2. Культура східної діаспори

4.1. Росія. Центром українського національного життя у Росії є Москва, яка має потужний інтелектуальний потенціал українства. З ініціативи української громади Москви у грудні 1989 р. відновила свою роботу під керівництвом Наталії Шаріної Державна бібліотека української літератури – наступниця Центральної української бібліотеки, заснованої ще у 1920-х рр. та закритої у 1938 р. У грудні 2010 р. ФСБ Росії закрила бібліотеку української літератури за неоправданими звинуваченнями у поширенні екстреміської літератури, але на початку 2012 р. бібліотека відновила свою роботу.

У Москві діє також Культурний центр України, який створено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14 травня 1993 р. (директор Володимир Мельниченко). Це – державна установа, завданням якої є зміцнення міжнародного авторитету України, пропаганда української культури та духовності, ознайомлення зарубіжної громадськості з історією і культурою, внутрішньою та зовнішньою політикою України, підтримка українських організацій та земляцтв у Російській Федерації.

Історик Віктор Ідзьо організував у 1995 р. Український історичний клуб (УІК), що став важливим українознавчим осередком у Росії. УІК є добровільною організацією шанувальників української історії, культури. Метою УІК є українознавча діяльність в галузі історії, української літератури, мови та української культури. Кожен член УІК зобов’язаний брати активну участь в українознавчій, науково-освітній організаційній та міжнародній діяльності, вносити матеріальну допомогу на підтримку заходів, що їх проводить Рада клубу, зокрема на видання друкованих органів УІК – „Українського Історичного Альманаху в Росії“ та „Наукового Вісника УІК“. Членами УІК є професійні історики – Б.Тимощук, Р.Мартинюк, С.Сімеряга, В.Кабузан, П.Кононенко, В.Грабовецький, Б.Чопик, О.Котов, В.Головко та ін.

Важливу роль у поширенні освіти відіграє Український університет у Москві – перший український державний науково-освітній заклад у Росії. Його організаторами у 1992 р. стали відомі науковці, освітяни, громадсько-культурні діячі – Т.Муранівський, В.Ідзьо, Ю.Овченко, А.Шевеленко, О.Руденко-Десняк, П.Кононенко, В.Білокінь, О.Окара, Р.Нестеренко, В.Назаренко, А.Глущенко, С.Онищук, І.Кравченко, В.Кривенький, М.Семіряга, В.Прохоренко, М.Плющ, Б.Тимощук, О.Головко.

Основне завдання університету – задовольнити потреби громадян українського походження та прихильників української культури в освітньому, інтелектуальному та духовному розвитку. Навчання в університеті здійснюється українською, російською та англійською мовами; діють факультети українознавства, бізнесу, екології та здоров’я людини, історичний, філологічний, філософський, технічний, художній, інформатики.

Скорочення діяльності університету відбулося з 2006 р., коли російська влада вдалась до дискредитації української науково-освітньої ініціативи, влаштовуючи різні провокації з метою остаточного знищення українського руху у Росії. Український університет змушений був реорганізуватися: у 2007 р. з шести залишилося три відділи: українознавчий, що включає в себе історію та філологію (очолює академік В.Ідзьо); філософський (очолює професор М.Пришляк) та технічний (очолює академік Є.Ширяєв).

У Санкт-Петербурзі активно діє Українське суспільно-культурне товариство ім. Т.Шевченка, яке здійснює значну роботу щодо задоволення духовно-культурних потреб української громади міста: організовує концерти та урочисті зібрання, присвячені національним святам і видатним постатям України, проводить зустрічі з українськими політиками, громадськими і культурними діячами тощо. З ініціативи культурної фундації „Пам’ятник Шевченкові“ у 1998 р. у місті на Неві було встановлено пам’ятник Кобзареві.

На початку 1990-х рр. ХХ ст. зріс інтерес до національної культури українців Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська, Свердловська області, а також Башкортостан та Удмуртія). У січні 1990 р. в Уфі було утворено Товариство шанувальників української культури, пізніше реорганізоване у Республіканський національно-культурний центр українців Башкортостану „Кобзар“. З його ініціативи у республіці Башкортостан щорічно проводяться фестивалі української культури, Шевченківські свята, урочистості з нагоди Дня незалежності України. Відкрито Український народний дім „Мир“, де розміщена бібліотека, влаштовуються виставки творів українського мистецтва, проходять науково-практичні конференції.

