царевич Д. Життя і творчість Ніла Хасевича. – Торонто-Л., 2011

Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920–1930-х років: соціальний портрет та історична доля. – К., Едмонтон, 1992

Корогодський Р. Довженко в полоні: Розвідки та есеї про Майстра. –

К., 2000

Корнієнко Н.М. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. – К., 1998

Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження: Антологія 1917-1933. –

К., 2003

Луцький Ю. Літературна політика в Радянській Україні 1917-1934 [1956]. – К., 2000

Петров В. Діячі української культури (1920–1940 рр.) – жертви більшовицького терору. – К., 1992

Письменники Радянської України: 20–30 роки (Збірник). – К., 1989

Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933–1941 рр. – Тернопіль, 1999

Репресоване „Відродження“: (Українська культура у 20-ті роки / Упоряд. О.І.Сидоренко. – К., 1993

Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). – К., 2004

Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50-ті роки ХХ ст.). – К., 1994

Український авангард 1910–1930 років: Альбом / Авт.-упор.

Д.О. Горбачов. – К., 1996

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? – К., 1993

Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні. –

К., 1995