3. Типологія викладачів

Поганий той учень, який не перевершує свого вчителя. Леонардо да Вінчі, італійський художник

Типологія викладачів очима студентів'.

1. Вічні студенти: високий рівень професіоналізму й інтелекту, завжди в пошуках нового, добре розуміють проблеми студентів і поважно до них ставляться, з ними легко спілкуватися та можна дискутувати на різні теми.

2. Військові: авторитарні, встановлюють армійську дисципліну (ко­манди, накази), нав’язують свою точку зору, не беруть до уваги поглядів студентів, суворо контролюють і запроваджують систему покарань.

3. Викладачі, які лише відбувають свої обов’язки: формально викону­ють свою роботу, студентам дозволяють робити все, аби ті їм не заважали.

Типологія викладачів за результатами наукових досліджень:

Ціннісний тип (70%). Такі викладачі схильні управляти педагогічним процесом, у них переважає вербальний інтелект, вони володіють грамот­ною і багатою мовою, проте виявляють емоційну відчуженість від сту­дентів, педантизм і мають великі соціальні претензії.

Гедоністи (15%), мета гедоністичного життя яких - вищі блага. Це викладачі-виконавці, які поширюють знання, мають розвинутий інте­лект. Вони відповідальні, соціально рефлексивні та здатні до емоційної співпраці зі студентами.

Реалісти (3%): мають розвинутий вербальний інтелект, але часто емо­ційно дискомфортні.

Творчі (12%): здатні генерувати ідеї, гармонійно гнучкі, активні, ма­ють високий інтелектуальний потенціал і здатність до емоційної співт­ворчості зі студентами.

А які викладачі (за типологією) працюють у зарубіжних університе­тах? Це цікаво, адже Україна, як відомо, підписала Болонську декларацію, що відкриває перспективу українським студентам навчатися, а виклада­чам працювати за кордоном. Для прикладу наведемо моделі поведінки і діяльності викладача, які виокремив американський психолог М. Талон:

Модель 1: «Сократ» - викладач із репутацією любителя дискусій, су­перечок, які навмисне сам провокує в аудиторії. Він часто бере на себе роль «адвоката диявола», який обстоює непопулярні погляди. Йому влас­тиві високий індивідуалізм, відсутність систематичності в навчальному процесі. Через постійну конфронтацію, що нагадує перехресний допит, студенти активно відстоюють власні позиції.

Модель 2: «Керівник групової дискусії», який головним у своїй діяль­ності вважає досягнення згоди і забезпечення співробітництва між сту­дентами. (Одночасно собі відводить роль посередника, для якого пошук демократичної згоди важливіший за результат дискусії.

Модель 3: «Майстер» - це викладач, який є зразком для наслідування, який студент повинен обов’язково копіювати не стільки в навчальному процесі, скільки у ставленні до життя взагалі.

У Модель 4: «Генерал», який уникає будь-якої двозначності, підкресле­но вимогливий, жорстко домагається слухняності, оскільки вважає, що завжди і в усьому має рацію, а студент, як армійський новобранець, пови­нен беззаперечно виконувати його накази.

Модель 5: «Менеджер». Цей стиль поширений у радикально орієн­тованих університетах і пов’язаний з атмосферою ефективної педагогіч­ної діяльності, індивідуальним підходом до студентів, заохоченням їх­ньої ініціативи й самостійності. Такий викладач прагне до обговорення з кожним студентом змісту його навчального завдання, забезпечує якісний контроль за його виконанням і об’єктивно оцінює кінцевий результат.

Модель 6: «Тренер», атмосфера спілкування якого в аудиторії пройня­та духом командної належності. Студенти є членами єдиної команди, не мають значення як індивідуальності, але разом вони можуть «зрушити гори». Викладачеві відведена роль натхненника групових зусиль, голов­ним для нього є кінцевий результат, вагомий успіх, блискуча перемога.

Модель 7: «Гід» - втілений образ «ходячої енциклопедії», лаконічний, точний і стриманий. Відповіді на всі запитання (як і можливі запитання) йому відомі заздалегідь. Технічно бездоганний, і саме тому дуже часто відверто нудний.

Як бачимо, багато чого спільного між українськими і зарубіжними ви­кладачами. їм притаманні як професійні достоїнства, так і недоліки педа­гогічної діяльності, вади особистості.

Для розвитку педагогічної майстерності викладача у ВНЗ потрібно реа­лізовувати основні принципи підготовки та перепідготовки педагога на основі професійного підбору (за Г.У. Матушанським і Ю.В. Цвенгером):

• Аналіз педагогічної діяльності майбутнього викладача ВНЗ повинен бути сфокусований на тих її аспектах, які спричинюють проблеми, труднощі, а не охоплювати всю сукупність його професійно-педаго­гічних функцій і посадових обов’язків.

• Серед професійно важливих характеристик майбутнього викладача ВНЗ мають бути виділені ті якості, які важко розвивати у дорослих і погано компенсувати у професійно-педагогічній діяльності, але вони є необхідними для вирішення професійно-педагогічних завдань (саме ці якості є параметрами профвідбору до викладацької діяльності).

• Професійно важливі характеристики, які можна розвивати та форму­вати шляхом професійного навчання та тренінгів, необхідно врахову­вати під час розробки спеціальних навчальних курсів і практикумів і обов’язково включати їх у навчальний процес підготовки та перепід­готовки викладачів вищої школи.

• Професійно важливі якості особистості викладача, які можна компен­сувати завдяки індивідуальному стилю діяльності, можуть бути осно­вою для вибору конкретної предметної спеціалізації у підготовці та подальшій професійно-педагогічній діяльності викладача ВНЗ. Педагогічна діяльність викладача має бути підпорядкована вимогам,

які ставив В.О. Сухомлинський перед учителями: «Не забувайте, що ґрунт, на якому будується Ваша педагогічна майстерність -у самій ди­тині, в її ставленні до знань і до Вас, учителя. Це - бажання вчитися, натхнення, готовність до подолання труднощів». Тобто викладач ВНЗ, який володіє педагогічною майстерністю, повинен формувати у студен­тів насамперед мотивацію до навчання.

Загальні настанови молодому викладачеві вищої школи:

• Появлення у студентській групі завжди бадьоре, впевнене, жваве.

• Загальне самопочуття мажорне, оптимістичне.

• Позитивний комунікативний настрій, яскраво виражена готовність до спілкування зі студентами.

• Енергійний прояв комунікативної ініціативи, налаштованість на про­фесійну діяльність, прагнення передати цей стан аудиторії.

• Створення під час заняття позитивного соціально-психологічного клі­мату.

• Управління самопочуттям, контроль за своїми емоціями під час спіл­кування зі студентами.

• Забезпечення продуктивності педагогічного спілкування: оператив­ність змісту, гнучкість стилю, дотримання соціальної дистанції, єд­ність спілкування і педагогічного впливу.

• Мовлення яскраве, образне, емоційно насичене, культурне.

• Педагогічно доцільна виразна міміка і пантоміміка, адекватна жести­куляція.

Сподіваємося, що зміст навчального посібника і самостійна робота над першоджерелами допоможе Вам поставити перед собою конкретні завдання щодо самопідготовки до майбутньої викладацької діяльності, професійного самовиховання - активний професійний саморозвиток, рефлексивний професіоналізм, засвоєння педагогічних цінностей, норм педагогічної етики.

Питання для самоконтролю

1. У чому специфіка науково-педагогічної діяльності викладача ВНЗ по­рівняно з педагогічною діяльністю шкільного вчителя?

2. Які психологічні умови визначають ефективність діяльності виклада­ча вищої школи?

3. Довести, що педагогічна діяльність викладача має творчий характер. Особливості педагогічної творчості.

4. Які існують шляхи підвищення педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу?

5. У чому полягає проблема критеріїв оцінки ефективності діяльності викладача вищої школи?

Література

Астахова Е.В. Социальньїе характеристики кадрового потенциа- ла вьісшей школьї: украинский вариант // Инновации в образовании. -- №1. - С. 27-51.

Взскер А.Б. Педагогическая зтика нового века и артистические спо- собности учителя // Мир образования - образование в мире. Научно-ме- тодический журнал. - 2004. - №1. - С. 17-25.

Зиновкина М. Вузовский педагог XXI века // Вьісшее образование в России,- 1998,-№3.-С. 14-16.

Зубкова І.Ю. Психологічні особливості Я-образу вчителя-професіо- нала за структурними компонентами цілісної моделі // Практична психо­логія та соціальна робота. - 2003. - №5. - С. 4-11.

Исаев Е.И. Формирование ценностно-смьіслового отношения к пси­хологии у будущих педагогов / Е.И. Исаев, С.В. Пазухина // Вопросьі пси­хологии. - 2004. - №5. - С. 3-11.

Исаева ТЕ. Классификация профессионально-личностньїх компетен- ций вузовского преподавателя // Педагогика. - 2006. - №9. - С. 55 -60.

Калюжньт А.А. Психология формирования имиджа учителя. - М.: Владос, 2004. - 222 с.

Колошин В.Ф. Самоактуалізація викладача // Практична психологія та соціальна робота. - 2000. - №1. - С. 7-9.

Левківський Б. Підвищення педмайстерності викладачів ВНЗ // Вища школа. - 2005. - №3. - С. 57-59.

Макарова Л.Н. Преподаватель вьісшей школьї: индивидуальность, стиль, деятельность: В 2 ч. / И.Ф. Исаев (науч. ред.). - М.; Тамбов: Изд- во ТГУ, 2000.-Ч.І.-244 с.

Матушевский Г.У. Основньїе характеристики психолого-педагоги- ческой подготовки и переподготовки преподавателей вьісшей школьї // Психологическая наука и образование / Г.У. Матушевский, Ю.В. Цвен- гер. - 2001. - №2. - С. 26-31.

Мороз О.Г. Підготовка майбутнього викладача вищої школи: психо- лого-педагогічний ракурс / О.Г. Мороз, В.І. Юрченко // Наукові запис­ки: 36. наук. стат. НПУ ім. М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 2001. - Вип. 41.-С. 156-159.

Мороз О.Г. Психолого-педагогічна модель викладача вищої школи / О.Г. Мороз, В.І. Юрченко // Наукове проектування інноваційних та аль­тернативних систем вищої освіти. - Тернопіль, 2000. - С. 187-189.

Педагогічна творчість і майстерність. Хрестоматія / Інститут змісту і методів навчання / Н. В. Гузій (укл.). - К., 2000. - 167 с. (Розд.1).

Перельїгина Е.Б. Психология имиджа: Учеб. пособие для студ. - М.: Аспект Пресс, 2002. - 224 с.

Полуніна О.В. Психологічна компетентність викладача вищого педа­гогічного навчального закладу як чинник успішності управління проце­сом учіння студентів: Автореф. дис.... канд. психол. наук: 19.00.07 / Ін-т психології ім. Г.С. Костюка АПН України. - К., 2004. - 16 с.

Сластенин В.А. Профессионализм педагога: акмеологический кон­текст // Педагогическое образование и наука. - 2002. - №4. - С. 4-9.

Степанишин Б.І. Особа викладача інституту та шляхи її формування // Рідна школа. - 1992. - № 2. - С. 60-67.

Тищенко С.П. Психологічна компетентність педагога як складова професійного успіху // Педагогіка і психологія: Вісник АПН України. - 2001.-№ 3-4.-С. 81-89.

Черникова О.В. Особенности профессиональннх умений в педагоги- ческой деятельности // Психологическая наука и образование. - 2005. - №3. - С. 68-73.

Щербань П. Сутність педагогічної культури // Вища освіта України. - - №3. - С. 67-72.

КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ

словник

Скільки суперечок було б припинено, якби учасники домовилися визначати свої терміни.

Аристотель

Уточнюйте значення слів, і ви звільните людство від половини помилкових вчинків. Рене Декарт,

французький математик і філософ

Абстрагування - мислене виділення, вичленовування деяких елементів кон­кретної сукупності й відокремлення їх від інших елементів цієї множини; один з основних процесів розумової діяльності людини, який грунтується на знаковому опосередкуванні (насамперед мовному) і дає змогу перетворити в об’єкт роз­гляду окремі властивості (відношення, частини або стани) предметів. Предмет вивчення будь-якої науки і будь-якого дослідження може бути поданий як низка послідовних процесів абстрагування від конкретної дійсності.

Абстракція - результат процесу абстрагування, лежить в основі процесів узагальнення і утворення понять; одна з основних логічних операцій мислення - мислене виділення окремих властивостей, сторін, елементів або станів предмета як самостійних об’єктів розгляду.

Автентичний - такий, що відповідає оригіналові; справжній, дійсний, який походить з першоджерела.

Автентичність - самість - визначає реальне функціонування особистості.

Автогенне тренування (автотренінг) - засіб психологічної саморегуляції станів. Ґрунтується на використанні прийомів самонавіювання, елементів схід­них технік медитації й занурення у стан релаксації. Спрямований на оволодіння навичками довільного викликання стану тепла, важкості, спокою, розслаблення, і на цьому фоні нормалізації (активізації) перебігу основних психофізіологічних функцій. Класичний метод автотренінгу розроблений німецьким психотерапев­том І.Г. Шульцем (1932).

Автоідентифікація - вамовизначення, ідентифікація (ототожнення) себе з ін­шою людиною або групою людей (груповг^або соціальна ідентифікація). Розгляда­ють статеву, вікову, конфесійну, професійну, соціальну автоідентифікацію особис­тості як необхідну умову її розвитку та існування. У широкому сенсі це поняття поєднує процес, механізми і результати. Для позначення результатів автоідентифі- кації часто використовують термін «ідентичність». У більш вузькому сенсі авто­ідентифікація означає процеси особистісної ідентифікації, які є продуктом свідо­мих зусиль особистості, а не вторинним продуктом стихійних процесів насліду­вання, захисних механізмів або результатом зовнішнього навіювання і виховання.

Автореферат (від грец. аиіок + від лат. геЯеге - повідомляти) - короткий ви­клад наукового твору самим автором.

Авторитарна особистість (аиіЬогіїагіап регеопаїііе) - комплекс особистісних характеристик, які містять, з однієї сторони, змінні когнітивного стилю (ригід­ність, догматизм, уникнення невизначеностей і когнітивної складності), з ін­шої, - соціально-психологічні настанови (конформність, консерватизм, етноцен- тризм, антидемократизм, упередження до меншин тощо).

Авторитарний стиль управління - стиль, який характеризується одноосіб­ним прийняттям керівником рішень на основі інформації, якою він володіє. Го­лос керівника є основним, а пропозиції колег не приймаються.

Авторитарний тип керівника - характеризується стилем владності і дирек- тивності, недемократичними впливами на людей, схильністю до жорстокості, труднощами в налагодженні контактів із підлеглими.

Авторитарність (лат. аиіогііаз - влада, вплив) - сукупність властивостей особистості, що проявляються в схильності до диктату і беззаперечному підко­ренню людей своєму впливу і владі, у прагненні будь-якими засобами затвердити свою владу й авторитет, досягти панівного становища в групі. Вона пов’язана із завищеною самооцінкою і рівнем домагань особистості, прагненням до стерео- типізації та ригідністю мислення і поведінки, з агресивністю та ін.

Авторитет (лат. аиіогіїаз - влада, вплив) - прийняте групою людей і узаконе­не право керувати діями і поведінкою інших людей, що грунтується на довірі до достоїнств і якостей його носія; визнання за індивідом права на прийняття відпо­відального рішення в умовах спільної діяльності. У навчально-виховному про­цесі велике значення має авторитет педагога. Психологічним підґрунтям автори­тету окремої особи є наявність у неї певних заслуг, особистих морально-психо­логічних якостей, а службового авторитету - визнання значущості, престижності певної посади, відповідності їй особи, що її обіймає.

Агресія (від лат. ১ге55Іо - напад) - мотивована деструктивна поведінка, яка суперечить нормам (правилам) співіснування людей у суспільстві, і завдає шкоди об’єктам нападу (живим і неживим), приносить людям фізичні збитки або спричи­нює у них психологічний дискомфорт (негативне хвилювання, напружений стан, страх, пригніченість тощо). Аїресивні дії є: І) засобом досягнення якої-небудь значущої мети; 2) способом психологічного розвантаження; 3) способом задово­лення потреби в самореалізації й самоствердженні. Види агресії: фізична агресія (напад); вербальна агресія через форму (сварка, крик, вереск та ін.) та через зміст словесного реагування (погроза, прокльони, лайка та ін.); пряма і непряма агресія (наприклад, злісні плітки, нерозумні жарти, напад люті та ін.); інструментальна агресія, що є засобом досягнення якої-небудь мети; ворожа агресія (дії, метою яких є заподіяння шкоди об’єкту агресії); альтруїстична агресія, що має за мету захист інших від чиїхось агресивних дій; автоагресія (самозвинувачення, само­приниження, нанесення собі тілесних ушкоджень аж до самогубства).

Адаптаційний синдром - сукупність фізіологічних реакцій організму, що має загальний захисний характер і виникає як відповідь на сильні і довготривалі несприятливі впливи - стресори (Г. Сальє). У розвитку адаптаційного синдрому виділяють три стадії: «стадія тривоги» - триває від декількох годин до двох діб і містить дві фази - шоку і противошоку, на останній з яких відбувається мобі­лізація захисних реакцій організму; «стадія опірності», під час якої стійкість організму до різних впливів підвищена або призводить до стабілізації стану і видужування, або змінюється останньою стадією - «стадією виснаження», яка може закінчитися навіть смертю.