Серед досягнень українців – організація Інституту Тараса Шевченка, який діє у складі Оренбурзького університету. Інститутом видається газета „Інститут Тараса“ та „Наукові записки Оренбурзького інституту Тараса Шевченка“ (російськомовне видання).

Набуває дедалі організованіших форм український національно-культурний рух у районах зосередження недавніх економічних іммігрантів (Тюменська область і північна частина Красноярського краю). У 1989 р. в Уренгої виникло Товариство української мови, яке відкрило українську філію бібліотеки, розповсюджує українську пресу тощо.

Інтерес української діаспори Тюменської області представляє об’єднання „Єдина Родина“ з національно-культурними товариствами: „Українська родина“ (Сургут), „Українське земляцтво“ (Нижнєвартовськ), „Відродження“ (Тюмень).

Виявляють активність українські об’єднання „Вербиченька“ (Татарстан), „Лелеки“ (Мурманськ) та ін.

Значну роботу щодо збереження й розвитку української культури, мови та освіти у Сибіру провадять об’єднання „Українська діаспора“ (Тобольськ), „Просвіта“ (Омськ), Центр української культури „Джерело“ (Томськ), „Уральська асоціація українців“ (Єкатеринбург) та ін. Необхідно зазначити, що діяльність українських громадських організацій Сибіру, як і більшості інших регіонів Росії, нерідко відбувається в умовах відвертої неуваги, а то і протидії з боку місцевої влади.

У жовтні 1993 р. було проведено І Конгрес українців Російської Федерації, на якому було створено Об’єднання українців Росії (ОУР), на чолі з головою І.Руденком-Десняком. ОУР виступило одним із ініціаторів та учасників розробки закону Російської Федерації „Про національно-культурну автономію“ та організатором низки науково-практичних конференцій з питань освіти діаспорних народів Росії. З 2009 р. ОУР зазнавало постійних утисків з боку російської влади, а у травні 2012 р. – ліквідоване.

Преса відіграє важливу роль у збереженні української мови й культури. Останніми роками у Росії побачили світ такі газети, як „Український вибір“, „Український кур’єр“, „Інформаційний бюлетень Об’єднання українців Москви“ (всі – Москва), „Криниця“ (Уфа), „Рідне слово“ (Челябінськ), „Українське слово“ (Мурманськ), „Українська родина“ (Сургут), „Український вісник“ (Сиктивкар) та ін. Деякі газети видаються в Україні, наприклад, „Український вісник“ та „Промінь“ (для українців Комі).

4.2. Казахстан. Українська діаспора у Казахстані за своєю чисельністю посідає чільне місце серед українських громад світу (після Росії, США та Канади). За переписом 1989 р. у Казахстані проживало майже 900 тис. українців.

Активне формування української етнічної групи у Казахстані розпочалося з другої половини ХІХ ст., коли сюди стали переселятися мешканці з Таврійської, Катеринославської, Херсонської, Харківської, Полтавської, Київської губерній. Значно посилився український переселенський рух до Казахстану після столипінської аграрної реформи. Питома вага українців у всьому населенні Казахстану зросла з 1,9% у 1897 р. до 10,5% у 1917 р. У 1930-х рр. у ході проведення суцільної колективізації розпочався процес примусового виселення з України розкуркулених селян, зокрема було переселено майже 64 тис. українських родин.

Під час проведення політики коренізації в СРСР в Казахстані на українську мову переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску підручники, стали виходити українські газети, але після згортання політики українізації у 1930-х рр. розпочалося активне впровадження російської мови.

За відсутності умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачає свою етнічність. Найвиразніше це проявляється у ставленні до мови: у 1926 р. українську назвали рідною мовою 78,7% українців Казахстану, у 1959 р. – 60,4%, у 1970 р. – 51,5%, у 1979 р. – 41,3%, у 1989 р. – лише 36,6%.

Із розпадом СРСР у Казахстані виникли українські національно-культурні організації, посилюється інтерес до української мови, культури, традицій. У 1990 р. створено Товариство української мови у м. Караганда, яке очолила Н.Овчинникова. При товаристві працює невелика українська бібліотека.

Активну діяльність провадить Павлоградське товариство української культури ім. Т.Шевченка. При товаристві діють два класи недільної школи, хоровий колектив, драмгурток, дитяча фольклорна група, гурток української вишиванки та дитячого малюнка, бібліотека. Періодично виходить в ефір радіопередача „Українська родина“ та телепередача „Український час“. З 1994 р. видається щотижнева газета „Українські новини“.