Адаптація (лат. асіаріаііо - пристосовувати) в психології особистості - при­стосування особистості до існування в соціумі відповідно до його норм і вимог, а також згідно з потребами, прагненнями, мотивами та інтересами самої особис­тості. Психологічна адаптація здійснюється в процесі соціалізації особистості, під час її індивідуального розвитку, соціального і професійного становлення.

Адаптація дидактична - готовність суб’єкта учіння опанувати різноманіт­тям нових (порівняно з раніше засвоєними) організаційних форм, методів і зміс­ту навчальної діяльності (наприклад, у вищій школі першокурсники адаптують­ся до значного збільшення обсягу навчального матеріалу, до складної мови на­укових текстів і вивчення спеціальних предметів тощо).

Адаптація соціальна - активне пристосування індивіда до умов соціального середовища та інтегральний показник стану людини, що відображає її можли­вості виконувати певні біосоціальні функції: адекватне сприйняття навколиш­нього середовища і власного організму; оптимальна система взаємин і спілку­вання з іншими людьми; працездатність і здібність до навчання, організації до­звілля і відпочинку; здатність до самообслуговування і взаємообслуговування в родині й колективі; мінливість (адаптивність) поведінки відповідно до рольових очікувань інших. Соціальна адаптація відбувається шляхом засвоєння уявлень про соціальні норми і цінності. Найважливішими засобами досягнення успішної соціальної адаптації є освіта та виховання.

Адаптація соціально-психологічна - процес набуття людьми певного со- ціально-психологічного статусу, оволодіння деякими соціально-психологічними рольовими функціями; людина прагне досягти гармонії між внутрішніми і зо­внішніми умовами життєдіяльності.

Акме (грец. акте - розквіт, вершина, вищий ступінь чогось) - соматичний, фізіологічний, психічний і соціальний стан особистості, який характеризується зрілістю її розвитку, досягненням найвищих і найкращих показників у її діяль­ності і творчості.

Акмеологічиі інваріанти професіоналізму - основні якості й уміння про­фесіонала, а також необхідні умови, що забезпечують високу стабільність і ефек­тивність діяльності, незалежно від її змісту і специфіки.

Акмеологія- наука про людину, об’єктом якої є професійна діяльність. Предметом акмеології є об’єктивні і суб’єктивні чинники, які сприяють і пере­шкоджають досягненню вершин професіоналізму, творчого довголіття, а також закономірності в організації навчання професіоналізму майбутніх фахівців, удо­сконалення і коригування діяльності.

Актив (лат. асітю- діяльний) - у соціальній психології- найдіяльніша, енергійніша й активніша частина соціальної групи, колективу.

Активізація пізнавальної діяльності - така організація пізнавальної діяль­ності, коли навчальний матеріал стає предметом активної мисленнсвої і практич­ної діяльності студента.

Активність (лат. асіуш - активний) - одна з основних характеристик особис­тості, яка полягає в здатності бути імпульсом змін у стосунках із навколишнім світом (на відміну від реактивності, коли джерелом є зовнішній стимул). Вона виявляється в прагненні розширювати сферу своєї діяльності і поведінки, здат­ності нести в собі потенціал енергії, сили і творчості. Активна особистість нео­дмінно є суб’єктом не лише своєї поведінки і діяльності, але й власного життя.

Активність пізнавальна- вид психічної активності, що проявляється у формі розгорнутої пізнавальної діяльності, центральним процесом якої є мис­лення, і характеризується допитливістю, творчим характером.

Альтруїзм (лат. аііег — інший) - мотив, спрямований на надання допомоги кому-небудь; безкорислива турбота про благо людей, готовність поступатися і жертвувати особистими інтересами задля іншої людини. Альтруїзм протилеж­ний егоїзму.

Амбівалентність - важливий складник внутрішнього світу особистості; ри­са, що проявляється в співіснуванні рівних за силою взаємовиключних проти­лежностей у мотивації, когніціях, афектах і поведінці щодо зовнішнього і (або) внутрішнього світу (наприклад, почуття радості і горя, любові і ненависті). Осо­бистісна амбівалентність проявляється в будь-яких ситуаціях гармонійно, негар­монійно чи патологічно. Амбівалентність пов’язана з глибинними настановами, де суперечливі ставлення мають спільне джерело і є взаємозалежними.

Амбіція - велика самовпевненість, високий рівень домагань, гординя.

Аналіз (від грец. апаїузіз - розкладання, поділ) - одна з основних логічних операцій мислення - мислене розкладання цілого (об’єкта, явища) на частини, виділення окремих його властивостей або сторін. Зворотною процедурою аналі­зу є синтез. Інколи вживають як синонім аналітичного методу, етапу або загалом наукового дослідження.

Ангедонія - психічний стан, який характеризують загальною відсутністю ін­тересу до життя, втратою здібності насолоджуватися, радуватися; ознака депре­сії. Ангедонія може бути наслідком соматичних захворювань.

Апатія (від грец. араіЬеіа - нечутливість) - психічний стан, який характери­зують повною відсутністю емоцій, потягів і бажань; своєрідний «емоційно-мо­тиваційний параліч».

Ассертивність - здібність людини впевнено, з гідністю відстоювати свої права, не принижуючи до того ж прав інших. Ассертивною називають пряму, щиру поведінку, яка не має за мету завдати шкоди іншим людям. Розроблені різ­номанітні спеціальні програми соціально-психологічного тренінгу, спрямовані на розвиток і зміцнення ассертивності.

Астенічні емоції (від грец. а - заперечення + ї&єпої - сила) - емоційні стани і хвилювання (насамперед негативні), для яких притаманне зниження активнос­ті, гальмування зовнішньої і внутрішньої діяльності (наприклад, почуття при­гніченості, зневіри, суму, пасивного страху і т. ін.). Перевага астенічних емоцій як характерологічної ознаки людини визначає, за класифікацією Е. Кречмера, астенічний тип, для якого в ситуації навантаження властива відмова від подо­лання труднощів.

Атракція (від лат. аМгаЬеге - притягувати до себе; приваблювати, схиляти) - привабливість однієї людини для іншої; особлива форма дружелюбних взаємин, забарвлених лише позитивними емоціями, прояв взаємної симпатії. В теорії рів­новаги (балансу) Ф. Хайдера постулюється (принцип реципрокності), що соціаль­на атракція взаємна: якщо Ви помічаєте, що хтось Вам симпатизує, то це робить більш ймовірним, що і Ви будете йому симпатизувати. Атракція може виявлятися також як особлива позитивна соціальна настанова щодо особи, організації тощо.

Афект (лат. аїїесіиз - хвилювання, пристрасть) - сильний і порівняно корот­кочасний емоційний стан, пов’язаний із різкою зміною важливих для суб’єкта життєвих обставин.

Афект неадекватності - стійкий негативний емоційний стан, що виникає че­рез неуспіх у діяльності і характеризується або ігноруванням факту неуспіху, або небажанням визнати свою провину за це. Афект неадекватності виникає в умовах, коли в суб’єкта є потреба зберегти завищену самооцінку й завищений рівень дома­гань. Він слугує нібито захисною реакцією, яка дає змогу вийти з конфлікту ціною порушення адекватного ставлення до дійсності: індивід зберігає підвищений рівень домагань і завищену самооцінку, уникаючи до того ж усвідомлення своєї неспро­можності, яка є причиною неуспіху, відхиляючи сумніви щодо своїх здібностей.

Афіліація - потреба людини в налагодженні, збереженні і зміцненні добрих стосунків із людьми, в емоційних контактах, дружбі, любові. Афіліація поси­люється в ситуаціях, які породжують стрес, тривожність і невпевненість у собі. Спілкування з іншими людьми допомагає в таких ситуаціях зм’якшити емоцій­не переживання. Блокування афіліації породжує почуття самотності, безсилля і спричинює стан фрустрації.

Безумовне прийняття - повага, активне слухання, віра, увага до почуттів іншого, безоцінне ставлення, турбота про нього.

Благородність - здатність приходити на допомогу, співчувати, співпережи­вати, співпрацювати. Спрямованість волі робити добро. Це те, що заслуговує по­ваги і честі, що має цінність.

Взаємини (стосунки) - суб’єктивні зв’язки і ставлення, що існують між людьми в соціальних групах через неперервний обмін особистісно-значущою інформацією. Взаємини завжди передбачають взаємність, наявність належно­го ставлення. Вони бувають діловими і приятельськими, офіційними й особис­тішими. Взаємини ґрунтуються на певних спонуках (інтерес до іншої людини, необхідність взаємодії та співробітництва, потреба в спілкуванні та ін.) і перед­бачають якусь поведінку (мовлення, дії, міміка, жести), емоції і почуття (задо­воленість спілкуванням, симпатія чи антипатія, взаємний потяг, індивідуальний і груповий настрій), пізнання (сприйняття іншого, мислення, уявлення), волю (витримка при відсутності взаєморозуміння, володіння собою, коли є конфлікт, надання допомоги у важкій ситуації). На взаємини людей впливають їхня спря­мованість, характер, темперамент, вік, освіта, професія та ін.

Взаємні оцінні ставлення - взаємозв’язок і взаємозумовленість оцінних ставлень один до одного суб’єктів спілкування. Оцінне ставлення одного суб’єк­та до іншого включає в себе загальну оцінку особистості; фіксацію конкретних особистісних якостей із певною градацією їхньої значущості для конкретної лю­дини; системно-ситуативні оцінки, які полягають у характеристиці об’єкта через опис типових особливостей поведінки в типових ситуаціях; ситуативні оцінки - опис дій суб’єкта в окремо взятій ситуації. Взаємини і взаємні оцінні ставлення в педагогічному процесі є важливою умовою і засобом формування особистості студента й оптимальної корекції педагогічної діяльності викладача.

Взаємодія соціальна - процеси впливу різних суб’єктів один на одного, їхній взаємозв’язок, взаємозумовленість, взаємний обмін та іи. Розрізняють п’ять рів­нів настанов на взаємодію: домінування, маніпуляція, суперництво, партнерство, співдружність.

Виховання - цілеспрямоване створення соціальних умов (матеріальних, ду­ховних, організаційних) для розвитку особистості, для її входження в контекст сучасної культури.

Відповідальність - здатність особистості розуміти відповідність результатів своїх дій поставленим цілям, визнаним у суспільстві або в колективі нормам, у результаті чого виникає почуття співучасті в спільній справі, а при невідповід­ності - почуття невиконаного обов’язку; готовність індивіда визнати, що вій сам є причиною наслідків власної поведінки і діяльності.

Вік людини- І) абсолютний вік (хронологічний, паспортний, календар­ний) - тривалість життя, виражена кількістю одиниць часу (років, місяців і т. ін.) від народження до моменту виміру; є демографічною характеристикою ін­дивіда; 2) відносний вік - кількісний показник ступеня розвитку тих або інших функцій або структур, зумовлений співвіднесенням референтних показників із нормативними характеристиками, визначеними для різних хронологічних віків (наприклад, розумовий вік або психомоторний вік); 3) стадіальний вік - стадія розвитку як основна одиниця певної періодизації розвитку (психічного, особис­тісного, психосексуального, психосоціального та ін.).

Віра - прийняття чогось за істину, яка не потребує перевірки, доказів. Це особливий стан психіки людини, що полягає в цілковитому й беззастережному прийнятті нею будь-яких повідомлень, текстів, явищ, подій або власних уявлень і висновків, які надалі можуть бути основою її «Я», визначати її вчинки, судження, норми поведінки і взаємини. Віра - духовне явище, яке пов’язане з роботою інте­лекту. Вона здатна змінити життя, якщо пов’язана з переконаннями, настановами буття, з певною системою цінностей.

Віртуальна реальність (уігіиаі геаіііу - можлива реальність) - це модель­не відображення квазіреальності, яку створюють за допомогою комп’ютерних технологій і технічних засобів, що забезпечує часткове або повне суб’єктивне занурення людини в це відображення і створює ілюзію справжньої реальності. Системи віртуальної реальності використовують, наприклад, у тренажерах (ав­томобільні, літакові та ін.) і в комп’ютерних іграх. Як технічні засоби реаліза­ції віртуальної реальності застосовують, наприклад, стереоокуляри-монітори,

шолом із навушниками і моніторами, сенсорні рукавички, інформаційний кос­тюм, «віртуальна сфера». Маніпулюючи або змінюючи рукавичками положення тіла в інформаційному костюмі, людина здатна взаємодіяти з віртуальною реаль­ністю, керуючи її об’єктами. «Віртуальна сфера» може створювати ілюзію пере­міщення у просторі.

Внутрішня свобода - усвідомлена необхідність, обгрунтований вибір і від­повідальність за нього. Це свідомо взятий на себе обов’язок для реалізації своїх творчих можливостей. Почуття внутрішньої свободи пов’язане з почуттям влас­ної гідності, з почуттям самоцінності.

Вчинок - основна особистісна форма й одиниця поведінки, яку оцінюють як акт морального самовизначення особистості щодо людей, суспільства і самого себе; специфічний вид розумово-вольової дії, необхідний складник діяльності людини, вияву її характеру й поведінки. Вчинок відіграє надзвичайно важливу роль у морально-психічному розвитку особистості.

Ґендерна роль - поведінка, нормативно очікувана від індивідів чоловічої й жіночої статі; поведінка, яку розглядають прийнятною для чоловіків або жінок.

Геніальність - найвищий ступінь розвитку здібностей, що виявляється у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспіль­ства, у розвитку науки, мистецтва.

Генотип - сукупність спадкових структур організму (насамперед генів), яка контролює розвиток усіх його ознак (морфологічних, біохімічних, психофізіоло­гічних, аж до параметрів НС). У генотипі індивіда вкорінені причини спадкових захворювань психіки, а для здорових людей - витоки темпераменту, індивідуаль­них рис, обдарованості тощо.

Гідність - уявлення про цінність людини як особистості. Ставлення до себе на основі адекватної самооцінки і відповідне ставлення до інших людей.

Гіпотеза - наукове припущення, яке базується на теорії або емпіричних да­них і яке ще не має підтвердження або спростування. Розрізняють наукові і ста­тистичні гіпотези.

Готовність до праці - потреба в праці, що конкретизується в здатності до пев­ної професійної діяльності як результат професійного навчання і виховання; є під­сумком не тільки професійного розвитку, але й соціальної зрілості особистості.

Група референтна (лат. геґегепііз - той, що повідомляє) - група реальна або уявна, мета діяльності та ціннісні орієнтації членів якої є еталоном для кожної особистості. Синонім - група еталонна.

Група соціальна - більш-менш стійка сукупність людей, об’єднаних спіль­ними інтересами (а також культурними цінностями і нормами поведінки), які перебувають у більш-менш систематичній взаємодії.

Групова думка - групове оцінне судження, сукупні оцінки, бажання, вимоги, в яких виражається ставлення членів колективу до окремих питань, явищ, подій і фактів, які стосуються їхніх інтересів, потреб і, як правило, узгоджені з мораль­ними нормами конкретної групи.

Групова згуртованість - процес групової динаміки, який характеризує міру (ступінь) прихильності до групи належних до неї осіб.

Групова норма - сукупність правил і вимог, вироблених реальною групою, які є важливим засобом регуляції поведінки її членів, визначають характер вза­ємин, взаємодії, взаємовпливу і спілкування в цій групі.

Груповий настрій - це загальний емоційний стан, який панує, переважає в групі, створює емоційну атмосферу в ній. Він може як стимулювати, так і при­гнічувати діяльність членів групи, а інколи навіть призводити до конфліктів. Гру­повий настрій може бути оптимістичний і песимістичний, мажорний і мінорний, нейтральний, задовільний і незадовільний. Сприятливий соціально-психологіч- ний мікроклімат позитивно позначається на самопочутті членів колективу, за­безпечує ситуацію успіху в груповій діяльності, дає змогу знайти оптимальне рішення тимчасових труднощів, підтримувати дружні стосунки в атмосфері вза­ємодопомоги і взаємної підтримки, налагоджувати взаємини викладачів і сту­дентів.

Гуманізація освітн- система заходів, спрямованих на розвиток загально­культурних компонентів у змісті освіти, орієнтованих на вдосконалення осо­бистості (головної цінності освіти). Гуманізація освіти передбачає формування гуманістичного світогляду, створення нових відносин між особистістю і сус­пільством. Гуманізація освіти - умова вирішення глобальних проблем сучасного людського соціуму, це шлях до вдосконалення духовного, культурного складу особистості, це формування соціальних здібностей людини жити в суспільстві за моральними нормами, зберігати й збагачувати свої здібності до творчої діяль­ності, вдосконалювати свою особистість.

Гуманітаризація освіти - узгодження викладання технічних, природничо- математичних дисциплін із гуманітарними науками про суспільство і людину. Ставиться завдання підняти правову, моральну, психологічну культуру фахівця з вищою освітою. Гуманітаризація освіти тісно пов’язана з принципом гуманізації, передбачає інтеграцію наук, їхню співдружність (синергія).

Гуманний підхід - за кожною людиною визнається самоцінність, рівність її в правах, свободі й обов’язках.

Девіантна поведінка (сіеуіаііоп - відхилення) - дії, що не відповідають офі­ційно встановленим або фактично сформованим у конкретному суспільстві (со­ціальній групі) моральним і правовим нормам, і призводять порушника (девіан- та) до ізоляції, лікування, виправлення або покарання. Основними видами де- віантної поведінки є злочинність, алкоголізм, наркоманія, суїцид, проституція, сексуальні девіації.

Демократична позиція - прийняття іншого «Я» як безумовної цінності і по­чуття власної гідності.

Демократичне середовище- це демонстрування в повсякденному житті ВНЗ зразків демократичних стосунків, поваги до гідності студентів, їхніх прав і свобод, толерантності та визнання плюралізму поглядів і життєвих виборів.

Депресивний стан- афективний стан, що характеризується негативним емоційним фоном, зміною мотиваційної сфери, когнітивних (пов’язаних із піз­нанням) уявлень і загальної пасивності поведінки. Суб’єктивно людина в стані депресії відчуває важкі, негативні емоції і почуття - пригніченість, сум, відчай.

Деструктнвність - негативне ставлення людини до самої себе або до інших людей і відповідна до цього ставлення поведінка. Деструктивна особистість не­щаслива, навіть якщо їй вдається досягти поставлених цілей. Повага до життя, до інших людей і самого себе - умова психічного здоров’я.

Детермінанта (лат. сіеіегшіпапз - який визначає, обмежує) - причина, що ви­значає виникнення явища.

Дефініція психологічна (лат. (іейпіііо- визначення) - визначення психоло­гічного поняття, вираженого словом, що робить останнє терміном.

Днвергентність - визнання варіативності оптимального вирішення проблеми.

Діалог - спілкування двох суб’єктів стосовно вирішення проблеми; обгово­рення спільної теми, коли зберігається думка кожного, намагання зрозуміти один одного, схоплювати цілісний зміст у кожному висловлюванні, без оцінки, хто має рацію, а хто винен.

Діловий рівень спілкування - спілкування, на перше місце в якому ставиться справа, однаково цінна для партнерів (є відчуття взаємодовіри та взаємоповаги).

Діяльність викладача - різновид професійної науково-педагогічної діяль­ності, яка спрямована на різнобічну професійну підготовку фахівців різного про­філю, на розвиток і виховання студентів.

Діяльність провідна - діяльність, у якій: І) розв’язуються суперечності, які є рушійною силою розвитку; 2) перебудовується структура свідомості, з’явля­ються нові якісні перетворення - новоутворення; 3) виникають, диференціюють­ся нові види діяльності, забезпечуються умови для переходу до них. Провідною діяльність є стосовно розвитку особистості, а не інших видів її діяльності. Життя і розвиток індивіда тим багатші, чим ширше він включений у різні форми діяль­ності. У студентському віці провідною діяльністю є навчально-професійна.

Діяльність студента - форма пізнавальної і практичної активності студента, спрямована на розвиток своєї особистості, підготовку до виконання професій­но-трудових завдань і обов’язків, оволодіння необхідними для цього знаннями, навичками і вміннями.

Діяльність студента наукова - одна з форм творчого самовираження особис­тості студента, вищий рівень прояву його пізнавальної активності. Особливості науково-дослідної діяльності студентів: І) підпорядкованість її цілей навчальним цілям; 2) основними її мотивами є пізнавальні; 3) здійснюється під керівництвом викладачів; 4) сприяє формуванню професійної самостійності, здатності творчо розв’язувати майбутні практичні професійні завдання; 5) сприяє збагаченню на­укових знань, дослідницьких умінь і навичок майбутнього фахівця.

Довіра - ставлення до кого-небудь, що виникає на основі віри в чиюсь право­ту, чесність, щирість і т. ін.; психічний стан, завдяки якому ми покладаємося на якусь думку, що здається нам авторитетною, і тому відмовляємося від самостій­ного дослідження питання, що може бути нами вивченим. Довір’я, як психічний стан (почуття), минуще. Завоювати, вселити довіру важко, а втратити її можна відразу, миггєво. Недостатньо вірити, потрібно ще зробити правильний вибір: кому довіряти, а кому - ні. Етимологічно поняття «віра», «довіра» близькі смис­ловими відтінками цінності, надійності.

Дух - життєдайна сутність як джерело, яке все урухомлює, діючи з глибини; згус­ток психічної енергії, сила самовизначення, поривання до кращого. З духом співвід­носиться смисл. Смисл - значення, сутнісно значуща вища цінність; ціль, намір, во­ля; знак, який вказує на щось. Поглиблюючи смисл, наближаємося до духовності.

Духовність - здатність людини виходити за межі буття, розвинені духовні потреби, духовні інтереси і цінності ставити вище від матеріальних. Це специ­фічна людська риса як сила самовизначення, як енергія поривання до кращого, до самовдосконалення у всіх сферах життя. Вона виявляється в багатстві внутріш­нього світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності. Духовність - поєднання розуму і моралі; ідея відшукується морал­лю, а розум її оформляє. Може бути усвідомлена, осмислена як вияв інтелігент­ності. Може бути частково не усвідомлена - про таких людей кажуть: лагідний, добрий, щирий від природи. Втрата духовності рівнозначна втраті людяності. Духовність гармонізує особистість, усуває протиріччя з середовищем, дає мож­ливість зосередитися на вирішенні професійних завдань і обирати на цій основі засоби самоствердження і творчої самореалізації. Духовність - це зверненість до загальнолюдських цінностей. Духовний світ людини виявляється у відчутті внутрішньої свободи, у натхненні, у творчості. Проблема духовного зростання є проблемою набування внутрішньої свободи.

Душа (лат. апіта) - внутрішній психічний світ людини, з її думками, почут­тями, волею та ін., що є відмінним від її тіла; за релігійним уявленням - без­смертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, є джерелом її психічних явищ.

Еліта - привілейована панівна група, яка покликана керувати.

Емоції (лат. ешоуео - хвилюю, збуджую) - психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій.

Емпатія (від лат. ешраіЬеа - співпереживання) - позараціональне пізнання людиною внутрішнього світу інших; емоційна чуйність індивіда на переживання іншого (співчування). Здібність до емпатії - необхідна умова для розвитку про­фесійних якостей (емоційна проникливість, психологічне налаштування) у прак­тичного психолога (педагога, лікаря). Емпатія як емоційний відгук проявляється в елементарних (рефлекторних) і у вищих особистісних формах (співчуття, спів­переживання, спільна радість тощо). В основі емпатії лежить механізм децентра­ції. Співпереживання й співчуття розрізняють як переживання людини за себе (езопова емпатія) і за інших (гуманістична емпатія). Співпереживаючи, людина випробовує емоції, ідентичні тим, які спостерігає в іншої людини. Однак спів­переживання може виникнути не тільки щодо того, кого спостерігають, а й до уявлюваних емоцій інших, а також щодо переживань персонажів художніх тво­рів, кіно, театру, літератури (естетичні співпереживання). При співчутті людина переживає щось інше, ніж той, хто викликав у нього емоційний відгук. Співчуття спонукає індивіда до надання допомоги іншому (альтруїзм). Ще одним проявом емпатії є симпатія - тепле, доброзичливе ставлення людини до інших.

Ерудиція (лат. егисііііо - ученість) - виявлення широти розуму, що спираєть­ся на великий обсяг знань із конкретного питання і забезпечене пам’яттю. Ерудиція досить часто, але не обов’язково, пов’язана з високим рівнем творчості в тій самій галузі. Іноді відзначають їхню обернену залежність.

Етикет діловий - сукупність правил спілкування, взаємодії і поведінки людей у процесі спільної професійної діяльності, а також форми поведінки, види звернень і привітань, манери і прийнятна форма ділового одягу. В організаціях загальновиз­наним є строгий, стриманий стиль (темний костюм, біла сорочка, строга краватка).

Ефективність особистості - термін А. Бандури, що позначає як почуття са­моповаги й власної гідності, так і реальну компетентність (здібності, вміння) особистості вирішувати життєві проблеми; інтегральна здібність бути компе­тентним, відповідати вимогам середовища.

Задатки здібностей - генетично детерміновані анатомо-фізіологічні особли­вості, що є передумовою процесів формування здібностей і їхнього розвитку. Вони багатозначні, тобто на їхній основі можуть бути сформовані різні здібності. Задатками здібностей (загальних і спеціальних) можуть бути: І) типологічні властивості нервової системи, від яких залежить швидкість утворення тимчасо­вих зв’язків, їхня міцність, легкість диференціювання, концентрація уваги, ро­зумова працездатність і т. ін.; 2) індивідуальні особливості будови аналізаторів, окремих ділянок кори головного мозку тощо.

Задоволеність - суб’єктивна оцінка якості тих або інших об’єктів, умов жит­тя й діяльності, життя загалом, стосунків із людьми, певних осіб, у т.ч. і самого себе (самооцінка). Високий ступінь задоволеності життям є щастям, близький конструкт якого - психологічний (суб’єктивний) добробут. Виявлено позитивні кореляції щастя з екстраверсією і альтруїзмом, негативні - з нейротизмом.

Закони научіння (за Е. Торндайком): І) закон готовності або настанови: попередня готовність до акту підвищує задоволення від його виконання; 2) за­кон використання (практики): акти або асоціації, які використовують (викону­ють вправи, повторюють), підсилюються (зміцнюються) порівняно з тими, які не використовують; 3) закон вправи: повторення акту сприяє научінню і полег­шує наступне його виконання; 4) закон частоти: що частіше акт повторюють, то швидше відбувається научіння цьому акту; 5) закон ефекту: пов’язане з ак­том задоволення підсилює, а невдоволення послаблює зв’язок між стимулом і реакцією. Научіння Е. Торндайк розуміє як виникнення і зміцнення зв’язку між стимулом (ситуацією) і реакцією, міцність (силу) якого оцінюють імовірністю настання цієї реакції у відповідь на цю ситуацію.

Заповідь - раціональний опис моральності людини, що допомагає усвідом­лювати універсальність моральних цінностей.

Засвоєння знань - пізнавальна діяльність, спрямована на оволодіння зна­ннями, уміннями і навичками. Процес засвоєння знань - це психологічний бік навчання, який включає сприйняття навчального матеріалу, його усвідомлення, запам’ятовування і практичне застосування отриманих знань. Важливе місце в процесі засвоєння знань відіграють способи подолання студентами труднощів, що виникають під час пізнавальної діяльності. У результаті правильно організовано­го й раціонально побудованого процесу засвоєння знань студенти набувають сис­тему знань, формуються узагальнення, які становлять основу наукових понять.

Здібності - індивідуально-психологічні якості особистості, що забезпечують легкість оволодіння певною діяльністю та є передумовою успішного її вико­нання. Бувають загальні (або розумові) здібності, від яких залежить успішність будь-якої діяльності і навчання, та спеціальні, пов’язані з конкретним видом ді­яльності (педагогічні, наукові, художні та ін.).

Здоров’я - стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів. Мас два складники: фізичне здоров ’я - гармонійна єдність обмінних процесів, злагоджене функціонування і цілісність систем органів, що відповідають умовам навколишнього середовища і забезпечують оптимальну життєздатність організму (відсутність хвороби або яких-небудь розладів); психічне здоров'я - адекватність особистісних проявів (реакцій) навколишньому середовищу, зовнішнім впливам, критичність і можли­вість приймати норми і правила соціуму, пластичність щодо життєвих обставин, які змінюються, і здібність будувати (планувати) перспективи майбутнього.

Знання - результат пізнавальної діяльності індивіда; сукупність ідей людини, засвоєних нею понять, законів і принципів, а також зафіксованих особливостей явищ і предметів. Знання можуть бути емпіричними (недостатньо узагальнени­ми) і теоретичними, що відображають об’єктивні закономірні зв’язки і відношен­ня; наукові і життєві, усвідомлені і формально засвоєні; споглядально-поясню- вальні і дієво-перетворювальні. Оволодіння системою знань, що відповідають майбутній спеціальності студентів, - необхідна передумова досягнення успіху в професійній діяльності. Студенти повинні формувати високу готовність до ефек­тивного засвоєння і використання своїх теоретичних знань і практичних умінь.

Значущий інший - певна людина, чию думку високо цінує певна особа; ре­ферентна особистість. За Г. Салліваном, це будь-яка авторитетна людина, яка має вплив на поведінку і розвиток певної особистості, тобто на прийняття нею тих або інших соціальних норм, ціннісних орієнтацій, формування образу себе.

Зрілість - дорослість, завершення зростання, стан повного функціонування; кінець процесу дозрівання (наприклад, інтелектуальна зрілість, статева зрілість, емоційна зрілість та ін.). Ступінь зрілості людини, як правило, визначають тим, наскільки її розвиток відповідає соціально і культурно прийнятним нормам. Те, що розглядається емоційно незрілим в одному суспільстві, може цілком бути ас­пектом емоційної зрілості в іншому.

Зрілість інтелектуальна - широта розумового світогляду; гнучкість - бага- товаріативність оцінок того, що відбувається; готовність сприймати суперечливу інформацію, бачити причини і наслідки; виявлення суттєвих, об’єктивно значу­щих аспектів того, що відбувається; бачити явища у зв’язках з іншими яьищами; розмірковування в категоріях ймовірного (якби...).

Ідентифікація- встановлення тотожності, подібності об’єктів завдяки спільності певних рис, ознак; уподібнення, ототожнення з кимось або чимось; пізнання когось або чогось. Ідентифікація - процес, через який людина або: а) поширює свою ідентичність на будь-кого; б) запозичує свою ідентичність від будь-кого; в) змішує чи плутає свою ідентичність з ідентичністю іншого. Іден­тифікація тісно пов’язана з моделюванням. У студентському віці відбувається

ідентифікація індивіда з авторитетною (референтною) групою, ідентифікація себе як суб’єкта майбутньої професійної діяльності.

Ідентичність - почуття неперервності свого буття як сутності, відмінної від усіх інших. Ідентичність - 1) збереження і підтримання особистістю власної ціліс­ності, тотожності, нерозривності історії свого життя; 2) стійкий образ «Я», усві­домлення в собі певних особистісних якостей, індивідуально-типологічних особ­ливостей, рис характеру, способів поведінки, які визнаються своїми і достовірни­ми. Психосоціальна ідентичність є запорукою психічного здоров’я особистості.

Імідж (англ. ішаде - образ) - особливий вид психічного образу, який характе­ризується як: 1) сформований у масовій свідомості стереотип сильно емоційно за­барвленого психічного образу чого-небудь або кого-небудь; сильне враження, що наділене великими регуляторними властивостями; 2) маніпулятивний, привабли­вий, зрозумілий психічний образ, що впливає на емоційну сферу людини (іноді на її підсвідомість), а через неї - на механізми свідомості і поведінки, вибір людини.

Іміджування- уміле моральне звеличування добропорядних вчинків сту­дентів, моральний захист тих, хто діє чесно й принципово.

Імпульсивність (від лат. ішриїзіо - поштовх) - особливість поведінки люди­ни (у стійких формах - риса характеру), що полягає у схильності діяти за першим спонуканням, під впливом зовнішніх обставин або емоцій. Імпульсивна людина не обмірковує своїх вчинків, вона швидко й безпосередньо реагує і часто так са­мо швидко кається у своїх діях. Імпульсивність може бути спричинена сильною втомою.

Індивід (лат. іпсііуісіииш - неподільне) - окремий представник людського роду, носій сукупності морфологічних, фізіологічних і психологічних ознак, які відріз­няють його від представників інших видів живих істот; особа в групі або суспіль­стві. Індивідом є кожна людина. У процесі онтогенетичного розвитку індивід стає особистістю, індивідуальністю, свідомим суб’єктом своєї поведінки і діяльності.

Індивідуалізація - пошуки засобів позначення своєї неповторності, своєрід­ності, намагання транслювати іншим своє особистісне ставлення до них.

Індивідуальний стиль діяльності - характерна для певного індивіда сис­тема навичок, методів, прийомів, способів вирішення завдань якоїсь діяльності, що забезпечує більш-менш успішне її виконання. Людина, свідомо або стихійно мобілізуючи значущі для цієї роботи якості, водночас компенсує чи якось пере­борює ті, які заважають досягненню успіху. Як результат, формується індивіду­альний стиль діяльності - неповторний варіант типових для цієї людини прийо­мів роботи в звичних для неї умовах. Індивідуальний стиль діяльності якогось індивіда не може бути універсальним «ідеальним зразком», а нав’язування його іншим може зашкодити вирішенню завдань їхньої діяльності. Одне з найголо­вніших педагогічних завдань - допомогти студентові знайти власний стиль на- вчально-професійної діяльності.

Індивідуальність (від лат. іпсііуісіииш - неподільне, особа) - неповторність, унікальність властивостей людини. Поняття індивідуальність використовують у психології для опису двох явищ: 1) індивідуально-психологічні відмінності - сво­єрідність психологічних властивостей людини, що виявляються в різних сферах (інтелекті, темпераменті, особистості), і відрізняють її від пересічної людини; 2) вищий рівень ієрархічної організації психологічних властивостей людини: інди­від - особистість - індивідуальність. У цьому разі індивідуальність - відносно закрита система, яка є унікальним поєднанням усіх властивостей людини як ін­дивіда й особистості. За Б.Г. Ананьєвим, особистість є «вершиною» структури психологічних властивостей, а індивідуальність - «глибиною» особистості.