Невеликі бібліотеки діють в українських світлицях, що обладнані практично в усіх 20 українських національно-культурних центрах. Вони також створені при 15 українських недільних школах. У столиці республіки Астані віднедавна працює Український інформаційно-культурний центр ім. Т.Шевченка Посольства України з бібліотекою української літератури. Бібліотека працює також в Українському навчальному комплексі м. Астани.

4.3. Білорусь. На території Білорусі найбільше українців проживають в Гомельській та Брестській областях. На початку 1990 рр. розпочалося національно-культурне відродження українців Білорусі, насамперед на Берестейщині (етнічній українській території). У лютому 1990 р. у Бресті засновано Українське громадсько-культурне об’єднання „Берестейщина“. Головною метою об’єднання є захист етнічної ідентичності українського населення, збереження і подальший розвиток української мови, культури, традицій. Під егідою об’єднання функціонує Український народний університет культури. Активно працює обласне громадське об’єднання „Просвіта Берестейщини“ імені Тараса Шевченка, яке у 1996 р. видавало газету „Берестейський край“. Нині україномовні періодичні видання у Білорусі не видаються через брак коштів.

При кафедрі класичної та сучасної зарубіжної філології Брестського державного університету ім. О.С.Пушкіна функціонує відділення україністики, яке очолює Лідія Дорошко. Читаються 22 наукові курси з української мови та літератури, українознавства та історії України.

4.4. Молдова. Перші українські організації у Молдові постали наприкінці 1980-х рр. Однак процес налагодження української діаспори в Молдові був перерваний військовим конфліктом 1991–1992 рр. Загалом у Міністерстві юстиції Молдови зареєстровано такі етнокультурні об’єднання українців: Українська громада, Союз українців, Товариство української культури, Товариство „Просвіта ім. Т.Г. Шевченка“, благодійний фонд „Відродження“, Товариство українок.

Українці проживають також у багатьох інших пострадянських республіках. Дослідження їх культурницької діяльності вимагає окремих студій. У підсумку зазначимо, що нині східна діаспора перебуває у складних соціально-економічних і політичних умовах. Вона потребує від України значної державної підтримки – в організації української освіти, науки, преси, громадських товариств.

Джерела і література:

Атаманенко А. Українське історичне товариство: ідеї, постаті, діяльність. – Острог, 2010

Бачинський Ю. Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки: монографія. – К., 1995

Бурім Д.В., Кучерук О.С., Маврін О.О. Наукова та видавнича діяльність Наукового Товариства імені Шевченка у Європі. – К., 2007

Винар Л. Відродження українського наукового життя після Другої світової війни: 1945-1952 рр. // Наукові записки Національного університету „Острозька академіяґ”. – Острог, 2007. – С. 60–71

Горинь Б. Туга Віктора Цимбала: Докум. роман-есе. – К., 2005

Гунчак Т. Мої спогади – стежки життя. – К., 2005

Закордонне українство: Інформаційно-бібліографічний покажчик. –

К., 2004

Зарубіжні українці: Довідник / С.Ю.Лазебник (кер. авт. кол.) та ін. –

К., 1991

Заставний Ф.Д. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. – Л., 1991

Заставний Ф.Д. Східна українська діаспора. – Л., 1992

Макар Ю. Українська діаспора: походження, характер, сучасний стан // Наукові записки Національного університету „Острозька академія”. – Острог, 2007. – С. 9–19

Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні: У 2 т. – Мюнхен, 1985

Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції 1919–1939. – Т. 2. – Острог, 2008

Розумний Я. Українська діаспора в Канаді вчора й сьогодні: процеси і прогнози // Наукові записки Національного університету „Острозька академія”. – Острог, 2007. – С. 27–35

Піскун В. Політичний вибір української еміграції (20-ті рр. ХХ ст.). –

К., Нью-Йорк, 2006

Степовик Д. Сучасна українська ікона: З іконотворчості Христини Дохват. – К., 2005

Степовик Д. Скульптор Лео Мол: Життя і творчість. – К., 1995

Степовик Д. Скульптор Михайло Паращук: Життя і творчість. – К., 1994

Трощинський В.П, Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999

Українська Вільна Академія Наук у США. – Нью–Йорк; К.; Львів, 2004

Українські канадці в історичних зв’язках із землею батьків. – К., 1990