Інтеграція (іпіе§гаііо - відновлення, відтворення, іп(е§ег - цілісний) - ознака автентичної особистості, яка по-справжньому реально функціонує, знає від­мінності між відчуттями і фантазіями, між своїми потребами і бажаннями інших. Така людина діє згідно з власною глибинною мудрістю, не вимагаючи від людей підкорення або відповідності власним очікуванням. Інтеграція особистості озна­чає, що вона усвідомлює свої потреби та бере відповідальність за їхню реаліза­цію, узгоджує свої бажання з наявними можливостями, вибудовує своє «Я- іде­альне» узгоджено з «Я-реальним» і професійною моделлю.

Інтелект (лат. іпіеііесіиз- розуміння, розум, глузд) - більш-менш стійка структура загальних розумових здібностей людини, раціонального пізнання; ефективність індивідуального підходу до ситуацій, які вимагають пізнавальної активності; вищий спосіб урівноваження суб’єкта з середовищем, який харак­теризується універсальністю (Ж. Піаже). Розрізняють три види інтелекту (за Р. Стернбергом): 1) інтелект вербальний, для якого характерний великий словни­ковий запас, ерудиція, уміння розуміти прочитане; 2) здібність вирішувати проб­леми-, 3) інтелект практичний - як уміння домогтися поставлених цілей.

Інтелектуалізація - вид психологічного захисту за допомогою раціональних компонентів мислення, емоційний компонент ігнорується або зберігається як по­чуття неспокою, тривоги.

Інтелектуальна ініціатива - бажання індивіда самостійно шукати нову інфор­мацію; інтелектуальна самореалізація, самокерування інтелектуальною діяльністю, він цілеспрямовано будує процес самонавчання. Мотивація підсилюється, якщо людина бачить зв’язок між засвоєнням знань і збагаченням особистісного досвіду.

Інтелігентність - висока (моральна) культура поведінки разом із високим рівнем розвитку інтелекту й освіченістю.

Інтелігенція - еліта суспільства, передова його частина; люди, які професій­но займаються розумовою працею і мають для цього спеціальну освіту.

Інтерес - мотиваційно-емоційний стан людини, який спонукає її до пізна­вальної діяльності, що розгортається переважно у внутрішньому плані. Інтер­ес виявляється в забарвленому позитивними емоціями зосередженні уваги на певному предметі. В інтересі є емоційний і вольовий моменти (інтелектуальна емоція й зусилля), пов’язані з подоланням інтелектуальних труднощів і задо­воленням від результату пізнання. Інтереси класифікують за змістом, широтою, глибиною, стійкістю, силою, тривалістю. Л.С. Виготський трактував інтерес як специфічно людський рівень розвитку потреб, для якого характерна свідомість і воля, - це «вищі культурні потреби», що є рушійною силою поведінки.

Інтуїція - здатність до практично моментального осягнення істини без без­посереднього логічного обмірковування; мислительний процес знаходження розв’язання задачі на основі орієнтирів пошуку, не пов’язаних логічно або не­достатніх для отримання логічного висновку. Для інтуїції характерна швидкість (інколи моментальність) формулювання гіпотез і прийняття рішення, а також недостатня усвідомленість його логічних засад. Інтуїція відіграє велику роль у творчому процесі, в якому людина відкриває нові знання і способи перетворення дійсності.

Інтуїція совісті (за О.О. Ухтомським) - це дологічний апарат пізнавання-пе- редбачення, далеко діючий «рецептор на відстані» (звістка), апарат цілісного знання, який управляє нами повсякденно як у другорядному, так і у важливому. Інтуїція совісті (або душевні інтеграли) у підсвідомій життєдіяльності людини дає змогу передбачати ситуації, коли порушення якимись проектами законів бут­тя перетворює ці закони в закони відплати. Інтуїція совісті позбавлена технокра­тичного мислення, що постійно порушує закони буття.

Інфантилізм (від лат. іпґапііііз - дитячий) - затримка в розвитку організму з характерним сполученням фізичних і іісихічних ознак. Психічний розвиток ниж­че вікового рівня. Особливість інфантилізму - можливість подолання симптомів і повна компенсація психічного розвитку індивіда надалі. Деякі форми інфанти­лізму мають генотипову зумовленість.

Інформація - повідомлення, новина, звістка; відомість, подана в готовому вигляді.

Категорії - найбільш загальні фундаментальні поняття, які відображають за­гальні властивості і відношення дійсності та пізнання.

Керівництво - найефективніший вид управління особами і групами, при якому суб’єкти управління й об’єкт управління взаємодіють у свідомому праг­ненні до єдиної мети. Керівництво здійснюється за трьома основними стилями: авторитарним, ліберальним і демократичним.

Кластерний аналіз - математична процедура багатомірного аналізу, що дає змогу на основі численних показників (як об’єктивних, так і суб’єктивних), які характеризують низку об’єктів (наприклад, респонденти, стимули), згрупувати їх у класи (кластери) таким чином, щоб об’єкти, що входять в один клас, були більш однорідними, подібнішими порівняно з об’єктами, що входять в інші кла­си. На основі кількісно виражених параметрів об’єктів обчислюють відстані між ними. Метод широко застосовують у психології.

Когнітнвннй дисонанс (лат. со§піііо - знання, пізнання; сіізопо - різноголо­сий) - емоційний стан дискомфорту, який виникає, коли в людини одночасно є деякі настанови або знання, що не узгоджуються між собою, або якщо виникає конфлікт переконання і зовнішньої поведінки. Внутрішня проблема, внутріш- ньоособистісний конфлікт може вирішитися, якщо змінити переконання або ін­терпретацію ситуації.

Когнітнвннй стиль - багатомірний особистісний конструкт, сукупність ін­дивідуально специфічних і стійких характеристик схильності до певних спосо­бів оброблення інформації та прийняття рішень (наприклад, ригідність або до­гматизм, толерантність-інтолерантність до невизначеності; когнітивна склад- ність-простота; імпульсивність-самоконтроль та ін.).

Колектив - група однодумців, об’єднаних суспільно значущою спільною ді­яльністю, у якій переважають товариські стосунки й моральні норми поведінки. Колектив характеризується єдністю ціннісних орієнтацій, наявністю органів са­моврядування, традицій та ін.

Колективний суб’єкт управління - управлінський колектив, який характе­ризується системою інтегральних властивостей, притаманних соціальній групі, але опосередкованих специфікою управлінської діяльності (наприклад, педаго­гічний колектив).

Компетентність - такий тип організації знань, який дає можливість прийма­ти ефективні рішення: знання характеризуються різноманітністю, чіткою визна­ченістю і взаємозв’язком, гнучкістю, швидкою актуалізацією, широким застосу­ванням, категоріальним характером, саморегуляцією на основі рефлексії.

Компетенція - загальна здатність мобілізувати в професійній діяльності на­буті знання, уміння, а також використовувати узагальнені засоби і способи вико­нання дій. Компетенція забезпечує універсальність професійної діяльності.

Компроміс міжособистісннн - спосіб досягнення порозуміння, завершення конфлікту міжособистісного або міжгрупового. Компроміс передбачає досягнен­ня угоди, взаєморозуміння, часткового завершення соціального конфлікту че­рез взаємні поступки і узгодження інтересів (через їхнє часткове задоволення). Компроміс використовується в умовах, коли суб’єкти мають однакові можливос­ті при відсутності достатніх ресурсів для повного задоволення інтересів, потреб однієї зі сторін, яка конфліктує.

Комунікабельність викладача (лат. соштипісо- з’єдную, повідомляю)- риса особистості, яка виявляється в здатності до встановлення контактів, до спілкування, товариськості; комунікативний потенціал викладача і його навички ефективного педагогічного спілкування.

Комунікація - спілкування, обмін інформацією, взаємодія один з одним.

Конгруентність - справжність, щирість, чесність; одне з трьох «необхідних і достатніх умов» ефективного психотерапевтичного контакту (разом з емпатією і безоцінним позитивним прийняттям), розроблених у рамках особистісно-цен- трованого підходу в психотерапії. Цей термін запропонував К. Роджерс для опи­су, по-перше, відповідності «Я-ідеального», «Я-реального» і «досвіду» в житті людини; по-друге, динамічного стану психотерапевта, в якому різні елементи його внутрішнього досвіду (емоції, атитюди та ін.) він адекватно і вільно пере­живає і щиро виражає під час роботи з клієнтом. Конгруентність розглядають також як характеристику спілкування та особливий режим ефективної роботи будь-якого фасилітатора (психолога, викладача, вихователя).

Конкретизація - когнітивний процес відновлення в мисленні образа пред­мета (явища); надавання чому-небудь конкретного вираження, збагачення до­датковою інформацією. Зворотними процедурами конкретизації є абстракція й узагальнення.

Конкуренція - організація групової або міжособистісної взаємодії, яка пе­редбачає суворі межі. Активність спрямована на створення перешкод партнерові по взаємодії.

Консенсус - згода, відсутність у сторін, що домовляються, заперечень щодо пропозицій, висунутих під час переговорів.

Контрольні інстанції моральної свідомості - самоконтроль, самодисциплі­на, сором, почуття провини, совість.

Конфіденційність - довірливість, секретність, що не підлягає розголосу.

Конфлікт (лат. сопЯісІиз - зіткнення) - зіткнення осіб і груп, їхніх ідей, про­тилежних поглядів, інтересів, потреб, оцінок, прагнень, рівня домагань тощо. В основі конфлікту можуть лежати реальні або ілюзорні, усвідомлені або не- усвідомлені протиріччя, спроба вирішення яких відбувається на фоні гострих емоційних станів. Прийоми психологічного тиску на опонентів, стиль, стратегія і тактика протиборства відображають індивідуальні характеристики учасників конфлікту. Способи запобігання і розв’язання конфліктів ґрунтуються насампе­ред на здійсненні психологічного впливу на ононентів, щоб змінити їхні ставлен­ня, настанови.

Конфлікт внутрішньоособнстісннй - зіткнення інтересів, потреб, потягів особистості, що виникають при умові їхньої приблизної паритетності за інтен­сивністю і значущістю, але різної спрямованості. Найчастіше внутрішньоособис- тісні конфлікти поділяють на мотиваційні (боротьба одночасно актуалізованих суперечливих потреб) та когнітивні (зіткнення несумісних уявлень, когніцій). К. Левін виділяв три типи мотиваційних внутрішньоособистісних конфліктів: 1) конфлікт типу «наближення-наближення» - необхідність вибору між однако­во привабливими, але взаємонеприйнятними альтернативами; 2) конфлікт типу «уникнення-уникнення» - вибір між двома однаково непривабливими можли­востями; 3) конфлікт типу «наближення-уникнення» - мета одночасно і прива­блива, і неприваблива.

Конфлікт міжгруповнй - тип конфлікту, у якому суб’єктами взаємодії є не окремі індивіди, а групи. Можна говорити про конфлікти між малими і вели­кими, формальними і неформальними та ін. групами. По суті, до міжгрупових конфліктів належать і конфлікти між окремими людьми, які є представниками і виразниками позицій своїх груп.

Конфлікт рольовий - один із типів міжособистісного конфлікту, який вини­кає на ґрунті недотримання норм рольової взаємодії, невиконання індивідом пев­них соціальних функцій, які приховано або явно визначені його статусом, позиці­єю в системі міжособистісних стосунків. В основі невиконання рольової поведін­ки можуть бути різні причини (наприклад, мимовільне переступання норм через неповне їх знання; вимушене порушення внаслідок особливих ситуацій; свідоме недотримання як демонстрування неприйняття ролі, що нав’язується; відсутність або втрата учасниками взаємодії розуміння своєї ролі і т. ін.). Це може також бути різновидом внутрішньоособистісного конфлікту, причиною виникнення якого є протиріччя між вимогами ролі й можливостями особистості (наприклад, необхід­ність управління діяльністю інших людей і особистою позицією невтручання), або є наслідком тривалого протиріччя між двома й більше соціальними ролями (наприклад, «робота або навчання», формальне управління студентською групою, із членами якої старосту пов’язують неформальні дружні стосунки.

Конфліктна ситуація - виникнення і загострення протиріч між членами гру­пи. Усвідомлення конфліктної ситуації, яке виникає через певний час, активізує її учасників на вживання необхідних заходів. Коли не вдається врегулювати гострі суперечності, виникає конфлікт.

Конформність (лат. сопіотш - подібний, відповідний) - процес зміни ати- тюдів, думок, сприйняття, поведінки індивіда у напрямку згоди з групою як реак­ція на реальний або уявний груповий тиск у ситуаціях, коли немає прямої вимоги погоджуватися з групою. «Тиск» на індивіда зазвичай виявляється у факті де­монстрування узгодженої позиції інших членів ірупи та необхідності після цього привселюдно висловити власну позицію. Це може бути властивістю особистості «бути як інші», потрапляти в сувору залежність від групи, вияв якої визначається іноді довільним наслідуванням, а іноді - скромністю.

Кооперація - рівень взаємодії, який передбачає спільні зусилля в напрямі досягнення однієї мети.

Коректність - дещо підкреслена ввічливість, тактовне поводження з людьми.

Креативність - творчі можливості (здібності) людини, які виявляються в мисленні, почуттях, спілкуванні, окремих видах діяльності, можуть характери­зувати особистість загалом або її деякі сторони, продукти діяльності, процес їх­нього створення. Креативність розглядають як дуже важливий і відносно неза­лежний чинник обдарованості, який зрідка виявляється в тестах інтелекту й ака­демічних успіхах. Креативність визначається здатністю знаходити нові варіанти оптимального вирішення проблеми; сприйнятливістю до нових ідей.

Криза - стан душевного розладу, викликаний невдоволенням собою, своїми успіхами, взаєминами з людьми. Криза ідентичності - неможливо ототожнити себе в соціальному плані, конфлікт рольових настанов, суперечливість смислот- ворних життєвих цінностей.

Культура (лат. сиііига - догляд, освіта, розвиток) - 1) сукупність матеріаль­них і духовних цінностей, створених суспільством, які характеризують певний рівень його розвитку; 2) рівень, ступінь розвитку, досягнутий у деякій галузі знань або діяльності: культура праці, культура управління, культура мови тощо;

3. ступінь соціального, морального й розумового розвитку, властивий конкретній людині. Культура (1) - інтегральний чинник соціалізації особистості.

Культура управління - сукупність теоретичних і практичних положень, принципів, норм і цінностей, що мають загальний характер і стосуються певною мірою різних аспектів управлінської діяльності.

Лідер (лат. Іеасіег - ведучий, керівник) - член групи, який спонтанно вису­вається на роль неофіційного керівника в умовах певної специфічної та досить значущої ситуації, щоб забезпечити організацію гуртової діяльності людей для найшвидшого і найуспішнішого досягнення спільної мети.

Лідерство - здатність особистості спонукати інших діяти, надихаючи й за­певняючи їх у тому, що обраний курс є правильним. У практичному плані лі­дерство - відношення домінування і підкорення, влади і підлеглості в системі міжособистісних взаємин у групі, сукупність правил або процедур, у межах яких здійснюється діяльність лідера.

Локус контролю (лат. Іосиз- місце, місцеположення; фр. сопігоіе- перевір­ка) - якість, яка характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам або власним здібностям і зусиллям. Розрізняються інгернальний (внутрішній, на себе) і екстернальний (зовнішній, на людей навколо) локус-контроль. У першому випадку людина вважає, що події, які відбуваються з нею, насамперед залежать від її особистісних якостей (компетент­ність, цілеспрямованість, рівень здібностей тощо) і є результатом її власної діяль­ності. У другому випадку людина переконана, що її успіхи чи невдачі є результа­том дії зовнішніх сил (удача, випадковість, тиск оточення, інші люди тощо).

Майстерність - властивість особистості, набута в процесі її досвіду діяль­ності як вищий рівень освоєних професійних умінь у цій галузі на основі гнуч­ких навичок і творчості.

Манера - звичка діяти певним чином; індивідуальний стиль поведінки, у т.ч. спілкування.

Маніпуляція - комунікативний вплив, спрямований на актуалізацію в об’єк-. та впливу мотиваційних станів (у т.ч. почуттів, атитюдів, стереотипів), що спо­нукають його до поведінки, бажаної для суб’єкта впливу. До того ж не передба­чають, що він обов’язково має бути невигідним для об’єкта впливу.

Манірність - відсутність простоти та природності в поведінці й спілкуванні; показність, церемонність.

Маргінальна особистість (від лат. шаг§о- край) - особистість, у якої не сформована міцна, однозначна, узгоджена система соціальних ідентичностей і ціннісних орієнтації, громадянська і національна самосвідомість. Вважають, що через це маргінальна особистість має когнітивні й емоційні проблеми, психоло­гічні труднощі, внутрішній розлад.

Менеджер (англ. шапа§ешепІ- управління) - суб’єкт, що викопує управлін­ські функції; спеціаліст, який здійснює управлінську діяльність в економічних і виробничих структурах, освітніх закладах та ін.; особа, яка організовує конкрет­ну роботу персоналу, керуючись сучасними методами управління.

Менталітет - сукупність характерних особливостей етнічної самосвідомос­ті, специфічна форма духовності, своєрідних почуттів.

Ментальність - система більш-менш стабільних рис психічного складу кон­кретного етносу.

Ментальність українського народу (за X. Василькевич) - інтровертова- ність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що вияв­ляється в зосередженості на фактах і проблемах внутрішнього світу; сентимента­лізмі, чутливості до природи, емпатії, культуротворчості, яскравій обрядовості, фольклорі; естетизмі народного життя, анархічному індивідуалізмі, прагненні до особистої свободи без належного прагнення до державотворчості; браку ясних цілей, стійкості, витривалості, дисципліни; перевазі емоційного над інтелектом і волею, тяжінні до морального буття.

Метод дослідження - нормативний обгрунтований спосіб проведення на­укового дослідження. Це шлях наукового пізнання, який випливає із загальних теоретичних уявлень про сутність об’єкта дослідження. Розуміння, визначення і вибір методів дослідження залежать від загальнонаукової і конкретно-наукової методології.

Методи психологічної саморегуляції - комплекс методів і навчальних про­грам, орієнтованих на навчання людини спеціальним прийомам довільної зміни власного стану, які в подальшому житті вона може використовувати самостійно. До них належать техніки нервово-м’язової релаксації, автогенне й ідеомоторне тренування, прийоми сенсорного репродукування образів, езотеритичні методи зміни стану свідомості, самогіпноз. Як додаткові прийоми використовують су­гестію (навіювання), світломузичний вплив тощо.

Методика дослідження - конкретне втілення методу дослідження; виро­блений спосіб організації взаємодії суб’єкта та об’єкта дослідження на основі конкретного матеріалу і визначеної процедури. У методиці дослідження конкре­тизується мета, предмет дослідження, а також показники вимірюваного явища, умови проведення роботи, засоби фіксації експериментальних показників і про­цедура аналізу та інтерпретації одержаних даних.

Методологія - шлях пізнання, одержання й пояснення необхідних фактів і розкриття закономірностей досліджуваних явищ. Система принципів, норм і способів організації та побудови теоретичної і практичної діяльності.

Мислення - процес опосередкованого й узагальненого відображення лю­диною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їхніх істотних зв’язках і від­ношеннях. Мислення пов’язане з вирішенням проблемних задач, які виникають як у повсякденному житті, так і в професійній діяльності. Різновиди мислення: за формою (наочно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне або понятійне); за характером завдань, що розв’язуються (теоретичне, практичне); за мірою роз­горнення (дискурсивне, інтуїтивне); за мірою новизни та оригінальності (репро­дуктивне, творче) та ін. Формами мислення є судження, міркування, умовисно- вок, поняття. Індивідуальні особливості мислення: самостійність, критичність, гнучкість, глибина, послідовність, швидкість, ригідність.

Мислення абстрактне - один із різновидів людського мислення, яке полягає у виробленні узагальнених понять, суджень, умовиводів і здатності оперувати ними. Абстрактне (понятійне) мислення виростає на ґрунті узагальнення даних емпіричного пізнання.

Мислення дивергентне - мислення, пов’язане з розв’язанням задач, що ма­ють багато нестандартних оригінальних рішень. Воно допускає існування де­кількох правильних відповідей. Дивергентне мислення розглядають як основу креативності.

Мислення конвергентне - мислення, пов’язане з розв’язанням задач, що ма­ють єдине правильне рішення, яке знаходять за допомогою засвоєних алгоритмів.

Мислення технократичне - світогляд або менталітет, суттєвими рисами якого є вищість засобів над метою, мети над смислом і загальнолюдськими ін­тересами, техніки (у т.ч. і психотехніки) над людиною та її цінностями. Техно­кратичне мислення - це мислення, якому не властиві розум і мудрість. Для нього не існує абсолютних категорій моральності, совісті й гідності. Суттєвою особли­вістю технократичного мислення є погляд на людину як на компонент системи, який навчають і програмують, а не як на особистість, для якої характерна свобо­да щодо можливого простору діяльності.

Модель особистості професіонала - модель, що відображає структуру най­суттєвіших здібностей особистості до конкретної професії. Розробляється на основі узагальнення емпіричних відомостей про структури особистостей до­статньої кількості професіоналів, що добре впорюються (а для порівняння - і погано) з професійною діяльністю або на підставі кодифікованих норм (законів, статутів, інструкцій та ін.) і побажань експертів.

Моніторинг - у педагогіці контроль з періодичним спостереженням за об’єк­том дослідження на предмет відповідності бажаному результату.

Мораль - загальна ціннісна основа культури, яка спрямовує активність лю­дини на утвердження самоцінності особистості, рівності людей у їхньому праг­ненні до гідного й щасливого життя.

Моральні потреби - поняття, яке відтворює позитивне громадське цінування індивідуальних запитів особистості; суспільно (зокрема морально) санкціонована міра потреб, що стосується як їхнього складу, рівня, так і способів задоволення.

Моральні якості - характеристика найтиповіших моральних рис поведінки індивіда.

Моральність - визначає міру дотримання соціальних норм у поведінці лю­дини, її ставлення до суспільства, містить внутрішню потребу особистості у здійсненні моральних дій і вчинків. Це сфера відповідального вчинку щодо ін­ших людей. Суть моральності - гуманне ставлення до людини (альтруїзм). Мо­ральність може виховуватися лише створенням умов, серед яких людина звикає поводитися й діяти морально так само невимушено і природно, як і вмиватися зранку.

Мотив - матеріальний або ідеальний «предмет» (або його психічний образ), який спонукає і спрямовує на себе діяльність або вчинок, за допомогою яких за­довольняються певні потреби суб’єкта. Більш широке тлумачення мотиву таке: потреба, ідея, органічний стан, емоція та ін., що спонукає суб’єкта до дії. Допус­кають, що в людини може виникати стан спонукання (потягу) без переживання й усвідомлення мотиву. Водночас діяльність може бути полімотивованою, тобто мати кілька мотивів.

Мотивація - сукупність причин психологічного характеру (система моти­вів), які зумовлюють поведінку і вчинки людини, їхній початок, спрямованість і активність.

Мудрість - найвищий прояв глибини розуму, що спирається на багате і доб­ре організоване знання фактів та інструментальне знання про різні життєві кон­тексти.

Навички - дії високого ступеня досконалості, деякі з яких можуть бути до­ведені до автоматизму.

Навіюваність - некритичне прийняття чужого погляду.

Навіювання - вплив на емоційну і несвідому сферу психіки людини: подо­лання страхів, демонстрація психологічного захисту та можливості задоволення її основних потреб.

Навчальна дія - в розвивальному навчанні - дія, спрямована на розв’язан­ня навчальної задачі, а також поетапні (або часткові) дії, відповідно до окремих етанів розв’язання задачі. Навчальні операції, які входять у навчальну дію, відпо­відають конкретним умовам розв’язання окремих навчальних задач.

Навчальна задача - задача, при розв’язанні якої учень (студент) оволодіває загальним способом розв’язання цілого класу однорідних часткових задач. Етапи розв’язання навчальної задачі: 1) прийняття або самостійне визначення навчаль­ної задачі; 2) перетворення умов навчальної задачі, щоб знайти деяке загальне відношення предмета, що вивчається; 3) моделювання виділеного відношення; 4) перетворення моделі цього відношення для вивчення його властивостей у «чи­стому вигляді»; 5) побудова системи часткових задач, які розв’язуються загаль­ним способом; 6) контроль за виконанням попередніх дій; 7) оцінка засвоєння загального способу як результату розв’язання навчальної задачі.

Навчання - упорядкована взаємодія викладача зі студентом, спрямована на розвиток особистості майбутнього фахівця, досягнення мети професійної підго­товки. Змістом цієї взаємодії є цілеспрямоване, послідовне передавання (транс­формація) суспільно-історичного, соціокультурного, професійного досвіду сту­дентам у спеціально організованих умовах вищої школи.

Наполегливість - вольова якість особистості, що полягає в умінні домага­тися поставленої мети, переборюючи зовнішні і внутрішні перешкоди. Слід роз­різняти наполегливість і впертість. При впертості єдиним мотивом поведінки ін­дивіда є самоствердження, прагнення будь-що досягти свого.

Настанова психологічна - готовність, схильність суб’єкта до певної форми реагування. Настанова багато в чому визначає характер поведінки і діяльності. Психологічна настанова стосовно тих чи інших соціальних об’єктів і явищ на­зивається соціальною або соціально-психологічною настановою. Настанови со­ціальна і соціально-психологічна можуть виникати під впливом пропаганди або спеціальних видів реклами.

Настрій - це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність і поведінку людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють позитивні настрої (мажорний, веселий, життєрадісний, піднесений тощо) і нега­тивні (мінорний, сумний, пригнічений, знижений тощо).

Натхнення - різке й несподіване зростання духовних сил людини, що спо­стерігають у процесі творчої праці; його характеризує глибока і стійка зосе­редженість на предметі праці, активізація здібностей, знань і умінь, високий рівень активності пізнавальних процесів (жвавість вражень), яскравість обра­зів пам’яті й уяви. З натхненням часто пов’язане народження задуму та ідеї винаходу, вирішення нерозв’язної проблеми, створення головних образів ху­дожнього твору.

Наука - 1) сфера й особливий вид діяльності людини, результатом якої є нові знання про дійсність, що відповідають критерію істинності; 2) система знань, отриманих за допомогою наукового методу.

Наукова організація праці (НОП)- удосконалення організації праці на основі досягнень науки і передового досвіду. При впровадженні НОП вирішують триєдине завдання - економічне (підвищення продуктивності праці), психофізіо­логічне (збереження здоров’я), соціальне (розвиток особистості працівника).

Научіння - процес і результат набуття людиною нового сенсомоторного та інтелектуального досвіду, нових форм поведінки; засвоєння студентом соціаль­ного досвіду, професійних знань, умінь і навичок. Результатом научіння є соціа­лізація особистості студента.

Научуваність - загальна оцінка здібності й бажання особи навчатися. Що вище рівень научуваності індивіда, то легше й швидше проходить його навчання. Функціонально рівень научуваності - це сукупність інтелектуальних і мотива­ційних властивостей, від яких (за інших однакових зовнішніх і внутрішніх умов) залежить продуктивність навчальної діяльності того, хто навчається. Операцій­но научуваність характеризують такими показниками: рівень складності, обсяг і темп засвоєння навчального матеріалу, ступінь педагогічної допомоги та ін.

Національна самосвідомість особистості - розуміння і почуття належності до етнічної спільноти як результат освоєння культури, традицій, звичаїв свого народу. Вона включає: 1) усвідомлення себе як індивіда на основі уявлень і знань про свої природно-біологічні властивості, зовнішність («Я-національно-фізич- не»); 2) усвідомлення себе як носія національної психології на основі пізнання виливу на психічні процеси, почуття, прояв волі, розуму, мовлення, належності до певної нації, народу («Я-національно-психологічне»); 3) усвідомлення себе як носія національних властивостей особистості на основі пізнання залежності сво­єї життєвої позиції, ставлення до дійсності, інших людей, праці від національної належності («Я-національно-соціальне»). Завдяки національним особливостям особистість здатна зберегти наступність традицій і звичаїв свого народу, продо­вжити шлях його соціального і культурного розвитку.

Новоутворення психологічне - термін, який запропонував Л.С. Виготський для психологічної характеристики вікових періодів; це якісні психологічні зміни в особистості й діяльності, які вперше виникають у цей період і визначають по­дальший хід розвитку, а також ставлення особи до самої себе та до соціального оточення.

Об’єкт дослідження - це частина об’єктивної психологічної реальності (тоб­то того, що існує незалежно від нашої волі і свідомості), яку потрібно дослідити.

Організованість - взаємодія індивідуального і спільного, вміння структуру- вати і програмувати діяльність відповідно до правил і норм організації.

Освіта - процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і нави­чок, а також способів мислення; це й рівень розумового розвитку особистості та її професійної кваліфікації. Освіту здобувають переважно в системі різних на­вчальних закладів (загальноосвітні та спеціальні (професійні) навчальні закла­ди). Істотною умовою успіху освіти є самоосвіта.

Освічений - індивід, який навчився вчитися самостійно; той, хто усвідомив, що безпека виживання базується не на самому знанні, а на вмінні його здобувати.

Особнстісннй зміст - усвідомлювана значущість для суб’єкта об’єктів і явищ дійсності (у т.ч. власних дій і цілей), яка зумовлена тим, у якому зв’язку об’єкт чи явище знаходиться з мотивами, потребами і ціннісними орієнтаціями суб’єкта.

В особистісному змісті відбивається не тільки значущість (валентність), але й змістовний зв’язок із конкретними мотивами, потребами і цінностями. Особис- тісний зміст є основою діяльності стосовно них, і тим самим виконує регулюючу функцію. Виникаючи в діяльності, особистісні смисли стають одиницями люд­ської свідомості.

Особистість - людська цілісність, яка самовизначається і складається з роз­витку ставлення до навколишнього світу, до інших людей і до самої себе; вища інстанція, яка координує всю психічну діяльність, поведінкову активність; соці­альне обличчя людини, «Я» для інших. Це соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально неповторного. Людина як особистість формується в соціокультурному середовищі у процесі спільної діяльності й спілкування.

Оцінка педагогічна - у традиційній педагогіці це процес порівняння досяг­нутого учнем (студентом) рівня оволодіння навчальним матеріалом з еталонни­ми вимогами, які описані в навчальній програмі. Оцінку використовують під час педагогічного контролю і найчастіше виражають у формі бальної оцінки. У роз- вивальному навчанні оцінка - ступінь опанування загального способу розв’язан­ня певної навчальної задачі.

Педагогічна майстерність - комплекс властивостей особистості, який за­безпечує високий рівень самоорганізації професійної педагогічної діяльності. Елементи педагогічної майстерності: 1) гуманістична спрямованість (інтереси, цінності, ідеали); 2) професійне знання (предмета, методики його викладання, педагогіки і психології); 3) педагогічні здібності (комунікабельність, перцептив- ні здібності, динамізм, емоційна стійкість, оптимістичне прогнозування, креа­тивність); 4) педагогічна техніка (уміння керувати собою, уміння взаємодіяти).

Педагогічна технологія - наукове психолого-педагогічне обґрунтування ха­рактеру педагогічного впливу на вихованця в процесі взаємодії з ним.

Педагогічне спілкування - професійне спілкування викладача зі студента­ми на занятті та поза ним, спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату; структурний компонент і одночасно спосіб реалізації методів і прийомів педагогічних впливів, спрямованих на формування особистості. Педагогічне спіл­кування - одна зі сторін професіоналізму викладача, його уміння транслювати осо­бистісне «Я» студентові як суб’єкту: чути і бачити його; співпереживати йому; без­умовно приймати його як особистість, поважати почуття його власної гідності.

Педагогічний артистизм - експресивне вираження власних переживань, ви­явлення емпатійності, вміння щиро приймати переживання студента (учня).

Переконання - уявлення, знання, ідеї, що стали мотивами поведінки люди­ни і визначають її ставлення до різних сфер дійсності; компоненти світогляду особистості. Знання автоматично не переходять у переконання. Останні форму­ються на основі індивідуального досвіду людини в результаті її діяльності. Ви­робленню переконань сприяє боротьба з тим, що їм протистоїть. Справжні пере­конання починають формуватися в старшому шкільному віці на основі глибоких знань і виникнення розвинутих форм мислення, появи критичного ставлення до дійсності, формування активної життєвої позиції і світогляду.

Переконування - вплив на раціональний бік психіки за допомогою логічних формулювань, аргументів і доказів.

Плюралізм - множина рівноправно конкурентних світоглядів, наукових на­прямів, ідей, думок тощо.

Поведінка - цілеспрямована система взаємопов’язаних вчинків, які людина здійснює, щоб реалізувати певні функції, зумовлені взаємодією з середовищем. У поведінці виявляється єдність психічних (спонукальних, регулювальних ла­нок, які відображають умови розміщення предметів потреб індивіда) і виконав­чих, зовнішніх дій, які наближують або віддаляють організм від певних об’єктів, а також перетворюють їх. Поведінка людини завжди соціально зумовлена й набу­ває характеристики свідомої, колективної, цілеспрямованої, довільної і творчої діяльності.

Позиція (лат. розіїіо - становище) - погляди, уявлення, настанови особис­тості стосовно умов її життєдіяльності.

Потреба пізнавальна- прагнення студента до опанування теоретичних знань з якоїсь предметної галузі (ці знання відображають закономірності похо­дження, становлення і розвитку предметів відповідної галузі).

Потяг - безпосереднє емоційне переживання потреби (необхідності) у 40- му-небудь; спонукання, яке ще не опосередковане свідомим цілеспрямуванням. У дорослої людини типовою є довільна активність, найпершою умовою якої є здібність до рефлексії, до усвідомлення своїх потягів, і їхнє прийняття або від­кидання. Виникнення в людини потягу створює початковий етап мотиваційного процесу. Як результат свідомого вольового рішення діяти відповідно до якогось спонукання розпочинається етап «бажання».

Предмет дослідження - якийсь конкретний бік, аспект, властивість або від­ношення об’єкта дослідження. Об’єкт - це ціле, предмет - якась йога частина.

Предмет психології вищої школи - особистість викладача і студента в їхній розвивальній педагогічній взаємодії. Психологія вищої школи досліджує роль особистісного чинника при впровадженні інноваційних технологій навчання і виховання у ВНЗ, психологічні умови і механізми становлення особистості май­бутнього фахівця в системі ступеневої вищої освіти (молодший спеціаліст, бака­лавр, спеціаліст, магістр).

Презентація - процес і засоби представлення себе оточенню.

Проблемна ситуація - ситуація, у якій наявні в індивіда способи поведінки і знання є недостатніми для виконання практичного або теоретичного завдання, і виникає потреба в нових формах поведінки, у нових знаннях.

Проблемне навчання - педагогічна технологія, що забезпечує можливість творчої участі студентів у процесі засвоєння нових знань, формування творчого мислення і пізнавальних інтересів особистості. Основним методом є розв’язу­вання проблемної ситуації. За ступенем складності є такі основні рівні проблем­ного навчання: проблемний виклад; спільний проблемний пошук; творче на­вчання, яке передбачає активну участь студентів у формулюванні проблеми і по­шуку шляхів її рішення. Проблемне навчання реалізують за допомогою системи проблемних навчальних завдань, які використовує викладач у процесі навчання.

Показники ефективності проблемного навчання: підвищення якості засвоєння навчального матеріалу й можливостей його практичного використання в май­бутній професійній діяльності; формування творчих здібностей і пізнавальної мотивації, що забезпечує можливість самоосвіти.

Простір відповідальності «Я» - етичні уявлення людини про те, що осо­бисто вона мусить і чого не повинна робити («етичне Я») або чому потрібно й не треба навчатися. Завдяки простору відповідальності «Я» людина не дає про­явитися деяким своїм здібностям, хоча усвідомлює, що могла б досягти тут ком­петентності (майстерності).

Протиріччя -у філос. розумінні - взаємодія протилежних, взаємовиключних сторін і тенденцій предметів і явищ, які водночас перебувають у внутрішній єд­ності і взаємопроникненні та є джерелом саморуху і розвитку об’єктивного світу й пізнання. Протиріччя в педагогічному спілкуванні - один із видів нескінченної низки протиріч, із яких побудовано світ: добро-зло, сила-слабкість, молодість- старість, хочу-не можна, мрія-реальність, любов-ненависть тощо.

Професійна готовність студента - особистісна якість, яка проявляється в по­зитивній самооцінці себе як суб’єкта майбутньої професійної діяльності та праг­ненні займатися нею після закінчення ВНЗ. Вона допомагає молодому фахівцю успішно реалізовувати професійні функції, правильно використовувати набуті знання і досвід, зберігати самоконтроль і долати непередбачені перешкоди. Про­фесійна готовність - вирішальна умова швидкої адаптації випускника до умов праці, подальшого його професійного вдосконалення і підвищення кваліфікації.

Професійна етика - кодекс поведінки, що забезпечує моральний характер тих взаємин між людьми, які випливають з їхньої професійної діяльності: повага до студентів, діловитість, чесність, порядність, компетентність та ін.

Професійна компетентність- професійна готовність і здатність суб’єкта праці до розв’язання завдань і виконання професійних обов’язків. Це ступінь і основний критерій визначення відповідності суб’єкта посаді, яку він займає.

Професійна консультація - психологічна допомога людині у виборі профе­сії га плануванні професійної кар’єри відповідно до її індивідуальних психофізі­ологічних і психологічних якостей. Проводять у вигляді бесіди клієнта з психо­логом із застосуванням засобів психодіагностики.

Професійна культура - 1) системний світогляд і модельне професійне мис­лення (юриста, педагога, інженера тощо); 2) професійна творчість; 3) праксіо- логічне, рефлексивне й інформаційне опанування; 4) компетентність діяльності, спілкування і саморозвитку.

Професійна орієнтація - ознайомлення молоді зі світом професій і надання допомоги у професійному самовизначенні. Вона сприяє вибору професії у від­повідності з індивідуальними здібностями й схильностями, а також суспільними можливостями. Виділяють такі напрями профорієнтації: 1) професійне просвіт­ництво (знайомство зі світом професій, вивчення професіограм, проведення екс­курсій, зустрічі з фахівцями тощо); 2) професійне консультування; 3) моральна й емоційна підтримка (психотерапія, тренінги); 4) допомога у прийнятті рішення (побудова ланцюжків, схем альтернативного професійного вибору).

Професійна придатність - відповідність психологічних особливостей лю­дини вимогам професії для досягнення нею максимальної ефективності праці, одержання задоволення від неї. Професійна придатність частково залежить від вроджених властивостей, а також визначається здібностями і спрямованістю осо­бистості, її професійною підготовкою (ступенем оволодіння необхідними профе­сійними знаннями, уміннями і навичками).

Професійна самосвідомість педагога - усвідомлення педагогом себе як суб’єкта педагогічної діяльності, самооцінка професійно необхідних знань і про­фесійно значущих якостей особистості. Результатом самосвідомості педагога є соціально-професійний аспект його «Я-концепції».

Професійна спрямованість - розуміння і внутрішнє прийняття особистістю цілей і завдань професійної діяльності, а також співзвучних із нею інтересів, на­станов, переконань і поглядів. Усі ці ознаки і компоненти професійної спрямова­ності є показниками рівня її сформованості в студентів. Вона характеризується стійкістю (нестійкістю), домінуванням соціальних або вузько особистісних мо­тивів, далекою чи близькою перспективою.

Професійне самовизначення - процес прийняття особистістю рішення сто­совно вибору майбутньої трудової діяльності (ким стати, до якої соціальної гру­пи належати, де і з ким працювати?). Професійне самовизначення містить у собі усвідомлення індивідом себе як суб’єкта конкретної майбутньої професійної ді­яльності; зіставлення своїх можливостей на основі самооцінки індивідуально- психологічних якостей із психологічними вимогами професії до фахівця; усві­домлення своєї ролі й відповідальності за успішне виконання діяльності та реа­лізацію своїх здібностей; саморегуляцію поведінки, спрямованої на досягнення поставленої мети.

Професійне самоствердження студента - потреба і прагнення відповіда­ти професійним вимогам і суб’єктивному професійному ідеалу, реалізувати свої можливості й досягти певних результатів у навчальній і трудовій діяльності, спілкуванні, одержати визнання однокурсників і викладачів, утвердити у влас­ній думці своє професійне «Я». Психологічними умовами професійного само­ствердження є посилення професійної мотивації; наявність у свідомості студента сучасної моделі професії; внутрішнє прийняття вимог професії; адекватна само­оцінка особистісних якостей, задатків і здібностей; позитивне ставлення до себе як суб’єкта - майбутнього професіонала; оволодіння професійними знаннями; примноження досвіду розв’язання професійних завдань.

Професійний відбір (профвідбір) - форма трудової експертизи, завдання якої - вибір із групи людей, які мають певні здібності, досвід (знання, уміння і навички), моральні якості, необхідні для цієї професії або спеціальності. На підставі завдань розрізняють психологічний, медичний, фізіологічний і педаго­гічний профвідбір. Залежно від вибору діагностики (експрес-психодіагностика або пролонгована психодіагностика) розрізняють психологічний експрес-відбір і пролонгований відбір.

Професіограма - системний опис соціально-економічних, виробничо-тех­нічних, санітарно-гігієнічних, психологічних та інших особливостей професії, а також вимог до суб’єкта цієї спеціальності, на основі чого визначаються необ­хідні для цього виду діяльності якості особистості, що становлять основу про­фесійної придатності людини.

Професіонал - у широкому розумінні це суб’єкт професійної діяльності, в якого високі показники професіоналізму особистості і діяльності, високий про­фесійний і соціальний статус, система особистісної і діяльнішої нормативної регуляції, яка динамічно розвивається. Він постійно націлений на саморозвиток і самовдосконалення, на особистісні й професійні досягнення, що мають соці­ально-позитивне значення.

Професіоналізація розвитку особистості студента - формування і погли­блення інтересу до професії, опанування знань, умінь і навичок з обраного фаху, вдосконалення особистості майбутнього фахівця. Виявляється у професіоналі­зації пізнавальних процесів; підвищенні почуття професійної відповідальності, обов’язку і честі; зростанні рівня домагань і прагненні до самоствердження у сфері майбутньої професії; посилення ролі самовиховання, зміцненні професій­ної самостійності й готовності до майбутньої практичної роботи.

Професіоналізм діяльності - якісна характеристика суб’єкта праці, що відо­бражає високу професійну кваліфікацію і компетентність, розмаїття ефективних професійних навичок і умінь, зокрема тих, що базуються на творчих рішеннях, во­лодіння сучасними алгоритмами й способами розв’язання професійних завдань. Це дає змогу йому здійснювати діяльність із високою стабільною продуктивністю.

Професіоналізм особистості - якісна характеристика суб’єкта праці, що ві­дображає високий рівень розвитку професійно важливих та індивідуально-діло­вих якостей, акмеологічних інваріантів професіоналізму, високий рівень креа­тивності, адекватний рівень домагань, професійну мотиваційну спрямованість, ціннісні орієнтації, професійні інтереси.

Психологічна модель фахівця - зразок фахівця з вищою освітою, сформо­ваний на основі вивчення особливостей особистості й структури діяльності осіб, що успішно працюють після закінчення ВНЗ. Що ближче до завершення профе­сійного навчання перебуває студент, то ближче до модельних повинні бути його особистісні якості, знання, уміння і навички.

Психологічний бар’єр- наслідок невідповідності зовнішніх впливів (по­дразників) внутрішньому «Я» (інтересам, потребам, спрямованості особистості тощо), через що формується негативне ставлення до «подразників», прагнення захиститися від них.

Психологія вищої школи - галузь психологічної науки, яка вивчає законо­мірності функціонування психіки студента як суб’єкта навчально-професійної діяльності та закономірності науково-педагогічної діяльності викладача, а також соціально-психологічні особливості педагогічної взаємодії.

Рефлексія (від лат. гейехіо - вигин, відображення) - довільна увага до змісту власної свідомості. Рефлексійність особистості виявляється в її здатності критич­но оцінювати свої дії та змінювати відповідно до цього мислення і діяльність.

Рефлексія педагога - це процес пізнання ним самого себе як професіо­нала, свого внутрішнього світу, аналіз власних думок і переживань у зв'язку з професійно-педагогічною діяльністю, міркування про себе як особистості, усві­домлення того, як його сприймають і оцінюють вихованці, колеги, інші люди.

Рівень домагань особистості - прагнення до досягнення цілей того ступе­ня складності, на який людина вважає себе здібною. В основі цього лежить та­ка самооцінка власних можливостей, збереження якої стало для людини потре­бою. Рівень домагань може стосуватися досягнень в окремих видах діяльності (наприклад, у науці, мистецтві та ін.) або взаєминах (прагнення досягнути пев­ного статусу в колективі). Він формується під впливом досягнення або невдачі в діяльності, однак вирішальним чинником у його становленні є не сам по со­бі об’єктивний успіх або неуспіх, а переживання суб’єктом своїх досягнень як успішних або неуспішних. Рівень домагань особистості може бути адекватним можливостям індивіда і неадекватним (заниженим, завищеним).

Розвивальне навчання - навчання, що спрямоване на розвиток теоретич­ного мислення і творчості як основи особистості. Зміст розвивального навчання вимагає активізації мисленнєвих дій. Воно формує уміння вчитися або набуття умінь і навичок власних навчальних дій, уміння самостійно орієнтуватися в но­вій науковій (або іншій) інформації. Розвивальне навчання використовує методи­ки, які ґрунтуються на потребі сходження від абстрактного до конкретного.

Розвиток - зміни від простого до складного, від нижчого до вищого в резуль­таті примноження кількісних змін, що ведуть до якісних перетворень.

Розум - філософський термін, що позначає форму теоретичного мислення, яка дає змогу людині переробити в науковому понятті результати споглядання і уявлень, тобто всебічно відтворити систему внутрішніх зв’язків, які породжують цю конкретність, розкрити її сутність. Розум виявляється в рефлексії як здатності людини розглядати природу своєї діяльності. На основі розуму виникає теоре­тичне знання шляхом аналізу ролі й функцій деякого вихідного діалектичного протиріччя у відносинах речей усередині розчленованої системи.

Розуміння - активний процес пошуку й конструювання людиною змісту по­відомлення, тексту, образів, схем, моделей, символів та інших форм існування знань і інформації, а також інтерпретація і конструювання змісту дій і вчинків інших людей. Для розуміння характерне відчуття чіткості й внутрішньої єдності явищ і відношень, які розглядаються.

Розумові дії - дії людини, які вона виконує у внутрішньому плані свідомості без опори на зовнішні засоби. Розроблена П.Я. Гальперіним теорія поетапного формування розумових дій детально описує весь процес розвитку розумової дії із зовнішньої предметної дії. Згідно з нею, всяка людська дія (у т.ч. і розумова дія) містить дві частини - орієнтовану (що має психологічний зміст) і виконавчу. У процесі автоматизації дії та вироблення навички відбувається значне скоро­чення орієнтованої частини; наприкінці від дії залишається лише її виконавча частина. У термінах теорії діяльності О.М. Леонтьєва така трансформація є пере­творенням дії в операцію.

Роль (франц. гоїе - перелік) - певна соціально-психологічна характеристика способу поведінки залежно від статусу особистості й позиції в групі, суспільстві, у системі міжособистісних взаємин і суспільних відносин.

Самоактуалізація - вільна і повна реалізація своїх внутрішніх можливос­тей, природи; чесність перед собою і прийняття відповідальності за власні дії, можливість кращого життєвого вибору, постійний процес розвитку свого потен­ціалу до максимально можливого.

Самовиховання - формування людиною своєї особистості у відповідності з поставленими цілями, власними ідеалами й переконаннями. У юнацькому віці самовиховання набуває зрілого і цілеспрямованого характеру через усвідомлен­ня свого місця у світі, прагнення до самоствердження й самореалізації. Ефектив­ності самовиховання сприяє реалістична самооцінка. Оскільки розвиток особис­тості є безупинним процесом, що не має межі, самовиховання - справа всього життя людини.

Самоосвіта - освіта, яку здобувають самостійно, за межами навчальних за­кладів, без допомоги того, хто навчає; неформальна форма індивідуальної на­вчальної діяльності. Хоча навчальна діяльність є провідною тільки для певного віку, все-таки вона проходить через усе життя людини (С.Л. Рубінштейн). Само­освіта - самостійно організована суб’єктом діяльність учіння, що задовольняє його потреби в пізнанні й особистісному зростанні, є необхідним складником процесу саморозвитку. Вона вимагає від суб’єкта бачення життєвого смислу в навчанні, свідомої постановки цілей, здібності до самостійного мислення, само­організації та самоконтролю.

Самооцінка - цінність, значущість, якою індивід наділяє себе загалом і окре­мі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки. Самооцінка є відносно стій­ким структурним утворенням, компонентом «Я-концепції», самосвідомості, і є процесом самооцінювання. Вона виконує регуляторну й захисну функції, впли­ває на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її взаємини з іншими людь­ми. Відображаючи ступінь задоволеності чи незадоволеності собою, рівень са­моповаги, самооцінка створює основу для сприйняття власного успіху і неуспіху, постановки цілей певного ступеня, тобто рівня домагань особистості. Захисна функція самооцінки, забезпечуючи відносну стабільність і автономність (неза­лежність) особистості, може спричинювати спотворення індивідуального досві­ду і цим здійснювати негативний вплив на розвиток особи. Самооцінку характе­ризують за такими параметрами: 1) рівень (величина) - висока, середня й низька самооцінка; 2) реалістичність - адекватна й неадекватна (завищена й занижена) самооцінка; 3) особливості побудови - конфліктна й безконфліктна самооцінка;

3. стійкість та ін. Самооцінка формується на основі оцінок інших людей, оцінки результатів власної діяльності, а також у результаті співвідношення реального й ідеального уявлення про себе.

Самопочуття - комплекс відчуттів, що відображають ступінь фізіологічної й психологічної комфортності наявного стану людини. Самопочуття може бути описано як однією узагальнювальною характеристикою (гарне, погане, хворо­бливе, бадьоре та ін.), так і переживаннями, що відображають стан окремих систем і процесів (відчуття дискомфорту в різних частинах тіла, утруднення виконання певних дій, зміна у протіканні тих або інших когнітивних функцій тощо).

Самореалізація - розгортання оптимальних здібностей людини у різних ви­дах людської діяльності; рівень розвитку, якого досягає людина від моменту на­родження; це свідоме прагнення до реалізації своїх можливостей.

Саморегуляція - вміння керувати своїм енергетичним потенціалом, конт­роль над емоціями, збереження здатності критично мислити, вирішувати в кри­тичній ситуації.

Самосвідомість - усвідомлення людиною себе як особистості та індивіду­альності. Свідомість людини може бути спрямована або на зовнішній світ, що оточує людину (зовнішня спрямованість), або на самого суб’єкта (це і є само­свідомість) - своє тіло, поведінку, потреби, почуття, характер, у т.ч. і свідомість (самоспостереження, рефлексія). Самосвідомість - це один із рівнів (процесів і результатів) пізнання людиною самої себе як індивідуальності, у т.ч. свого місця у світі та своїх ставлень до різноманітних явищ і об’єктів. Розвиток самосвідо­мості продовжується впродовж усього життя людини разом із неприпиненням розвитку її об’єкта й суб’єкта.

Самоствердження- прагнення людини до високої оцінки й самооцінки власної особистості, і спричинена цим прагненням поведінка. Самостверджен­ня може займати у структурі потреб людини рядове й панівне місце. За певних умов потреба в самоствердженні може бути не тільки панівною, а й ненаситною. Такий характер самоствердження створює специфічну спрямованість особистос­ті - виключно особисту, а іноді егоїстичну. Задоволення потреби в самоствер­дженні може досягатися шляхом реальних досягнень у якій-небудь діяльності або створення видимості досягнень, коли суб’єкт прагне здаватися такою люди­ною, якою йому б хотілося бути, хоча насправді таким не є.

Самостійність - здатність до самоутвердження, підтримування стабільності «Я», самоконтроль, саморегуляція, відповідальність за події свого життя.

Самоцінність - це те, наскільки людина вважає себе гідною поваги, уваги людей, навіть незалежно від результатів діяльності в цей момент.

Свідомість моральна - єдність моральних знань і моральних почуттів, раці­онального й емоційного.

Сенс життя - психічне утворення особистості, зумовлене привласненням змісту трансцендентних цінностей. Це може бути співвідношення ціннісного змісту автентичного «Я» особистості з її реальністю, тобто діалог між реаль­ним і його «Я». Показники смислу життя: наявність у свідомості ідеалу у формі конкретної особи для співвіднесення з ним «Я»; усвідомлення іншої людини як абсолютної цінності; звернення до моральних категорій у ситуації життєвого ви­бору; наявність безумовних цінностей з визнанням їхньої пріоритетності; наяв­ність мети, яка охоплює все життя.

Сенситивні періоди - періоди онтогенетичного розвитку, коли організм, що розвивається, є особливо чутливий до певних впливів середовища; це періоди оптимальних термінів розвитку якихось сторін психіки (процесів і властивос­тей). Ранній початок навчання може несприятливо позначитися на психічному розвитку дитини, тоді як пізніше навчання може бути малоефективним. Наприк­лад, студентський вік сенситивний для професійного становлення особистості.

Синергетика (від грец. зупегдоз - спільний; такий, шо діє узгоджено) - на­прям міждисциплінарних досліджень процесів самоорганізації і впорядкування у відкритих системах різного типу (фізична, біологічна, соціальна, екологічна та ін.). Синергетика дає змогу будувати математичні моделі складних систем, що роз­виваються, які можуть знайти застосування при вирішенні психологічних проблем (наприклад, виникнення тих або інших типів соціальної поведінки, мови, архети- пів, інтелекту; моделювання поведінки колективу клітинних автоматів дає можли­вість досліджувати деякі загальні закономірності поведінки колективу індивідів).

Синергія (співдружність) - підвищена результативність спільної дії чинни­ків порівняно з тими самими, які діють окремо.

Ситуація - система зовнішніх умов стосовно суб’єкта діяльності, які спону­кають або опосередковують його активність.

Скромність - ретельність, розумне використання влади, критичне ставлення до своїх заслуг і хиб.

Смисл особнстісннй - суб’єктивне ставлення людини до того, що вона ви­словлює за допомогою мови. За О.М. Леонтьєвим, співвіднесення мотиву і мети народжує особистісний зміст. Концепція сенсу життя передбачає віддалену мету, яку треба досягти власними зусиллями, працею.

Смисловий бар’єр - виникнення між людьми взаємною непорозуміння, яке спричинене тим, що та сама подія при однаковому значенні має для них різний зміст. Смисловий бар’єр часто наявний тоді, коли люди не розуміють мотивів по­ведінки один одного, і діють без урахування цих мотивів або приписують своєму партнерові помилкові мотиви. Для людини, у якої виник смисловий бар’єр, часто притаманна підвищена ефективність. Через виникнення смислового бар’єру про­цес виховання є неефективним. Наприклад, викладач низько оцінює роботу сту­дента з точки зору її якості, а не з огляду на міру зусиль, витрачених студентом на виконання роботи. Цим він хоче спонукати студента краще вчитися. Студент же сприймає оцінку як несправедливу, тому що для нього головний зміст полягає в тому, що він намагався. У цьому разі оцінка втрачає свою спонукальну силу.

Совість - це критична моральна оцінка своєї поведінки, яка супроводжуєть­ся сильними почуттями. Це орган сенсу життя і діяльності. Це загострене почут­тя особистісної відповідальності перед людьми і суспільством за свою поведінку і за свої вчинки. Совість виникає, коли свідомість констатує збіг або розбіжність вчинку і моральної норми. Унаслідок цього з’являється оцінка свого вчинку. Як­що негативна - з’являється негативна мотивація щодо вчинку, незадоволення со­бою - муки совісті. Якщо позитивна оцінка - зростає самоцінність.

Соціалізація - процес і результат засвоєння й активного відтворення індиві­дом настанов, цінностей, ролей, очікувань, які властиві певній культурі або со­ціальній групі.

Соціальна ідентичність - один із результатів процесу соціальної ідентифі­кації, який полягає в тому, що по мірі того, як усередині групи взаємини все більше стабілізуються, ідентифікація її членів стає більш деперсоналізованою, індивідуальні якості стають психологічно дещо менш важливими, ніж загальні групові властивості. Соціальна ідентичність організовує соціальний світ у групи і визначає людину як члена саме цієї, а не іншої групи. Багато психологічних явищ у групі пов’язані з соціальною ідентичністю, серед них такі: 1) ріст приваб­ливості групи для її члена, що виявляється в його позитивних почуттях 13 при­воду перебування в групі; 2) деперсоналізація - міркування про себе частіше в термінах члена групи («Ми») і менше в термінах унікального індивіда («Я»); 3) сприйняття своєї залежності від групи - віра в те, що власний добробут і добро­бут групи пов’язані між собою, а також виникнення почуття своєї провини за не­гативні стосунки з членами групи; 4) відчуття міжгруиової конкуренції - сприй­няття іншої групи як конкуруючої зі своєю групою.

Соціальна інгібіція- утримання, пригнічування активності, гальмування поведінки і діяльності під впливом інших людей. Наприклад, працездатність у присутності окремих членів групи може знижуватися.

Соціальна компетентність - наявність у людини когнітивних, емоційних і моторних засобів соціальної поведінки.

Соціальна ситуація розвитку - особливе, одиничне і неповторне відношен­ня між індивідом і соціальною дійсністю (Л.С. Виготський); сукупність обста­вин, що спричиняють діяльність і соціальну поведінку суб’єкта: зовнішні і вну­трішні умови.

Соціальна фасилітація- посилення енергії, підвищення активності, домі­нантних реакцій індивіда, полегшення його діяльності в присутності групи (ра­зом краще!).

Соціальне порівняння - соціально-психологічне явище, коли зіставляються не лише окремі особистості, а цілі групи людей. Відпадає необхідність ставати добрішим, веселішим, культурним, освіченішим тощо, займатися самовихован­ням, якщо порівняння на користь індивіда. З’являється можливість підвищити свою самооцінку, ставши членом відповідної групи. Окрім того, на члена групи автоматично переноситься її соціальний статус.

Соціальне управління - діяльність, спрямована на забезпечення впорядко­ваності та узгодженості в діях людей і організацій, щоб досягнути окреслено суспільно значущі цілі.

Соціальні норми - вироблені суспільством моделі поведінки особистості та груп, які сприяють досягненню головних цінностей суспільства і життєво важ­ливих для нього відношень.

Соціальні репрезентації - загальноприйняті переконання, ідеї і цінності, які підтримуються більшістю. Вони включають також і наші погляди й культурну ідеологію, що ми демонструємо іншим, розкриваючи перед ними своє «Я». Наші соціальні репрезентації допомагають пояснювати світ, налагоджувати міжосо­бистісні стосунки на засадах взаєморозуміння.

Спадковість- властивість живих систем відтворювати свою організацію, тобто відтворювати собі подібних у низці поколінь. Виявлено, що збереження, відтворення і передача спадкоємної інформації здійснюється за допомогою де­зоксирибонуклеїнової (ДНК) і рибонуклеїнової (РНК) кислот. Сукупність генів (генотип) утворює цілісну, винятково налагоджену й ефективно працюючу систе­му, яка постійно вдосконалюється в процесі еволюції. Під більш-менш великим контролем генотипу перебувають усі ознаки організму - анатомо-морфологічні, біохімічні, фізіологічні, аж до параметрів вищої нервової діяльності людини. Од­нак становлення цих ознак і їхній індивідуальний розвиток у межах можливос­тей, заданих генотипом, залежить від конкретних умов (культурологічних, педа­гогічних, соціально-психологічних та ін.) формування кожної особи.

Співробітництво навчальне - форма взаємодії викладача зі студентами, в якій спільно визначаються і розв’язуються навчальні проблеми і розумові задачі. Від педагога вимагається такт, поважне ставлення до вихованців, пильна увага до їхнього розумового процесу; підтримка, схвалення найменшого успіху; прояв емпатії, уміння поставити себе на місце студента, зрозуміти мету і мотиви йо­го діяльності; доброзичливість; рефлексія, аналіз своїх дій як педагога, швидке запровадження поправок у навчальний процес. Від студентів очікується само­контроль, самооцінка, розкутість, відсутність страху, відповідальне ставлення до навчання, ініціатива, прагнення до творчості, доброзичливі взаємини в групі та з педагогом. Найпоширенішим способом навчального співробітництва при розв’я­занні навчальних завдань є дискусія, групове обговорення, розв’язання проблем­них питань, проведення ділових ігор тощо.

Спілкування - взаємодія суб’єктів, в якій проходить обмін раціональною й емоційною інформацією, діяльністю, досвідом, знаннями і вміннями, а також ре­зультатами діяльності. Необхідна умова розвитку і формування особистості та групи. Категорія спілкування настільки багатогранна, що спілкування розгляда­ється з різних позицій: як діяльність, специфічна форма взаємодії між людьми, як необхідна умова життєдіяльності, засіб передачі культури й суспільного до­свіду, спосіб розкриття суб’єктивного світу, засіб впливу та ін.

Спілкування ділове - це взаємодія людей, в якій його учасники виконують соціальні ролі, тому в ньому запрограмовані конкретні цілі спілкування, його мотиви, а також способи здійснення контактів. А коли так, то активність пізна­вальної та емоційно-вольової сфер має прагматичний характер.

Спілкування міжособистісне (неформальне) - взаємодія суб’єктів, в якій немає чіткої регламентації, зумовленої цілями діяльності, соціальними ролями, нормами поведінки. У процесі такого спілкування відбувається емоційне розкрі­пачення, занурення у внутрішній світ партнера, взаємини набувають довірливого характеру.

Спілкування педагогічне - професійне спілкування окремого педагога (пе­дагогічного колективу) з тими, кого навчають, у процесі навчання і виховання останніх як на заняттях, так і в позааудиторний час. При прагматично-техноло­гічному ставленні до студентів як об’єктів управління педагогічне спілкування розглядають як спосіб реалізації методів і прийомів педагогічних впливів, метою яких є або ефективне засвоєння навчальної програми, або розвиток особистос­ті студента, або те й інше разом. Оптимальне педагогічне спілкування створює найкращі умови для розвитку мотивації й творчого характеру навчально-профе­сійної діяльності студентів, формування особистості майбутнього фахівця, за­безпечує сприятливий емоційний клімат навчання і дає змогу максимально ви­користовувати в педагогічному процесі особистісні якості педагога.

Спрямованість особистості - стійке (позаситуативне) спрямування, орієн­тованість мислення, почуттів, бажань, фантазій, учинків людини, що є наслідком домінування певних (головних, провідних) мотивацій.

Статус (лат. зіаіиз - стан, становище) - місце індивіда в системі міжособис­тісних взаємин у групі, суспільстві, йога права, обов’язки й привілеї.

Стереотипізація - один із міжгруиових механізмів взаємин, суть якого по­лягає в приписуванні певним групам людей властивих саме їм рис, причому най­частіше негативних. Стереотипізація пов’язана також із тенденцією не фіксува­ти, применшувати відмінності між членами своєї групи й гіперболізувати відмін­ності між своєю та іншою групами. Неправильні, помилкові стереотипи часто ускладнюють контакти між людьми, заважають налагодженню нормальних вза­ємин між ними. Інколи стереотипізація корисна, тому що полегшує орієнтацію в навколишньому світі, згуртовує колектив.

Стиль - постійне, досить стійке універсальне цілісне психічне утворення, яке містить свідомі і несвідомі механізми пасивної і активної адаптації людини до середовища. Розрізняють чотири види стилів: адаптація, взаємодія, ставлен­ня, індивідуальний стиль діяльності.

Стиль діяльності - стійка індивідуально-специфічна система психологічних засобів, прийомів, навичок, методів і способів здійснення певної діяльності.

Стиль управління - характеристика способів і прийомів дії, які використовує керівник для здійснення впливу на своїх підлеглих. Є така типологія стилів управ­ління: 1) авторитарний стиль, для якого притаманне зосередження влади й контролю в керівника, жорсткий, директивний характер стосунків із підлеглими, придушення ініціативи робочої групи, чіткий розподіл ролей і обов’язків у групі; 2) ліберальний стиль характеризує відмежування керівника від управління групою і надання кож­ному її членові повної свободи дії; 3) при демократичному стилеві лідер управляє групою, обговорюючи з нею свої рішення та поділяючи відповідальність за роботу, стосунки керівника з підлеглими відбуваються у формі обговорення і дискусій.

Стрес (англ. 5ІГЄ55 - напруга) - емоційний стан людини, що виникає під дією сильних подразників і виявляється в напружених ситуаціях.

Студент (від лат. зішіепз (зіисіепііз) - той, хто старанно працює, займається) - людина, яка наполегливо навчається, опановує професійні знання, уміння і нави­чки, вивчає (студіює) науку. Згідно із Законом України «Про вищу освіту», студент (слухач) - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною фор­мами навчання, щоб здобути певний освітній і освітньо-кваліфікаційний рівень.

Студентство - це мобільна соціальна група, метою діяльності якої є засво­єння за спеціально розробленою програмою соціально-професійних ролей, під­готовка до виконання важливих професійних, культурологічних, громадсько-по­літичних, сімейних та інших функцій. Вона об’єднує молодих людей, які свідомо й цілеспрямовано оволодівають професійними знаннями, уміннями і навичками, набувають професійних якостей через навчання у вищих навчальних закладах.

Студентський вік - особливий і найважливіший для суспільного розвитку та становлення особистості період життя людини, який пов’язаний із формуванням фахівця, суспільного діяча і іромадянина, опануванням і консолідацією багатьох соціальних функцій, набуття професійної майстерності. Під час навчання в студен­та формуються необхідні для цього якості, знання, уміння і навички. Ознаками со­ціально-психологічної зрілості студента є громадянська позиція, професіоналізм, діловитість, професійне мислення, етична освіченість, естетична культура, актив­ність, потреба самовдосконалення, відповідальне ставлення до здоров’я та ін.

Суб’єкт- виконавець практичної, навчально-пізнавальної, професійної та ін. діяльності (індивід, соціальна група), джерело активності, спрямованої на об’єкт; діяльний, ініціативний у процесі роботи. Суб’єкт діяльності - людина, яка свідомо домагається власних цілей; діяч, який усвідомлює себе. На думку Ж. Піаже, «суб’єкт - не що інше, як система дій, які він здійснює щодо об’єктів, і ці дії постійно перетворюються у відповідності з природою об’єктів і змінюють ::г'ого суб’єкта». Границя між суб’єктом і об’єктом відносна й рухлива, і зале­жить від характеру діяльності: в одних випадках вона пролягає між психофізич­ним тілом і зовнішнім світом, в інших - між свідомістю і тілом, у третіх - між рефлексуючим «Я» і станом свідомості. Людину можна розглядати не тільки як суб’єкт, а й як об’єкт (пізнання, виховання, турботи і т. ін.). Наприклад, студент може бути суб’єктом і об’єктом навчання.

Суб’єкт пізнання - людина, яка проявляє вільну активність, ініціативна в прийнятті рішень і самореалізації, інтелектуально заповзятлива; володіє багатим різнобічним внутрішнім світом і вирішує, спираючись на власне розуміння ситу­ації. Суб’єкт здатний змінюватися, формувати в собі нові якості, змінювати пове­дінку, відкритий новому досвіду. Суб’єкт готовий до самовдосконалення. У своїх сьогоднішніх діях виходить зі свого майбутнього, будує деяку особистісну пер­спективу. Життя багатогранне, протікає в багатьох планах. У навчально-профе- сійній діяльності в студента розвиваються інтелектуальні здібності і пізнавальні якості, творча самостійність і рефлексія.

Суб’єктність - здатність людини усвідомлювати себе носієм знань, волі, ставлень, здійснювати свідомий вибір у системі соціальних відносин, розуміти свої дії та відповідати за них, з’ясувати для себе зв’язки свого «Я» з іншими людьми, ставити мету, пропонувати рішення, відповідати за наслідки; здатність підсилювати або нейтралізувати вплив ззовні.

Сугестивність - індивідуальна характеристика, що полягає в некритичній готовності підкоритися навіюваним впливам інших людей, змісту книг, реклами та ін., надмірно довірливо прийняти їхні ідеї, як свої власні. Властивий суб’єкту ступінь сугестивності може бути підвищений дією ситуативних чинників: втома, стрес, дефіцит часу, брак компетентності, груиовий тиск, гіпноз. Підвищена су­гестивність властива дітям.

Сугестія - вид цілеспрямованого комунікативного впливу на поведінку і сві­домість людини (або групи людей), наслідком чого особа (група осіб) усупереч наявній фактичній інформації (сприйнятій, відтвореній із пам’яті) визнає існу­вання того, чого в дійсності не існує, або щось робить усупереч своїм намірам або звичкам. Ефект сугестії зумовлений зниженням самоконтролю і самокрити­ки щодо змісту навіювання, що буває, наприклад, під гіпнозом.

Тактовність - здібність і уміння людини безпомилково правильно припису­вати іншим очікування того, що вони готові від неї иочути або побачити. Помил­кове приписування - безтактність.

Творчість - свідома цілеспрямована діяльність людини, яка ставить завдан­ня пізнання і перетворення дійсності, створення нових оригінальних предметів, творів, яких раніше не було. Процес творчості включає інтелектуальну діяль­ність стосовно усвідомлення життя, створення нових теоретичних узагальнень, висунення ідей і активне втілення їх у життя. Високий рівень розвитку творчого мислення фахівця - важлива психологічна передумова найбільш раціонального й ефективного виконання ним професійних обов’язків.

Творчість суб’єктивна - свідома активна діяльність людини, спрямована на перетворення самого себе. Це створення чогось нового в самому собі, доповне­ння новим свого власного досвіду.

Товариськість - взаємна солідарність, повага і довіра, які утворюють спіль­ність інтересів і цілей.

Толерантність - відсутність (або послаблення) реагування на конфлікто- генний чинник; поблажливість, терпимість до чиїхось думок, поглядів, вірувань тощо.

Тривожність - схильність людини до частих та інтенсивних переживань ста­ну тривоги, а також низького порогу її виникнення. Тривожність розглядають як особистісне утворення, властивість темпераменту (особистісна тривожність). Ни­ні переважає точка зору про те, що тривожність, маючи природну основу (влас­тивості нервової системи), формується в результаті дії соціальних і особистіс­них чинників. У дитинстві причиною бувають порушення взаємин із батьками. У більш дорослому віці тривожність може породжуватися внутрішніми конфлікта­ми, переважно самооцінного характеру. Виділяють стійку часткову тривожність у якій-небудь сфері (навчальна, екзаменаційна, міжособистісна та ін.) і загальну, що вільно змінює об’єкти залежно від зміни їхньої значущості для людини.

Уміння - спосіб виконання дії, що дає змогу виконувати її з високою якістю та в мінливих умовах. Уміння, на відміну від навички, вимагає свідомого конт­ролю й опори на знання. Для вдосконалювання вміння важливу роль відіграють вправи. Іноді вміння є проміжним етапом на шляху до навички, таке перетворен­ня супроводжується редукцією орієнтованої частини дії.

Унікальність (лат. ипісиз - єдиний) - неповторність, винятковість, рідкісність. Кожній людині властива своя генетична програма, індивідуальний набір спадко­вих і вроджених задатків, психофізіологічних параметрів організму, особливостей вищої нервової діяльності, неповторного індивідуального досвіду, одиничні фор­ми сприйняття, мислення, емоцій, волі тощо. Не тільки психологічні особливості індивіда є унікальними, а й освоєне ним всезагальне надбання людства сприй­мається і засвоюється під неповторним ракурсом світобачення; тииові культурні зразки поведінки, багатство знань, традиції стосунків індивід засвоює через власні соціально-психологічні «фільтри» і внутрішні умови (мотиви, настанови, погляди, очікування, потреби, характер і ін.) і в такий спосіб утворюється унікальність його індивідуального духовно-психологічного світу.

Упевненість у собі - переживання людиною своїх можливостей, як адекват­них тим завданням, які перед нею стоять у житті, так і тим, які вона ставить пе­ред собою. Упевненість у собі протиставляється надлишковій самовпевненості.

Управління - процес впливу суб’єкта на якусь систему, покликаний забез­печити її цілеспрямований розвиток, зберегти або видозмінити структуру, під­тримати або змінити режим діяльності відповідно до проміжного завдання і для досягнення мети.

Управління освітою - взаємодія всіх суб’єктів в освіті, розвиток їхнього твор­чого потенціалу, індивідуальності. Об’єктом психології управління в системі освіти є організована діяльність людей, об’єднаних спільними цілями, інтересами, підпо­рядкованих статуту організації, режиму, розпорядку діяльності. Об’єкт управлін­ня - дитина, учень, студент. Управління діяльністю учня, студента має не прямий, а опосередкований характер, бо завдання, які ставить педагог, є засобом досягнення мети. А суб’єктом діяльності з досягнення мети є сам учень, студент. Забезпечення такого управління має велике значення ще й тому, що правильно організована ви­кладачем навчальна діяльність веде за собою розвиток того, хто вчиться.

Управлінська діяльність - сукупність скоординованих дій і заходів, спря­мованих на досягнення певної мети в межах організації чи системи. Управлін­ня в системі «людина-людина» є реалізацією керівником конструктивних, регу­лятивних, комунікативних і оцінно-коректувальних функцій, які забезпечують ефективний вплив на людей, гарантують виконання завдань сумісної діяльності. Сутність такої діяльності полягає в організації мотивованих взаємин у колективі задля успішного розв’язання навчально-виховних завдань.

Успішність - ступінь засвоєння студентом обсягу знань, умінь і навичок, визначених навчальною програмою, із погляду їхньої усвідомленості, повноти, глибини, міцності. Успішність виражається в оцінних балах. Висока успішність студентів досягається системою дидактичних і виховних засобів, оптимальною організацією навчальної діяльності.

Ухвалення рішення - етап вольового акта, який пов’язаний із формуванням послідовності дій, що сприяють досягненню мети. Ухвалення рішення наявне при необхідності вибору між декількома можливими варіантами цілей, засобів і способів дії, вчинку.

Учіння - 1) система пізнавальних дій, спрямованих на розв’язання навчаль­но-виховних завдань, результатом чого є набуття системи знань, опанування уміннями і навичками; 2) процес (точніше, співпроцес) набуття і закріплення способів діяльності індивіда, результатом якого є досвід, виникають нові форми поведінки і діяльності; 3) діяльність учня (студента) щодо оволодіння соціаль­ним досвідом і розвитку якостей, необхідних для виконання соціальних функцій і розв’язання задач.

Фрустрація - психічний стан дезорганізації свідомості й поведінки, який ви­никає в ситуаціях перешкоджання досягненню мети або задоволенню потреб, що загрожує гідності людини.

Функція (від лат. іітсііоп - здійснення, виконання) - таке відношення об’єк­тів, в якому зміна стану й властивостей одного з них призводить до закономірної зміни іншого або інших. При системному підході поняття функції використо­вують для визначення спрямованого, вибіркового впливу, на основі чого вста­новлюють зв’язки між об’єктами, явищами, їхніми частинами і властивостями. Функція є мірою зв’язку між окремими елементами структури або між структу­рами, які входять у склад ієрархічного цілого.

Функції управління - роль, яку виконує керівник на певному етапі управ­ління відповідно до мети.

Характер (від грец. сЬагакІег- відбиток; карбування) - індивідуально своєрідне сполучення постійних істотних властивостей особистості, що виявляється в її пове­дінці. Характер пов’язаний із темпераментом, проте у його формуванні велике зна­чення має наслідування, виховання й самовиховання. Групи рис характеру, що ви­ражають ставлення особистості до дійсності: ставлення до трудової діяльності (пра­цьовитість, активність, відповідальність та ін.), ставлення дсгінших людей (щирість, доброта, чуйність, гуманність та ін.), ставлення до самої себе (самоповага, почута власної гідності та ін.), ставлення до речей та природного середовища (бережливість, охайність, естетичність та ін.). Риси характеру поділяють також на інтелектуальні, емоційні, вольові. Властивості характеру: повнота, цілісність, визначеність, сила.

Характеристика психологічна - форма вивчення індивідуальних психоло­гічних особливостей людини, яка містить конкретні відомості про неї як про осо­бистість і суб’єкта діяльності (знання, здібності, стиль діяльності, манери пове­дінки, характер, взаємини та ін.).

Харизм — щось таке, що зійшло на людину від Бога, її привабливість. Хариз- матичні люди: 1) владні, впевнені в собі і досить динамічні у своїй поведінці; 2) ставлять перед собою глобальні, всеохопні цілі; 3) впевнені в досягненнях людей навколо себе; 4) турбуються про потреби інших.

Цинізм - нахабна, безсоромна поведінка, відсутність справжньої внутріш­ньої культури, неповага до людей і суспільства.

Ціннісні орієнтації- інтегративні утворення, пов’язані як з потребно-мо- тиваційною, так і смисловою сферою особистості. Вони усвідомлюються, їхні функції - регулювання поведінки і діяльності особистості в найбільш значущих життєвих ситуаціях.

Цінність - міждисциплінарна наукова категорія, що позначає об’єкти, влас­тивості або ідеї, які мають значущість для людини, втілюють у собі ідеали та є для особистості еталоном потрібного, надають сенсу життю.

Чарівність - найцінніша особистісна якість, яка для педагога-фахівця є ще й професійно важливою. Чарівні люди мають силу тяжіння, вони швидко приваблю­ють, створюють умови психологічного комфорту, а найголовніше - уміють вплива­ти на людей. Чарівність залежить від природних якостей особистості, але її можна успішно розвивати. Чарівна особистість має такі характеристики: 1) неординарна, з «родзинкою», зовнішність (краще, звичайно, якщо зовнішність приваблива); 2) емоційна заразливість; 3) дотепність; 4) уважність і доброзичливе ставлення до партнера по спілкуванню; 5) комунікабельність; 6) психологічна захищеність.

Чесність професійна- діловита вимогливість, самовідданість у роботі, уміння говорити правду «у вічі».

Честь - сукупність вищих моральних принципів, якими людина керується у своїй громадській і особистій поведінці; добра, не заплямована репутація, авто­ритет людини, її чесне ім’я. Боронити честь - дотримуватися морально-етичних правил гідності, боротися, захищаючи гідність кого-небудь. Слово честі - сло­весна формула для запевнення в істинності, правдивості сказаного. Справа чес­ті - те, що визначає гідність особи, колективу і т. ін. Суд честі - громадський суд, який розглядає вчинки, що принижують гідність особи, яка їх зробила, оскільки вони несумісні з високими моральними принципами.

Юнацький вік - період життя людини між підлітковим віком і дорослістю. У вітчизняній періодизації психічного розвитку відповідає 17-21 рр. для юнаків і 16-20 рр. для дівчат. Юнацький вік - період, який історично найпізніше сфор­мувався, необхідність якого зумовлена ускладненням соціального життя й вимог, які ставить суспільство до рівня професійної освіти й особистісної зрілості його членів. Цей вік не є цілком сталим, адже люди 15-17 рр. легко можуть потрапити в різноманітні соціальні ситуації розвитку, тому вивчення юнацтва неможливе без урахування етнокультурних і соціокультурних відмінностей. Головною осо­бливістю соціальної ситуації розвитку в юнацькому віці є те, що дівчата та юна­ки перебувають на порозі вступу в самостійне життя. Перехід від підліткового до юнацького віку пов’язаний зі зміною внутрішньої позиції. Проблема вибору подальшого життєвого шляху стає основною спрямованістю особистості. Мо­тив самовизначення має велику особистісну значущість, стає «афективним цен­тром», навколо якого починають обертатися вся діяльність і всі інтереси людини. У юнацькому віці відбувається набування особистісного самовизначення, ціліс­ності (ідентичності); професійне самовизначення, самостійне обрання життєвої платформи, цілей та професії; розвиваються ціннісні світоглядні орієнтації, само­стійність, відповідальність, рефлексивна самосвідомість, самоцінність, самопова­га, психосексуальна ідентичність; виробляється індивідуальний стиль розумової діяльності, розвиваються та удосконалюються розумові та спеціальні здібності на основі диференціації інтересів та орієнтації на майбутню професію.

«Я-концепція» - цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей, образ власного «Я», який є настановою людини стосовно себе. «Я-концепція» містить такі компоненти: 1) когнітивний складник - «Образ-Я»- уявлення ін­дивіда про самого себе, про свої якості, здібності, зовнішність, соціальну зна­чущість та ін.; 2) оцінний складник- «Ставлення-Я» - самооцінка, самостав- лення, самоповага та ін.; 3) поведінковий складник - «Вчинок-Я»- потенційні новедінкові реакції, конкретні дії, самопрезентації, які можуть бути викликані «Образом-Я» і «Ставленням-Я». У склад «Я-концепції» входять: 1) «фізичне Я» - схема власного тіла; 2)«реальне Я» - уявлення про себе в теперішньому ча­сі; 3) «динамічне Я» - те, яким суб’єкт мас намір стати; 4) «соціальне Я» - спів­віднесене зі сферами соціальної інтеграції (статевою, етнічною, громадянською, рольовою та ін.); 5) «екзистенційне Я» - оцінка себе в аспекті життя і смерті; 6) «ідеальне Я» - те, яким суб’єкт, на його думку, повинен бути, орієнтуючись на моральні норми; 7) «фантастичне Я» - те, яким суб’єкт бажав би бути, якщо це було б можливим.

ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

Закон України «Про вищу освіту» // Освіта. - 2002. - 20-27 лют.

Національна Доктрина розвитку освіти // Освіта. - 2002. - 24 квіт. - І трав. - С. 2-4.

Барнс Л.Б. Преподавание и метод конкретних ситуаций (конкрет- ньіе ситуации и дополнительная литература): Пер. с англ. / Л.Б. Барнс, К.Р. Кристенсен, З.Д. Хансен. - М.: Гардарики, 2000. - 501 с.

Головінський 1.3. Педагогічна психологія: Навч. посібник. - К.: Ако­ніт, 2003. - 288 с.

Дьяченко М.И. Психология вьісшей школьї: Учеб. пособие / М.И. Дья- ченко, Л.А. Кандьібович, С.Л. Кандьібович. - Мн.: Харвест, 2006. -416 с.

Мащепко Н. І. Основи педагогіки і психології вищої школи: Курс лек­цій. - 2-е вид., доп. й перероб. - Кременчук, 2006. - 272 с.

Мороз О.Г. Викладач вищої школи: психолого-педагогічні основи під­готовки / О.Г. Мороз, О.С. Падалка, В.І. Юрченко; за заг. ред. О.Г. Моро- за.-К.: НПУ, 2006.-206 с.

Мороз О.Г. Педагогіка і психологія вищої школи / О.Г. Мороз, О.С. Па­далка, В.І. Юрченко; за заг. ред. О.Г. Мороза. - К.: НПУ, 2003. - 267 с.

Навчальний процес у вищій педагогічній школі / За ред. акад. О.Г. Мо­роза - К.: НПУ, 2000. - 337 с.

Педагогика и психология вьісшей школьї: Учеб. пособие / Отв. ред. М.В. Буланова-Топоркова. - 3-є изд., перераб. и доп. - Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. -512 с.

Пидкасистьій П.И. Психолого-дидактический справочник преподава- теля вьісшей школьї. - М.: Педагогическое общество России, 1999. - 354 с.

Подоляк Л.Г. Психологія вищої школи. Практикум: Навч. посібник / Л.Г. Подоляк, В.І. Юрченко. - К.: Каравела, 2007. - 336 с.

ПодолякЛ.Г. Психологія вищої школи: Навч. посібник для магістрантів і аспірантів / Л.Г. Подоляк, В.І. Юрченко. - К.: Філ-студія, 2006. - 320 с.

Семиченко В.А. Психологія педагогічної діяльності: Навч. посібник для студ. вищих пед. навч. закл. - К.: Вища школа, 2004. -336 с.

Слєпкань 3.1. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі. - К.: Вища школа, 2005. - 240 с.

Смирнов С.Д. Педагогика и психология вьісшего образования: от дея­тельности к личности: Учеб. пособие. - М.: Академия, 2005. -400 с.

Чернілевський Д.В. Педагогіка та психологія вищої школи: Навч. по­сібник / Д.В. Чернілевський, М.І. Томчук. - Вінниця: Вінницький соці­ально-економічний ін-г ун-ту «Україна», 2006. - 402 с.

Юрченко В.І. Психологія вищої школи: Курс лекцій / В.В. Кудіна, В.І. Юрченко. - К.: КСУ, 2004. - 176 с.

Серія «Вища освіта в Україні» Заснована 1999 р.

Навчальне видання

ПОДОЛЯК Людмила Григорівна ЮРЧЕНКО Віктор Іванович